Цензурні перепони

Сиваченко М. Є.

Тим часом на Наддніпрянській Україні, особливо в пору лютої суспільної реакції 1880-х років, важко було (та й ніде) сказати слово навіть про ті твори Мирного, яким пощастило пробитися крізь рогатки царської цензури. Єдиним тут друкованим органом була «Киевская старина», якій дозволялося друкувати історико-джерелознавчий та почасти етнографічно-фольклорний матеріал.

Отож, щоб у 1883 р. пробитися на сторінки «Киевской старины» з дуже короткою, всього на кілька сторінок, літературно-критичною заміткою про першу частину роману «Повія», щоб обеззброїти царських цензорів, які вже надто пильнували за «Киевской стариной», за додержанням нею свого профілю, В. Горленкові довелося немало викручуватися і мудрувати, зрештою, висунути такий аргумент: якщо новочасна історична наука не бажає плентатися у хвості, задовольнятися самим протоколюванням зовнішніх фактів і прагне стати на шлях поглибленого вивчення певного історичного моменту, певної суспільної моралі, напрямів думок, вона повинна більше уваги звертати на художню літературу, передусім на реалістичний роман, ставити його на одному рівні з історичними документами.

«Повторяєм эту азбуку для тех, – заокруглював критик свій аргумент, – кому могло бы показаться странным появление в историческом журнале строк, посвященных бытовому роману…»

І треба сказати, що в історичному журналі «Киевская старина» першій частині роману «Повія», яка щойно з’явилася в друкові, В. Горленко присвятив у прямому розумінні рядки, щоправда, рядки дуже змістовні. З особливим натхненням, проникливістю і неабияким літературно-критичним блиском відізвався він про Мирного – напрочуд глибокого знавця народного життя, письменника, наділеного «замечательным талантом душевного анализа», неабияким вмінням відтворити характер простої людини, її свідомість, всі вигини її внутрішнього світу, в найпростіших сценах найпростішими словами досягти високого трагізму. Тут же В. Горленко зауважував, що хоч Мирного мало знає читаюча публіка, він не новак в українській літературі, бо уже дав блискучі свідоцтва свого обдарування. «Известен роман его, написанный в сотрудничестве с другим писателем, вышедший за границей», – в межах можливого говорив В. Горленко про роман «Хіба ревуть воли…» (звісно, не згадуючи його назви) і далі додавав:

«Это произведение рано или поздно должно быть возвращено родной литературе и занять в ней видное место».

Це передбачення справдилося, але аж через два десятиліття, коли роман «Хіба ревуть воли…» під перемінованою з цензурних міркувань назвою – «Пропаща сила» – 1903 р. був надрукований на сторінках того ж таки історичного журналу «Киевская старина». Власне, тільки в цей час – майже через три десятиліття після написання (1875) – видатний роман Мирного і Білика побачив світ на рідній землі і тільки тепер по суті став літературно-громадським фактом.

Подібні випадки, що говорять про випадання творів українських письменників з природного літературного процесу, про дуже запізнілу появу цих творів у світ, яка вимірюється багатьма роками, навіть десятиліттями, були в історії української дожовтневої літератури не поодинокими. Для цієї літератури, всіляко переслідуваної і люто гнобленої, вони становили типове явище. Всім відомо, з яким великим запізненням з’явилися друком повісті Шевченка, роман Свидницького «Люборацькі», одне з кращих оповідань Мордовця «Старці», значна частина поетичної спадщини Руданського.

Серед українських письменників дожовтневої пори, твори яких довго залежувалися в рукописах, з великим запізненням доходили до друкарського верстата, Мирний став чи не найпершим: з запізненням на три роки була надрукована «Казка про Правду та Кривду» (1886 – 1889), на чотири – новела «Лови» (1883 – 1887), нашість – повість «Лихо давнє й сьогочасне» (1897 – 1903), майже на десять – драма «Лимерівна» (1885 – 1892), на тринадцять – оповідання «Морозенко» (1885 – 1898), «Дума про військо Ігореве» (1883 – 1896), на вісімнадцять – нарис «Серед степів» (1885 – 1903).

Кожний з названих тут творів має свою сумну цензурну історію. Сувора правда життя лякала царських цензорів у нарисі «Серед степів», оповіданні «Морозенко», повісті «Лихо давнє й сьогочасне». «Соціалістичні ідеї» знаходили недремні царські слуги в драмі «Лимерівна», в «Казці про Правду та Кривду». Не кращим був стан справ з друкуванням творів Мирного і в Галичині: деякі там таки довгенько маринувались («Лнмерівна», «Дума про військо Ігореве»), а, наприклад, блискуча новела «Лови», що містила вбивчу сатиру на «героя» суспільної реакції 1880-х років – царського жандарма-сищика, кілька років переходила від одного друкованого органу до іншого, у всякому разі не могла з’явитися в галицькому журналі «Зоря», оскільки редактори цього журналу – люди консервативні й «архіцнотливі» – побачили в новелі «неморальний зміст».

Ще В. Горленко з приводу ранніх творів Мирного «Лихий попутав» та «П’яниця» справедливо зауважив, що оскільки вони, з’явившись на початку 1870-х років у малотиражній галицькій «Правді», потім довгий час (понад десятиліття) не виходили окремим виданням, то вже на початку 1880-х років становили раритети, були відомі «только небольшому числу завзятых книжников». Приблизно така ж картина була і з творами Мирного 1880 – 90-х років. Вони також з’явилися у малотиражних журналах, альманахах та збірниках і, як правило, не виходили окремими виданнями.

Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 1, с. 13 – 15.