Крізь смути днів

Софія Малильо

Уся в собі. Живу в убогім скиті.

Не вмішуюсь у громадянські герці.

Діла і дні мої нічим не знамениті.

Не знаю навіть рідних односельців.

Життя пройшло в німотній самотині.

Ні творчості, ні радісних пенатів.

Бо ж не завжди даровано людині

Свої путі-дороги визначати.

Цього не суджено, буває, і великим,

І, навіть, дуже й зовсім геніальним.

Враз налітає не то вихор дикий,

Не то чийсь вирок, чийсь вердикт брутальний.

Є вища сила. Звуть її насилля.

Воно всі святощі цінує ярликами.

Йому однаково – троянда чи бадилля,

Чи трепетна душа, – чи придорожній камінь.

Йому однаково – чи нужник, а чи церква,

Твір генія – чи ремісницькі хлами.

Йому потрібна не людина, – жертва,

Не істина свята, а рабські фіміами.

Уся в собі. Дні коротаю тихо.

З минулого виходжу, як з могили.

Караюся за тих, кого гнітило лихо,

Кого злі демони історії убили.

О, скільки вбито! Скромних – і великих,

Трудівників вселюдського зростання,

Безвинних жертв насильників безликих,

Страждальців небувалого страждання.

Чи їхня жертва буде вже остання?

Чи викупить людей із лютої негоди?

Тремтять серця від болю й сподівання,

Жде порятунку ніжний світ природи.

5/IV-1990