Тіло і душа

Софія Малильо

Я дослухаюсь в тиші до душі,

мені її турботи не чужі,

ми – задуму одного дух і тіло.

Вона моїм прихильна відчуттям,

і не самотньо в грізнім світі нам,

хоч і доповнюєм себе не завжди вміло.

У нас, говорять, різне джерело.

Мене до мене в світі не було,

були до мене, звісно, батько й мати.

Вона ж, давно існуючи, мене

собі обрала у турне земне,

щоб для спасіння заново страждати.

У нас, говорять, доля не одна.

Мені відкриється кора земна,

а їй – безмірнії астральні далі.

Мені вже смертних не зірвати пут,

хоч обіцяли: встанем всі на Суд…

На неї ждуть, напевне, знов печалі.

Десятки літ заради каяття

нас лихо гнало крізь терни життя,

на розтерзання віддало підлоті.

Було тоді нестерпно важко нам.

Вона-то знала: буде краще «там».

А як було слабкій, стражденній плоті?

Тепер вже стало легше нам удвох.

Невже прийняв спокуту нашу Бог?

Про те не суджено до часу знати.

Нетлінну душу вабить вишина,

але держить в полоні твердь земна, –

того тяжіння їй ще не здолати.

Коли душа в молитві порина,

мене наскрізь проймає таїна,

хоч тайну ту не в силі я збагнути.

Який неоціненний Божий дар:

у тліннім тілі – духу вічний жар.

В ім’я очищення. Через покути.

17/X-1991.