5. Бал після виборів

Микола Лазорський

У великій залі палацу було повно гостей. В бронзових бра горіли воскові свічки, кидаючи тьмяне світло на блискучий паркет, темні вікна, вилощене поруччя балюстрад. Манірно, з поклонами ходили пари і пудрені дами в розкішних робах. Граціозно схиляли голови в такт музики. Інші спочивали на канапах в люстрових фойє серед пірчастих пальм та рожевих гортензій. Бринів притишений жіночий сміх, і чути було жартівливі дотепи кавалерів у французьких камзолах і блискучих черевиках на високих закаблуках.

Скромніш і не так барвисто зодягнені були старшини цивільних управ і ті, що працювали по військових установах: кидалися у вічі темні рединготи й кунтуші, криві шаблі й довгий вус, що справляло враження правдивої екзотики і дуже пасувало моменту «єднання півночі з півднем». Але були тут й січовики та полковники старого гарту, які аж ніяк не хотіли припасувати своїх смаків та звичаїв до скороминучих мод квасних москвинів.

На пишному тлі цього глухівського Версалю екзотика півдня набрала досить великого розгону: москвинів явно турбував довгий вус, чуб, тричі завинутий за вухо, полковницький кунтуш з широким слуцького виробу поясом, пістоль, що загрозливо визирала з-за того пояса, похмурі обличчя. Неприхована ворожість, грізно зсунуті брови, гнівні погляди й німота вперто замкнених уст цілком пасувала всій тій екзотиці. Але й то було замало: старшини ті дещо тримались осторонь, це ламало узгідненість, примушувало москвинів сторожко приглядатись до нащадків козаків, які розбили впень яничарів під Віднем.

Напруга псувала лагідний тон, що його намагався дехто з старшин пропхати межи панства, вона, та напруга, захитувала рівновагу, розбуркувала приспану на короткий час московську вульгарність, валила нещиру чемність. Гості мимохіть поділились на дві групи, які не хотіли порожньої балаканини й тільки чемно поступались одне перед одним. Даремно генеральний обозний намагався злагіднити увесь ансамбль й очима просив у полковників Абази та Апостола допомоги: обидва ті приятелі не в силі були раптово змінити зимну байдужість і тих і тих. Дехто з московок страхався занадто вільних рухів старшинського товариства, хоч пан Кочубей і заспокоював добірною атестацією.

– Ясна пані! – говорив він графині Гендриковій, кладучи руку на шитий золотом кунтуш. – Ясна пані! Наші полковники, бунчукові та хорунжі – козаки добрі й чемні, про це саме говорила і цариця у Києві. Хай не лякає вас довгий вус і чуб. Серед них багато тих, що жили за морем, вчились там, знають чужі мови. Приміром, пан Галаган, он той, що сидить за столом ліворуч.

– У нього вуса, як вужі, я не бачила таких.

– То ми, ясна пані, не бачили таких бородатих, як у вашому краю, – сміявся пан Кочубей. – У нас все голені, бо такий маємо смак. Пан Галаган лицар, не одного разу наражав себе на смертельну небезпеку, рятував панянок від загибелі. Полковник шляхетна, чуйна людина.

– Вірю вам, пане, я ще не призвичаїлась. А той сивий, з шрамом через губу, хто він?

– Кропив’янський полковник пан Джажалій, – поспішив рекомендувати пан Абаза. – Смирний, як теля.

– Смирний, кажете! Нащо ж він витяг шаблю, ще й пістолю поклав на стіл?

– Ясна пані! Це вояки: на учті, щоб шабля не заважала, її кладуть осторонь. У нашому краю цей звичай усі шанують, в тому немає докору.

– Поганий звичай.

Абаза зсунув брови:

– То звичай лицарів усього заходу, то право спочинку тих, кого боїться яничар. Ваших військовиків яничар не боїться.

До графині підійшла Віра Дараган з мужем. Пан Дараган, добре муштрований «своєю Вірою», схилився перед графинею і манірно пробелькотав:

– Прошу дарувати: здається, ясний граф трохи втомився і дуже потребує вашої, ясна пані, опіки.

– Де граф? – заклопотано підвелась пані Гендрикова.

– В кінці залі, там, – і, подаючи руку графині, пан Дараган зробив невиразний жест, туди, де тіснилась група мужчин. Там за столом сидів уже п’яний Гендриков, махав руками й лаяв когось жахливою московською лайкою.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 286 – 288.