2. Перед виборами

Микола Лазорський

На новий рік відбулась елекція, пишна, бучна. Старі люди не бачили такого дива, казали вони. Знали, як вибирали Данила Апостола, як пили-гуляли, стріляли з мушкетів, носили на руках старого гетьмана, гукали многі літа, а все ж такого блиску, такої паради й гомону не бачили й не чули. І після довго гомоніли по всій Гетьманщині про незвичайну елекцію графа Кирила Розумовського: «Так що, пани-брати, вибирали не гетьмана, а царя».

Ще зранку на чільних вулицях Глухова вишикувались полки. Ближче до соборного майдану стояли полки Лубенський, Кропив’янський, Полтавський та Прилуцький з прапорами та бунчуками. Куди не кинь оком, – скрізь синіли та червоніли верхи козацьких шапок, лисніли на холодному сонці списи та мушкети, черчаті пояси, срібні вуздечки, золотими бляхами мережані кульбаки. Народ юрбився по всіх вулицях і завулках; селяни з’їхались з близьких і далеких сіл та містечок, слобід і хуторів; духівництво в блискучих ризах зранку правило службу Божу, все з Києва; прибули спудеї Могилянської академії співати кантату.

За церквою стався мов би ярмарок: нашвидку розташувались крамарі, бублейниці, перепічайки, сластьонниці, горохвяниці; меткі жиди розложили на столах намиста, срібні дукачі, скиндячки, жовтогарячі хустки, заполоч, голки, блейвас. Геть далі в степи чорніли горілчані куфи під охороною сердюків. Курився дим, у ясному погожому ранку веселими цяточками мерехтіло полум’я і тут і там, і навіть на галявині Сорочого гаю. Дратував смачний дух печені: то козацькі кашовари смажили бичину і варили кашу з салом.

На майдані було завізно й гамірно. Всі дивились на широку вулицю, виглядали дива. Високий і тонкий, як жердина, маляр нишпорив серед юрби зі стосом малюнків під пахвою. Він тикав усім образ «козака Мамая» і жахливо божився пеклом і гарячою смолою, що продає образ «самого графа Кирила, нашого коханого гетьмана».

– Чого ж він з такими довгими вусами? – питала молодиця, повертаючи малюнка в усі боки. – Кажуть, він молодий, без вусів.

– Позичив на той час у батька, – сміявся чорнявий ремісник, ковтаючи горохвяника.

В іншому кутку якийсь волоцюга бив великим цвяхом по старій підкові на шнурівці й хрипко гукав:

– На щастя, на здоров’я! Хто купить на щастя підкову! Зірвано з коня, яким їхав молодий Розум до столиці. Купуйте, панство, хапайте клад! Завтра ж будете багаті, матимете повну шапку червінців. Хо-хо, осьде багатство! З легкої руки пана гетьмана.

– Наливочки, солодкої наливочки малюсіньку чарочку з столу гетьманського. За здоров’я пана гетьмана, сьогодні ж будете з великими грішми за півталяра.

– Подайте сліпому каліці, невидючому старцю шеляга на щастя… за гетьмана.

Бурсаки глухівської бурси вже виводили канту, нашвидку скомпоновану на честь електора. Бриніла бандура.

На майдані лунав гамір, сміх, дотепи. Аж ось вдарили в дзвони. Всі поскидали шапки і втопили очі туди, відкіль мусила йти процесія. Гримнула команда, і по полках зашемріло: козаки воднораз вихопили з піхов шаблі. З-за рогу виткнулась карета графа Гендрикова, – але в ній сидів охоронець державної печатки генерал Писарев: він держав на шовковій подушці московський герб і царську грамоту – дозвіл на вибори гетьмана.

Граф Гендриков їхав услід за каретою верхи на воронім коні з прапором святого Андрія Первозваного. Воднораз святочно виступали старшини: генеральний хорунжий Микола Ханенко, генеральний писар Андрій Безбородько, генеральний підскарбій Михайло Скоропадський та генеральний суддя Михайло Забіла – усі з клейнодами свого рангу. За ними йшли: генеральний бунчуковий Лизогуб та генеральний осавула Жураковський, обидва несли образ святої Покрови в золотих шатах.

Окремо виступав генеральний обозний Семен Кочубей з булавою, оздобленою діамантами та оправленою в злото й срібло. Ніс він її на червоній подушці з великими китицями; поруч булави лежала бойова важка шабля, знята козаками ще під Віднем з великого візира Мустафа Паші. Осавула Валькевич та полковник Абаза йшли з портретом цариці Єлисавети, уквітчаним рушниками, гаптованими червоними й білими трояндами.

Тримаючи високо сурми, голосно сурмили сурмачі, тоді як усе козацтво держало висмикнуті з піхов шаблі. За сурмачами їхали пани полковники з полковими корогвами. Ясніючи коштовними ризами, панотці з усіх глухівських церков кадили смирною з срібних кадил. Сердюки сунули лавою, виграючи на баских конях, усі в вельветах, усі в шапках з червоними китицями. Дзвони гули по всьому місту. Народ без шапок стояв натовпом на всіх вулицях, ген аж до битого шляху. Усі полки вишикувались перед церквою по обидва боки і з шаблями над головою пропустили старшину й духівництво. Граф Гендриков, огрядний чоловік з рудою бородою, важко зліз з коня і ступив на паперть. Тут його зустрів митрополит Тимофій Щербацький з усім кліром і хором.

Почалась врочиста Божа служба. Вона тривала довго – за всіми приписами на такий припадок та як велить звичай для елекції гетьмана.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 276 – 278.