5. Кохання Ломицького з Марусею не подобається Марті Кирилівні

Іван Нечуй-Левицький

Од того часу Ломицький почав ходити до Марусі на вечірній час трохи не щодня. Марта Кирилівна ніколи не виходила в гостинну до його. Як тільки вона, бувало, заглядить в вікно, що йде Ломицький, зараз одягається і виходить з дому або в гості, або на гулянку в сад.

Так діло тяглося з місяць. Ломицький вже звик до такого обходіння з ним старої, але він постерігав, що матиме притичину, як тільки діло зайде про сватання.

«Стара або мене не любить, або має когось іншого на приміті для своєї дочки», – часто думав Ломицький, вертаючись ввечері додому од Марусі.

Одного вечора Ломицький прийшов до Марусі на вечірній чай. Марта Кирилівна, по своєму звичаю, напившись чаю в своїй кімнаті, пішла з дому. Ломицький та Маруся вийшли в садочок. Вже стояла літня спека. Ломицький та Маруся довгенько ходили по садочку, але ходити було важко: духота втомлювала нерви. І вони сіли поруч на лавці в затишку та в холодку під густим волоським горіхом. Вечірнє сонце пронизувало зелені гілки волоських горіхів та абрикосів. Зелені здорові абрикоси густо обліплювали гілки і вже подекуди починали жовтіти. Краплі сонця проривались через листя і сипались гарячими плямами на доріжки, на зелену траву. Надворі було тихо-тихо, що й листочок нігде не ворушивсь.

– От і літо розгорілось, і абрикоси вже жовтіють. Вже доволі часу минуло од того вечора, як я перший раз прийшов до вас в ваш дім. Я пам’ятаю, тоді саме цвіли абрикоси, а тепер вони вже починають стигнути, – почав Ломицький.

– І я пам’ятаю той тихий весняний вечір, – тихо обізвалась Маруся і чогось почервоніла.

– Тоді моя симпатія до вас саме розцвіталася, наче весняний цвіт, а тепер… – почав Ломицький та й не договорив: в його не стало сміливості просто признатись Марусі, що він її любить і хоче її сватати.

Він замовк, довгенько мовчав, похиливши голову, і почував, що сміливість його покидає.

«А треба признатись. Треба ж колись сказати, що я люблю її і без неї жити не можу», – думав він, роздивляючись на золоті краплі сонця, котрими була забризкана доріжка попід абрикосами.

– Молоді панни тепер бувають усякові: одні кинулись до просвіти, до науцтва, ідуть в університети; другі кинулись до еманціпації: вільно держать себе в товаристві, їздять верхи; треті пішли в народ, вдарились в демократизм. Є такі, що нехтують стародавніми звичаями, люблять тільки ліберальничати і навіть оригінальничати. – почав Ломицький.

– А вам ці всі категорії нашої сестри не подобаються? – спитала Маруся і сміливо глянула Ломицькому в вічі.

– Я не кажу, що всі категорії сьогочасних паннів мені не подобаються. У всіх категоріях я знаходжу деякі прикмети, котрі мені припадають до вподоби, до моїх поглядів.

– Це дуже цікаво знати, які ж то ті прикмети, – сказала Маруся і трохи стривожилась за себе.

– Я люблю дівчину не тоді, як вона убрана в квітки, стрічки та кружева, літає метеликом в танцях на балах, по лиснючому паркеті, як у неї блищать очі вакханальним огнем од жвавих гуків балового оркестру, од руху веселого танцю, од запалюючих очей веселої молодіжі; я тоді ладен милуватись нею, слідкувати очима за її легенькими рухами, граціозними зворотами, ловити іскряні погляди її очей, вогких і блискучих, але… мушу признатись, що любити такої дівчини не можу. Не люблю я молодої дівчини і тоді, як вона в довгій амазонці летить, ніби завірюха, на баскому коні в бадьористій позі. Я ладен милуватись її граціозною постаттю, ладен дивитись, як вітер вихає довгою амазонкою, розкидає її хвильками по блискучому баскому коні, – все це виходить гарно, але… любити дівчину в тій позі не можу. Не люблю я тих паннів, що люблять виставлятись дуже вже простою одежею, напинають часом на себе трохи не старе дрантя, підперізуються якимись простими шнурками, неначе ченці-францішкани, ходять для якогось демократичного шику в викривляних старих черевиках, тоді як у їх є новісінькі і чистісінькі. Не люблю я паннів з паничівськими вихватками, що бігають по тротуарах з паличками в руках, з окулярами на носі, задравши бадьористо голову вгору до неба, і неначе репетують на всю улицю своєю вдатною постаттю: «Звертайте, мов, з дороги, бо летить вільна особа, громадянка, геній науцтва й штучництва, що нехтує непросвіченим, дурним, консервативним натовпом». Це та ж сама модна чваньковитість, що і в стародавніх дам; ті ж самі тюрнюри та шлейфи, тільки надіті на інше лице. Ні, не такий мій ідеал і зразець молодої дівчини, – сказав Ломицький.

– Сказати щиру правду, і я ніколи не любила товаришити та приятелювати з такими паннами, – обізвалась Маруся, – моя товариська компанія зовсім не таківська.

– Знаєте, коли ви подобаєтесь мені, Маріє Павлівно? Тоді, як ви сидите в своїй маленькій гостинній і шиєте. Пам’ятаєте, як я перший раз прийшов до вас? Ви сиділи на канапці і шили; кругом вас біліли жмути тонкого полотна; на столі лежали білі нитки, шматочки та клаптики порізаного полотна, ножниці, голки. Я вгадав, що ви любите господарство, любите домашність; од вас тоді подихувало таким спокоєм, таким миром… – сказав Ломицький. – Як я люблю ту хатню тишу, той спокій хатній!

– Пам’ятаю, – сказала Маруся. – Я сама більше од усього люблю сімейне тихе, домашнє життя, люблю мир та спокій та хатнє господарство.

– А пам’ятаєте, як я два тижні перед цим надвечір застав вас от тут в садку? – сказав Ломицький. – Ви сиділи під цими волоськими горіхами на лавці і читали книжку. Я дуже люблю дивитись на вас, як ви сидите в такій позі, з книжкою в руках, з задумою на чолі, з думами на лиці. Такий був мій зразець панни давно-давно… ще як я кінчав курс в університеті. І ваша мама, здається, любить книжки, любить читати. Правда? Вона все зачіпає високі питання та говорить за їх.

– Любить… але більше любить слухати, як я читаю, ніж читати, – сказала Маруся і осміхнулась.

– А ваша мама чомусь до мене не виходить… – обізвався Ломицький і осміхнувся. – Я часто чув, як вона ходила тихою ходою за дверима в кімнаті, неначе крадькома; чув, як вона ходила навшпиньки, човгала, чимсь шелестіла, а до мене все-таки не виходила.

– Моя мама не любить мужчин взагалі… має їх за якихсь ворогів, вже не знаю, чи тільки для себе, чи для нашого пола, – якось знехотя прохопилась Маруся та й замовкла.

– І тепер ваша мама неначе зумисне тікає, коли приходю до вас; мабуть, вона мене не любить, – несміливо обізвався Ломицький.

– Не то що вона вас не любить… – сказала Маруся. – Мама часто каже, що не любить взагалі вашого пола. Ви їй вибачте за це: це в неї така вже хиба, чи сказати б, ганжа, чи що… Було, як прийде до мене мій вчитель, ще як я готувалась в гімназію, то вона все було втікає од його в свою кімнату або в садок.

– Трохи чудно. Чи не було якої лихої пригоди в житті вашої мами? – спитав Ломицький.

– Не знаю, – обізвалась Маруся і похилила голову. – Може, й було, але матері не годиться казати про це своїй дочці.

– Може, я не підходжу під вподобу вашої матері, під її погляд? Вона, здається, дуже ліберальна людина, а може, й радикальна, – сказав Ломицький.

– А хіба ви не ліберальний чоловік? Може, ви консерватор? – спитала Маруся й осміхнулась.

Ломицький якось заметушивсь: Маруся спитала його таким тоном, неначе докоряла йому за що або дивувалась.

«Як скажу, що я ліберальний чоловік, то, може, Маруся часом десь прохопиться в розмові, скаже товаришкам, а товаришки рознесуть по місті. Борони боже, така поголоска піде про мене і дійде до тих, котрим не треба б про це знати… Як скажу, що я консерватор, то, може, вона спротивиться, одкинеться од мене… Вона все-таки людина сьогочасна, розумна, любить читати, – і це, сказати по щирій правді, мені подобається. Та й мати її вже геть-то ліберальна: ладна кричати про свій лібералізм на все місто, хоч це все, може, в неї нещире».

Ломицький почав запикуватись.

– Ні, бачите… воно не те, щоб я… але… але… я людина передніше за все обережна й обачна. Тепер, знаєте, такий чудний час… Я поважаю прогресивні ідеї, але… бачите. так тільки для себе… щоб про їх не говорити, не гукати та не верещати скрізь, де треба, де й не треба…

– Та й я не кричу про їх на вулиці, але між своїми щирими людьми чом би й не побалакати щиро й одкрито? – сказала Маруся.

– А ваша мама хіба таки кричить?.. – вирвалось якось в Ломицького.

– Ет! – сказала Маруся і тільки рукою махнула та й замовкла.

– Чи згодиться ваша мати?.. – тихо-тихо спитав він у Марусі.

Маруся підняла рожеві віка і липнула на його великими блискучими очима.

– Що згодиться? На що? – спитала Маруся, заметушившись.

– Видати вас за мене за… між.

– Хіба ви мене любите? – спитала Маруся.

– Люблю, – сказав тихо, неначе пошептом Ломицький.

– Мені здається, що поперед нас стане на перешкоді… велика притичина: я вам сказала, що моя мати не любить мужчин, – сказала Маруся.

– Та нехай собі не любить, коли того хоче, – сказав Ломицький. – То мати, а то ви; в матері своя вдача, своя вподоба, свої норови, а в вас – свої. Сама ваша мати сказала мені, що вважає на вас як на рівню для неї.

Маруся замовкла і задумалась: їй не хотілось всього розказувати про свою матір, не бажалось зачіпати в своїй душі смутну нотку в такий веселий, приємний час, поруч з милим.

Марта Кирилівна вже давненько вернулась додому і з вікна назирала та кмітила за дочкою та Ломицьким. При ясному світі вечірнього сонця вона вгляділа незвичайні рум’янці на їх щоках і прикмітила, що в їх мова мовиться не якась звичайна, щоденна, а ходиться їм про щось інше.

Маруся й Ломицький увійшли в столову. Стара глянула на їх і про все догадалась… Вона догадалась, що велике слово про любов вже було промовлено між ними; в їх обох очі блискали, щоки палали; в очах світилась така радість, таке щастя, неначе вони були недавнечко десь в раю, слухали неземну музику, чули дивні мотиви, і ті мотиви ще й досі лунають в їх душах, ще виявляють свій одгомін в очах, – здавалось, ніби однакова думка, однакове почування, однакова воля була в їх душах і одбивалась в їх очах.

«Обоє вони були стривожені. В очах їх горить гарячий одлиск; в обох блищать очі, палахкотять щоки. Ох, зазнала і я цього! Знаю той світ в очах, той жар в щоках! Та для мене з того нічого не вийшло. Може, і цей хлопчисько дурить мою дитину – знає, що в мене є гроші, дім, садок… Треба їх розлучити… Він піддурить її, зведе з ума, дочка втьопається в його, та ще й заміж схоче, – тоді я зостанусь сама. А мій роман тільки, тільки що почав поновлятись. Добре б було самій передніше вийти заміж, а потім вже видати дочку. Не прийшов же отой одоробало… отой м’яло, вайло! А як дочка вийде, зостанусь отут в хаті одним одна… Ні, треба їх розлучити… Треба кудись виїхати і дочку вивезти. Може, вона побачить когось кращого, а цього забуде… Справа загаїться, а я тим часом заходжусь коло Бичковського… Але куди б виїхати? Чи на води, чи на морське купання до Одеси, чи на Лиман? На води їхати, – коштуватиме дорого. Поїду до Одеси на морське купання. Може, од морської води в Марусі простигне той дурний дівочий пал, бо море втомлює нерви… якось послабшує, знесилює людину. Та вона й таки добре споганіє од морського купання… Тоді, може, він і сам од неї одчепиться, як вглядить таку шерепу… Та треба залізти десь в глухий закуток, далеченько од Одеси, на Великий Фонтан, щоб і Ломицький нас не знайшов».

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 6, с. 43 – 49.