Початок досліджень творчості

Сиваченко М. Є.

Та й представники цієї «еліти», навіть ті з них, що були спеціалістами з історії української літератури, пильно студіювали Мирного, не мали про нього таких відомостей, які тепер має кожний школяр. Про двох істориків української літератури – М. І. Петрова і М. П. Дашкевича – вже говорилося. Згадаємо ще третього – Ом. Огоновського, автора кількатомної «Історії літератури руської». Ця праця навіть у час появи (90-і роки XIX ст.) багатьох подивляла своїми відсталими методологічними засадами, примітивним способом трактування літературних явищ. Про це не раз слушно писав І. Франко, який водночас сказав, що

«ми повинні бути вдячними Огоновському за те, що він перший з муравлиною пильністю стягнув докупи масу біографічного й історико-літературного матеріалу, задля якого його праця довго ще не стратить своєї вартості» [І. Франко. Молода Україна. Часть перша. Провідні ідеї й епізоди, Львів, 1910, стор. 73].

Так ось цей невтомний історик-«мураха» стягнув чимало матеріалу і до розділу «Панас Мирний», переповів у ньому – хай часто з наївними коментарями – зміст майже всіх на той час друкованих творів Мирного, навіть і тих, що вийшли у Женеві і становили раритети, але ж був безсилий що-небудь сказати про особу письменника, про його життя; відтак він зазначав, що в історії рідної літератури Мирний як особа залишається нещасливим винятком, що «годі подати біографію» його, «годі побачити його духового обличчя». Може, Ом. Огоновський, такий запопадливий до писания біографій інших письменників, на цей раз полінувався? Ні, він навіть звертався до Мирного з проханням надіслати відповідні матеріали про своє життя, але на це йому письменник відповів:

«Про своє життя не подаю Вам ніякої звістки, бо думаю, що не в йому вага й сила, а в моїх працях, що до сього часу появилися у світ або ще коли-небудь появляться. Лєрмонтов про се гаразд колись сказав: «Поэт! что в имени твоем?!»

Про те, що Мирний, його життєва й творча путь, всі складності й аномалії цієї путі були мало відомі або й зовсім не відомі представникам інтелігентної «еліти», засвідчує й стаття українського критика С. Русової «Старе й нове в сучасній українській літературі», що спочатку з’явилася в «Русской мысли» (1903), а потім в українському перекладі в «Літературно-науковому вістнику» (1904) разом з полемічними нотатками І. Франка.

С. Русова в надто рожевому світлі показала тогочасний стан української літератури, місцями злегковаживши конкретно-історичним принципом при розгляді й оцінці ряду літературних явищ, творчих постатей, зокрема й Мирного. Так, наприклад, роман «Хіба ревуть воли…», що був надрукований 1903 р. «Киевской стариной», вона прийняла як… літературну новинку. На цю грубезну помилку С. Русової І. Франко у своїх полемічних нотатках вказував аж двічі і зрештою зазначав, що названий роман був написаний «рівно 30 літ тому назад» і що для теперішнього часу він є «майже археологія», – словом, таким твором, який з надзвичайно великим запізненням включається в літературний процес, стає літературно-громадським фактом і фактором тоді, коли українська проза у своєму розвитку знаходиться вже на новому етапі.

В дореволюційний період про Мирного та його творчість найоб’єктивніші й найвдумливіші оцінки висловив І. Франко. Мирний для І. Франка – великий епічний талант, «одна з найвизначніших сил української літератури», «найвизначніший повістяр», який у своїх полотнах дає широкі малюнки народного життя, «обіймає з однаковою силою типи людові, як і типи з інтелігенції», «визначається особливо влучною характеристикою дійових осіб та поглибленням їх психології» [Іван Франко, Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р., стор. 198.].

Говорячи про розвиток реалістичної школи в українській літературі 1870 – 80-х років, І. Франко підкреслював, що

«школа та зрозуміла задачу літератури і метод літературної праці далеко ширше, ніж попередня… Повісті Мирного, особливо ж «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» (недокінчена) – ось найцінніші і справді тривкі здобутки літературні сеї школи» [«Життя й революція», 1926, № 9, стор. 44. ].

Беручи до уваги, що видатні твори Мирного з великим запізненням включалися в літературний процес, доходили до читачів, а наизнаменитішии роман «Повія» такі не був повністю надрукований, І. Франко зазначав, що всі ці сумні факти не дозволили Мирному «зробити на громаду такий вплив, якого можна було надіятися від його великого таланту» [І. Франко, Молода Україна, стор. 40.].

Сам Мирний до кінця життя з достойним подиву ригоризмом намагався бути непізнаним, невідомим, рішуче заперечував проти рекламування свого імені, не давав згоди на розкриття своєї біографії, справжнього прізвища, на публікацію фотопортрета. Найскромніший із скромних, він вважав себе «недостойным тех прославлений, какие создались вокруг имени Мирного». Не особиста слава – ота «шинкарка п’яна», а «діло, справжнє діло» – доля гнобленого трудящого народу, його щасливе майбутнє, повний розквіт його матеріального добробуту, його духовних сил, його культури, літератури – повсякчас і невідступно клопотали голову письменника. Мирний вірив, що в майбутньому широке визнання знайде і його творчість. Незадовго до смерті він писав:

«Пускай, когда я умру (а жить мне, вероятно, осталось уже недолго), люди дознаются, кто я и что доброго сделал для своей родины, если только действительно сделал что доброе».

Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 1, с. 18 – 20.