Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Загальний огляд найновішої
русько-української літератури

Іван Нечуй-Левицький

Найновіша русько-українська література починається од шістдесятих років теперішнього віку. Од сих років почався ширший розвиток літератури, добре виявився й ясно обмежувався її напрямок. Цей загальний напрямок показали для неї літературні українські діячі попереднього періоду.

В Росії од шістдесятих років скрізь у всіх сферах соціального життя розпочався вольніший рух. Цісар Олександр II визволив селян од панщини 19 лютого 1861 року. Зайшла справа про просвіту непанщанного народу. По першому указові царя на Україні і на Білій Русі було дозволено вчити народ на його мові і було приказано складати шкільні книжки для народних шкіл на народній українській і білоруській мові. Саме в той час повернулись з вислання головні літературні українські діячі: Н. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський й інші. Всі вони гуртом заходились коло народної просвіти, користуючись царським дозволом. Костомаров подав заклик на Україну, запрошуючи до помочі полтавських та чернігівських дідичів, і швидко зібрав на видання народних книжок 4000 рублів.

Цей факт показав головний напрямок і симпатії давніших українських літературних діячів. Цей напрямок був демократичний. Він виявився теоретично ще в уставі попереднього Кирило-Мефодіївського товариства, де був параграф про визволення народу од панщини й просвіту селян. В шістдесятих роках це діло могло вже здійснитись і увійти в життя практично: українське товариство почало видавати книжечки для народу під назвищем «метеликів». Симпатії народовців старших горнулись до народу, до темних непросвічених мас. До цього допроваджувала їх сама чисто народна українська мова, з котрою вже ніби в самому сутті був сполучений обов’язок дбати про тих, котрі говорять цією мовою, котрі з свого народно-національного грунту возвели народну високу поезію, народний епос; до такої думки допроваджував і дух самої української історії, майже у всі попередні часи демократичний.

Найновіша русько-українська література стала і мусила стати взагалі демократичною. Засновком її стала народність і національність.

Цей головний засновок, ця головна прикмета найновішої русько-української літератури були не нові, вони стали тільки ясніші, свідоміші і виявились виразніше й свідоміше в літературних формах, бо вже од самого початку нової русько-української літератури, од часів Котляревського, нова русько-українська література взагалі була народною і національною. Навіть ще до Котляревського, в поздоровляльних великодніх віршах через образи святої історії виглядали реальні особи селян та селянок, а в «Енеїді» Котляревського герої греки та латинці виступали українськими селянами, переодягнені в українські убори. І в стародавніх віршах вже пробивався національний український дух, гумор, смішки, жарти, а геніальний автор «Енеїди» виявив через своїх героїв велику силу національного гумору, жарту й сатири. Але взагалі народність, національний дух свідомо стали виразним напрямком тільки в періоді найновішої русько-української літератури.

Обернувшись до народу поперед усього з практичними тенденціями, найновіша наша література стала реалістично-життєвою. І попередня нова література од самого початку була вже реалістичною, за винятком однієї «Енеїди» Котляревського, котра хоч не має в собі реального життєвого змісту, але в ній зате з великою силою виявився в перелицьованих типах щирий глибокий національний дух українського народу: через що «Енеїда» може вважатись за геніальний національний український утвір, і в тому її сила, і через те вона широко розповсюднена на Україні. Вона читається залюбки по всіх усюдах як геніальний виявок щиро національного українського духу, гумору, жарту й сатири.

Усі письменники нового періоду української літератури, як Квітка, Гребінка, Гулак-Артемовський, Шевченко, Костомаров, Марко Вовчок і інші, належаться до реалістичної школи. Цей найновіший тепер напрямок в європейських літературах виник в новій українській літературі сам по собі, природною стежкою, а не через теоретичний погляд і теоретичне дошукування. Літерати наші од самого початку обернулись до живої народної мови, брали зміст з живого народного життя і через те мусили прийняти живий реалістичний літературний напрямок, котрий сам давався їм в руки. Дуже мало ми знаходимо в цьому періоді літературних утворів і романтичного напрямку, таких як «Мертвецький великдень» Квітки, «» й «» Шевченка, «Закоханий чорт», «Марко проклятий» Ол. Стороженка. Ці утвори не були добутком впливу цілої школи романтизму, котра тоді панувала в європейських літературах; це були утвори на підставі свого народного романтизму, ледве примітні в загальній течії літератури пануючого реалістичного напрямку – як випадкові утвори, як виняток в загальному напрямку.

З цього ж давнішого періоду зосталося чимало художніх утворів з історичним змістом, як, напр[иклад], «Сава Чалий» Костомарова, «Чорна рада», «Михайло Чарнишенко», «Великі проводи» Куліша, «Споминки запорожця Коржа» Стороженка, «» й «» Шевченка. Автори напрямлювали свій реалістично-художній погляд в минувшину, в давній козацький період української історії як період національний і народний, і шукали в йому сюжетів для своєї творчості, одповідаючих їх національно-народному напрямкові.

В найновіший період русько-українська література стала винятково реалістичною в поезії, в повісті і в драматичних утворах. Цей напрямок, найближчий до сучасного життя, більше за все одповідав культурно-просвітнім тенденціям та завданням, які прийняли на себе сучасні просвічені народовці. Через те ми примічаємо в найновішому періоді одсутність і недостачу художніх утворів історичного змісту навіть до останніх часів: вся увага обернута на живе сучасне життя з причини тенденцій культурно-просвітніх.

До шістдесятих років наші письменники й поети списували тогочасний народ. Найновіші письменники після шістдесятих років так само продовжували цей художній приладок, списували життя народу на Україні, Галичині та Буковині, і в поезіях, і в повістях, і в драматичних утворах, обмальовуючи його становище і матеріальне і моральне, обмальовуючи й його добрі моральні виявки і недобрі, його доброчинки й злочинки, добрі, світлі й погані, темні прикмети національної вдачі, його темноту й непросвітність, через котру він мусив підпадати під усяку експлуатацію, не маючи ніякого втямку ні про свої соціальні, ні про свої людські права. Народ став в поезії і взагалі в письменстві об’єктом пильного навигляду й виучування.

Український народ розкинувся на дуже широкому просторі од Кавказу й Волги до Карпат і за Карпати; тим-то і соціальне його становище неоднакове. Обмалювати його становище по всіх закутках, зобвидити його в художніх утворах – це діло не одного покоління письменників. Але і в наші часи чимало вже зроблено для народу з цього боку; з художніх утворів ми вже можемо мати втямок про сучасне становище народу на Україні, в Галичині і на Буковині. Через свою непросвітність і лихе економічне становище народ часто підпадає під експлуатацію усіх тих верств суспільства, котрі стоять вище за його.

Пригноблювання народу од жидів ми знаходимо в оповіданні Левицького «Рибалка Панас Круть», в повісті Ів. Франка «», в оповіданні його під заголовком «».

Пригноблення народу од панів обмальовано в повісті Левицького «Микола Джеря», в оповіданні Франка «».

Експлуатація народу процентщиками та жмикрутами вияснена в драмі Кропивницького «Глитай», експлуатація сільськими головами та писарями – в повісті Мирного «Повія» та в драмі Старицького «У темряві».

Картини невдов[о]ль[н]яючого становища робочого люду на фабриках на Україні, в Карпатах і на Буковині, на бурякових і тютюнових плантаціях, на копальських шахтах обмальовані в повістях «Бурлачка», «Мільйон», «Боа-констріктор» Левицького та Франка, в повісті д. Кобринської «Ядзя та Катруся», в оповіданні Чайченка «Батько та дочка». Загальне становище русько-українського народу на Буковині зобвиджено з усіх боків в повістях Осипа Федьковича.

Сім’євий побут українського народу з його великим потягом до особистої незалежності й самостійності в сім’ї, допроваджуючої дуже часто до скрайнього індивідуалізму, а часто і до лайки, змагання й колотнечі, обмальований в повісті Левицького «Кайдашева сім’я». Непросвітність і велика охота до сварки, до змагання, непомирливість народу обмальовані в оповіданні Левицького «Баби Параска та Палажка».

Невважаючи на всі невдовольняючі просвітні й соціальні умовнини на Україні, ми не примічаємо, щоб особість народу була зовсім забита та пригноблена. Цікавий навиглядач примітить навіть у найбідніших і ніби пригноблених людях несподіваний проявок почування власної людської достойності, проявок гуманності й потяг до саможертви. Це неприниження душі в народу при деяких недобре сприяючих обставинах зобвиджено в повісті «Микола Джеря», в оповіданні Чайченка «Каторжна», в оповіданні Коцюбинського «П’ятизлотник» і т. д.

В Галичині, де соціальне становище народу з давніх давен було недобре, народ виступає більше пригнобленим в своїй особості. Ця моральна пригнобленість галицького народу виступає виразно взагалі в повісті Франка під заголовком «В поті чола». В останні часи в народі вже намножилось багато безземельних і послідки цієї безземельності, недобре впливаючі на сім’єві відносини, обмальовані в повісті «Пропащі». (Сяка-така просвіта в народних школах в останні часи вже допровадила подекуди народ до морального й просвітнього піднятку його розуму, до ледве примітного більшого розвитку, до самосвідомості і до свідомості свого права. Це обмальовано в повісті Левицького «Не той став»).

До шістдесятих років нова русько-українська література була майже винятково народна: в своїх утворах поети й повістярі обписували тільки народ і мовою чисто народною. Одна «Енеїда» Котляревського та другий том «Кобзаря» Шевченкового витикаються з цього зачарованого кружка. Шевченко, як геніальний поет, почував тісноту цих рамок для свого генія, і, вражений кріпацтвом народу і усякими неправдами в тогочасному житті, утворив поеми, в котрих зачепив усякі соціальні, політичні й релігійні поступові питання, перевищуючі народний світогляд. Тільки од шістдесятих років в русько-українській літературі почали зобвиджувати в утворах вищі верстви суспільства, дворян, духовних, інтелігентів, міщан і євреїв та українських поляків, або, ліпше сказати, католиків-українців.

У шістдесятих роках чимало вже намножилось української пересвідченої молодої національної інтелігенції, – з’явились народовці. Пішла тоді навіть поведенція одягатись в народну одежу: почали носити вишивані сорочки, смушеві шапки, червоні пояси, навіть свити, а молоді панни почали вбиратися в квітки, стрічки та намиста. Молода національна інтелігенція цим способом хотіла визнадворити свої пересвідчення, виявити свої симпатії, свої спочування до народу і самим видом хотіла ніби стати ближче до народу.

З’явився новий тип народовців-демократів, котрі вже не цурались своєї мови, говорили нею прилюдно в товариствах, не нехтували нею як мовою свого краю, свого народу, і хотіли зробити її культурно-просвітнім органом і літератури, і науки, й просвіти взагалі. Од шістдесятих років в літературі почали зобвиджувати типи усяких народовців, націоналів і в поетичних утворах, не поминаючи, само по собі, і того кружка, і тієї осередини, серед котрої виникав і розводив свою діяльність обписаний в повісті народовець. Типами цих народовців служать – Павло Радюк в повісті «Хмари», Віктор Комашко в повісті «Над Чорним морем» Левицького, Петро Храпко в драмі Мирного «Перемудрив», Марко Кравченко в повісті Чайченка «Сонячний промінь», Юрій Горовенко в повісті Красюченка.

Ці всі дійові особи в показаних утворах виступають як народовці-демократи і націонали. Вони виступають прилюдно з народною українською мовою, вважають на неї як на життєвий орудник культури й просвіти на Україні, як на орган науки, через котрий наука й просвіта найшвидше може розповсюднитись і промикнутись в темні маси міщан та народу. Усі вони встоюють за свою національність, за її право сутніиня й за право вольного розвитку на національному грунті. Усі вони обертаються з своїми симпатіями до народу, спочувають до його смутного становища, готові стати до помочі народові, допомогти йому піднятись і в просвіті, і в економічних тяжких умовинах.

Павло Радюк, Марко Кравченко та Петро Храпко, пробуваючи на селах, навиглядають народ, придивляються до його життя, примічають світлі й темні сторони його життя, милуються його поезією й піснею, виучують народ з етнографічного боку, спочувають до його горя. Петро Храпко заводить приятельство з Грицьком, сином щетинника, і навіть сватає Пріську, батькову наймичку. Спочування до народу в тодішніх народовців і справді допроваджувало декотрих народовців до того, що вони, через саму ідею, женились з селянками, а панни виходили заміж за селян. Такі випадки траплялись в ті часи, що часами допроваджувало до сумних послідків в житті.

Спочуваючи до народу, народовці-націонали, одначе, не ставили народ на п’єдестал, не робили з його ідола, не становили усього народного життя ідеалом для усього суспільства, як робили великоруські народовці-слов’янофіли, котрі вважали народ за свій ідеал, а уклад життя в селі ставили за самостійний і самобутній, котрий треба навіть захистити од городянського європейського впливу для його самостійного дальшого розвитку в народно-національному напрямку. Українські народовці-націонали держались прогресивного, поступового напрямку і бажали на свій національний грунт пересаджувати усі найновіші добутки європейської культури й просвіти; вони не знижували себе до народу, а потягувались підв[ищ]ити народ до свого становища в просвітніх, правових і економічних умовинах.

Вищепоказані дійові особи в прикладанні своїх теорій до практики, до життя стріли в адміністративних сферах і вищому суспільстві багато притичин та суперечок. Невважаючи на їх добрі й просвітні заміри, вони стали з погляду рядоправленства людьми «заздрінними». Їм не дали широко розвинути свою просвітню діяльність. Віктор Комашко був висланий на далеку північ. Юрій Горовенко, нудячись та тиняючись без дозволеної праці, не маючи спроможності здійснити свої заміри, прикласти до діла свої теорії, мусив піти в опозицію, пристати до скрайньої партії, кінчає життя самовбійництвом.

Виробка літературної русько-української мови після шістдесятих років зробила великий поспіх і тепер майже доходить до свого кінця. Русько-українська мова в Галичині й на Буковині вже стає органом вищої просвіти й вищої науки, а література по своєму напрямку стає нарівні з іншими літературами. Загальні соціальні прогресивні питання знайшли в неї одгук, як, напр[иклад], в утворах: «» Франка, «» Заволоки, «Скривджені й нескривджені» Криницького, «Правда та Кривда» Мирного, «Нова громада», «Два брати», «Афонський пройдисвіт» Нечуя-Левицького, «» і «» Франка і т. д.

Український театр з’явився всього десять років назад і зразу дійшов до чималого зросту. Драматичні утвори Старицького, Кропивницького, Карпенка-Карого, Мирного, Гр. Григорієвича й інших були виставлені на сценах по всій Росії і відомі всім. Усі майже драматичні сюжети взяті з народного та міщанського життя – не по волі самих авторів.

В найновішій русько-українській літературі нема зовсім течії чисто консервативного напрямку, яка скрізь сутніє в інших літературах. В Росії, на Україні усі консерватори зреклись української літератури через саму народну мову, од котрої одганялось вже демократизмом, і поприставали до російських консервативних літературних органів, шукаючи підпірки в здужній рядоправленській сфері, поминаючи нездужну й пригноблену сферу народницького письменства і ставлячи себе навіть в ворожі стосунки до його і до самих народовців. Ці ворожі відносини консерваторів і урядників з вищих кружків рядоправленства зобвиджені в повістях «Хмари», «Юрій Горовенко» та «Сонячний промінь».


Примітки

Вперше опубліковано в журналі «Радянське літературознавство», 1968, № 4, стор. 71 – 75. Автограф у відділі рукописів Львівської державної наукової бібліотеки Міністерства культури УРСР, ф. Барв. 4309, п. 281.

Стаття написана в жовтні 1894 p., очевидно, для журналу «Правда», але в свій час не була надрукована. Подається за автографом.

…дух самої української історії майже у всі попередні часи демократичний. – У цьому твердженні відбилася суперечливість поглядів автора. Навпаки, у своїх художніх творах на історичні теми він змалював боротьбу прогресивних і реакційних течій в українському суспільстві.

Kpaсюченко – псевдонім О. Я. Кониського (1836 – 1900), автора повісті «Юрій Горовенко».

Криницький – псевдонім І. С. Нечуя-Левицького.

Гр. Григорієвич – псевдонім Г. І. Цеглинського (1853-1912), українського письменника і громадського діяча, автора комедій з життя галицького суспільства.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 161 – 168.