3. Обирають Кирила Розумовського

Микола Лазорський

Коли генеральна й полкова та сотенна старшина рушила з Божого храму, усі полки привітали її гучним привітом: «Слава!» Граф Гендриков ступив до помосту, застеленого червоною китайкою з зеленими ретязями. Огрядний москвин з лисою головою і червоним носом перехрестився широким хрестом і поволеньки махнув рукою. Кругом усе притихло. Граф витер хусткою носа і взяв з рук генерала Писарева грамоту з двома восковими печатками на жовтому шнурі. Знов перехрестився й став щосили вигукувати:

– Її імператорська величність по милосердю своєму й доброті снізойшла та дослухалась молінь-благань малоросійського народу поновити гетьманат в його краю. Її величність в день нового року дозволяє всьому козацькому народу обрати собі гетьмана за своїми старими звичаями. Це право могутня й добра імператриця дала всьому поспільству, вірячи, що за Божою допомогою козацький народ вибере на гетьмана мужа зело мудрого, зело достойного, мужа такого, який би керував Малоросією справедливо, у страху Божому й щирому послуху престолу Російської держави, щоб той муж був вірним слугою отечеству разом з поспільством малоросійським, щоб неукоснительно справляв усі накази її імператорської величності та накази вищої російської влади.

Гендриков оглянув козацтво, панів полковників і всю генеральну старшину.

– Милостива наша государиня, – гримів він, згортаючи наказа, – призначила вибори на сьогодні, після Божої служби, за вашим почином і нашою допомогою та допомогою Пана Бога. Починаймо ж вибори достойного мужа, як указала її величність государиня Російської імперії. Вибори доручено вести пану генералу Писареву.

Пан генерал Писарев, високий, з сивими вилицями й кошлатими вусами москвин, був у зеленому військового крою сурдуті та чорній з золотими запонами «треуголці». Він підійшов військовим кроком до поруччя помосту, скинув треуголку і витяг з обшлага якийсь папір:

– Пани генерали, пани полковники, шляхетне козацтво, лицарі-січовики, христолюбивий малоросійський народ! – гукнув він хрипким басом. – Кого хочете обрати на гетьмана у коханій нашій Гетьманщині? Чи є серед вас такий зело мудрий чоловік, якого б ви хотіли відзначити гетьманською булавою?

Граф Гендриков утопив очі в генеральну старшину і панів полковників. Його бряклі щоки й зморщена шия налилась кров’ю. Тоді генеральний писар Безбородько вийшов наперед, спокійно й чітко сказав:

– Є у нас такий зело мудрий муж: хочемо мати за гетьмана Кирила Розумовського! – і теж втопив очі в старшин. За його спиною гримнули сотні горлянок:

– Розумовського Кирила!

Генеральний писар вдоволено витер хусточкою лоба. Воднораз полковник Абаза за спиною московських генералів махнув перначем:

– Розумовського! Розумовсько-го-го! – ревнули полки від краю й до краю.

– Розм-го-го-го… – гукало поспільство, і луна того дикого лементу чіткою хвилею відбилась у морозному повітрі на тому краю темного байраку: – Го-го-го…

Наперед виступив знов Гендриков: твар його лисніла, і в кутках рудих вусів ховалась усмішка. Він спокійної став перед Кочубеєм, який низько вклонився москвину і подав йому скриньку, де лежала вкутана в червоний вельвет гетьманська булава. Гендриков, за звичаєм, діткнувся булави, тоді обережно витяг з скриньки і поклав на вкритий килимом стіл. Він ніби роздумував, гладив бороду і кланявся всьому козацтву:

– Шановне козацтво! Православний малоросійський народ! – гукнув він щосили і знов його шия почервоніла. – Красно дякую від імені графа Кирила Розумовського за велику честь. На жаль, чуюся ще дуже молодим, хочу повчитися вояцькому ділу, хочу побувати в походах, повоювати турка-басурмена, пожити серед січового товариства, поїсти лемішки січової, найти собі побратима. Не достоїн я такої честі. Кланяюсь усім земно, прошу віддати булаву іншому мужу, ліпшому.

І граф Гендриков ще нижче поклонився поспільству. Генеральний писар вчасно встеріг момент і, пильнуючи старшину, грізно звомпив:

– Розумовського Кирила!

І знов за його спиною гримнула уся старшина, грізно, наказово:

– Булаву Кирилу Розумовському!

І той грізний крик, на поданий Абазою знак, злився з грізними вигуками усіх полків, усього народу, що стояв тісним натовпом по всіх вулицях і завулках старого Глухова.

– Булаву Кирилу Роз-у-у-у…

І на галявинах гаїв та по глибоких ярах пролунало, зашемріло: у-у-у…

Гендриков кахикнув у кулак, смиренно вклонився і торкнув пальцем булаву. Тоді випростався і тихо відійшов від столу:

– Шляхетне панство! Поспольство чесне! – гукнув він знову. – Я щойно скінчив науку, молодий ще! Не знаю, як бити турки-татарина, не вмію арканити коня! Важка для мене гетьманська булава, не здолаю вдержати в руці. Кланяюсь земно і прошу вибрати мужа старшого, що вмів би дати лад у всій Гетьманщині.

Він ще раз вклонився, заклав три товсті пальці за борт каптана і трохи відступив від столу. Генеральний писар тупнув ногою, і всі старшини хопились шабель:

– Воліємо Кирила Розумовського! – гнівно рвонули вони.

Хтось вистрілив з пістоля. Гендриков усміхнувся: він бачив, як полковник Абаза засував за пояса ще задимлений пістоль. То був останній знак: полки несамовито гукали:

– Кирила Розум… го-го…

Козаки вомпили, витягали з піхов шаблі, загрожували старшинам на помості, чути було мушкетні постріли. Абаза підняв пернача, і всі десять полків вихопили шаблі. Козаки шаліли. Натовп підкидав угору шапки, галасував, вибухав потоком невиразних загрозливих вигуків. Панство вдоволено слухало: вибирали гетьмана по-справжньому, з загрозами, праця полковників не пропала марно. Коли козацтво трохи вгамувалось, Гендриков підійшов до столу і врочисто взяв з рук генерального обозного гетьманську булаву. Вклонився старшинам-колегіянтам, панам полковникам, козацьким полкам, всьому поспільству й тричі перехрестився до церкви:

– З вашої, зацне панство, волі, беру до рук гетьманську булаву, – казав він, грізно поглядаючи на море голів. – Тим самим приймаю й гетьманство над усією Гетьманщиною. Не для забави беру великий тягар керми на свої молоді плечі. Беру на те, щоб у край під скіпетром могутньої імператриці російської держави і гетьманською булавою панував лад, квітнула Гетьманщина, а народ козацький був щасливий на многі літа!

І з тими словами вперше махнув булавою. Сурмачі засурмили в сурми, полки гримнули: «слава», з валів на честь гетьмана ревнули гармати раз, удруге, втретє… Козаки раз-у-раз палили з мушкетів, поспільство лементувало, усі бігли до спорожнілого помосту взяти на згадку бодай шматочок окравки з великої настільної китайки. Уся старшина з репрезентантом гетьмана на чолі врочисто ступила до церкви, де стояв уже митрополит і благословляв хрестом увесь козацький народ. Клейноди гетьманські покладено було в церковних сховах в олтарі. Почався святочний молебен. Гули дзвони…

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 278 – 282.