Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка

Іван Нечуй-Левицький

Настають сорок п’яті роковини смерті нашого великого поета Тараса Шевченка. Німецький письменник Карл Францоз, цінуючи поезії Шевченка, сказав, що «» – це єсть найвищий поетичний утвір в усій слов’янській поезії, а Шевченко як поет однаково високий і в ліричних, і в епічних, і в політичних утворах; і тоді як в німецькому письменстві навіть в кращих поетів політичні поезії вийшли слабкими й прозаїчними, в Шевченка ці поезії так само високі, як і ліричні та епічні. Можна думать, що причиною тому був винятковий трагізм історії безталанної України, опрічний од історії інших народів. Але все-таки треба сказать, що велика сила великого генія на всякому грунті покаже й виявить свою силу і свою вартість, хоч би той грунт не давав дуже придатного для генія матеріалу. Сила творчості генія в йому самому, в його душі та в його почуванні.

І справді, яка висока поезія в Шевченковому «»! Які дивні картини! В високій височині, в небі під хмарами тиша; край неба палає, починається пишний весняний ранок. Не чуть там ні людського сміху, ні плачу, нема там ні власті, ні кари, тільки видно з високості пишні степи та лани, садки, тополі та верби, вмиті вранишньою росою. А там внизу, в пишній країні, вже інша картина, картина людського горя, здирства, панщанної неволі та горя, покропленого не росою, а гіркими слізьми… І це горе, ці сльози викликають в поета крик серця: «Душе моя убогая! Чого ж ти сумуєш? Чого тобі шкода?» А сумувать Тарасові доводилось недоброхіть, невважаючи на всі пишні картини багатої й гарної природи…

І всі його політичні й патріотичні вірші дишуть такою ж самою високою поезією. В їх мало прозаїчних історичних фактів, опріч хіба значніших, він говоре не як історик нудними подіями, а співає про їх, як співають в народних думах, мішаючи докупи історичні факти і картини природи, як живої людини. Такі його вірші «До Основ’яненка», «Чигирин» і інші; в віршах «До Основ’яненка» Тарас згадує давню Січ. Але він не сам плаче за нею. І тепер б’ють пороги й місяць сходить, як і колись сходив, коли ще животіла Січ, але за цю славну минувшину питають в Дніпра очерети, питають в вітру степові могили, де то панують і бенкетують запорожці, і тільки чайка плаче, літаючи, мов за своїми дітьми, та кобза Основ’яненкова ще має силу викликать сльози в великого поета.

Дума про Чигирин – це дума про безталанну Україну, котра в наші часи заснула, мов пустиня, бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла ще й гадюк в холодне дупло напустила, і зосталась дітям України тільки надія, та й ту надію розвіяв вітер і хвиля морем рознесла… А думи прокляті рвуться запалити душу, не дають спати. І поет має надію на своє тихе слово (на письменство), виковує з його до старого плуга новий леміш та чересло, зорав переліг, посіяв там сльози, а зійдуть з того насіння обо-юдні ножі, що розпанахають груди, випустять попсовану кров і наллють нового живоття в українські груди, і зійде зелена рута і барвінок між тими ножами, і почнеться одродіння України.

Ці високі політичні та патріотичні вірші своєю поезією нагадують суворі й величні картини Синайських гір з їх гарячим, огняним колоритом, звідкіль неначе от-от посипляться блискавки і вдарять громи. І такі громи б’ють з цих його віршів, у пекучих думах та чудових картинах, разом з плачем та слізьми. Так плакав Єремія на руїнах Єрусалима, цей пророк-політик, як назвав його відомий Ренан. Так плакав Тарас на руїнах Чигирина, але плач Тарасів ще гіркіший за плач Єремії.

Примітки

Вперше опубліковано в журналі «Шершень», 1906, № 8, стор. 3. Датується роком надрукування. Подається за першодруком.

Францоз Карл-Еміль (1848 – 1904) – австрійський письменник, критик і публіцист, автор нарисів з життя галицьких і буковинських українців, дослідник українського фольклору та літератури. І. Нечуй-Левицький переказує його оцінку Шевченка з праці «Тарас Шевченко», надрукованої 1878 р. в збірці нарисів «Vom Don zur Donau» («Від Дону до Дунаю»).

Єремія – давньоєврейський пророк, що в своїй «Книзі плачу» оплакував руйнування Єрусалиму та Іудеї вавілонським царем Навуходоносором.

Ренан Ернсст-Жозеф (1823 – 1892) – французький письменник, філософ-ідеаліст, історик релігії, автор праць «Життя Ісуса», «Початки християнства» та ін.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 169 – 170.