В Карпатах (З мандрівки в горах)

Іван Нечуй-Левицький

1. Долина Дунайця. Буря в Карпатах

В містечку Старому Санчі, котре стоїть уже в горах, кінчається залізниця од Тарнова. Од Старого Санча, невеличкого містечка, до Щавниці, куди я їхав на води, треба було їхати 40 верстов кіньми по шосе. Я взяв місце в поштовому, дуже доброму омнібусі, й перед обідом омнібус помалу рушив у дорогу.

Шосе, обсаджене старими сливами-угорками, здоровими і гіллястими, як у нас яблуні, в’ється по широкій долині понад самим Дунайцем. Синій неглибокий Дунаєць бистро плине все ніби згори, переливаючи свої хвилі по камінні, і своїм тихим шумом, ніби шелестом, розвеселяє мертву тишу долини. По обидва боки широкої долини піднімаються рядками круглі гори, вкриті густими ялиновими лісами.

Долина Дунайця в тім місці таки добре широка, аж лиснить проти сонця зеленню розкішних нив та полів. Густа пшениця, високе жито, зелений овес, ріпак, ячмінь мережать смужками всю долину й нагадують родючі ниви України. Шкода тільки, що таких долин дуже мало в Карпатах. От перед моїми очима майнула німецька колонія з високими білими мурованими домами, котрі тонуть в зелених грушевих та сливових садках. От ми переїхали дерев’яний міст на Дунайці, вкритий покрівлею. Долина стає все вужча та вужча. Зелені гори піднімаються все вище та вище. Вони перерізані подекуди вузькими балками, на котрих шумлять гірські потоки, та дзюрчать маленькі бистрі течії.

День був погожий, сонячний. В глибоких долинах стояла сиза поетична мла, вкриваючи далекі темні верхи гір ніби прозорчастим серпанком. Над Дунайцем, на перших нижчих терасах гір, замаячіли мазурські хати, невеличкі села. Вони тонули в старих садах. Червонуваті, небілені хати ледве було видно за старими сливами та кислицями. Яка дивна ізумрудна зелень блищала в тих садах! Як ясно лисніла зелена трава в садах, блищав зелений лист на дереві! Ніде мені не траплялося бачити такої зелені, такого густого зеленого листу на дереві, як у Карпатах. Та й не диво, коли тут дощі поливають землю сливе щодня.

Які бувають дощі в Карпатах, мені довелося таки раз довідатися. Я примітив, що за Дунайцем у вузьких та довших долинах імла стає все темніша та густіша, а далі зовсім закрила туманом далекі узирі долин. Сонце дуже пекло. В повітрі піднялась якась важка пара, душна, гаряча, неначе в лазні. З-за верхів далеких гір вискочили круглі хмари, білі, як срібло, жваві, ворушливі… Вони ворушились, неначе живі, ширшали на всі боки. Слідком за ними висунулись чорні густі хмари, неначе валував десь чорний дим, який буває у велику пожежу як ось часом горять смоляні та дегтярні рядки крамниць в єврейських містечках. Десь далеко замиготіла блискавка, бліда, дрібненька, неначе хтось грався, перекидаючись по небі золотими м’ячиками. Сонце стало темніше, втратило половину ясності свого світла. Гори почорніли. А страшні чорні хмари швидко висувалися з-за гір, клубками летіли в синє небо й заслоняли чорною заслоною сонце.

Увесь пейзаж одразу вкрився густими тінями. Гори, вкриті ялиновими лісами, стояли ніби обгорілі після пожежі. Хмари спускалися над горами все нижче та нижче. Надворі неначе смеркло. Ось одна хмара ніби впала з неба й зачепила вершок найвищої гори, друга хмара сіла на тім’я другої гори. Швидко верхи гір закутались у хмари, і Карпати ніби підпирали, мов стовпи, чорну стелю з густих хмар.

Надворі стало зовсім поночі, як у пізній темний вечір. Гори стали чорні, як вугіль. Довгі долини тяглися далеко на всі боки, мов темні коридори. Пейзаж став фантастичний, ніби не надземний, а підземний. Здавалось, що ми під землею, в якихось велетенських копальнях, котрі несподівано освітив зверху каламутний смерковий світ. Коли це одразу блиснула страшна блискавка завширшки з долоню; вона вискочила з хмар, як огневий змій, і скрутилась, звилась, як гадина, і оперезала півнеба.

Страшний світ впав на чорні долини. Вдарив страшний грім. Пейзаж став похожий на Тартар. Грім гримів, ніби гуркали раз у раз гармати. Червоний світ од блискавки ніби запалив пожежу на горах і в долинах. Здавалося, ніби гори тліли й жевріли, як розпечене залізо. Картина була страшна, як пекло. Наступало одне з тих з’явищ натури, перед котрими в Індії льви та тигри стають смирніші од ягнят і ховаються в печері разом з чоловіком і не зачіпають його з ляку і страху.

Посипались рідкі краплі дощу, великі, як лісові горіхи, важкі, як розтоплене олово, а потім одразу полив дощ, як з відра. Здавалося, ніби розверзлися небеса і звідтіль лилася ціла річка на землю. Все закуталося, ніби пірнуло в воду. Не видно було навіть понад шляхом стовпів телеграфу. Здавалося, що ми попали на дно якоїсь річки, де вода плине і під нами, і над нами. А страшна блискавка мигає та миготить – десь близько, неначе поперед коней. Грім гримить якось уривчасто, неначе з рушниці палить коло самого омнібуса. Дощ проливається в омнібус через щілини віконець і забризкує нас. Проти мене сиділа якась удовиця в траурі, нівроку їй, така широка, що зайняла своєю особою два нумери. Вона підбирала та підгортувала свою сукню, бо на неї бризкало та хлюпало од вікон, неначе ми сиділи не в закритім омнібусі, а просто на дощі.

Через півгодини дощ перестав. Через шосе лилася вода з гір, як через греблю. З усіх долин в Дунаєць лилися скажені потоки каламутної води. Скрізь у горах шуміла та булькотіла вода. Грім падав на телеграфні стовпи, бо швидко ми налічили сім стовпів, на котрих дерево було обдерте смугами завширшки на два пальці або й на долоню. Обдерті смуги висіли по стовпах, неначе поначіплювані білі стрічки. Стовпи стали рябі, кострубаті, і дивна річ, що блискавка навіть не обсмалила їх, а тільки пообчахала смуги, як обчахають лико з липи. По шосе валялися здорові гілки угорських слив, укриті зеленими плодами, чорними, обсмаленими. Так тут грався карпатський грім!

Ми в’їхали у невеличке село Лонцько, де змінили коней на поштовій станції. Вулиця, вимощена камінням, повилася вгору. Тією вулицею лилася правдива річка. Вода досягала до маточин коліс. Коні просто брели у воді. Погонич під’їхав під самий ганок станції, одначе злізти з омнібуса не можна було, не ступивши у воду повище кісточок. Вода бурхала коло самісінького порога. З станції вискочив молодий, повновидий поштмайстер і виніс ослін, зроблений зумисне для підставлення під омнібус пасажирам. Ослін мав форму букви глаголя. Поштмайстер приставив ослін до екіпажа. Моя повна сусідка ступила на ослін. Він захитався й увігнувся під незвичайною вагою. Сусідка трохи не бухнула у воду. Поштмайстер вхопив її попід пахви й звів з ослона додолу, мабуть, трохи підвередившись, бо аж кров налилась йому в лице.

Вискочив і я по тій кладці в ганок, а за мною актор з обголеними вусами та баками. Ми увійшли в чистеньку світлицю поштмайстера, де стояла на простеленому новому килимі гарненька мебель, оббита рожевою матерією. Поки перепрягли коней, старенька бабуня внесла нам обід, доволі смачний і недорогий. Пообідавши швиденько, ми рушили в дорогу.

Надворі вже дощ зовсім перестав. Гори чорніли неначе якесь велетенське місто після пожежі. По декотрих горах слались хмари; деякі чорні верхи ніби куріли димом, здавалося, от-от спахне червоне полум’я з обгорілих верхів, бо вже валує дим. Шосе вилося все вгору та вгору. Потоки каламутної води ревли та шуміли. Синій Дунаєць став жовтим; його долина ставала все вужча, а гори піднімалися все вище та вище. От і єврейське містечко Кросценко, а за ним і Щавниця.

2. Щавниця

Містечко Щавниця Вижня розкинулось в долині невеличкого, але шумливого Руського Потоку вище од шосе, котре круто повертає вгору возвозом в западину чи терасу вищих гір до мінеральних джерел. Одного ясного погожого дня я пішов оглядати мазурське село в Карпатах.

З пригорка видно всю долину, в котрій розкинулась Щавниця. Серед долини по дрібному камінні шумить Руський Потік. Бистро течуть його сизі хвилі з каменя на камінь. Вода зелена та чиста, як сльоза, холодна, як криничана. По обидва береги зелені лужки, а по лужках зеленіють рідкі садки. Здорові дикі груші та яблуні розкішно розкидають гіллясті листаті верхи. Це місце має красу щиро ідилічну. Зелень надзвичайно ясна. Не гаряче, але ясне проміння заливає садки й луги. Вода блищить на сонці; скачуть хвилі по каменях та навівають тиху задуму…

В селі поза єврейськими крамницями стоять рядки хатів, побілених, з квітниками під вікнами. Ці селяни вже схожі на міщан. На Потоці стоїть водяний пильний тартак, чорний, невисокий. Вода проведена через довгі лотоки й падає зверху на колеса. Коло тартака складені здорові купи претовстих колодок ялини та тертиць. За тартаком небагата панська оселя, а проти неї костьол убогий, старий, без бані, неначе довгий дім, оббитий драницями; його стіни так само обшиті рядками драниць. Кругом претовсті столітні липи. Кажуть діди, що цей костьол перероблений з церкви і що колись і в Щавниці були русини, та всі вимерли в якусь велику холеру. Що і в Щавниці жили колись русини, це може бути й правда, бо тут я бачив на рукавах сорочок у дівчат червоні ткані смужки й свитки українські, хоч тип людей чисто мазурський.

За костьолом тягнуться двома рядками мазурські хати над Потоком. Я зайшов у перший двір, хоч і ніякого двора там нема, бо хати од улиці зовсім не одгороджені. Входжу в одну хату, там сидить молодиця-мазурка, вже літня, напнута червоною хусточкою, і в спідниці. Лице бліде, сухорляве, мізерне, нужденне; віка червоні, очі заснічені, неначе пригасли од недостачі поживку. Привітався я до неї, кажу, що я здалека й хочу роздивитись на тутешні хати. Дивлюся я, хатка невеличка, стіни не обмазані й не білені, червонуваті од натурального кольору ялинового дерева. На стінах під стелею образи паперові, під склом. По один бік стоїть ліжко. На ліжку валяється розкидана одежа, дві подушки. Збоку – одна лава. Проти дверей коло вікна стіл. Діл нечистий. В хаті темно, хоч вікна чималі, і якось неприємно. В хаті тільки груба, а печі нема.

– А де ж ви їсти варите? – питаю я в молодиці.

– А отам в другій хаті через сіни.

Я пішов у ту хату. То була страшна курна хата. Мені здалося, що я вліз у комин, обліплений сажею. Коло порога стояла піч, неначе давній ідольський жертовник. Це був куб, складений з каміння. На йому горіли дрова. Дим ішов просто на хату й виходив у дірку, прорубану в стелі. Стіни чорні, вкриті сажею. На долу грязь, якийсь барліг, тріски, шматки дерева, бо в хаті стояв верстат для стругання дерева. Під стелею на бантинах лежали колодки й сушились в диму. Шибки в вікнах ледве було знать. Я нічого на своєму віку не бачив сумнішого од цих хат. Мені здалося, що я в печері ескімосів.

З других опрічних сусідніх хатів прийшло кільки мазурок. Які то були бліді, нужденні, захуджені люди! Мені ніде не доводилось бачити таких убогих, замлілих та захарчованих молодиць. Мазурки були на вигляд ще мізерніші од русинок, бо були ясні блондинки. Тонка бліда шкура на лиці аж світилась… Од диму очі були червоні.

Мене обступили й обстали мазурки та мазури, розпитували, з якого я краю, розказували про своє убоге життя. Одна молодиця показала мені житній та вівсяний хліб, спечений в формі коржа завдовжки в долоню. Хліб глевкий, кислий. У дворі в кутку стояла ще одна невеличка хатка. Я одчинив двері. Двері вели не в сіни, а просто в курну хату. На жертовникові-печі горів огонь; коло вогню був приставлений горщик.

– Дзень добрий цьотунці! – гукнув я через поріг.

З хати ніхто не обзивався. Одначе в хаті в кутку хтось шелестів, неначе перегортав солому. Мені здалось, що там вештається молодиця, готуючи обід.

– Дзень добрий, цьоцю! – крикнув я вдруге. І знов нема одповіді.

Я переступив поріг і заглянув у куток за двері. Там коло ясел стояла ряба корова й смикала з драбини свіжу траву. Коло неї стояло малесеньке телятко.

«Це гарна «цьоця»! Не дурно вона не обзивалась до мене», – подумав я й пішов у світлицю. Боже мій! яка нечистота! який хаос в тій світлиці! Не метено, не прибрано; все порозкидане. А яке убожество! В хаті не було ні живої душі. Повітря було таке важке, що я швиденько вискочив у двір…

«От де широчезне поле для гуманної діяльності галицької польської шляхти! – подумав я. – Польська шляхта покладає свої сили на полонізацію та латинщення русинів, грається єзуїтськими комітетами, тішиться розповсюдженням польського язика між русинами. Все це не більше, як шкідливі й не гуманні панські витребеньки, не варті доброго слова. Пани поляки краще зробили б, якби самі та їх панії глянули на оту грязь, неохайність, на оте народне убожество та нужденність гірських мазурів…

Польські пани краще зробили б, якби завдали собі гуманне завдання обчистить оту грязь, навчити польських карпатських хлопів ставити печі, робить виводи-димарі, держати в чистоті хати, будувать кращі хати, пекти людський хліб, а не якісь глевкі коржі з житнього та вівсяного борошна. Підняття народного добробуття, народна просвіта – були б багато вищими завданнями для польських панів, ніж надаремна й непотрібна іграшка в полонізацію галицьких українців.

Польські пани не впали б у гріх, якби таку саму свою діяльність обернули й на наших убогих галицьких русинів. Хоч би наші русини мали не тільки повний рот, але й повну хату польських слів, польської мови, то це не підніме їх розуму, не піднесе вище їх добробуття, бо з польських слів не навариш тривного смачного борщу, не спечеш печені, не пошиєш чобіт, не заплатиш податі. Полонізація русинам нічого цього не дає… Через це вона не варта й шага. Це просто панська та єзуїтська іграшка та й годі. А як я глянув на те убожество мазурів, то аж жаль спав мені на серце».

Пішло потім монотонне життя на водах; пиття вод рано й вечір з музиками в додаток. В Щавницю на води приїжджає не дуже багацько гостей, та й то половина євреїв, та ще й дуже простих, в патинках, з пейсами на висках, товстими, як німецькі ковбаси. Друга половина наїзду набирається душ на вісім-десять, не більше. Венгрів було зо два та зо три німці. Гостиниці зовсім порядні тільки ті, що належаться до Краківської Академії наук, котрій подарував дідич Шаляй ті мінеральні джерела й землю.

Другі гостиниці показують, що Щавниця – ще не в Європі, а в Пів-Азії, як пише Францоз. Простирядла на постелях, наволічки не міняються по шість неділь. Матраци тверді, напхані соломою. Подушку дають одну, тонісіньку, як млинець. Укривала для вкривання тоненькі, літні, а тим часом в горах бувають холода, як восени. Температура часто знижується до 12° Реомюра. Хто їде в Щавиицю, той мусить везти з собою бебехи, укривала тепліші й простирядла, – сливе усю постіль.

Обстава в номерах, як у єврейських заїздах або гостиницях по малих містечках. В великі дощі та заливи готелі течуть, як старі діжки. Через покрівлю ллється дощ в номері. В великі дощі в моєму номері через проточини текла вода, ще й стікала через поміст у номер у нижчий етаж. Під моїм номером жила якась пані й міцно спала саме тоді, як лив страшний дощ. Вода з мого номера лилася через поміст і чисто облила сонну панію, котра вже аж тоді прокинулась, як її промочило до тіла.

Дзвоників на прислугу в номерах нема. Слуг кличуть патріархально: одчиняють вікна або двері й на все горло кричать: «Владек! Касю! Мариню!» Такі крики тільки й чуєш щогодини в готелі. В моєму номері була розбита шибка в вікні, а через неї дув вітер. Шибку не засклили цілий сезон, і я мусив закладать дірку книжками. Тільки в ресторанах подають добру їжу й не дорого, бо закладовий доктор, дуже поважний чоловік, таки частенько заглядає в кухні ресторанів.

Про щавницькі води треба сказати, що вони трохи слабкенькі й зовсім не вилічують задавнених катарів живота та легких. Слабим більше помагає здоровий, свіжий гірський воздух, ніж води. Людям з легкими катарами вода помагає, а здоровим людям так зовсім таки помагає… А здорових людей приїжджає в Щавницю таки чимало, а найбільше з недалеких міст. Матері привозять сюди своїх здоровісіньких дочок, щоб їх людям показати… Я примітив, що декотрі дами міняють убрання по два й по три рази на день…

От, напр., прибула з Варшави якась багатюща претовста банкірша єврейка, така товста, що ледве ходить, коливаючись на ході, мов качка, з боку на бік. Вона привезла на собі такий турнюр, що на його збігалась дивитись уся Щавниця: на їй сукня з чорного дорогого шовку-муаре, а турнюр з оксамитових бантів такий великий, що на йому сміливо міг би сісти чималий хлопець. З нею гуляє по алеї гарного парку якась графиня, вся кругом обвішана дорогими стрічками, котрі мають на вітрі.

Часто по алеях гуляє якийсь рабин, певно єврейський святий або якийсь пророк-чудотворець, в чорному оксамитовому каптані, в білих панчохах, з довгими пейсами, а за ним іде його почет. Цей здоровий ескорт складається з десятка євреїв в атласових каптанах, в бобрових шапках, з-під котрих теліпаються пейси. Картинка неначе перенесена чудом з древнього Єрусалима в Карпати. З’явились на часок мадьярські студенти-екскурсанти, мандрівці з чорними блискучими очима, з замлілими жовтуватими лицями.

Переїздили через Щавницю партії венгрів-мандрівців в Карпатах. Одного вечора, вже лягома, коли в 10 годині в нашому готелі гості вже лягали спати, серед глибокої тиші почувся страшний галас та клекіт. Чути було, що хтось бігає по коридорах; скрізь стукали дверима, гуркотіли, тупотіли. Мені здалось, що в готелі пожежа… Я вискочив в коридор. Всі гості, навіть дами, повискакували з номерів роздягнуті.

Коли це в коридор вбігли венгри, чоловіки й дами, за ними діти. Вони розмовляли голосно, що було сили в горлі, кричали, махали руками; дами реготались, бігали по коридорах, заглядали в порожні номері… Клекіт стояв, як на ярмарку. То веселі венгри заїхали на ніч і вибирали собі номері на ночівку. Сполохані гості знов поховались в номері. Ворушливі, жваві венгри ледве через годину затихли. Ще довго було чути через тонкі стіни їх регіт та міцну дзвінку венгерську мову.

Другого дня в ресторані знов з’явилася весела компанія й засіла за довгим столом. Знов піднявся в тихому ресторані трохи не гвалт. Венгерки ще гірше сміялись та галасували, ніж венгри. Їх білі зуби блищали через тонкі розтулені губи; ще ясніше блищали темні, аж чорні очі на матових, сливе жовтуватих, але гарних фізіономіях. В мигах, в розмові венгрів було видно щось східне, дуже нагадуюче кримських та казанських нервозних, жвавих та крикливих татар. Навіть їх смуглявий тип має в собі примітку чогось татарського. Накричали вони, нареготали всім вуха, знялися з місця, як зграя веселих птиць, та й полетіли десь у гори.

3. Картина Карпат з гори Бріярки

Картина Карпат з найвищої в Щавниці гори Бріярки дуже гарна. Вже в місяці липні одного дня по обіді я помаленьку видрався на гору Бріярку. Ця пірамідальна гора панує над усею Щавницею. На самому вершечку цієї гори над кручею поляки поставили превисокий дерев’яний хрест на пам’ятку про повстання 1863 року.

Яка дивно широка картина одслонилась перед моїми очима! Внизу під самою Бріяркою в’ється шосе. По обидва боки шоси чорніє покрівля двох рядків єврейських низьких домків. В однім місці зеленіє парк, неначе зелена хустка, заткана букетами кучерявих ялин та смерек. Внизу за шосем шумить гірська річечка, Руський Потік, що плине долиною до Дунайця й розділяє двоє пасом карпатських гір.

Глянув я на лівий бік од себе. Од Руського Потоку на північ гори піднімаються помаленьку, та все вище йдуть на північ. Ці похилі спадисті гори, скільки захопить око, нижчі од Бріярки, і через це вони засіяні житом, ячменем, вівсом, засаджені бобом та картоплею. Од частих дощів, од вогкого повітря поля на горах аж блищать зеленим ясним кольором, неначе трава на луках на мокрій низині. Косогор виступає за косогором, один зелений, другий ще зеленіший, а поверх їх на синьому небі повився неначе високий вал, вкритий лісами та подекуди хатками, і заслонив далекий обрій.

За Руським Потоком на південь піднімається високий гребінь гір, неначе довгий величезний вал. От саме проти мене виступає з того валу крута гора Паляниця, вкрита двома чорними смугами лісу, а там серед валу ще виразніше виступає зовсім кругла гора Ярмута, неначе велетенський казан, перекинутий догори дном. На самому вершечку гори недавно поставили на піраміді статую богородиці, ледве примітну однизу і не дуже ефектну.

Ще далі за Ярмутою в далечіні видно сельце Шляхтову над самою течією. Це вже останнє в Карпатах село, заселене русинами чи «руснаками», як вони самі себе звуть. Це вже кінчається Русь-Україна, це її найдальші села на заході. За Шляхтовою знов піднімається гора, цілий пейзаж горяний. Внизу коло села стирчать гранітні скелі цілим лабіринтом, а там вище над ними висунулись з боку гори білі кручі та скелі. Кругом їх густо розрісся чорний ялиновий ліс. Здається здалеки, неначе там серед густого лісу на половині гори стоїть якийсь здоровий монастир з п’ятьма високими білими церквами, з рядками білих домів.

А на самому вершечку гори знов стримлять білі скелі, неначе білі стіни якоїсь величної руїни, зарослі з боків і зверху ялинами. Проти сонця білі скелі надзвичайно ясно виступають на фоні чорно-сизого ялинового та смерекового густого лісу. Усе це пасмо високих гір за течією вирізується на синьому небі дуже м’якими пружками, а найбільше – закругленими. Ці пружки проти неба то вгинаються, то вигинаються, то закручуються на всі боки. По хребтах зверху скрізь розкидані горби, неначе круглі і здорові могили, гостроверхі купи каміння; подекуди виганяються зверху білі скелі, неначе високі доми серед лісу. І все те зеленіє, аж лиснить, аж очі бере в себе. А за тими горами знов виступають верхи, вже темні, а там далі сизі, вкриті туманом, неначе ретушовані карандашем в далекій перспективі:

За горами гори,

Хмарами повиті…

Та сиза далеч вже за венгерською границею. За нею розстеляється полотнищем велика «пушта» (степ) до тихого Дунаю. Ті сизі далекі гори, та синя далеч чогось тягне до себе душу, як щось невідоме, невидане, як фантазія, як мрія. Надзвичайна людська цікавість якось манить і надить, і тягне в ті невідомі краї думку, якимись чарами приманює очі. Здається, полетів би в ті нові краї, в далеку сторону, де все інше, невидане. Та поетична сиза далеч пориває душу, приманює до себе, як тиха луна дивної музики, як одгуки чудової пісні…

Руський Потік вливається в Дунаець нижче од Щавниці на заході. Мені видно бистрий Дунаєць, зовсім зелений, неначе зеленувата стрічка в’ється в узькій долині. За Дунайцем ік заходу стоять ще вищі, ще кращі гори: це Пєніни. За зеленою смужкою Дунайця піднімається перший гребінь, високий, та вузький, та зубчастий, зовсім неначе гребінь півня.

За цим гребенем пишно та сміливо виганяється вище од усіх гір Соколиця. Вона вузька, висока, неначе башта величезного готицького собору. На самісінькому вершечку з одного боку гора неначе одколупилась, обвалилась. Вона кінчається білою стіною. За Соколицею знов тісно-претісно докупи туляться рядками гір довговасті хребти з вузькими гострими верхами, неначе висока та вузька покрівля готицьких домів та церков в старих німецьких городах. Одна довга гора виступає з-за другої, друга ховається за третю. І вся ця група гір од низу до самісінького верху заросла густим ялиновим лісом.

Яка надзвичайно оригінальна картина цієї групи, коли дивишся на неї з височіні! Довгі та гострі верхи гір вирізуються на небі надзвичайно виразно гарними смугами. Лінії сміливо й граціозно гнуться то вгору, то вниз, то сміливо й граціозно вибігають високо-високо в синє небо, то знов ідуть двома-трьома чорними смужками та пружками одна вище од другої. Скрізь стирчать зверху могили, зубці, ніби густо засіяні навмисне чорним лісом. Ліси на горах не здаються якимсь бур’яном, як на дуже високих Альпах. Тут на вершечках бачиш виразно кожну ялину до самого низу, цілі рядки ялин. Здається, ніби всі верхи гір обшиті чорним зубчастим кружевом. Те кружево м’яке, наче оксамитове, прикрите сизою імлою, мов срібною тканкою. Здається, ніби якась сила розвішала високо-високо в небі довгі величезні рядки гарного м’якого кружева, розкидала його граціозними жмутами та рядками.

Я вийшов на найвищий пункт Бріярки, де стоїть превисокий хрест з цілої товстої ялини. Пірамідальний вершок гори такий крутий, що як глянув я униз, у мене заморочилась голова. Я ледве оговтався, сів на камені й глянув поверх Пєнін, поверх стрімкої Соколиці. За Пєнінами гори знижуються, все нижчають в далечі й зливаються ніби докупи, а там далі на обрії несподівано виступають Татри, найвищі гори в Карпатах.

Татри з цього боку надзвичайно ефектні. Не дуже довгий гребінь неначе вигнався з-під землі й сміливо та гордо піднявся ніби під самі хмари серед невисоких гір. Татри стрімкі й круті, як стіни. На гребені видно чотири опрічні гори, що піднімаються рядками високо, одділяючись одна од другої вузькими щілинами та долинами. На крайній найвищій горі, неначе на п’єдесталі, стирчить ще одна тераса, немов величезний престол піднімається під самісінькі хмари. На боках цієї тераси видно ніби білі блискучі хмари, що причепились збоку на темному фоні. То не хмари, то сніги. Проти літнього сонця замети снігу біліють здалеки, як срібло. Над заметами снігу вирізуються на фоні неба чорні зубці. По всьому хребті блищать срібні снігові полоси, неначе хто розкидав по горах білити довгі шматки полотна. От з-за Татр викочуються білі хмари, та все густіше та густіше. Сині зубчасті зграї гір плутаються в хмарах.

А яка широкість, який простір навкруги, куди глянеш! Яка широчінь та височінь! Як широко розступилось навкруги небо! Які скрізь картини, то грандіозні, то граціозні, милі! От на північ од Бріярки йдуть рядками верхи, та все пірамідальні, неначе їх хто поставив на шахматну дошку. Ці всі гори од низу до вершечків вкриті чорним лісом; між ними чорніють глибокі западини, неначе глибокі чорні ями, прикриті імлою. А за ними знов виглядають гори вже сизі, сині. На цілі десятки верстов кругом стримлять гори, неначе людські голови серед великого натовпу. Повертаєшся на всі боки, починаєш придивлятись, – забиває дух, морочиться голова.

А з-за Татр все насовуються хмари. Татри вкрились ніби тонким серпанком. Чорні Пєніни, гостра Соколиця ніби пірнають в дим. Далекі сині гори стають ще синіші, пірнають десь в імлу. Кругом мене на далекому обрії кольори зміняються. Я вже бачу перед собою на далекому плані ніби якусь надзвичайну гравюру, припалу срібним пилом. Татри зверху ніби куряться. Повіяв свіжий, пронизуватий вітрець. Груди дишуть легко, піднімаються високо. Ой гори, гори! Яка в вас краса! Як я люблю вас! Є в ваших високих верхах щось могутнє й дивно пишне. Ваша краса приманює фантазію якимись дивними чарами. Ви схожі на пишні готицькі храми, що стрілами летять у саме небо й піднімають душу й серце високо-високо, як високий ідеал. Дивишся на вас і сам незчуєшся, як душею піднімаєшся в сферу ідеального, де не чуть ні плачу людського, ні злості, не видно сліз.

І пригадав я собі інше небо, інші гори, ще дивніші, ще пишніші. От передо мною ніби блищить Люцернське озеро, як дзеркало, вправлене в зелені рами. Над озером піднімається велична гора Рігі. Проти мене стоїть на зеленому п’єдесталі кучерявий скелистий верх Пілатуса. Букет скель підпирає хмари, як колони підпирають бані храму. От синє Женевське озеро, а над озером на південному французькому березі високі верхи гір біліють, вкриті снігами. Гори куряться парою. Сонце заходить. Сніги обливаються рожевим одлиском. Гори мріють, иаче пишна фантасмагорія. Я ніби чую, як над цими велетнями витає дух Байрона, Гете, Руссо, Вольтера, цих велетнів людського духу, котрі топтали стежки на цих горах своїми ногами, дивились на них, надихались в цих дивних горах духом поезії, що промкнулась в їх високі утвори й стала вічною, як і ті гори.

Я раз плив на пароході з Лузани до Женеви… Синя вода клекотіла під колесами парохода. Сонце стояло високо над горами понад берегами. Спокій, тиша в небі й на землі. Пишна земле! Як тебе цілувало весняне тепле сонце, як з тебе бризкали весною фонтанами фіалки, рожі та лелії, ти, мабуть, не мліла в такому щасті, як я в той час. Пишна земле! Яка ти дивно гарна з твоїми високими горами, озерами та зеленими долинами! Ти дивно гарна, як кохання, як пісня, як людське серце, налите добром.

4. Останнє русько-українське село Шляхтова

От долина Руського Потоку. Я бачу своїх земляків русинів в цій далекій далечі. Одного дня в липці познайомився я з одним галицьким русином д. Ф. Б[ілоус], котрий приїхав не лічитись водами, а так собі трохи розважиться та погуляти й одпочить у горах. Панові Б. стукнуло вже 56 год; одначе, невважаючи на свій немолодий вік, він був ще зовсім свіжий на виду чоловік, веселий, жвавий, проворний, ворушливий ще й говорючий. На голові не видно було ні однії сивої волосини. Він не ходив, а неначе бігав. Засланий поляками за патріотизм в далекий мазурський край директором польської прогімназії, він не втратив енергії, не поступився в своїх пересвідченнях, зостався завзятим русином, тільки старого загартування. Працюючи на літературному научному полі, він написав кільки добрих, щодо змісту, научних книжечок, але, як чоловік давній, написав їх тим чудним язиком «Слова» та «Пролому», котрого не втне ні Велика, ні Мала, ні Біла Русь і через котрий ніколи не буде читати тих утворів, вартних уваги з наукового боку.

Як старий кавалер, п. Б. убирався по-старосвітському, носив превисокий циліндер на голові, трохи не до хмар, ще й якогось рудого, кофейного кольору, і все збирався женитись. З цим поважним та веселим паном я й поїхав в неділю раненько до Шляхтової на службу божу. Наш фурман був так само русин з Шляхтової, газда, цебто хазяїн Малиновський.

Шляхтова лежить од Щавниці всього-на-всього за три версти, але ті три верстві далися нам добре взнаки. Дорога в’ється понад самим Руським Потоком і вся ніби вимощена здоровими шматками каменю. Віз підскакує як скажений; колеса стрибають по камінні, аж пищать, аж скриплять. Нас підкидало на возі, неначе на кораблі велика хвиля в час бурі. Руський Потік шумить та грає зеленими хвилями, летячи долиною, але все згори по камінні. Ми їдемо все попід самою горою Ярмутою до самої Шляхтової. От кінчається стрімка Ярмута. Тут стоїть оселя нашого візника: це останній руський дім в Карпатах на австрійсько-венгерській границі.

Переїхавши Руський Потік, ми піднялись на першу терасу. Перед нами встав шпичастий шпиль, а на йому чорнів високий восьмираменний хрест: цей шпиль – границя шляхтівського поля і вкупі з тим – границя Русі-України на далекому заході Карпат.

Через кільки хвиль ми в’їжджали в Шляхтову. Село складається з однієї довгої вузької улиці. Улиця тягнеться од Потоку по легенькому спадистому покаті й ховається десь далеко в щілині в високій горі.

Хто бачив села на Україні, в Польщі, в Європі, тому зараз прийде на думку, що в Карпатах мазурські, русинські та словацькі села ще примітивної архітектури. Вони схожі на села в Білорусії, Литві та Великоросії. Така була й Шляхтова, що тяглася вгору далеко до найвищої гори. Покрівля на хатах з драниць або з шалівок темна, аж чорна. Зверху на покрівлях не видко ні одного вивода чи димаря. Дим з печів йде через вивід на горище й промикується через драниці. Як баби затоплять в печах, то все село, всі хати куряться, ніби горять.

Всі хати, хліви, повітки, комори, навіть клуні-стодоли часто стоять під однією покрівлею, зчеплені докупи. Якби не вікна в хатах, то не розібрав би, де хата, де клуня, де хлів або коровник. Стіни знадвору не шпаровані й не білені. Щоб стіни не псувались од дощу, їх мажуть зверху олією, од чого ялинові стіни мають колір червонуватий. Вода просочується з гір скрізь з грунту й стікає по камінцях по вулиці, і для того всі хати ставляють на кам’яному фундаменті, часом такому високому, що в йому внизу роблять погреби. Декотрі хати пошпаровані й побілені між колодками на два пальці завширшки. Такі хати ніби вкриті знадвору якоюсь смугнастою пістрьовою матерією. Все село має невеселий, непривітний вигляд, як у Великороси й Литві, і псує гармонію з чудовою земною декорацією гір та лісів.

Улиця тяглася вгору. Вона така вузька, що два вози ледве можуть розминутись. Дворі коло хат маленькі, на кільки сажнів, не одгороджені од улиці. В дворах лежать купи гною, прикриті густими смерековими та ялиновими зеленими гілками од сонця. Цей гній потрібний для вигнойки полів, без котрої тутешня убога неродюча земля нічого не родила б. Хати стоять густо, неначе туляться одна до однієї. Трапляється, що хата од хати стоїть на аршин довжини. Городів коло хат не видно: огороди на полі на горах. На вулиці якось тісно. Нема того простору, який бачимо в степових селах. Тут у горах люди дуже цінують рівні місця, «планини», через те хатів у селах, як в городах та містечках, дуже густо! Усе село з своєю дерев’яною старою церквою схоже на малюнок, вирваний з історичного альбома, в котрому намальовані староруські городи Новгород або Київ.

Ми приїхали до цвинтаря. Церква з домом священика перетинає вулицю якраз пополовині. Цвинтар обсаджений липами. Липи давні, старі; їм, може, вже минула сотня год. Стовбури дерев ледве можна обхопити в обіймища двом чоловікам. Превисокі липи зовсім заступають і заслоняють стародавню дерев’яну почорнілу церковцю. Церква без бань, подовжаста, схожа на довгий дім, і з високою покрівлею, як на готицьких церквах; на фасаді піднімається дзвіничка оригінальної архітектури, з верхом, ніби насадженим поверх довгастої башти. Стіни церкви виведені не прямо, а пірамідально, так що церква однизу трохи ширша, ніж вгорі. Олтар зостався од старої церкви. Він давнішній і закруглений; до його вже потім приставлена новіша церква. Стіни церкви знадвору, з окола оббиті дощечками, рядками на аршин, як вкривають драницями покрівлі: верхній рядок закриває спідній для захисту церкви од великих карпатських дощів. Олтареві налічують старі люди триста год, а церкві двісті. Цьому може бути й правда.

Утреня вже була одправлена. Дзвонили на службу божу. Ми увійшли в церковцю. Люди потроху збиралися. Церква була одначе доволі просторна. Коло порога стояло кільки ослонів для сидіння по-католицькому. Коло їх двома рядками стоять корогви. На мене зараз повіяло давньою давниною. Іконостас, образи, живопис на стінах, штучна різьба на іконостасі були такі древні, такі старі, які я ледве пригадав собі, як бачив такі самі в українських стародавніх церквах, ще бувши малою дитиною, і котрих вже не можна знайти на Україні і з свічкою серед дня.

Мені здалося, що несподівано вернулись мої давні дитячі літа, коли мене мати водила у нашу стеблівську (в Канівщині) стару церкву. На іконостасі навіть різьба на дереві була достоту така сама, як у Стеблеві, в нашій старій церкві: такі ж сині й червоні виноградні кетяги між листям, навіть помальовані такою самою фарбою: темно-синьою, червоною та зеленою.

В притворі на стелі був почеплений великий старий образ страшного суду достоту такий, який був у нашій старій церкві. На хмарах – св. Тройця. По один бік – Адам на колінах, по другий бік – Єва. Од п’яти Адамової звивається довгий змій; на йому наче начеплені білі квитки з написами людських гріхів. Унизу червоне пекло, – драконова голова з щелепами й з сатаною в середині пащеки, а в пекло прямують купки людей; над купками написано: ляхове, мадьяри, німці, жиди, а позад усіх – русини малесенькою купкою. Тут же йдуть у пекло п’яниці, злодії, кравці, шевці, за ними блудниці і т. д.

Церква помальована всякими взорцями, котрі тепер вже ледве знать по стінах. Образи візантійської школи. Все переносить вас одразу далеко на Україну, десь під Київ, під Одес або Полтаву. Тільки два католицькі олтарі, приставлені по боках церкви до стін, нагадують за унію.

Увійшов у церкву панотець. Народ збирався поволі. На правому боці стали чоловіки та парубки, на лівому – молодиці, а спереду – дівчата. Титар показав нам на дві лавки, поставлені коло самого іконостаса під стіною: це місця, як видно, для аристократії. Я сів по один бік, пан Білоус – по другий. Титар сів коло мене, але на опрічному стільці коло дверей олтаря. Мені можна було окинути оком усю чесну громаду з дяками на хорах.

Усі молодиці та дівчата були понапинані білими згорнутими удвоє обрусами, а бідніші просто рушниками з кінцями, густо затканими червоними смужками. Ці обруси молодиці напинають на плечі, як мантильї, а в кінці обрусів завірчують дітей, що держать на руках. Молодиці не зав’язують голів хустками, а закутуються. З-під хусток виглядають краї очіпка, насунуті на вуха й випущені зубчиком на лоб. Кінчики обшиті жовтогарячою матерією, котрі мають гарний вигляд, коли молодиця напнута білою мушлиновою хусточкою. Дівчата не носять на голові ні стрічок, ні квіток. Тільки на двох чорноволосих головах червоніли вузенькі стрічки.

Хоч тут у Карпатах і чоловіки, і жінки ходять в «кербцях», чи в постолах, одначе в церкву йдуть усі в чоботях. Тільки одним одна баба стояла в постолах. Чоловіки були в білих свитах з комірами, гарно вишитими червоними або синіми нитками. Штани на всіх білі, з товстого саморобного сукна, так само вишиті внизу коло кісточки червоними взорцями. Ці купи понапинаних хустками та білими обрусами молодиць та дівчат нагадують давню давнину, переносять думку в часи наших князів. Цей простий убір пригадує убори, які малюють на образах. Сорочки на жінках не вишивані, а заткані на рукавах та на чохлах червоними смужками. Це ще початок тієї орнаментики, котра так розкішно розвилась згодом у виробах української жінки.

На Україні, як глянеш в церкві на бабинець, то бачиш неначе багатий квітник, увесь закиданий усякими мережками та квітками. На головах у дівчат – квітки, стрічки, у молодиць – квітчасті хустки: тут у горах все просто, початково. І не дурно ж тільки ще в Карпатах держаться старовини в усьому, навіть в колядках та щедрівках: це край, захищений горами од усякого побічного впливу. Жінки всі в білому; – і в старому княжому Києві женщин звали «білоглавими».

Тутешні русини мають тип опрічний од мазурського та словацького: вони чорнявіші, мають темніші очі, в них чорніше волосся на голові. Було видно між дівчатами кільки типів, зовсім південних, ніби херсонських, з карими очима та чорними бровами, з оригінальним чистим виразним прорізом уст. Пружки лиця в тутешніх людей нагадують більше подолян та волинців: вони тонкі, дрібні. Парубки дуже здорові та свіжі на виду, чоловіки вже худіші, а молодиці зовсім захуджені. Тут у Карпатах і мазурські, і словацькі, і руські молодиці чогось дуже замлілі, бліді, худенькі, неначе захарчовані. Воно й правда, що тут робота на горах важка, а харчею буває не тривний житній, а вівсяний хліб та водяна картопля.

Священик одчинив царські врата, почав кадити по церкві. Рознеслись пахощі, але не дорогої смирни, не ладану, а ягідок дешевого ялівцю. На хорах невеличкі школярі-дяки, повбирані в сюртучки, почали співати чудовими альтовими голосами. За ними заспівали всі люди: і чоловіки, і молодиці, і дівчата. Які дивні альтові голоси у хлопців! Які чисті та дзвінкі сопрана у дівчат! Видавались з маси співу такі чисті та дужі голоси, котрі зробили б честь сцені у великих театрах. Два високі чисті альти на хорах дзвеніли, як срібні дзвоники. Їх не заглушувала густа маса голосів молодиць та дівчат.

Люди, як видно, дуже добре позаучували мелодії пісень, бо співали гармонічно й не різнили. Часом тільки кільки дівочих голосів затягало на кінці або трохи різнило. Тоді обголене лице титаря, що стояв до мене боком, виставляючи свій гострий профіль, поверталось у той куток, де різнили дівчата. Титар розтягав якось насмішкувато свої тонкі губи, хитав головою, ще й легенько сварився пальцем на дівчат. Дівчата соромливо спускали очі додолу. Мотиви церковних пісень стародавні, якісь кучеряві, схожі трохи на католицькі або на мотиви старих дяків в співах. Люди хрестились не трьома пальцями, а всею п’ятірнею, ледве назначуючи хрест на грудях.

Служба божа йшла довго. Священик після євангелії сказав прехорошу проповідь доволі чистою українською мовою. В церкві стало душно. Я вийшов на цвинтар і пішов оглядати село довгою вулицею. Улиця тяглася в глибоку щілину між горами. Над хатами, за городами неначе висіли старі густі садки високо по боках крутої гори. Під старими деревами сиділи купи дівчат в червоних спідницях з чорними лапатими квітками. Сонце ясно освічувало гору, зелені садки, а ясні убрання, неначе квітки, цвіли на зеленому полі. Зо мною йшла вулицею вже немолода молодиця. Я почав балакать з нею й зайшов до неї в хату.

Вона одімкнула й одчинила сінешні двері. Сіни були просторні й без печі, не задимлені, як у мазурських хатах. Ми увійшли в хату. Хата була стара й убога, одначе просторна. Стіни не обмазані, вже зчорнілі; щілини між колодками були зашпаровані й побілені крейдою. Вікна чималі, з дев’ятьма маленькими шибками. В хаті було якось сумно, ніби темно, хоч проміння сонця лилося через вікна. Тільки білий комин, біла піч та біла скатерть на столі трохи звеселяли сумний вигляд. На сволоці були вирізані ножем слова: «Най добро буде в хаті».

Обстава була звичайна, як і в з’країнських хатах: ті ж лави, той же стіл, той же мисник, жердка над ліжком. Тільки замість українського полу стояло широке ліжко, з сінником та з плисковатими подушками, з квітчастими ситцевими наволічками. Хата була на помості, але поміст ледве було знати під чорним пилом. З комина через шию дим виходить просто на горище й через драниці покрівлі пробивається надвір. В хаті було так само чисто, як буває в українських хатах, багато чистіше, ніж у мазурських. Обернувшись, я трохи не наступив на маленьку дитину двох років. Вона була слаба й лежала долі коло припічка на простеленій одежині.

– Чи це ваша дитина? – питаю я в молодиці.

– Ні, це моєї дочки. Бачте, так собі, незаконне.

Баба скинула з плечей свій обрус, розкутала голову. На голові в неї був «чіпок», цебто очіпок. Це той самий український очіпок, тільки не короновидий, а плисковатий, зовсім схожий на ті шапочки, які надівають на Україні на маленьких дітей. Він спускається на вуха й виступає на лобі уперед зубцем. В цих очіпках усі молодиці ходять дома, навіть по вулиці. На бабі був керсет без рукавів, тільки коротший од українського. Я придивився до її лиця. Лице було не старе, але дрібненьке, довгеньке, як у малої сухої дівчинки. Тільки карі гострі очі звеселяли цей нужденний молодичий вид.

Я хотів сісти на лаві. Лава була стерта й чиста. Але чепурна баба стерла порох з лави, ще й постелила на лаві шматок полотна чи саморобну полотняну хусточку. В русинських хатах чистіше й чепурніше, ніж у мазурських.

– Де ж ваш чоловік? – питаю я в баби.

– Та в церкві.

– А старий вже ваш чоловік? – питаю я.

– Ні, молодший од мене на шість год. Це вже в мене третій «члек». З першим я жила 20 рік, з другим – 4, а це в мене вже третій.

– Як же його прозивають? – питаю я.

– Франц Нахман.

Це прізвище мене здивувало: воно було не русинське.

– Якої ж він віри? – питаю.

– Та він був такої віри, як у Щавниці (цебто католицької), а я таки як почала вговорювати, то він ходить вже до нашої церкви. Він зайшов у наше село, а в мене своє поле…

Бабин «члек» був словак. Вона навернула його до своєї віри, але за те цей «члек» трохи попсував бабі мову. Баба мішала в свій язик словацькі слова. Цей «члек» спокусився, не знаю, чи темними очима, чи власним бабиним полем.

– Чи є в вас товар? – питаю.

– Є, але небагато. Ми бідні. Маємо одну корову та два воли, та дванадцять овець. От моя старша дочка вийшла заміж за багатшого од нас: має чотири корови й чотири воли.

І справді, тут люди мають доволі корів та волів, хоч тутешній товар дуже дрібненький, бо в горах є випаси, чи пасовища; мають доволі молока, сиру та масла, і це, мабуть, тільки й піддержує нужденне животіння селян. Я глянув на стіл. На столі лежав шматок тонкого житнього коржа, чорного, кислого, несмачного.

– Чи це в вас такий хліб печуть? – спитав я.

– Гей (еге), такий! Ще печемо і вівсяний, а пшениці в нас зовсім нема.

– Чи стає ж у вас свого хліба на цілий рік?

– Ні, не стає; не стає й своєї картоплі. Це вже ми купили хліба та картоплі на Венграх. Торік був уродив у нас хліб, та як полили дощі, то позносило з гір половину снопів, позносило й сіно; пропав хліб десь по долинах, а решта погнила, бо дощі йшли два тижні, і не можна було хліба висушити. А цього року дощі повиносили картоплю з поля, тільки й зосталось по краях. Не будемо мати картоплі: доведеться купувати… – в молодиці голос затрусився; з очей покотилися дві сльози по сухих щоках. Вона втерла їх рукавом. Мені стало жаль бідної людини.

– Що ви варите на обід?

– Варимо червоний борщ, а то більше кислу капусту та горох, квасолю або біб.

– А каша є в вас?

– Нема, хіба хто зробить крупи з ячменю. А з вівсяної муки печемо хліб на сніданок. Варимо з сиру пироги (вареники).

І справді в Карпатах не дурно такі замлілі та сухорляві люди: тут обмаль хліба, а робота важка. Треба завжди лазити по високих горах, треба багацько працювати й падкувать коло поля, засипаного дрібними камінцями.

Попрощавшись з многомужньою самарянкою з темними очима, я вийшов з хати. В дворі коло комори стояли два сажні ялинових дров.

– Це ваші дрова?

– Гей (еге), наші. Наше поле в лісі на планині, то і ліс наш.

Дров у баби в дворі багацько. Видно, що тут у Карпатах є й свої вигоди: люди принаймні не мерзнуть зимою в хатах і не трусяться од холоду.

– Прощайте, тітко!

– Най будет здраві! Щасливої дороги! Зостаньтесь здраві! – казала молодиця, прощаючись зо мною.

Подихавши свіжим гірським повітрям, я вернувся до церкви. Купи чоловіків та молодиць стояли на цвинтарі. Люди не поміщались в маленькій церкві, бо в селі 180 хат.

Після служби божої священик попросив нас подивитись на олтар. В олтарі все було, як і в церквах на Україні. Образи старі; фарби на них вже пооблазили; образи неначе зблякли.

На престолі лежала євангелія рукописна. На першому листі був латинський напис, з котрого можна було довідатись, що євангелію подарував церкві якийсь Захарія Іордан, каштелян Zavichovstensis [Завіхоста] і капітан. На підпису значився 1542 рік. Євангелія була писана такими чудовими чистими та гарними буквами, що мені спочатку здалось, ніби вона друкована. Писана вона полууставом. Убога церковця спромоглась купити друковану євангелію за придбані гроші тільки оце на днях. Оглянувшись кругом себе, я подумав, що знаходжусь в якомусь музеї церковної старовини.

Вийшли ми з церкви. Хлопці та чоловіки стояли купами за оградою цвинтаря. В білих свитах з червоними та синіми вишивками і взорцями на комірах, на грудях, як на українському Поліссі, в чорних капелюшах, обв’язаних червоними стрічками, перевитими білими шнурками, ці купи людей були доволі мальовничі на ясному сонці. Тільки зовсім обголені лиця в чоловіків та дідів неприємно вражали очі, неначе лиця акторів або ксьондзів.

Панотець запросив нас до себе. Коло самої школи за оградою перестрів нас невеличкий старий дідок з довгим волоссям на голові. Це був шляхтич Мирулевич. Він причепився до священика, що хоче перейти на латинський обряд, говорив, що його батько чи дід був латинником, зайшов в Карпати з Мінської губернії й тут прийняв унію. Ми почали вговорювати, щоб він не кидав унії, бо унія не тільки мужича віра, але й панська. Добродій Білоус трохи сердився, вговорював старого й сказав, що якби руська віра була недобра, то й він покинув би її.

Старий трохи вгамувався, показав нам старий документ на шляхетство, писаний по-латинській, але відома річ, що таких документів в Мінській губернії поляки підроблюють тисячі, і, може, ця фабрика виробила не один десяток польських графів, котрими в Польщі хоч греблю гати. Діло було так, що як старий шляхтич піде коли в Щавницю та з кимсь там поговорить, то приходить до священика та й намагається, щоб перейти на латинський обряд. Само по собі, не прості мазури його підмовляли…

В Карпатах в русинських селах кожний польський ксьондз, кожний лісничий і економ, і якийсь куценький шляхтич – кожне веде латино-католицьку пропаганду, а русинський священик слідкує за цим, кмітить добре і назирає. Ці панове показали себе несподівано дуже здатними до цього «гражданського обов’язку», котрого вони так не люблять в Москві та в Німеччині… Старий шляхтич вгамувався й до цього часу зостається в руській вірі.

Ми зайшли до панотця. Панотець ще молодий, розумний, вчений, привітав нас дуже радісно й щиро. Дім священика чималий, побілений всередині, тільки стеля з ялинових дощок не побілена. Обстава одначе убога: панотець достає од скарбу і з поля ледве 200 ринських (гульденів).

Як целібат (він вийшов з семінарії в Римі), панотець кохається в науці, має повну шафу книжок італьянських, німецьких та латинських. Розмова йшла більше вчена, наукова. Панотець умів говорити й був радий при нагоді поговорить. Добродій Б. все перебивав йому розмову: «Панотченьку! це все добре, але не в тому діло. Треба, щоб ви заснували читальню для селян. Ваша парохія стоїть на краю Русі. Треба, щоб ви вдержували в селі віру й руську народність. Ставте муровану церкву, а на отім крайнім шпилі, де границя Русі, поставте муровану каплицю».

Мені здається, що д. Б. казав правду; хоч на муровану церкву треба багацько грошей, але завести читальню не трудно, аби була добра воля.

Закусивши, що бог послав, ми довго ще сиділи та балакали, поки не стало вечоріть. Ми попрощались і пішли вулицею. Панотець проводив нас. Коло однієї великої хати ми вгляділи маленьку пасіку. Там у маленькому садочку стояло з десять уликів бджіл. Ми зайшли в пасіку, а потім і в хату. Хата була дуже просторна, нова, світла. Щілини між закругленими, але стесаними плисковато червонуватими колодками були зашпаровані й замазані білою глиною. Ці білі смужки по стінах трохи звеселяли сумні червонуваті стіни. Стеля обмазана рудою глиною, як у молдаван. В хаті було чепурно, чисто. На здоровому миснику видно було кільки фарфорових тарілок та стаканів. Комин був білий, бо дим з печі йшов на горище, де не було димаря.

Молодиця привіталась до панотця. Вона була здорова на виду й свіжа, що мене аж здивувало. Чоловік був молодий і не убогий: він мав пару коней і хурманував у Щавниці, возячи гостей по гарних околицях на прогуляння й екскурсії. Вже сонце стало надвечір. Ми, балакаючи, ще заглянули в одну хату. В хаті лежала на ліжку молодиця й стогнала.

– Чи ви, тітко, слабі? – питаю я.

– Гей! (еге!)

– Що ж у вас болить, чи шлунок, чи голова?

– Гей, на ярмарку… ой-ой-ой!

– Що на ярмарку? Може, коні поносили та перекинули воза? Може, вас покалічило? – питаюся в неї.

– Гей… на ярмарку… ох-ох-ох! – стогнала молодиця й більше нічого не казала.

Коли це в дверях з’явився чоловік з розтріпаним волоссям на голові. Він спіткнувся на порозі, трохи не дав сторчака.

– Слава Ісусу Христу! – ледве міг виговорити.

– Навіки віков, амінь. А що це? Ваша жінка занедужала? – питаюсь я в його.

– Та… гей, та… ні… на ярмарку… на ярмарку в Кросцєнку, – і чоловік захитався на ногах. Він і жінка, як видно, попилися на ярмарку в Кросцєнку. Тепер я зрозумів, чого панотець так налягав у проповіді, щоб люди були тверезі, не дуже пили горілку. Видко було, що тверезість не дуже процвітає в Карпатах…

Загадавши візникові їхати шляхом, ми пішли через поле та огороди навпростець. По садках, по сінокосах вештались дівчата й парубки вже не в чоботях, а в кербцях, чи постолах. Ми вийшли на високий крутий шпиль, пануючий над селом. Вся долина Руського Потоку розгорнулась передо мною, як пишно намальована картина. Навдивовижу гарна ця місцина, остатня долина України-Русі! По обидва боки Руського Потоку стояли два високі, але не круті гребені гір, неначе дві велетенські зелені хвилі на морі піднялися рядом, а далі збіглись докупи краями, злилися і тут підскочили вгору білою піною. Цією піною були білі скелі, що стриміли на самому вершечку гори, заступаючої на схід сонця долину.

Скелі стояли серед чорного ліска, ніби руїни замчища. Нижче од їх на боці гори знов витикались білі шпичасті верхи скель серед невеличкого темного лісу. Здавалось, ніби там стояли в лісі церкви з білими банями. По обидва боки долини на ясно-зелених горах стриміли рядки чорних гостроверхих могил. Ці могили схожі то на голови сахару, то на піраміди, то на степові коничні могили. І всі вони обросли темним лісом з верху до самого низу.

То були верхи: Гомоля, Висока, Радієва, Рапштин, Гринь і др. Вони були схожі на якісь чорні гостроверхі оксамитові шапки, розкидані навкруги по гребенях гір, неначе їх розгубили якісь велетні-силачі після титанічної боротьби. Долина широка, просторна, з легенькими терасами. Серед самої долини внизу стримить зовсім ніби єгипетська піраміда з гострим верхом з чистого граніту; за нею було видко цілі лабіринти невисоких скель; одна між ними зовсім кругла, ніби башта рицарських замків.

Зараз за Шляхтовою через усю долину тягнеться вал, ніби невисока гребля. Вона очевидячки прорвана посередині, і через ту прірву тече Руський Потік, наче через ворота, а через ті ворота видко село Явірки з гарною мурованою церквою. За кам’яною пірамідою стікаються докупи потоки Чорна Вода й Біла Вода, і з їх складається Руський Потік. Там в щілинах гір притулились два присілки: Чорно-вода та Біло-вода. Уся долина дивно зелена, ніби тільки що полита, неначе намальована дуже ясно-зеленою фарбою. Пишний куточок в Карпатах ця остання долина Русі-України з останніми чотирма селами! Ми довго стояли під хрестом і не могли доволі намилуватись тією оригінальною картиною.

Одначе був час вертатись додому. Ми зійшли з шпиля й рушили назад. З ярмарку їхали шляхтівські люди одним конем в дишлі і таки добре п’яненькі та веселенькі.

В цих останніх селах Русі-України добре задержались народність та віра. Мова українська збереглася так само добре. Народ говорить доволі чистою галицькою вимовою, але дуже м’якою й мелодичною. Як я перший раз почув цю карпатську вимову, вона мені здалась схожою на сербську або словацьку. Тільки ті хурмани, що хурами заробляють в Щавниці, говорять язиком, трохи попсованим польщизною. Акцентують слова трохи по-польському, вдаряючи на передостанній склад. Я списав усі назвища хатні, господарські, назвища одежі, посуду, страви і знайшов мало слів, не схожих з українськими.

От такі н[а]пр. слова: постоли – кербці; штани – холосні (в нас холоші), а солдатські штани – ногавиці; очкур – строканці; обрус, що носять жінки на плечах – плахта, свита – гуня, намисто – пацьорки, спідниця – кабат, а на Венгерщині – плащеніца; чоботи – скірні (шкурні), комин – димник; черінь у печі – ватра; стеля – навала, сволок – трагар; дійниця – дійник, картопля – земляки; куліш – куляша; вареники – пироги; поміст – диліни. В негоду як молодиці, так і чоловіки носять сердаки, чи карпатські кожушки, вишиті червоними мережками, але шерстю наспід, а не наверх. Вони так позвикали до цих кожушків, що і в душний час сопуть од спеки та поту, але не скидають їх.

5. Пєніни. Лісний потік. Маєтність єпіскопа Пряшевського. Вигляд на Пєніни й Соколицю. Дунаєць і його береги

З Щавниці їздять гуляти в околишні місця, славні своєю красою карпатських виглядів. До таких місцин належиться Лісний Потік та Пєніни. Діждавшись теплого погожого дня, я поїхав до того Лісного Потоку в Пєніни за верстов п’ять од Щавниці. Внизу, де кінчається Нижня Щавниця коло самого Дунайця, вливається Руський Потік. Моя «фурманка» переїхала через устя Потоку, закиданого дрібним камінням, і виїхала на шосе. Шосе повилося понад берегом Дунайця попід самими горами. Понад річкою шосе було обмуроване мурованою кам’яною стіною заввишки на два аршини або і більше.

По обидва боки Дунайця пішли рядками гостроверхі гори. З боків гір висовувались скелі. Чим далі, гори піднімались все вище та вище. От одна скеля дуже звісилась над шосем. Кам’яні маси понавішувались трохи не над моєю головою; під ними глибока печера. Далі Дунаєць круто повертає за високу скелю, що виступила над шосем, з гострою високою, вкритою лісом гривою. Ми повернули за скелю й побачили невеличкий місток. Під ним шумить і вливається в Дунаєць Лісний Потік. Через місток далі не можна їхати, бо за містком шосе дуже вузьке, так що не можна двом візкам розминутись. Далі вже треба йти пішки понад річкою.

На містку ждуть проводирі по горах, мазурі парубчаки. Я взяв одного проводиря. Він повів мене понад Лісним Потоком в узьку щілину. Потік невеличкий, на два аршини завширшки; він шумить в узькій щілині, схожій на велетенський коридор, видовбаний в скелі.

На правому березі потоку стоїть рівна, гладенька стіна з сірого граніту на сажнів 40 або 50. Стіна угинається, йде ніби дугою. Поверх стіни скрізь витикаються зубці. Здається, ніби стоїть величезна твердиня з зубчастою стіною. Стежка йде по камінні. Каміння муляє в ноги. Потік закручується, і знову змінюється декорація: з стіни виступають здоровецькі піраміди з гострими верхами, а над ними другий етаж пірамід, котрий кінчається гострою скелею, схожою на голову сахару. Ці гострі скелі тут звуть «цукровими головами». Оглядаємся назад, і по другий бік потоку стоїть така сама гостра скеля, тільки нижча. Це місце схоже на ворота Дунаю.

Далі скелі щезають. Долина стає ширша. На долині видно якусь темну будівлю з колодок. Питаю в мазура: що то таке? «Це, – каже він, – млин якогось венгра».

Ми й справді були вже в Венгрії: цей південний берег Дунайця, ця долина вже були в Венгрії, за Венгерською границею.

Перескочили ми по камінні й пішли до того млина. Вище од млина через Потік загачена сяка-така гребля. Видно рядок стовпчиків, а за ними купка тарасу та каміння. Через греблю Потік дзюрчить таки добре, але більша половина води тече прокопаною фосою, чи ровом, попід самою горою в зеленій траві. Спершу вона йде в корито з товстих видовбаних ялин, вкладених одна в другу, а з цього корита бистра вода падає на млинове колесо зверху. Проти млина вода в Потоці біжить багато нижче од млина й не може розлитись в час повіддя до млина й затопить його в весняну пору, бо гірські потоки біжать скрізь трохи з гори. Таких млинів в Карпатах багацько. Приходжу до млина, – стоїть хата з вікнами. Входжу в сіни, – в сінях млин: теліпається ківш, крутиться колесо й шестерня, але борошно сиплеться з-під каміння в довгу шовкову торбу, і тут заразом мелеться і борошно просівається. Виходить щось схоже на питльоване борошно, ніби змолоте в питлі.

Одчиняю двері; в хаті коло печі порається молодиця, закутана червоною хусткою, і стоїть чоловік з довгим волоссям на голові.

– Слава богу Ісусу Христу! – кажу я.

– На вєкі вєкув. Амінь! – одказує мені чоловік по-мазурській.

– Чи ви венгри, чи мазури, чи русини?

– Ні, – каже чоловік і починає говорити по-лядському – мазурському, але погано, мішаючи словацькі слова.

– Може, ви словаки? – питаюсь я.

– Гей, словаки. Я й по-мадьярській вмію, бо служив у мадьярському війську.

Входить ще один чоловік, вже іншого, словацького типу: це був мірошник.

– Чий це млин? – питаюсь я в чоловіка по-українській. Чоловік розуміє зовсім мою мову.

– Чи ваш, чи якогось дідича?

– Ні, не мій. Це млин єпископа пряшевського [місто Пряшів в Венгрії, де живе уніатсько-русинський архієрей. – Прим. І. Н.-Л.]; я його держу в посесії й плачу жидівці Польнер 100 ринських (гульденів) на рік; а це мій мірошник.

– Нащо ж ви платите єврейці, а не єпископові? – питаю я в Стромовського, – так його прізвище.

– Бо тут чотири селі, що належаться до пряшевського біскупа, держить в посесії багата жидівка Польнер, і вже од себе оддає в посесію землю газдам (хазяїнам) і млини. Один млин узяв я, а корчми всі й другі млини пооддавала-таки жидам. Вона живе в селі Стирі, – і всі жиди в панському домі.

«Ну, – думаю, – це зовсім так, як і в нас».

Газда Стромовський, як видно по йому, простий мужик, дає своєму мірошникові третю частку всього заробітку з млина. В млині беруть шістнадцяту міру з млива! Не великий заробіток і газді, і мірошникові. Це я вже був в маєтності епіскопа пряшевського в Венгрії: тут у горах до Пряшевської кафедри приписано четверо сіл…

Тут недалеко стоїть перше словацьке село Лєснік, з котрого був родом газда Стромовський. Це місце є вузол, де сходяться селітьби трьох народів: на північ за Щавницею живуть мазури, на південь і на схід – русини, і на захід до Татрів в Венгрії – словаки. Коло цього Лєсніка йдуть на південь без перериву русинські села: Липняк, Фільварок, Камінка.

В типі Стромовського, його жінки й мірошника вже було знать щось одмінне од типу русинського та мазурського. В їх на перший погляд кидається в очі примішка чогось німецького. В молодиці брови тонесенькі, неначе карандашем наведені, зовсім як у німкень; ноги у всіх довгі та тонкі. Всі були в гірській одежі, загальній для всіх трьох народностів. В газди довге волосся спадало на плечі й було підстрижене рівно на лобі, зовсім як в українців нашого Полісся. На газді були такі самі холосні (штани) з узькими холошами з білого товстого сукна з червоними лампасами; на ногах – такі самі кербці (постоли) й онучі.

Ця словацька хижа, чи гижа (хата), була збудована з товстих ялинових колодок, навіть не обтесаних всередині хати. Щілини між колодками були позатикані мохом; через мох світились дві дірки. Я тикнув зонтиком в мох, і кінець зонтика пробив дірку наскрізь.

– Чи не холодно пак вам тут зимою, що в стінах світяться дірки?

– Hі, – каже газда, – ми на зиму затикаємо дірки мохом, і в хаті дуже тепло.

Хижа, чи гижа, всередині темна, не побілена, не весела. Тільки звеселяють хижу біла піч з комином та груба, зовсім поставлена так, як у наших селян.

Обстава цієї хати зовсім українська: коло порога піч та мисник; далі одна лава, стіл, полиця, два католицькі німецькі образи на папері. На миснику полив’яні миски, дерев’яні ложки. Діл глиняний, нечистий, нерівний. В гижі нечепурно, темно й непривітно. Дим виходить через комин в сіни, чи цебто в млин на горище.

Газда почав розказувати про Венгрію, про свої мандрівки по Венгрії, почав називать усі речі в хижі по-мадьярській; задзвеніла цупка, туга, груба, але виразна й гучна мадьярська мова. Одначе на газді не зосталося й сліду солдатського. Передо мною стояв старий мужик в гарній сорочці до пояса та в суконних мужицьких холоснях. Я розказав, що в наших млинах беруть вдвоє більшу міру за мливо, і це підбило молодого мірошника мандрувать на Україну до Києва. І ці добрі люди розпитували мене про Київ. Я хапався і, попрощавшись з ними, повернув до Дунайця, але не хотілось мені бити ноги по дрібному камінні в узькому кориті Лісного Потоку. Я навпростець попростував через гору, або, лучче сказать, через передню терасу високої гори Голиці, що стояла збоку. Вона вся вкрита ялиновим густим та старим лісом. Гора крута, як стіна. Ця гора так само належиться до маєтності епіскопа пряшевського.

Видерлись ми на ту терасу поза кам’яною пірамідою. Я став і не міг одвести очей од дивної гірської картини на Пєніни. Щоб подивитись на цю одну картину, варто було приїхати в Карпати.

Гори стоять навкруги амфітеатром і дуже схожі на Альпи. На схід сонця стоїть гладенька кам’яна стіна; за нею піднімається вдвоє вища кам’яна стіна; за Лісним Потоком. Всі зубці, всі верхи пірамідальних скель ясно вирізуються на небі, неначе якась велетенська твердиня арабського стилю. Цей бік картини дикий, сумний. Проти цих скель за Дунайцем над самий берег виступає одним боком пишна Соколиця. Цей бік Соколиці дуже оригінальний: внизу над самою водою од крутого боку гори виступають дві скелі, зовсім неначе німецькі готицькі доми з шпичастою покрівлею. Покрівлі висовуються не більше як на аршин з боку гори, а по цьому виступі густо-прегусто поросли ялини до самого верху, неначе торочки з зеленого дерева. Над цими покришками високо-високо по скелистій стіні повилися дві широкі гірлянди з ялин до самого верху.

На самому вершечку гори стоїть наче баня храму: це кам’яний верх Соколиці, білий, круглий, зверху вужчий, внизу ширший. Коло неї над густими зеленими верхами та гребенями стримить пишна гора Три Корони. Це неначе стоять над масою лісу три сахарні голови, трохи прихилені одна до другої; такі вони круті та круглі, та гострі; а од їх іде ще вище довга грива, вкрита лісом. Ця гора далеченько од Соколиці, але здається, ніби вона стоїть рядом з нею.

Амфітеатр кінчається з другого боку високою горою Голицею. Її верх схожий на довгу кінську гриву. Вона вся вкрита лісом зверху до самого Дунайця. Серед цього амфітеатру гір в середині круга стоїть невисока гора, кругла, вся вкрита ялинами, неначе хто кинув в цей пишний кружок якусь мохнату шапку, а кругом цієї зеленої шапки обвивається підковою зелений Дунаєць. Ця гора стоїть неначе вже в ямі, а на неї кругом заглядають високі скелисті верхи Соколиці та Трьох Корон. А над тим амфітеатром стоїть веселе сонце, заглядає зверху в його середину, в пишну глибину, заглядає в самий Дунаєць. Ліси, освічені зверху, світяться наскрізь до самого долу. Увесь амфітеатр гір, усі скелі облиті вранішнім сонцем, веселим, ясним. Скелисті верхи вирізуються ясно в блідому, але блискучому небі й ніби висять над масою темно-зеленого гілля ялин та буків.

Здається, бачиш чудову декорацію якоїсь світової дивної сцени, поставлену геніальним майстром, видуману геніальною фантазією, – декорацію, врівні з котрою людська театральна сцена буде тільки дитячою мізерною іграшкою.

На шосі над Дунайцем треба було сходити по узесенькій стежечці. Стежечка вередливо в’ється по крутому боці Голиці через ялиновий та буковий ліс. По таких стежках добре плигать тільки козам, а не ходити людям. Глянеш вгору, бачиш між гілляками круті скелі, зарослі зеленим мохом. Високі ялини ніби поприлипали до гранітових стін. Де тільки на скелях є карнизи на піваршина, де трапляється ямка в скелі, там причеплюються ялинки, пускають коріння в щілини, в розколини й стоять по стіні, неначе повішані зелені канделябри. Од великої вогкості, здається, самі скелі пускають з себе живоття.

Глянув я униз, а через голі стовбури ялин та смерек блищить вода в Дунайці; бо косогор крутий, як бік піраміди. Глянеш униз, і голова морочиться. От стежка повилася ще глибше. Ліс старий. Скрізь стоять густо-прегусто старі товсті стовбури ялин, страшно високі та рівні, як свічки-ставники. Гілля посохло, тільки ще гострі верхи зеленіють. Ліс схожий на масу колон, забитих в землю по крутій горі. Внизу над самим шосем зеленіють товсті столітні граби та буки. Між ялинами стирчать кущі ялівця, обтикані колючками. Делікатні гілки смерек-ялин схиляються вниз, як на березах, і коливаються, неначе ниточки, на котрих нанизані шишечки та зелені пучечки. В лісі тягне вогкістю. Скрізь попід камінням слизить вода й виступає джерельцями. Місцями гори слизять, неначе губка, намочена в воді: здається, якби якась сила здавила гору, з неї полилась би вода, як з мокрої губки.

От ми й на шосі. Дунаєць закручується, наче підкова, кругом Соколиці. Тут неначе одслоняється ще інша декорація: це другий бік Соколиці. Над самою водою неначе стоїть величезний храм класичної архітектури, зовсім як Ісакієвський храм в Петербурзі. Стоїть маса з чотирма углами, в котрої краї з граніту виступили трохи вгору, неначе рамена, а над нею стоїть величезна кругла баня з чистого гладкого білого каменю, кругом бані гірлянда з темно-зелених смерек. Зверху замість хреста стримить ніби чуб з ялин; а там далі й вище йде ціла грива довгої гори, що поросла ялинами.

Шосе ще кругліше закручується. Дунаєць обхоплює третій бік Соколиці, найефектніший. Од самого берега Дунайця піднімаються неначе три сахарні голови з каменя, чи, як тут їх звуть, «цукрові скалечки». Одна з їх зовсім одхиляється од маси скелі й стримить, ніби голова сахару. На тому стирчаку ще десь узялись ялини; вони вросли в зазубні і стирчать голі, без гілля, неначе риштовання кругом бані. Над цими трьома шпичастими верхами високо-високо піднімається в небо найвище білий круглий верх Соколиці. З цього боку він не закритий деревом і неначе вставлений між трьома гострими верхами. Маса скель схожа на стару церкву на Україні з п’ятьма банями з гострими верхами. Глянеш вгору – шапка спадає з голови.

Дунаєць в’ється далі неначе в узькій розколині. По обидва береги стоять круті високі гори, всі оброслі мохом. Картини зміняються за кожним закрутом бистрої річки; ідеш неначе між двома темно-зеленими стінами, що вирізуються на небі зеленими визубнями. Якось тісно в цій долині. Вода шумить. В далечі по Дунайці стоїть сизий туман. Там далеко без кінця видно дві зелені стіні. По цьому шосі скрізь поставлені лавочки. Тут одпочивають туристи. Ноги болять і щемлять, а краса гір тягне тебе все далі й далі. От і шосе скінчилось: одкрилася узенька зелена прогалина. Тут пристань для човнів. Словаки везуть туристів на човнах назад сливе до самої Щавниці.

Ці човни допотопної конструкції тут звуть мадьярськими, але достоту такими човнами і теперечки плавають тунгуси коло Іркутська на Ангарі. Цей човен – чисте корито, з якого годують в нас свині, тільки з одного боку загострене і трохи закопирчилося вгору. Човен з колодки, довгий на аршинів сім-вісім. Один човен на бистрих хвилях перекидається, і для того зв’язують докупи два або три човни, перекладають дощечки впоперек їх для сидіння і без весел пускають їх по воді, тільки правують ними, обпираючись об мілке дно довгими дрючками. Ці два човни-близнята дуже схожі на пару довгелецьких калош, зв’язаних докупи.

Три словаки сіли на човни. Два обпирались об дно палицями, третій трубив у мідну трубу, закликаючи по дорозі пасажирів. Я сів на дощечку. Бистра вода вхопила човни й понесла їх стрілою. Човни летіли, як птиці. Дунаєць тече наче з гори. Чудно було дивитись, як човни, неначе вози з гори, все котяться вниз. Дно скрізь видно; воно закидане круглуватим камінням. Подекуди тільки дрючки пірнали й не доставали до дна. От на річці незначні пороги. Вода підхопила човни й неначе кинула їх униз.

– Чи здалека пан? – питають в мене довговолосі словаки.

– З Києва, – кажу я.

– Чи то далеко ще за Варшавою?

– О, далеко; буде півтори сотні миль.

– Ой-ой-ой! – ойкають мої Харони, піднявши вгору дрючки, а потім прицмакують язиками.

Один з їх почав пісню про Кошута. Мотив був відомий навіть в Шляхтовій, мотив української пісні «Полюбила Петруся», тільки з особливою інтонацією. Човни летіли, а не пливли по зеленій бистрій воді. От знов невеличкі пороги. Вода довгим і зеленим пасмом послалася за ними униз. Човни стрілою кинула вода. Я заплющив очі.

В одну мить прилетіли човни до Лісного Потоку. І після того цілий день і ввесь вечір не сходили в мене з думки пишні зелені Пєніни; все вставали передо мною в усій своїй красі, заглядали мені в очі, як я засипав, ще й снились уночі, як пишне марево з зелені й променів золотого сонця та з срібла.

Примітки

Нарис вперше надрукований в газ. «Діло», 1885, № 87 – 96.

У листі до І. Франка 24 липня 1884 р. письменник сповіщає, що він перебуває у Щавниці на водах, їздить по околицях, милується Карпатами і описує їх. У листі згадується про поїздку в с. Шляхтову, про знайомство з москвофілом Ф. Білоусом, тобто саме про те, що описано в нарисі.

1885 р. нарис вийшов окремою книжкою («Русько-українська бібліотека, № 11. В Карпатах. Образки з подорожі Івана Нечуя. Львів, накладом Євгенія Олесницького», 1885). Грунтовно відредагувавши текст (виправивши граматичні форми і правопис, що вживалися тоді в галицьких виданнях), Нечуй-Левицький вмістив нарис у «Нових повістях і оповіданнях», т. VIII, К., 1912, стор. 218 – 255:

Подається за цим виданням.

…Ще не в Європі, а в Пів-Азії, як пише Францоз… – Мова йде про Карла Еміля Францоза (1848 – 1904) – визначного австрійського письменника, критика і публіциста, автора нарисів і романів з життя народів Східної Європи. Одну з своїх книг він назвав: «З Пів-Азії» (1876). До Пів-Азії автор залічував Галичину, Буковину і південну Україну.

…в же були в Венгрії, за венгерською границею. – Мова йде про населений українцями Пряшівський край Словаччини, що входила тоді до складу Угорщини.

Кошут Лайош (1802 – 1892) – славетний борець за свободу і незалежність Угорщини, герой революції 1848 – 1849 pp.

Картосхема поселень, згаданих у нарисі, виглядає так:

(Мабуть, цю картосхему вам буде зручніше переглядати в окремому вікні: .)

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 4, с. 355 – 388.