«Де люде – там і лихо»
Іван Нечуй-Левицький
Повість Д. І. Яворницького. 1911 року. Катеринослав. Ціна 1 р.
Сюжет цієї невеликої повісті взятий з недавно минувшого часу селянської ворохобні, котра недавно трапилась в Полтавщині. Саме в той час на берегах Північного Донця жила в своїй маєтності на селі княгиня Долинська з двома дочками, Ніною та Ольгою. Овдовівши перед тим, вона їздила за границю, вешталась по Італії, була в Генуї і в Римі. Тут недалечко од Колізею ця сім’я випадком стикнулась з одним художником, Моравським, котрий, сидячи за мольбертом, змальовував Колізей. Старшій дочці Ніні Моравський одразу припав до вподоби так, що вона не могла його забути. Але в Петербурзі, на балу в однієї багатющої княгині до Ніни почав залицятись красунь кавалергард Чагін.
Саме в той час, як сім’я вже вернулась додому в своє село, почалась ворохобня в краї по селах, і в ту місцину була приведена сотня козаків під командою того Чагіна. Чагін, почувши, що там недалечко пробуває в своєму селі княгиня Долинська, почав вчащати до княгині, їздив до неї в гості і незабаром закохався в Ніну так, що в його з’явилась думка посватати Ніну. Але молода Ніна одхилялась од багатиря й красуня Чагіна, бо вгадувала якось інстинктивно, що його ясні гарні, але ніби стальові очі, з стальовим холодним одлиском, його неприємний погляд були виявком холодного й жорстокого серця. Ніна не помилилась.
Тим часом ворохобня розкидалась по селах. Чагінову сотню закликали на села, де ворохобники грабували поміщицькі оселі, силою забирали з комор пашню й сіно. Лютий Чагін кинувся з сотнею козаків по селах і наважився нагнати страху на ворохобників; їх били різками так, що вони мліли, потім їх піднімали на вітер, і знов клали під різки і забивали до смерті; одно село запалили з чотирьох вітрів, хапали тих, котрі тікали по вулицях, клали й катували різками, замордовуючи на смерть. Як Чагін попросив в Ніни руку, вона мовчки вийшла з кімнати; страшний проявок Чагінової вдачі налякав її.
Саме в той час прислали на поміч Чагінові другого офіцера – Валерія Моравського. Чагін зараз повіз його в гості до княгині. І мати й дочка несподівано впізнали того художника, з котрим вони колись випадком були познайомились в Римі. Ліберальний та симпатичний Моравський одразу покохав Ніну, згадавши за стрічу з нею в Римі й за її симпатичний погляд і на людей, і на естетику, й загалом на штучництво, в котрому і він сам дуже кохався. Вже Ніна призналась, що кохає його і ладна одружитись з ним, як він несподівано десь дівся, десь ніби зслиз, зоставивши Ніні лист, в котрому він просить вибачити його, бо… він був в партії соціалістів, а потім був примкнув до бойової партії, мусив втекти на якийсь час за границю, пробув там довгий час, але… тепер він дізнався, що на його «направлена рулка рушниці»… і він мусить зникнуть, покинувши її на одчай.
Ніну так вразив цей несподіваний вчинок, що вона впала в тугу, в меланхолію, а потім згодом впала у тихе божевільство. Це типи моменту, типи нашого ворушливого часу. Повістка написана жвавим гарним стилем і читається з цікавістю, невважаючи на несподіванку багатьох випадків, неначе вигаданих. Але в людському житті усякі несподіванки трапляються дуже часто, і часом вони мають велике значення в будущий час людського життя. В наш ворушливий час трапляються такі несподіванки, що на їх часом тільки очі витріщиш з дива. Люде виникають на сцені життя несподівано, десь зникають, наче пірнають у воду, і знов виринають і зслизають… Тим-то й усі події в повісті д. Яворницького мені не здаються неймовірними.
Найкраще й найсуцільніше обмальований тип молодої Ніни, котра не так розсудливістю, як своїм дівоцьким інстинктом одразу спостерігає людську вдачу й її хиби, цінує її дуже правдиво й не помиляється, маючи природжений потяг до гуманізму, до ідеалізму й естетизму. Тип Чагіна – катюги в лиці красуня з стальовими холодними очима вийшов так само добре. Такі ясно-блакитні, але холодні з стальовим одлиском очі, як відомо, були в Наполеона І, котрий вигубив не одну сотню тисяч людей з холодною байдужністю, неначе зарізав сотню тисяч овець. Про таке катування різками на смерть в Полтавщині в свій час оповіщено і в газетах. Усі ці події в час ворохобні обписані реально й правдиво.
В повісті є кілька дуже гарних картин природи; на обписування їх в автора єсть здатність. Його картину місячної ясної ночі в великий мороз можна поставити нарівні з чудовою картиною зимньої ясної ночі в лісі д. Панаса Мирного в його оповіданні «Морозенко». Мова в повістях д. Яворницького скрізь, загалом сказавши, потрушена іскорками народного сміху і гумору в словах, в коротеньких фразах, часом добраних до рифми… Це форма гумору народна. Мені не раз траплялося чути розмову кількох чоловіків, пересипану словами й фразками, часом смішними, а часом саркастичними, ще й на кінцях фрази часом підібраними до рифми, як це трапляється в повістях у Квітки. Така форма гумору трапляється найбільше в англійських письменників, в Діккенса, Штерна, Шерідана, що піддержує в читальникові ввагу й цікавість, невважаючи на розтягнутість мови в усіх англійських письменників, навіть у самого Діккенса. Ці іскорки гумору трапляються і в останньому утворі д. Яворницького.
Повість написана гарним легким стилем, але що стосується до декотрих опрічних поодинчих слів, то мушу сказати, що меж ними трапляється чимало слів недоладних, то польських, то галицьких, то великоруських, як-от польські слова: перешкодив (заважав), оточує, оточили кругом (обстали навкруги), страйк робочих (змова, забастовка), поліцаїв, в струменнях Неви (в брижжах; струмення – по-польській – ручьи); або галицькі й великоруські слова, падежі й наголоски: лише тоді (тільки тоді), не зуспіли (не встигли), перепон (притичин, завад), рішенець (не розумію, що воно таке), чутоба (почування), надхнення (натхніння), призначення (призначіння), для вдоволення ріжних примхів (для вдовоління усякових, різних примхів), при зарожденні (при зародінні), зрост (зріст), булавки (шпильки), дуло (рулка), закопчені (задимлені), перестроїв фронт (переставив фронт), за особим столиком (за опрічним столиком), юнак, юнацький – сербське і через це чудне (молодець, молодецьке, паничівське); Моравський накинувся на штуку (взявся за штучництво, за художество), крови, до любови, души, одежи (крові, до любові, душі, одежі: п. сущ. на в, ль, ч. мають в род[овому] падежі кінець на і: до крові, «ти ж мені до любові», до мислі, од печалі, од жовчі, до печі, до груші, зособна (а найбільше) і т. д. Од вживання автором цих слів мова виходе нечиста, і ці усі чужі, нахапані з інших мов слова стають таки доброю завадою (помехою) при читанні повісті.
Слово штука в значенні «искусство» галичани взяли з польської мови. Тим часом у нас в народній мові слово штука вживається в значенні як частка чогось або як опрічна річ при перелічуванні поодинчих предметів, схожих загалом між собою. Штукою звуть часом якийсь смішний проявок штукарства: «Ото удрав штуку», – кажуть за будлі-якого штукаря. Штукованими звуть речі не суцільні, а зроблені з часток або з шматків якогось матеріалу, як-от, прикладом, роблять кружки на діжки з варевом або на діжки й діжечки для води і суцільні, зроблені з широкої цілої дошки з ручкою зверху, і штуковані з двох півкружків; штукованими палицями звуть палиці священиків, в котрих верх [з] срібним набалдашником закручується й викручується, або сучкуваті товстенькі палиці, склеєні з двох половинок, щоб палиця на собак була замашна й дошкульна.
Тим часом слова штучний, штучно народ вживає тоді, коли говорять за щось дуже гарно зроблене: ярмо вирізано зверху дуже штучно; на образах в церкві на рамах повирізувані штучні квітки, цебто дуже гарні. Слово штука надто загальне і не натякає навіть на щось гарне, а як замість його сказати штучниитво (искусство), то я певний в тому, що селяни зрозуміють одразу і догадаються, що мова мовиться за щось гарне, прекрасне, як догадаються й одразу зрозуміють, як сказати їм про штукарство, хоч цього слова й нема в народній мові. Тим часом наші інтелігенти може й не догадаються, що то за штучництво, бо мало хто з них знає добре народну мову, та ще й до того по галицьких книжках я бачу, що галичани пишуть слово штучний в значенні роблений (искусственный), як-от роблені квітки і т. д. Решта слів: умілість, мистецтво, гарність зовсім не підхожі, і треба писати або штучниство, або просто іскуство, щоб не було плутанини в письменській мові.
Шановний автор, як я бачу, бере з галицької мови слова, які є і в нашій народній мові, тільки їх дублікати, або бере часом складені не до ладу, як-от зателепуваті слова: зокрема, зосібна (по-нашому вийшло б закроми!). Це все одхилятиме українську публіку од української книжки і викличе навіть глум та смішки. Тим часом в останньому оповіданні автора «Драний хутір» мова чиста, чудова.
Примітки
Вперше опубліковано в журналі «Дніпрові хвилі», 1911, № 22, стор. 301 – 304.
У рецензії яскраво виявилося співчутливе ставлення письменника до народних заворушень початку XX ст. і протест проти кривавих розправ самодержавства з селянами.
Датується роком надрукування. Подається за першодруком.
Колізей – руїни стародавнього цирку в Римі.
«Драний хутір» – оповідання Д. Яворницького, опубліковане 1911 р.
Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 181 – 185.