«Чи довго жити, знати я не можу…»

Софія Малильо

Чи довго жити, знати я не можу.

Понищена моя духовна суть.

Свою злиденну долю зловорожу

Я лиш кляла, як ворога клянуть.

Не віриться: душа не вмерла в муках.

Сама дивуюсь, що мій дух ожив.

Тепер їм знов учитись всім наукам

І щось посіяти хоча б для пізніх жнив.

Літа спливли без радості, без свята.

Знов з алфавіту почалось життя.

Вчусь кожен день, мов дар, благословляти,

А за пропащі дні – у серці каяття.

Не я їх вбила. Ні, не я убила.

Їх убивало суверенне зло.

Опертися йому мені було несила.

Воно півсвіту горем залило.

Тепер від альфи починаю знову,

Хоч серцю веснами вже не цвісти.

Даруй, о доле, пісню вечорову

Достойно до смеркання донести.

23/IV-1990.