10. Розмова гетьмана із матір’ю

Микола Лазорський

Сутеніло…

Наталія Демидівна, кутаючись у теплу шаль, пішла до свічників світити свічки. Слуг у палаці було повно, але стара матінка любила щось робити і не терпіла влесливих камердинерів. До матері поквапно підійшов гетьман і лагідно взяв її за руку.

– Облиште, мамо. Це зробить камердинер Семен, коли йому скаже мажордом.

І він обережна посадив матір біля себе під пірчастою пальмою.

– Смерклось, сину… осінній день такий короткий, а сьогодні його ніби й зовсім не було, – виправдовувалась мати.

– Гаразд, мамо, гаразд. Краще розкажіть про Козельці, як там?

– А Козельці… гм… живу у клопотах щоденних.

– Як у клопотах? – і здивувався і занепокоївся гетьман. – У яких ви, мамо, клопотах?

Він запнувся й лячно глянув на матір:

– Хіба у вас нестатки?

– Нестатків, хвала Богу, позбулись ще в Лемешах, – всміхнулась вона. – Позбулися на віки вічні, – шепнула вона, озираючись на кінець залі, де сиділи гості. – А клопотів не збудешся, сину; клопоти є у всіх, і в тебе, дарма що став гетьманом. У Гетьманщині тих клопотів назбиралось у твоєму кабінеті дуже багато.

– Які ж клопоти у вас, мамо? – вже спокійно питав гетьман.

– Всякі клопоти, більш по господарству: за всім придивитись, доглянути, вчасно зняти яблука, груші, нарізати щільників, наварити меду, насолити, намаринувати, напрясти, побілити полотно. Не доглянеш – нічого не буде.

Гетьман здивовано слухав.

– Самі ви, чи що, робите оте все своє діло?

Він пригадав, як в Лемешах матір знали всі за добру господиню, радились з нею і жінки й чоловіки: вміла і солити, і прясти, і жати. Гетьман глянув на руки її – були вони білі, випещені.

– Не роблю сама, – казала Наталія Демидівна, поглядаючи на балакучого Теплова. – На те є люди, а все ж не скинеш усього на робітника: без догляду він нічого не зробить, все переплутає.

Гетьман зітхнув: він трохи не розумів.

– Нащо, мамо, так багато солити, варити, прясти, робити запаси, все те попсується. Нащо вам ті наливки, коли можна виписати добре вино з Франції, дичину купити.

– І Боженьку мій! – махнула вона рукою. – Дійшов до гетьманства, а не знаєш простого діла. Нащо купувати десь за морем, марнувати гроші, коли є своє і солодше і смачніше. Сама не поїм – є кому їсти, є кому й пити. З весни й до Спасівки живуть у мене усі твої сестри з усім родом-родиною. Доглянути ж треба онуків, дати чогось ласенького. А обслуги скільки, а гостей! Усім треба і всього треба.

Вона лагідно всміхнулась і додала:

– От, кажеш, купити десь за морем вино. Мені Олекса прислав такого та не такого вина, дорогого. Почастувала я полковника Джажалія, а він просто виплював і чарку розбив. Біля тернівки ж упадав так, що тільки на денці трохи бовталось.

Гетьман сміявся і щиро цілував матері руки.

– Я знаю, мамо, ви найкраща в Гетьманщині господиня.

– А тож. Їдять-п’ють добрі люди та мене хвалять. От і ти з Глухова приїдеш до мене, адже так? Почастую дулівкою та солодкими на меду коржами.

Граф замислено дивися на матір, і йому на мить вчулося, ніби він не в пишному палаці, а в лемешівській простій хаті. Стоїть він біля чисто вимитої лави в широкому брилі, такий малий, і струже сопілку. Мати порається біля печі й тихо питає: «Будеш, Кирику, їсти куліш?» Гетьман мов уві сні потер чоло й глянув на матір-графиню: така ж, як і тоді: привітна, добра, всміхнена.

– А як дід Опанас, живий? – спитав тихенько.

– Який Опанас? – здивувалась мати.

– Наш Опанас, колись він пас воли, я носив йому сало…

– А-а, – згадала вона. – Живий, тільки ветхий став, не знаємо, скільки йому й літ. Взимку живе у флігелі, струже сопілки та згадує старовину. По весні кидає піч, гріється на сонці, оглядає вулики, підгодовує бджолу, пасічникує.

– На цьому тижні приїду до ваших Козельців, подивлюсь, як живете, відвідаю й пасічника.

– Добре зробиш, сину: звеселиш усіх нас. Тільки ж чи пустить отой опікун – Теплов, – журилася мати.

– Що ви кажете, мамо! – здивувався син. – Як можна таке казати: я йому пан, а не він мені. Мені він тільки слуга.

– Воно так тільки здається, – зітхала мати. – Не лежить моє серце до того рудого москаля: не встиг приїхати, а вже скрізь нишпорить, приглядається до всіх, шепчеться з молодим канцеляристом Тищенком.

Мати говорила тихо і все поглядала на канапу, але там не було вже ні возного, ні резидента. Сиділа тільки самітня графині Теплова з своїм цуциком і щось тихенько наспівувала.

– Бачу, не спускає з тебе очей, – вела своє мати, – за кожним ступнем стежить. Мабуть, цариця наказала так робити, ніби не радник, а, прости Боже, зрадник. Ти його, сину, стережися: недобра то людина, чує моє серце.

– Графа Теплова я добре знаю, мамо. Він не такий страшний, як вам здається. Були вдвох і за морем: чоловік він для мене добрий, часом веселий, коли під чаркою. Правда, в Гетьманщині ніби трохи змінився: буває часом захмарений. Може, теж нудьгує за своєю столицею, як і моя Кетті. А втім я до нього звик.

– Москвин – скрізь дома, скрізь любить порядкувати, не питаючи, чи годиться тесати кілок на чужій голові.

– Вам так здається, мамо: резидент добра людина.

– І де ти бачив доброго москаля! – вже гнівалася мати. – Гетьманщина ледь спекалася тих постоїв, як сарана все поїли і в додаток наробили стільки шкоди, що не затамуєш того й за сотню літ, і все те робили прості жовніри. Резидент же, коли захоче, переверне всю Гетьманщину і тебе з’їсть. Тому й кажу – стережись.

Гетьман слухав, знизував плечима й хмарно поглядав на матір.

– Ви, мамо, наполохані, бачите скрізь ворогів.

Але мати не дала йому договорити:

– Стара я, багато бачила і живу своїм розумом, не позиченим. Ти щойно дійшов до гетьманства і гадаєш, усі радіють з того. Не так воно, голубе. Перші вороги твої Теплов і всі колегіянти, вся старшина дивиться на тебе кривим оком, хіба що добріші Апостол та Джажалій, та й то до часу.

– Чому, чому ви так думаєте, мамо? – сполотнів гетьман.

– Тому, що оті старшини, і малі й великі, заздрять тобі, чуєш! Заздрять. Вони амбітні й не хотять нам подарувати того, що Розуми – прості козаки, стали високими парсунами, вищими за Кочубеїв, Безбородьків, Скоропадських.

Гетьман замислився:

– Виходить, мене обсіли з усіх боків вороги, тільки вороги, – мовив він з гіркотою.

– Може є й друзі, – роздумувала мати. – Так чи так, а я твій друг й остерігаю тебе від усіх старшин: вони ще не вкусять, вони, як і ті потайні пси, виглядатимуть слушної години, тому ніколи не ходи без доброго ціпка. Це моя тобі щира рада.

Гетьман вже не сміявся. Він важко підвівся й ніжно уцілував матір. Тоді глянув на великі в кутку дзигарі.

– Через півгодини обідаємо, – сказав він мляво. – Я піду до кабінету, переберу почту, а ви, мамо, розважте пані Теплову, видається вона мені не дуже щасливою.

І він поквапно вийшов із залі.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 299 – 303.