Сповідь

Софія Малильо

Душі боязкими довіку очима

Дивлюся на шлях за своїми плечима.

Далека, мов космос, десь там – Колима.

Сліпа безнадія. Розпука німа.

Кожнісінький ранок – то знову прокляття,

Бо гідність людини роздерта на шмаття,

Бо знов – трудодня непомірне страждання,

Життя – не життя, а повільне конання.

І дух роздвоївся на “бути” й “не бути”,

Поринув у горі, як в морі отрути,

І відчай безмірний його розколов.

Нема в душі віри, померла любов.

Померла любов, і не клич її всує.

Насильство нелюдське безкарно лютує,

І правди нема, владарює обман,

І богом назвався Антихрист, тиран.

Йому на догоду убили свободу,

У тюрми загнали мільйони народу.

Не стало в країні закону ні права,

За кривди криваві – тиранові слава.

Відколи йде людськість важким своїм шляхом,

Вона не лякалась таким переляком.

І дух виривавсь у вселенськії далі

І там зависав, наче атом печалі,

То знов повертав межи люди, до болів,

Щоб гибіти звільна в задусі неволі.

Він був – не борець. Він був наче та пташка,

Що гине у клітці повільно і тяжко.

А потім – лиш в споминах – та Колима,

Та серце назавжди скувала зима.

І часто ще сняться колючі дроти,

Й душі не зірвати печать німоти.

Для чого, для чого – ця сповідь сумна?

Для кого з людей – в ній якась новизна?

Чи ж є хто на світі, що й справді не знає,

Як тяжко в неволі душа погибає.

О вічносте вічна, додай мені сили!

Змагання народу й мене воскресили.

Вони у душі відродили надію,

І віру, й любов, й несміливу ще мрію:

Я жити знов хочу, щоб знову і знову

Вдихати бальзам материнської мови,

Щоб бачити в щасті і славі Вкраїну

І слухати пісню її солов’їну.

7/II-1990.