Зібрання творів 1903 – 1907 рр.

Сиваченко М. Є.

Лише на початку XX ст. – напередодні і в час першої російської революції 1905 – 1907 рр., коли дещо послабли цензурні утиски, – Мирному пощастило здійснити видання збірки своїх творів, йдеться про так зваие «віківське» видання творів письменника у трьох томах, з яких том перший (1903) містив «оповідання, приповісті та іншу дрібницю» («Лихий попутав», «П’яниця», «Лови», «Як ведеться, так і живеться», «Казка про Правду та Кривду», «Морозенко», «Лихо давнє й сьогочасне», «Серед степів»); том другий (1905) – роман «Пропаща сила» («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»); том третій (1907) – драматичні твори («Перемудрив», «Лимерівна», «Згуба»).

В одній із рецензій на перший том цього видання («Киевская старина», 1903, квітень) відзначалося, що «читающая украинская публика давно с нетерпением ожидала издания полного собрания сочинений П. Мирного» і що «наконец, первый том такого издания появился». Втім, це був даремний оптимізм. Пильніше зацікавлення історією «віківського» видання показує, що хоч Мирний і справді мріяв видати свої твори якомога повніше, але цього йому зробити не пощастило.

Відзначимо найперше, що царська цензура, як і 1886 р., наклала заборону на повість «Лихі люди», перейменовану в «Товариші». Хоч сам Мирний висловлював побоювання, що цензура не пропустить новелу «Лови», але вона заборонила… «Думу про військо Ігореве», що викликало у письменника немале здивування:

«Це справді більш чим дивно. Хоч би це був переклад з чужеродної мови, а то самостійну переробку на нашу мову давнього «Слова о полку Ігореве» заборонено! Якби хто раніш про це сказав, – я б тому тричі плюнув у вічі, щоб не брехав. А тепер – приходиться вчувати це, яко сущу правду і помиритися з такою оказією, бо нічого другого не прирозумієш».

А прирозуміти що-небудь і справді не можна було, бо ганебний Емський указ 1876 р. залишався в дії, а згідно з ним заборонялося друкувати переклади українською мовою. У зв’язку з цим до «віківського» видання, хоч того й бажав Мирний, не увійшли й інші переклади, зокрема «Король Лір» Шекспіра, «Дума про Гайявату» Лонгфелло. Збідненим у «віківському» виданні вийшов і том драматургії, який, згідно з планами письменника, повинен був містити ще й містерію «Спокуса». Що тут воля автора була грубо порушена видавництвом «Вік», добре видно з листа Мирного до Г. І. Маркевича від 25 грудня 1908 р. В цьому листі Мирний писав:

«Кажуть, либонь, у «Новій раді» (збірник на спомин покійному Старицькому) надрукована моя «Спокуса», котру я давав у 3-ю книжку своїх Творів і котру, не знаю через віщо, не поміщено там. Хто дав її без мого дозволу у «Нову раду» – не знаю. Таке тепер, як бачите, настало: усякий як хоче, так і ворочає твоїми працями, не питаючи того, чи згоден на це той, хто робив!»

Зрештою, зауважимо, що «віківське» видання своїх творів Мирний планував аж на п’ять томів, до одного з яких мав увійти давно очікуваний читачами роман «Повія», але цього твору до даного видання письменник так і не встиг підготувати. На неодноразові нагадування видавців надіслати роман для друкування Мирний – людина, завжди переобтяжена службовими обов’язками, – всякий раз відповідав майже стандартною фразою: «Щодо «Повії», то про неї приходиться тільки сказати: ох! Багато з нею мороки, а часу мало».

Мирний брав участь у виробленні композиції видання, додержуючись жанрово-хронологічного принципу (щоправда, цей принцип не всюди чомусь витриманий), у спеціальному «Покажчикові» (ми б тепер сказали – проспекті) визначив склад видання, висловив свої вимоги щодо зовнішнього оформлення томів, їх «штибу», формату, навіть шрифту.

Немало попрацював Мирний і над підготовкою текстів своїх творів. Він передавав видавництву «Вік» переглянуті і поправлені першодруки, ряд автографів, що побували в цензурі, з окремих творів виготовляв списки, в яких дуже часто поправляв «що-небудь», отож просив їх зберігати, оскільки вони після остаточного доопрацювання текстуально різнилися від попередніх списків та чернеток. Подеколи давалися письменником і вказівки щодо вибору основного тексту того чи того твору. Скажімо, про драму «Лимерівна», текст якої для сцени перероблявся М. Старицьким та М. Заньковецькою, Мирний говорив: «Лимерівну» треба друкувати так, як вона в мене написана, а не так, як грають».

Звісно, що в цій нелегкій, кропіткій праці над підготовкою текстів творів для «віківського» видання з боку Мирного, переобтяженого чиновницькою службою, знесиленого сімейними клопотами, були допущені недогляди. Так, наприклад, уже після одержання першого тома своїх творів Мирний висловлював жаль, що свого часу не прочитав пильно вже процензурованого рукопису «П’яниці» – «і через те там випали такі помилки, що не впораєш, про що ведеться річ».

Значно серйозніший недолік був допущений при підготовці тексту роману «Хіба ревуть воли…». Роман цей у «віківському» виданні друкувався за текстом женевського видання, тобто без поновлення тих багатьох вилучень, що були зроблені цензурою ще 1875 р. Можливо, Мирний при підготовці тексту роману «Хіба ревуть воли…» і поновив би ці вилучення, але сталося так, що в цей час він не мав цензурного примірника, отож писав видавцям:

«Волів» переписуйте [за текстом женевського видання. – М. С.], бо цензурований список їх не в мене, а в старшого брата, його ж тепер немає в Петербурзі – поїхав по службі аж у Сибіру. Та, певне, він і не дасть свого списку».

А чому, власне, не дасть? Справа в тому, що І. Рудченко на той час остаточно порвав усякі зв’язки з українською літературою, фольклористикою і етнографією, став вірним царським служакою, членом ради міністерства фінансів. Йому, колишньому злиденному різночинцеві, що свого часу так палко уболівав за долю «брата Савки», так запопадливо трудився як учений і письменник, багато попрацював над створенням роману «Хіба ревуть воли…», тепер, у час першої російської революції, було «и жалко, и стыдно, и обидно» від того, що Чорноморський флот відмовився стріляти в «Потемкина». Над усе тепер І. Рудченко боявся «социальной революции». Як видно з інших листів Мирного, І. Рудченко після вагань, після вибору зручного моменту зробив поступку братові-«праведнику», дав дозвіл на друкування роману «Хіба ревуть воли…» в зібранні творів, хоч без поновлення «червоних» місць, всього того, що колись викреслила цензура.

При всьому тому, що «віківське» видання було важливою подією у творчій біографії Мирного, підбивало певні підсумки праці письменника, його – це видання – і щодо повноти, і в цілому ряді моментів щодо якості тексту годі вважати зразковим, авторитетним, таким, в якому знайшла повний вияв авторська воля.

Не слід перебільшувати вагу «віківського» видання і в справі популяризації творчості Мирного: тираж його не перевищував двох тисяч. Факти ці змушують багато над чим замислитись. І найперше – згадати слова В. І. Леніна: «Толстой-художник відомий мізерній меншості навіть в Росії» [В. І. Ленін, Твори, т. 16, стор. 283.]. Це ж саме ще з більшою підставою можна сказати про Мирного – письменника нації, яка за умов царизму зазнавала нечуваного своєю жорстокістю і безглуздістю гніту. Та багатомільйонна маса трудящих, що її важке життя, страждання й боротьбу, думи і помисли Мирний з такою правдивістю відобразив у своїх творах, так нічого й не знала про ці твори. Творчість Мирного в дорадянський час була відома лише отій «мізерній меншості», небагатьом освіченим людям, переважно – інтелігентній «еліті».

Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 1, с. 15 – 18.