Російська народна школа на Україні
Іван Нечуй-Левицький
Народні школи на Україні заводять міністерство просвіти, земства і сільське духовенство. Міністерських та земських шкіл по селах так мало, що вони ледве примітні в загальному числі народних шкіл. В кожному селі сільський священик доконче повинен завести церковно-приходську школу: такий приказ святійшого всеросійського синоду. Усі ці школи залежать від міністерства просвіти і прямі їх головні начальники – інспектори народних шкіл, в їх руках уся офіціальна сила, офіціальний вплив, хоч церковні школи de jure мають ще другого духовного інспектора – наблюдателя-священика, але се так собі, ради пошанування духовної власті.
Почавши річ про народні школи на Україні, ми не думаємо розводитись про їх наукову просвітну вартість, про статистичні дати, про те потайне змагання між духовенством та світським міністерством за власть над народними школами, за вплив на їх. Ми маємо на думці тільки сказати, яку просвітну користь дає народові російська народна школа на Україні і з якими трудностями сполучено се просвітнє діло як для вчителів, так і для школярів.
Ще в час визволення нашого народу від панщини вийшов царський указ, щоб завести в українські народні школи російські шкільні книжки і вчити народ російською мовою яко викладовою. Українська мова дозволена вчителям тільки на перше півроку шкільної науки, доки хлопці не вивчаться читати. Потім далі на наступаючий час шкільних викладів вчитель офіціально не має вже права вживати народної мови в своїх викладах.
Побачимо тепер, як се діло робиться в народних школах de facto і яка користь виходить з того для народу і для урядового теперішнього пануючого в Росії принципу – обрусения.
Мавши спроможність добре придивитись до теперішньої народної школи в селах на Україні, ми бачимо, що та народна школа складається з двох шкіл: одної української, котру ми назвемо усною, а другої російської книжкової. Сі дві школи навіщось злучили докупи, і виходить так, що перша школа тільки й робить правдиве просвітнє народне діло, а друга підставляє під неї гальму, гальмує її колеса на рівному шляху. Та друга школа, просто сказати, є п’яте колесо в возі, для воза непотрібне і тільки перебаранчаюче просвітному ділу.
Перша, усна школа – для діла, друга, книжкова – для господина інспектора, бо сей господин інспектор і візитує усі народні школи, приказує вчителям провадити діло російською мовою, нагадує їм про се, а в кінці року приїздить в міністерські школи на іспит, а на сих іспитах виступають і школярі з церковно-приходських шкіл, щоб держати іспит на привілеї по військовій службі «по третьому розряду» (їм зменшують строк служби в війську на два роки, коли видержать сей іспит).
Для сього господина інспектора і треба навіть в церковних школах направляти педагогічну скрипку так, щоб його офіціальні вуха не вражали дуже різко тони й дисонанси української мови, бо його вухам даний наказ – тільки слухати й хвалити тони офіціальної російської мови, хоч він часом і сам з тим не годиться, а совість і розум нашіптують йому, що та уся офіціальна педагогічна система зовсім-таки фальшива.
Розкажемо тепер докладно, як ведеться діло в сільських народних міністерських та церковно-приходських школах.
Першого півроку шкільного курсу вчителі по закону мають право вчити дітей українською мовою, доки не вивчать їх читати. І вчителі міністерських шкіл і церковно-приходських вчать дітей спочатку українською мовою, бо без сього способу вони ніколи на вивчили б їх читати. Не можемо при сьому не розказати про курйозні педагогічні помилки, які трапляються з деякими вчителями церковних шкіл. В церковних школах дістають тепер луччі місця скінчивші курс духовних семінарій. Декотрі між ними, а найбільше ті, що скінчили курс першими учениками та ще й набралися панського духу в городі, виглядають паничиками і вже нехтують народною мовою, зараз починають в народній школі професорувати: вчать сільських хлопців російською мовою. Ото з одним таким паничиком і трапилась така пригода.
«Вчу, – каже він, – тиждень, вчу другий, а мої школярі анітелень! Ніяк не вивчаться читати. «Що за притичина така?» – думаю я, – каже він. – Ото раз, скінчивши свою російську лекцію, я й кажу до хлопців: «Дети, отправляйтесь завтракать!» Дивлюсь, хлопці сидять за лавками ані з місця! Я знов до їх говорю: «Дети, отправляйтесь завтракать!» Хлопці сидять ані поворухнуться! Тоді тільки я догадався, що моя аудиторія не розуміє моєї мови. Я тоді до їх кажу: «Хлопці, йдіть снідать!» Як схопляться мої хлопці та просто до дверей: трохи мене з ніг не звалили. Тоді тільки, – каже він, – я догадався, що хлопці тим нічого не навчились, що не розуміють моєї викладової російської мови. З того часу я почав вчити дітей по-українськи, і діло пішло, як по маслу».
Вивчивши хлопців читати, вчителі приступають до першої читанки чи до хрестоматії. Такою першою читанкою було попереду «Родное слово» К. Ушинського. Ся книжка хоч складена українцем, але складена вона не для української школи, а для російської. Сам Ушинський, як розумний педагог, писав, що для України потрібні шкільні книжки, писані українською мовою. На се «Родное слово» вже нарікали сільські вчителі, що вчити дітей по йому дуже трудно, бо воно написане народною російською мовою, і зміст його щиро російський, приспособлений для російських хлопців; в йому все говориться про російське село, про російське селянське життя. Казки, приказки, пісні – все російські. Се була така читанка, що самі вчителі жалілись, що вони її мови подекуди зовсім не розуміють і мусять часто заглядати в лексикон та вишукувати слова, щоб самим їх зрозуміти.
Тепер замість «Родного слова» завели в школи читанку під заголовком: «Приходская школа» Єрміна і Волатовського. Книжка добра, але… знов тільки для Московщини. І ся так само написана народною російською мовою, ще більше незрозумілою для українця, ніж книжка літературна. І тут ті самі приказки, пісні та поговірки російські. І тут обмальовується російська небілена ізба, з полатями, голбцем і ін., зовсім не схожа на українську, російські клєті, амбари, гумно (тік), рига (клуня) з піччю, як в цегельнях, де сушать снопи, а потім молотять. І тут обмальовується хліборобський російський побут, зовсім інший, ніж на Україні: соха, запряжена кіньми, не схожа на наш плуг та на рало. І тут бачимо ті самі хороводы, красные горки, радуницы і інше, не відоме нашим сільським хлопцям.
Словом сказати, і в сій книжці обмальовується «окружающая среда», знайомити з котрою дітей рекомендують російські педагогічні книжки. Але ся «окружающая среда» од українських дітей – за тридев’ять земель – і не тільки вони, але навіть їх вчителі ніколи не бачили тієї «окружающей среды». Вчителі жаліються, що тільки гаять дурно час в школі, виясняючи хлопцям, що то за полаті, голбці, риги, гумна, сохи і ін. Вчителі мусять не вчити і розвивати дітей, але разом з тим мусять викладати хлопцям російську етнографію і дурнісінько гаяти і без того короткий час вчення в школі. А тим часом своя «окружающая среда» так близька і так зрозуміла для наших хлопців, ніби закрита від них чорною завісою. Закрила сю розвиваючу й обгортаючу свою сферу нерозумна рука московських та петербурзьких обрусителей.
От стаття з російської читанки прочитана й розжована. Треба ж її хлопцям переказати своїми словами. «Ану, перекажи тепер своїми словами, що прочитав!» – говорить вчитель до хлопця. Хлопець пробує розказати і хапає тільки з книжки перші слова. Далі ніяк не може. Вчитель догадується, що хлопець навіть не розуміє, про що мовиться в статті, і починає розказувати сам по-українськи, про що там написано в статті, бо його педагогічна совість підказує йому, що треба ж дітям розуміти те, що вони прочитали. Через свою мову діти зрозуміли офіціальну статтю. Здається, ціль вчення вже досягнута… Але… треба ж ще вдоволити… господина інспектора… Треба, щоб діти, хоч сяк-так розказали статтю по-російськи, бо буде біда…
Для сього ж то господина інспектора вчитель і приказує хлопцям вивчити напам’ять собі дома прочитану статтю від дошки до дошки, як казали в старовину, «а всередині нітрошки», – додамо ми від себе. Але се… бог з ним… Зате буде чим замазати очі господину інспектору на іспиті. І хлопці вчать напам’ять, зубрять статтю до слова, заплющивши очі, як роблять бурсаки в повісті Гоголя «Вій». Се все для офіціальної книжкової російської школи.
Така сама процедура провадиться і на лекції арифметики. Вчитель завдає так звані задачі з російського підручника арифметики Лубенця або Гольденберга. Сю задачу по-російськи повинні вивчити напам’ять до словечка, але вчитель вияснює школярам усе діло по-українськи, вставляючи (для того ж господина інспектора) російську термінологію: сложение, вычитание, сложить, вычесть. Терміни рябіють в українській мові школяра, як білі нитки на чорному шитві, але про се байдуже: все-таки мова школярів має пофарбовку російську – а сього і треба для господина інспектора.
От читається лекція Закона божия, себто релігії. Батюшка велить дітям розгорнути книжку «Закона божия» Смирнова і загадує одному школяреві читати, що завдається на лекцію. Сей «Закон божий» Смирнова написаний такою мудрою російською мовою та ще й пополовині з церковною, що, сміливо скажемо, школярі не розуміють з неї нічогісенько. Сю книжку можуть зрозуміти добре хіба аж семінаристи та гімназисти. І як на лихо батюшкам, нема ні однісенької шкільної книжки «Закона божьего», писаного популярною простенькою російською мовою! Батюшки наче змовились не популяризувати науки релігії…
Законовчитель примічає, що школярі нічогісенько не розуміють з книжки, і починає їм товмачити та вияснювати російські слова й фрази по-українськи. На се йде багато часу і йде дурнісенько, бо се виходить не лекція релігії, а лекція російської мови. Але ж батюшці треба зробити своє педагогічне діло – навчити хлопців релігії: він починає розказувати лекцію своєю мовою. Діти чудово промовляють за ним, повторюють. Здається б і ділу кінець, але… треба ж мати ще на думці господина інспектора. Для сього ж премудрого господина і батюшка, як і вчитель, дає дітям додому лекцію з релігії, щоб вони визубрили її напам’ять від дошки до дошки, від слова до слова, як сороки. Се, бачите, для іспиту.
А скільки зайвого часу гаять в школі вчителі й батюшки ради того господина інспектора. Українською мовою лекція дається годину, а друга марно йде – ради того ж страховища – господина інспектора. На самій рідній мові сьому всьому можна вивчитись вдвоє швидше і краще, а зайва година, і не одна година марнується – ради російської мови та російських шкільних книжок.
А скільки то бідні мужицькі діти гаять часу дома, щоб визубрити ті російські статті? Подумайте собі, як би то нам легко було, коли б нам загадали вчитись по книжках болгарських або словінських, та ще й загадали вчити їх напам’ять! Під загадом вчителя хлопці мусять се робити, бо в народі вже є потяг до вчення. Виходить, що теперішня російська школа для народу така важка, як важка була праця невільників на турецьких каторгах, тільки що тепер в школі, хвалити бога, нема червоної таволги, котрою катували турки невільників. Хвалити бога хоч за се…
От в маї починаються іспити в школі. Приїздить господин інспектор, а від духовної власті – наблюдатель церковних шкіл – батюшка. Вчитель загадує дітям читати з «Приходской школы» Єрміна. Діти читають, а потім, згорнувши книжку, луплять статтю напам’ять, заплющивши очі. Господин інспектор радий, що діло (обрусение) йде добре. Відповідаючи з арифметики, школярі мішають українську мову з термінами російськими, і се нічого: тхне офіціальністю і указ не порушений. Мова відповіді така чудернацька, така мішанина гороху з капустою, котрій могла б сміливо позаздростити газета «Червоная Русь». І се нічого: то знак, що обрусение йде потроху. Інспектор усміхається, церковний наблюдатель усміхається… Тільки не усміхається нещасний вчитель та законовчитель: вони одні знають, яку каторжну роботу завдав їм покійник граф Толстой, звелівши їм везти воза з немазаними осями, та ще й загальмованого… російськими підручниками.
І яка ж в результаті користь з такої російської школи на Україні? Може тінь Толстого і його побічники зрадіють, що «обрусение» вже йде в українському народі? Дурнички се! Більш [як] двадцять років минуло, як заведена така школа на Україні, а мова народу як стояла, так і стоїть, чиста, не заплямована, ще навіть органічно йде вгору, йде в зріст, бо з’являються нові слова і слова вищого ряду. Школярі закидають по-російськи, говорячи з вчителем, і то доки вони в школі і доки не підростуть. Солдатська російська пісня, здається, дужча від російської школи Толстого, бо пішла в народ, але вона пішла ще за часів Миколая І, а не за графа Толстого і обрусителів.
Петербурзькі обрусителі забулись, що народна маса густа, цупка і навіть інертна, та ще й дуже здорова й широко розкинута. Це не те, що невеличке сословие дворян, котре можна було обрусити гімназіями та російськими університетами. Але дворяни – це інша річ: тих можна навіть і пофранцузити… бо вони майже усі вміють говорити по-французьки. Щоб хоч не обрусити, а навіть трохи покалічити мову нашого народу, треба не тієї крапельки шкіл, яку дає петербурзьке міністерство, а треба такої скількості шкіл, як їх заводить Саксонія або Бельгія. А на се в петербурзького міністерства… грошей нема, та воно ще до того й не бажає просвіти народних мас і ворожим оком поглядає на самих демократів, прихильників народної просвіти.
Каткови та Толстиє та їх побічники кричали, що треба ж, мов, щоб український народ читав Пушкіна та Гоголя (про Шевченка вони промовчали); треба дати йому спроможність дістати тієї російської культури. Скажемо просто, що ні в одній бібліотеці при міністерських школах нема ні одного примірника ні Пушкіна, ні Гоголя. Щоб наш народ читав Пушкіна та Гоголя, треба їх купити та відвезти на село, та дати в руки селянам. А сього обрусителі на свій кошт ніколи не зроблять, не зроблять і через те, що й не бажають просвіти народної…
При церковних школах бібліотек нема ніякісеньких, а при міністерських є, правда, в бібліотеках по сотні-другій дріб’язку, маленьких брошурок. З тих брошурок, як ми власним досвідом звірились, хлопці беруть читати найбільше книжечки – про Суворова та Кутузова… Може це є той Пушкін та Гоголь… по думці та по гадці обрусителів… Сум бере тебе, як придивишся до сієї усієї педагогічної комедії, котра діється в європейському нібито государстві, котрої система вигадана все ж таки людьми не з Туркестану або з Бухари, а людьми, котрі чомусь вчились, були в Європі і знають Європу…
Примішувати політику до школи й до педагогії – се не тільки радикальна помилка, це просто абсурд, велика дурниця якоби мудрих політиків. Школа поперед усього повинна бути школою та й годі… Вчити дітей азбуці і разом з тим російській мові – се щось таке чудернацьке, на що будуть брехати з дива навіть європейські собаки, не то гомонітимуть порядні люде. Ми бажаємо від щирого серця щоб знайшлися як можна швидше в Петербурзі розумні люде і змінили той дивовижний учебний устав, надиктований премудрими політиками і немудрими педагогами – графом Толстим та Катковим.
Українські шкільні книжки вже давно готові: їх треба тільки запровадити в народні школи. І в бібліотеки при народних школах треба так само вкладати як можна більше популярних книжечок, писаних українською мовою. Тоді народна школа буде ганятись не за двома зайцями, а за одним зайцем і, доконче, його впіймає. Але… але… про петербурзьких політиків ми можемо тільки сказати: дай, боже, нашому теляті вовка впіймати…
Примітки
Вперше опубліковано в журналі «Правда», 1889, т. 1, вип. II і III, стор. 126 – 132.
У першодруку підпис – «А. Глаголь». Належність псевдоніму I. С. Нечуєві-Левицькому незаперечно довів О. І. Дей («Радянське літературознавство», 1967, № 2, стор. 74 – 75).
Справа школи для народу здавна цікавила І. С. Нечуя-Левицького як учителя. Він бачив сам, як трудно вчити дітей не рідною їм мовою. Це він спостерігав і на Україні, і в Польщі, і в Молдавії. Тому і боровся за те, щоб давати освіту народові рідною мовою, повставав проти русифікації українського населення, запроваджуваної офіційною школою, протестував проти пригнічення і нехтування національної мови. Такий зміст двох статей на педагогічні теми, вміщуваних у томі.
Датується роком надрукування. Подається за першодруком.
…українська мова дозволена… тільки на перше півроку… – Українська мова була взагалі заборонена в школі. Дітей навіть переслідували за те, що вони говорили рідною мовою (див. «Уривки з моїх мемуарів і згадок», вміщені у цьому томі).
Полаті – широкі нари для спання, влаштовувані в російській «ізбі» під стелею між піччю і протилежною їй стіною.
Голбці – відгородження у вигляді хижки, що їх роблять російські селяни у житлі за піччю.
«Червоная Русь» – реакційна москвофільська газета у Львові, що виходила в 1888 – 1891 pp. і друкувалася «язичієм».
Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 136 – 143.