«В душі – бентега, туга й хвилювання…»

Софія Малильо

В душі – бентега, туга й хвилювання,

якесь, чогось таємне сподівання,

кудись, у простір, навісний порив.

Літа вже випили життєві соки,

і тіло вже лаштується на спокій,

а їй, душі, жадається ще див.

Вона себе достоту не пізнала,

немовби в летаргічнім сні проспала,

але для чогось же прийшла у світ!

А де ж те «щось»? Чому його немає?

Таке воно далеке та безкрає:

сяга за горизонт, за небозвід.

Вгамуйся, душе! Знаю, добре знаю

твоєї туги, і жаги, й відчаю

неперебутний, болісний мотив:

твій вівтар, твій жертовник злі вандали

зганьбили, заплювали, затоптали,

аби вогнем не грів і не світив.

Наївна душе, невгомонна душе!

Таж ярмарку вселюдському байдуже,

як там комусь везло чи не везло.

Таке воно, життя-буття людини,

як придорожньої отої бадилини:

її одвіку топче нице зло.

О, не тривожся, душенько-небого,

і не суди життя занадто строго,

маленьку ватру нишком запали,

підтримуй вогник свій, наскільки вдасться,

та й іншого не жди для себе щастя.

Ні співчуття людей, ні похвали.

5/X-1991.