Українство. 1

Софія Малильо

Чом історія – жорстока й невблаганна,

вічна боротьба за крихту прав?

Мов з колючкою у серці, з цим питанням

Українець жив та й помирав.

Мав свою одвічну вдачу, вроду,

прагнув творчості, вселюдських знань,

та якщо служив своєму роду,

йшов дорогою принижень і страждань.

Вже мільйони їх, страждальців бідних,

в муках відійшли в імлу віків, –

не бродяг, не жебраків безрідних, –

роду чесного і дочок, і синів.

Як же так? – душа кричить без впину, –

чи ж Павло в Петра що-небудь крав,

що Петро його, мов худобину,

скутого, в тюрмі закатував?!

Як же так? – не угаває серце, –

таж Синод прокляв на цілий світ

лицаря, що у кривавім герці

заступивсь за під’яремний рід.

Як же так? – карається сумління, –

на віки запанував обман!

Лицаря кляли всі покоління,

а назвавсь “Великим” кат-тиран.

Скільки тих питань, тих болів лютих!

Вся історія – то кривди й жах!

Чом отаман, наче звір, закутий,

гибів на далеких Соловках?

Чом Пророк в солдатчини оковах

катувавсь роками? Лиш за те,

що підняв на супостатів Слово,

слово гніву, праведне, святе.

Прогримів той гнів у дні буремні.

Встав народ під волі корогов,

та його насильства сили темні

в пута рабства закували знов.

Закували в рабство, замутили пам’ять,

осквернили мову зливами хули,

задушили пісню, зруйнували храми,

на хресті страждання душу розп’яли.

Щоб трудивсь покірно на ланах багатих,

животів безтямно в хащах манівців,

у безкрайніх далях, в тюрмах-казематах

нищили найкращих із його творців.

Ох, нема, немає в рідній хаті правди,

як її посяде лиходій-сусід!

Так було одвіку. Так і буде завжди.

Хто це знає краще за козацький рід?

4-8/XI-1990.