Омелян Прохорович Лелека

Ольшевський Ігор

Автор багатьох книг із питань містики імені Борис Хигір у своїй “Енциклопедії імен” виводить походження ймення Омелян із грецької мови (αιμίλιος − улесливий) [38, c. 101], що рішуче суперечить вдачі героя повісті Олеся Гончара − вже кому-кому, а Омелянові Прохоровичу Лелеці ця риса не те що невластива, а й неприйнятна, осоружна. Відставний боцман не лестить нікому і не бажає, щоб лестили йому. Із директором рибзаводу товаришем Гопкалом вони колись разом партизанили (про це є згадка у фільмі “Дівчина з маяка”), навіть катер той назвав на честь давнього друга. Але коли директор зі своєю родиною та співробітниками вирішив улаштувати на Чаїному пікнік, пришвартувавши катер біля маяка, Омелян Прохорович розмовляє з ним жорстко й безкомпромісно − правила для нього вищі й за спільне минуле, і за факт начальництва Гопкала:

“− Омеляну Прохоровичу − салют! − гукає з катера огрядний в білому кітелі мужчина, весело потрясаючи над головою пляшкою шампанського. − Приймай, гульнемо до неба!

То Вовиків батько, директор рибзаводу товариш Гопкало. І товариш Гопкало, і більшість присутніх на палубі пасажирів боцманові добре знайомі. Он посміхається директорша − висока показна дама в темних від сонця окулярах, за нею товпляться начальники цехів з дружинами та родичами…

Катер збавляє хід, розвертається, хтось уже гукає: "Швартуй"!

Боцман спускається до причалу.

− Швартуватись забороняю, − беручи рушницю на руку, попереджує він суворо, як вартовий.

− Голосніше! Що ви сказали, Омеляне Прохоровичу?

− Те, що чули. Зона! Швартуватись не дам.

Компанія спочатку приймає це за жарт.

− Оце вам і Мис Доброї Надії!

− Тут нас ще холостими обстріляють!

− Змилуйтесь, Прохоровичу! Ми до вас на медок та на юшку, а ви…

Товариш Гопкало вже трясе в повітрі величезним кільцем ковбаси, мовби спокушаючи ним боцмана.

− Чуєш, Прохоровичу, як пахне? Домашня! Об’їденція! Облизенція!

Боцман стоїть, як скеля, не усміхаючись, не приймаючи жартів.

− Зона − і все, − похмуро одвертається він убік. − Острів великий, шукайте собі місця деінде.

− Але ж у вас тут найкраще…

− Вам сказано: зона!

Змагатися далі з боцманом було безнадійно, така вже натура: ще справді пальбу ради свята відкриє…

Катер дав задній хід” [10, c. 338].

А на зауваження Марії, що, мовляв, це ж сам директор, батько обіцяє ще й “розчихвостити” товариша Гопкала на партактиві [як уже мовилося, це лише одне з небагатьох присутніх у повісті ідеологічних ”вкраплень”. − І. О.], щоб не перетворював судно у “вертеп” (слово “вертеп” − “печера”, − тут ужите не в традиційному релігійному чи мистецькому значенні, а в переносному, цілком протилежному − в розумінні “лігво розпусти”).

Набагато більше точок зближення імені Омелян з латинськими коренями, на які вказують авторки відомого словника “Власні імена людей” Лариса Скрипник та Ніна Дзятківська. Так, римське родове ймення Аemilius початками сягає слова aemulus ( “суперник”, “учасник змагань”). З ким же і що змагається Омелян Прохорович Лелека на Чаїному острові? Відповідь на це можна побачити в його посадах як боцмана, так і старшого доглядача маяка.

Читача, мабуть, цікавить, чому при згадці про боцмана не пишу “колишнього”? Що ж, розповім один епізод із власного життя. Якось під час інавгурації нового навчального року й посвяти юнаків та дівчат у студенти Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки зустрічаю я батька однієї з “неофіток” і одразу помічаю в ньому особливу виправку і міцну поставу, характерну для тих, хто пов’язав своє життя з армією або силовими структурами. Запитую: “Ви часом не військовик?”. Чоловік − запитанням на запитання: “А чому ви так подумали?” Я йому − про ту саму виправку. “Так, − каже, − свого часу я служив у правоохоронних органах”. Веду це до того, що колишніх військовиків “на землі, в небесах і на морі”, силовиків, учителів (ідеться про справжніх, не “урокодавців”), лікарів, митців і т. д. просто не буває − печать професії лежить на цих людях довічно. Тож не буває й колишніх боцманів (і взагалі моряків − військових чи цивільних).

Як відомо, боцман на цивільному судні − це безпосередній начальник палубної команди, відповідає за стан шлюпок і такелажу [Прим. 9], слідкує за утриманням палуби й надбудов [Прим. 10] у чистоті, закріплює на палубі вантажі, розподіляє роботу між матросами палубної команди і стежить за її виконанням [31, c. 33].

Тож, ставши старшим доглядачем маяка, і при цьому лишившись боцманом, так би мовити, за життєвими переконаннями, змагається, бореться Омелян Прохорович за порядок і чітке виконання завдань у ввіреній йому царині. А наймення по батькові додало у його вдачу ще й енергетику “Прохора” (по-грецькому − заспівувача). Тому й грає старий Лелека “першу скрипку” на маяку, тому й режим завів “корабельний”, не даючи спуску ні мотористам, ні власній дружині з донькою, ні самому собі. Це, по суті, й змагання найперше з самим собою, коли старість і хворість дають про себе знати і хочеться хоч трохи спокою, а проте все ж перемагає оте “боцманське”: рано на спочинок, ще “повоюємо”… І такої ж внутрішньої мобілізації, самодисципліни та знання справи Омелян Прохорович вимагає й від усіх маячан:

“Наступного дня, перш ніж допустити дочку до виконання її обов’язків, боцман не без старечого лукавства взявся в присутності обслуги старанно екзаменувати свою підлеглу, задаючи їй всякі досить каверзні загадки. Старий любив час від часу вступати в такий герць з молоддю, де на його боці була сила начальницького становища і мудрий життєвий досвід, а на боці опонента лише юний запал та свіжі, щойно почерпнуті з книжок знання.

Марія також не уникала цього випробування.

Сам старий сидів на ганку, широко розставивши ноги, а вона стояла перед ним, намагаючись приховати за зовнішньою веселістю своє майже школярське хвилювання. Вже з півгодини боцман, явно тішачись своїми перевагами, уперто ганяв дівчину по бар'єрах морської сигналізації, по хащах добре відомих йому морських звичаїв та правил. На самий кінець приберіг своє улюблене запитання:

− Ось ти, Маріє, пройшла курс, приймаєш службу… Технік маяка − це, я тобі скажу, посада… А чи добре ж ти вникла в саму суть маяка, чи відомо тобі, яка єсть для всіх нас перша, щонайголовніша заповідь?

Запитання, видно, трохи спантеличило дівчину.

− Ну яка ж… Щоб апаратура була в порядку… Щоб працювала безвідмовно…

− Еге-ге! − вигукнув боцман, обвівши всіх присутніх веселим переможним поглядом.− Апаратура, номенклатура… Це, дочко, не те, що мете…

І вже з серйозним, навіть дещо урочистим виразом на обличчі повагом вказав рукою вгору, на маяк:

− Щоб вогник отам всю ніч світився… Оце золоте наше правило. Для нього живемо.

− Так я ж це й хотіла сказати! − аж просяяла Марія. − Саме, щоб вогник…

− Хотіла, та не зуміла, − перебив дівчину боцман. − Починаєш від апаратури танцювати, а треба починати завжди від нього, від нашого вогника… Зійшло сонце − виключай, сіло сонце − світи… Чим хочеш, як хочеш, а світи! Бо гріш ціна буде всій нашій метушні, коли він уночі отам погасне… Так-то.

Боцман повагом став розправляти вуса, знову веселіючи на виду. Помітно було, що, незважаючи на окремі Маріїні промахи, в цілому він залишився вдоволений наслідками перевірки.

− Бачу, недаром ти хліб їла на курсах, − звернувся він до Марії після паузи, − Практики малувато, практика буде, а теорії нахапалися стільки, що, може, навіть аж забагато як для одного та при тім ще дівочого лоба… Зайвий вантаж теж ні до чого, тільки осадку дає…

− Вчення за спиною не носити, − вступилась за дочку Євдокія Пилипівна, чистячи поблизу свіжу рибу і прислухаючись до розмови.

− Ти, стара, своє там роби,− кинув боцман і після коротких роздумів тут же оголосив мотористам, що з завтрашнього дня Марія Омелянівна (так він вперше назвав дочку) провадитиме з обслугою маяка регулярні заняття, на яких мусять бути всі, крім вахтового.

− І тобі, стара, − гукнув він дружині, − на час занять наказую закривати камбуз.

− Про які це ви заняття? − з’явившись на порозі і солодко потягаючись, поцікавився Паша-моторист. Після нічної вахти він тільки-но прокинувся. − Новий техмінімум чи на предмет чого?

− На предмет того, щоб ви менше боки пролежували та не позіхали цілими днями, − відрізав йому боцман. − По дві норми спите, позапухали, як ведмеді, а спитай вас, то чи глибоко знаєте ви механіку маяка, саму його силу? Техмінімум! Не техмінімум, а техмаксимум! Всі чули? І щоб свідомо вникали, вам же потім все це в полегкість піде… На що вже я ось старий, а й то інтерес бере… Ви ж тільки подумайте собі: отакий маленький вогник, свічечка якась, а видніється на стонадцять миль! Звідки в ньому сила така?

Паша насмішкувато ззирнувся з хлопцями, що неподалік розвішували на пакіллі ще мокрий невід.

− Оптика, Омеляне Прохоровичу!

− Оптика!.. А ти вникни в ту оптику, докопайся до самого дна, тоді краще й берегтимеш її. Не здивуєшся вже, навіщо це боцман вимагає, щоб всю оптику, − навіть у ясний день,− та брали в чохли!.. (…)

Незабаром про все це в червоному кутку уже висів на дошці наказ. Мав таку слабкість боцман: не вдовольняючись усними настановами, любив принагідно пускати в світ ще й писані накази по маяку, над крутим стилем яких мотористи потішалися потім цілими днями.

− Потрапила і ти, Маріє, в літопис, − жартували хлопці. − Не втерпів-таки, увічнив тебе старий…” (10, c. 332, 333, 334].

Читаючи повість “Щоб світився вогник” і розмірковуючи над постаттю Омеляна Лелеки, чомусь пригадав іншого персонажа − Миколу Дубинського з кінострічки Андрія Смирнова та Вадима Труніна “Білоруський вокзал” (1970), блискуче зіграного незабутнім Анатолієм Папановим. Головний бухгалтер “Союзмонтажтяжмашу” (“Без півлітри й не вимовиш”, − жартуватиме потім із приводу назви підприємства його друг Іван Приходько − герой Євгена Леонова), Микола Іванович виніс із військової служби якраз ту ж таки самодисципліну і прагнення до порядку, якими керується й на теперішній (на час дії фільму) посаді, відмовляючись візувати незаконні оборудки керівництва, що призводить до непорозумінь. Педантизм Дубинського дратує начальника, котрий вважає його “махровим бюрократом”, а Микола Іванович на поступки не йде (хоч це йому “в кадрі” навіть вартує серцевого нападу − на щастя, не важкого) − навпаки, у відповідь “тролить” шефа, згадуючи максималістську сентенцію свого взводного про те, що “кожна складка на ковдрі є лазівкою для агентів імперіалізму” [33, c. 36].

Микола Дубинський твердий у переконаннях (позитивна символіка прізвища − негативні “вібрації” дали б недалекість та невмотивовану впертість), порядок і законність для нього, як і для Омеляна Лелеки, вищі за субординацію. А епізод, коли ветеран фізично карає своєрідного “Гопкалевича” зразка 1970-х − водія “Москвича” Сашу (Олександр Январьов), котрий відмовився вести до лікарні тяжко постраждалого Петька (Віктор Проскурін) − юного напарника згаданого вже Миколиного однополчанина, слюсаря комунальних мереж Івана Приходька, − і коли, вже перебуваючи разом із друзями у відділі міліції, зізнається їм, що знову відчув себе ніби на фронті (“Все ясно: ось − ворог, поруч − свої… І наше діло праве…” [33, c. 78]), красномовно засвідчує − Дубинський лишився бійцем (“вібрація” імені − “переможець”, − окрім того, незле згадати і “дубинку” як вид холодної зброї), й не буває в цьому питанні “колишніх” [Прим. 11].

Та Микола Іванович усе-таки людина “сухопутна”, не з українських теренів та й герой не Гончарів, а якщо шукати персонажів, споріднених душею з боцманом Лелекою, саме серед моряків (і саме серед героїв творів Олеся Терентійовича), то це, безумовно, майстер-вузлов’яз Андрон Гурійович Ягнич із роману “Берег любові” (1976) − чоловік, до останку відданий морю і улюбленій, сродній справі, до якої ставиться з отим незмінним вогником у душі й запалює цей вогник в усіх курсантів вітрильника “Оріон”. Як і Омелян Прохорович, він любить порядок в усьому і, якщо для нього щось є неприйнятним, висловлюється про це відверто, незалежно, хто є його “візаві” − чи молодий будівник кафе під вітрилами Кандибенко, який залишив купу недоїдків на килимку, вив’язаному самим Ягничем з обрізків каната, чи хлопці-кельнери, котрі надто вже “косять” під піратів та, бува, б’ють посуд, а чи представник міністерства, до якого старий вузлов’яз теж висловив безліч претензій.

Подивовує разюча гармонія вдачі та імені героя роману. Андрон означає “мужній”, а якщо брати цю форму як скорочену від Андроник − то “чоловік-переможець” (споріднений десь за суттю з Омеляном − “учасником змагань”). Згадаймо, як долає герой хворобу (наслідок травми, отриманої під час бурі), як стоїчно − не кидаючись із горя ні в запої, ні в п’яні дебоші, − переживає він свою відставку й зрештою знаходить себе в новому житті, керуючи будівництвом кафе-вітрильника, а наприкінці роману таки отримує шанс ізнову взяти участь у престижному рейсі любого “Оріона”, де гостро відчувається його відсутність. Ні, не буває “колишніх”…

Гурій у перекладі з гебрейської (давьоєврейської) мови тлумачиться як “молодий лев”. Життя у згоді з цим іменем передбачає молодечу силу − як фізичну, так і духовну. “Гурійович”, отже, означає “нащадок молодого лева” − тож саме від предків успадкована ота “стожильність”, яка не дає носієві батькового імені пропасти і є об’єктом ледь не містичного захоплення курсантів.

Із Ягничем справа чи не найцікавіша, бо не лише покірні жертовні ягнята приходять на пам’ять − одразу згадується з “Бережі” Василя Рубана: “Спершу з’явилась Ягна” [27]. Ця книга є реконструкцією дохристиянської віри стародавніх українців, у якій, згідно з переконаннями самого В. Рубана (Волхва Барбари), верховною Богинею є Ягна − жіноча іпостась ведичного Агні (Бога Вогню). Хтозна чи перетиналися шляхи Василя Федоровича і Олеся Терентійовича наприкінці 1960-х, коли у першого тільки-но виникла ідея написати згадану книжку (відома лише висока оцінка Олесем Гончаром Рубанового автобіографічного роману “На протилежному боці від добра” [15, c. 413]). Якщо й перетиналися, то навряд чи могла виникнути між ними розмова на цю тему − адже Василь Рубан тоді був, по суті, майже початківцем, хоча його вірші вже вряди-годи проривалися на сторінки республіканської літературної періодики (пригадую нечасті публікації в “Літературній Україні”, “Дніпрі”, альманасі “Вітрила-68” тощо).

Маємо, схоже, справу з геніальною інтуїцією Олеся Терентійовича, котрий серед багатьох українських прізвищ вибрав саме це, найзнаковіше − Ягнич як “нащадок Ягни-Агні”, носій Божественного Вогню (тут варто згадати, до речі, навіть Агнця з Апокаліпсису, євангельське [Лк., 12: 49]: “Я прийшов вогонь звести на землю, і як хотів би, щоб він уже запалав!” [4, c. 1052], − і Павлове [Гал., 4: 7] “ти вже не раб, але син” [4, 1179]).

Земним, часто непоказним (але “з далеким променем у розбурхану темряву ночі” [10, c. 378]) виявом цього Животворного Вогню є отой присутній, либонь, у серці, кожного з позитивних героїв прози Олеся Гончара вогник любові у ставленні до життя, людей, улюбленої справи, вогник, який робить людину ніби маяком-дороговказом для інших. Символічною є згадка в “Березі любові” про вулкан Стрόмболі в Тірренському морі (Італія), який постійно є активним і виконує, завдяки світловим явищам, по суті, функцію “природного маяка”, ніби підказуючи людям, якими їм треба бути. “Вогник − то людина” [10, c. 486], − читаємо в останніх рядках написаного 1959 року оповідання “Олеся Гончара “Людина в степу”. Хіба ж не боцманове (“Ви ж тільки подумайте собі: отакий маленький вогник, свічечка якась, а видніється на стонадцять миль! Звідки в ньому сила така?” [10, c. 333]) − тільки вже суто щодо людей, − озивається в цих словах? Отже, і Андрон Ягнич, і колгоспний водій Кожущенко з “Людини в степу”, й, зрозуміло, Омелян Лелека, його дружина Євдокія Пилипівна, донька Марія самі є маяками в житті, бо тільки Боже світло, що йде від таких людей, здатне змагатися з аріманічною темрявою й перемагати її.

Знову передбачаю заперечення з боку своїх опонентів: “Та вони ж радянські люди, атеїсти − яке Боже світло може від них іти?”. Що ж, і на це можу дати відповідь: Господь судить про праведність людей не так за їх приналежністю до тієї або іншої конфесії, не так за частотою ходіння до храму, зрештою, не так за кількістю ікон у помешканні чи вивчених напам’ять молитов, як за їх справами і наслідками цих справ: “По їхніх плодах ви пізнаєте їх” (Мт., 7: 16) [4, c. 969]. І немає в природі цілковитих атеїстів. Совість і почуття обов’язку та відповідальності були, образно кажучи, складниками своєрідної релігії (латиною “religare” означає “зв’язок з Вищим”) і Кожущенка, й Ягнича, і маячан.

Примітки

9 Такелаж − усі снасті на судні.

10 Надбудови − приміщення, розташовані вище від головної палуби судна.

11 У фільмі “Дівчина з маяка” маємо схоже вирішення конфлікту між Вовиком-Ігорем та другом Марії Дьомою.