Напередодні

Софія Малильо

Оглянь, народе, шлях свій трьохсотрічний!

Там доленьку твою батий північний

вже визначав без тебе наугад:

«…і не було, й нема, й не може бути!…»

Там, у кріпацтва ланцюги закутий,

хоч животіти вбого був ти рад.

Чи, може, ти забув про ту недолю,

чужого панства дикую сваволю,

що зневажала твою людську суть?

«,

неначе люди подуріли,

німі на панщину ідуть

і діточок своїх ведуть.»

Отак ти жив під скіпетром монаршим.

Ти малоросом стати мав назавше

або ж ординцем став би мимохіть.

Найкращий цвіт і плід твоєї сили

чужинські міражі спокусливо манили,

а ти мав згинути в горнилі лихоліть.

Сини твої кров щедро проливали

за навісні імперські ідеали,

а ти голодний знебувався сил.

Від Альп і від Карпат аж до Курил далеких

твоїх дітей – солдат, засланців, зеків –

мільйони неосвячених могил.

Ще бідні ми, ще чварами роздерті,

та обминуло нас привиддя смерті:

в нас добрий корінь і душа жива!

Відходить в небуття минувшина кривава,

окріпне наша молода держава,

засяє наша слава світова.

Народе, пам’ятай про чорні лихоліття

і пам’ять ту дай на майбутнє дітям,

щоб шанували свою волю й честь!

Вклонись довірливо новому віку,

Різдву святому Богочоловіка,

що людству дав могутню зброю – Хрест.

3/XII-1999.