Перші друковані твори

Сиваченко М. Є.

У час, коли Мирний розпочинав свою літературну путь (кінець 1860-х – початок 70-х років), на Наддніпрянській Україні не було жодного українського друкованого органу. Тому-то молодий письменник дебютував за межами царської Росії, у єдиному на той час українському друкованому органі – львівському народовському журналі «Правда», де з’явилися його оповідання «Лихий попутав» (1872), нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» (1874) та повість «П’яниця» (1874).

Треба сказати, що названі твори на тлі тогочасної убогої «правдянської» белетристики були дуже помітні, свідчили про прихід у літературу великого таланту. Вони відразу привернули до себе увагу, викликали схвальні оцінки прогресивних літературно-громадських діячів і невдоволення рутинерів-народовців, переважно галицьких попів з їх фарисейським вихованням, допотопними естетичними поняттями і смаками.

Коли в «Правді» з’явилося оповідання «Лихий попутав», в котрому показувалася сумна доля дівчини-покритки, розкривалося інтимне життя героїні (перше почуття кохання, сценки спокушення, почуття в стані вагітності, пологів та ін.), народовці-рутинери, які з відразою ставилися до літератури реалістичного напряму і дивилися на літературу тільки як на «спосіб уморальнення народа», зняли гучний скандал, оголосили оповідання аморальним, обурювалися його реалістичною мовою тощо.

Втім, читачі, що знайомилися з оповіданням «Лихий попутав», нарисом «Подоріжжя…» – цим зразком достовірного опису побуту українського селянства в перше пореформене десятиріччя, сміливого викриття «ревучих» суперечностей тогочасного життя, вдумливого соціального аналізу окремих його потворних явищ, повістю «П’яниця», яка відображала нещасне життя дрібного чиновника, «маленької людини», – так і не знали, хто був справжнім автором цих творів; на сторінках «Правди» вони з’явилися без будь-яких підписів, цілком анонімно.

Та що говорити про читачів!.. Про автора «Лихий попутав», «Подоріжжя…», «П’яниці» нічого не знали і ті, хто ці твори редагував («під взглядом правописним») та друкував. Коли відомий західноукраїнський літературно-громадський діяч, фольклорист і діалектолог М. Бучинський, з інтересом прочитавши оповідання «Лихий попутав», зацікавився його автором і звернувся до Б. Пюрка і В. Навроцького, які в той час входили до складу редакційного комітету «Правди» і були посвячені в редакційні таємниці, то від першого почув: «Автора «Лихого попутав» не знаємо», а другий висловив здогад, що автором, можливо, є І. Нечуй [Див.: Акад. К. Студинський, Галичина й Україна в листуванні 1862 – 1884 рр., К. – X., 1931, стор. 447, 510.].

Псевдонімно та анонімно на сторінках «Правди» виступають у цей час і інші письменники з Наддніпрянської України, оскільки, як писав М. В. Лисенко, «в нас на Вкраїні доволі одного погуку, щоб чоловіка з місця скасувати і пустити без шматка хліба» [Там же, стор. 106 – 107.].

Хоч на 1870-і роки у Мирного були вже справжні злети таланту, художні речі першорядної ваги, ім’я письменника все ще залишалося невідомим. У зв’язку з сумнозвісним Емським указом 1876 р. майже п’ять років (1875 – 1880) перележував у рукописові епохальний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Так само в рукописові перележував і розпочатий цикл оповідань «Як ведеться, так і живеться». Щоправда, двоє оповідань з цього циклу – «День на пастівнику» та «Батьки», як засвідчує І. Франко, – були 1878 р. надіслані до Львова для друкування в журналі «Громадський друг», але світу не побачили, бо австрійський уряд скоро закрив цей перший український революційно-демократичний журнал [Іван Франко. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р., Львів, 1910, стор. 200].

Створена Мирним 1875 р. соціально-психологічна повість «Лихі люди», що відгукувалася на голосні суспільні події часу – революційний рух народннків-сімдесятників, відзначалася безкомпромісним осудженням самодержавного ладу та його охоронців, возвеличенням образів «нових людей», їхніх революційно-демократичних ідеалів, новаторською формою, – так само не могла з’явитися в межах Російської імперії і тільки 1877 р. заходами М. Драгоманова була надрукована в Женеві, але знову ж таки – анонімно.

Чи потрапляв цей твір з далекої Женеви на Україну? Можна з певністю твердити, що повість «Лихі люди» в її женевському виданні розповсюджувалася в Галичині. Сюди вона переправлялася разом з революційно-народницькими брошурами з метою соціалістичної пропаганди. Відомий український громадсько-політичний діяч і один з перших пропагандистів економічного вчення К. Маркса на Україні С. А. Подолинський (він же автор революційно-народницьких брошур: «Про хліборобство», «Про багатство та бідність», «Парова машина») писав про це:

«Уже в 1877 г. вышла новая серия народных социалистических книжек на украинском языке. В числе прочих были следующие: «Як наша земля стала не наша…», «Про хліборобство»… Эти брошюры, наравне с некоторыми другими, и, например, «Лихі люди», повесть из жизни украинской молодежи, «Рассказ старого хозяина» – польская переделка «Про багатство та бідність», были распространяемы между крестьянами в разных местностях Галичины» [С. Подолинский, Социалисты-украинцы в Австрии, 1877, стор. 7.].

А втім, не тільки галицькі читачі, знайомлячись з повістю «Лихі люди», нічого не знали про автора, а й автор не відав про літературне життя свого твору, який М. Павлик поставив «обіч найліпших європейських творів новішої реалістичної школи» [«Друг», 1877, № 5, стор. 81.].

Ширшому колу освічених людей псевдонім загадкового українського письменника (а не його справжнє прізвище) стає відомим аж у 1880-і роки, коли у видаваному М. Старицьким альманасі «Рада» (1883, 1884) за підписом «Панас Мирний» були надруковані перші дві частини знаменитого роману «Повія» та два образки – «День на пастівнику» і «Батьки» – з циклу «Як ведеться, так і живеться», коли за тим же підписом 1886 р. з’явилися у Києві комедія «Перемудрив» та перша скромна збірка письменника «Збираниця з рідного поля».

Спроба Мирного включити до «Збираниці з рідного поля» і повість «Лихі люди», яка на цей раз з цензурних міркувань була перейменована в «Товариші», не мала успіху. Сумнозвісний царський цензор-україножер В. Рафальський, той самий, що, за словами О. Кониського, «довів цензуру до поліцейсько-сискного бюро, а звання цензора постановив зарівно з званням жандарма-сищика» [О. Я. Кониський. Думки і помітки, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, відділ рукописів, ф. 108, № 136, арк. 88 – 89.], ознайомившись 1886 р. з рукописом цієї повісті, не тільки поклав на неї сувору заборону, посилаючись на те, що вона «зображує в найбезвідраднішому, жахливому стані соціальний лад російського суспільства», не тільки висловив велике здивування вчинком автора, який звернувся до цензури з проханням «надрукувати подібні сцени», а й намірявся притягти автора «Товаришів» до відповідальності [ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 20, од. зб. 28, ч. III, 1886, арк. 39 – 40 звор.].

Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 1, с. 7 – 11.