Євдокія Пилипівна Лелека

Ольшевський Ігор

Ім’я Євдокія походить із Візантії і в перекладі з давньогрецької означає “подяка”, “добре бажання”, “добра слава”, “благовоління”. Останнє зі слів є нечасто вживаним синонімом таких понять, як “ласка”, “доброзичливість”, “прихильність” [37]. Батькове ймення Пилип теж грецьке й дослівно означає “любитель коней”, але може бути трактоване, i як “вершник”. Дівоче прізвище Євдокії Пилипівни у повісті не згадується, а про шлюбне поговоримо трохи пізніше, коли йтиметься про Марію. На жаль, не маємо жодних даних про минуле жінки, тому важко простежити слід “вершника”-Пилипа. Верх у родині впевнено тримає Омелян Прохорович, а от на кухні-камбузі − безперечно, перевага таки на боці Пилипiвни: тут вона − повноврядна господиня. Сексизм? Не поспішаймо з висновками − адже посаду кока на судні (а порядки на маяку боцман Лелека завів, як ми знаємо, майже флотські) зазвичай обіймають чоловіки, так що куховарство Євдокії Пилипівни свідчить радше про рівноправність із чоловіками, аніж про дискримінацію.

Це ж можна сказати про, здавалося б, волюнтаристське рішення Омеляна Прохоровича, аби дружина на час занять із “техмаксимуму” на маяку закривала камбуз (тобто вникала в доньчині “лекції” нарівні з усіма). На маяку, отже, нема поділу на “чоловічі” й “жіночі” справи (який там поділ, коли боцманівна − дипломована технікиня з апаратури, а в останніх розділах повісті виконує обов’язки старшої доглядачки маяка!). А от вдача Євдокії Пилипівни таки повністю узгоджується зі значенням імені: якщо Омелян Прохорович відіграє в житті маячан роль суворого, але справедливого батька, то Лелечиха є для них ніби матір’ю − доброю, турботливою, вимогливою, мудрою та далекоглядною (згадаймо, як вона “присаджує” Вовика Гопкала, коли той починає кепкувати з рішення Марії залишитися на маяку, або її ж тривогу з приводу захоплення доньки цим “летючим голландцем”).

І талант Пилипівни не лише в кулінарії − вона ще й знавчиня народної медицини й за потреби застосовує перевірені віками засоби, якщо хтось із маячан, не дай Боже, заслабне. Вельми промовистим є момент, коли Євдокія Пилипівна до приходу лікаря робить усе можливе, аби полегшити стан хворої доньки (“Напувала її чаєм з медом та наваром з трав, міцно натирала їй тіло якимось жиром…” [10, c. 368]). І коли Марії стає краще, − ймовірно, від поєднання традиційних (Ксанині уколи, порошки тощо) і народних методів лікування, − все ж свої засоби мати вважає головними:

“Євдокія Пилипівна, пораючись на кухні, весь час прислухалась до неголосних розмов лікарки з Марією, і пожвавілий доньчин голос лунав для неї, мов наймиліша музика. Дівчині, видно, й справді йшлося на краще. І хоч причину цьому боцманша вбачала не стільки в лікарчиних уколах та порошках, скільки в своїх цілющих травах та натираннях, одначе це не заважало їй виказувати молодій лікарці всіляку шану та гостинність. Горою вже височіли перед Ксаиою і смажена риба, і пироги, і пампушки з медом, а боцманша все підкладала й підкладала свіжини із своїх невичерпних резервів. Нічого не жаль, аби тільки лікарка вигнала з доньки кляту оту простуду, що вона її набігала вночі, вискакуючи, розпалена, від грубки на стужу до маяка” [10, c. 370−371].

Тож, як бачимо, молодій “світилці” на маяку є що перейняти як від батька, так і від матері…