Життя

Софія Малильо

(Родині Гриценків, Мошурів)

Народилося дитятко в Україні,

у типовій на Черкащині хатині.

Народилось у хрещенськії морози,

і були у тій родині щастя сльози.

Була втіха: народилося дитятко!

Була дума: появилося в нестатки.

І раділа, й сумувала породілля,

бо у хаті одним злидням лиш привілля.

Та родилося дівчатко, – що ж тужити?

Треба доню доглядати. Треба жити!

І помчать дитині швидко дні за днями,

що ставатимуть повільними роками.

І родині, і громаді буде гірко,

бо така селянській долі звична мірка.

Будуть рідному народу всякі мори,

бо правителі – не люди, а потвори.

Прирекли його нещадно на вмирання,

бо від того їм солодше панування.

І промчить війна народам на загладу,

бо дияволи змагаються за владу.

І загинуть в хуртовині тій мільйони,

бо дияволи змагаються за трони.

І мільйонам доведеться мандрувати,

кинувши напризволяще рідні хати.

Так одвік ведеться з долею людською,

як вожді братаються із Сатаною.

Було всього на життєвій довгій ниві!

Не без того, що були і дні щасливі.

Гомоніла голосами нова хата,

підростали очевидячки хлоп’ята.

Вспадкували працелюбність, честь і вроду

в батька-матері та рідного народу.

Вспадкували в них і мрії-сподівання,

і до кожного в свій час прийшло кохання.

Повторилось усе в дітях та онуках,

бо життя – така циклічна, хитра штука.

І живуть три покоління одночасно,

вже й четверте підростає не безгласно.

Дні й роки пройшли натужні, але плідні,

де не глянь в селі великім, всюди – рідні.

Шлях життя сягнув високої вершини,

та за нею – в далину нові стежини.

Поряд – з шаною іде громада роду…

Хай щастить учасникам того походу!

Січень 1997.