Марія Омелянівна Лелека

Ольшевський Ігор

Ймення головної героїні зазвичай виводять із гебрейського m-r-y-m − “кохана, бажана”. Це слово, записане традиційно для семітських народів лише приголосними, у старозаповітних текстах було прочитане як Мíр’ям, а в новозаповітних, як Маріам (Мар’ям) або Марія (Богородиця Діва Марія, Марія Магдалина, Марія Клеопова − одна з жінок мироносиць та ін.). Є спроби тлумачити значення імені від mārā − “чинити опір, відмовлятися, заперечувати” або ж від mārar − “бути гірким”. Іван Глинський у своїй книзі “Твоє ім’я − твій друг” наводить ще й варіант “піднесена” [8, c. 148]. Борис Хигір у згаданій уже “Енциклопедії імен” підкреслює “добрий, ніжний, спокійний” характер носійок цього імені. Згідно зі спостереженнями дослідника Марії дуже вразливі, але у них є “достатньо твердості і гідності, щоб постояти за себе” [38, c. 405], а також розвинене почуття відповідальності. Єдине, що робить Марій глибоко нещасними − це, на думку Б. Хигіра, зрада чоловіка.

Якщо з Омеляном Борисові Юрійовичу не вельми “пощастило”, то характеристика Марії цілком “лягає” на образ “дівчини з маяка”. Їй притаманна і романтична піднесеність (І. Глинський), і гіркоти теж не бракує − дівчина болісно сприймає й нелюбов матері до коханого Вовика, і його неувагу, і, зрештою, його зраду (хоч чоловіком її він не був і не міг би бути), але на допомогу їй вчасно приходять згадані твердість та гідність. Ясна річ, Марія не намагатиметься розбити шлюб Вовика і Ксани (хоч я маю великий сумнів щодо того, чи відбудеться взагалі згадане весілля), але коли б цей капітан із душею браконьєра дав “задній хід” і спробував би відновити стосунки з боцманівною − певен, що шанси його були б цього разу навіть нижче, аніж нульові.

Олесь Гончар не намагався писати “ікону” зі своєї героїні. Навпаки, він підкреслював, що Марії ніщо людське не чуже. Так, читач, принаймні тричі є свідком того, як у дівчини елементарно “здають нерви”.

Вперше − коли, чуючи жорсткі, осудливі слова Євдокії Пилипівни на адресу любого їй капітана, Марія доходить явно несправедливого висновку, що мати “мабуть, ніколи по-справжньому не любила, бо для неї завжди на першому місці були сини”: “Їм віддавала мати щедру свою любов, а Марію з дитинства вважала дикункою, відлюдницею, більше боцмановою, аніж своєю донькою” [10, c. 339−340]. Що це не так, стає зрозуміло під час хвороби дівчини (мати докладає усіх можливих зусиль, аби вúходити дочкý, та й різкі випади проти Вовика теж викликані щирою тривогою за її майбутнє).

Вдруге − коли закоханий Дем’ян ледь не отримує туфлею по обличчі у відповідь на спонтанний вияв власних почуттів до Марії, але й тут героїня виявляє людяність, вирішивши не ганьбити юнака перед маячанами, не розповідати їм про інцидент.

І втретє, коли у розпачі від факту зради любителя “венеціанських ночей” Марія тяжко проклинає його. Інша б на її місці навіть залишилася б удома, незважаючи на аварію й не думаючи про наслідки своєї помсти, ще й, повна зловтіхи, безліч слів безжальних і образливих наговорила б мало в чому винній Ксані, але це, на щастя, не про Марію: любовна драма і нервовий зрив усе-таки поступаються в ній почуттю відповідальності за моряків, яким відсутність рятівного вогника може коштувати життя…

У своєму есеї “Леся Українка: містика імені й долі” (2004), автор цих рядків, посилаючись на відомого психотерапевта Ернеста Цвєткова, згадував, що в деяких стародавніх містичних ученнях, людина мусить заслужити право на ім’я − до цього вона має лише… назву (див. про це − у книзі Е. Цвєткова “Майстер самопізнання, або занурення в “Я” [39, c. 98]). Засвітивши вогник маяка, Марія довела, що є справді “Марією Омелянівною” − дочкόю учасника змагань між Світлом і темрявою, довела право на продовження справи предків, справи батька, право на здійснення місії, в чомусь суголосної навіть із крилатими рядками Назима Хікмета:

Бо якщо я горіть не буду,

бо якщо ти горіть не будеш,

бо якщо ми горіть не будем,

то як же світло ми зберем

в пітьмі,

у мороці,

в імлі? [Прим. 12]

Ще цікавіше стоїть питання з родовим іменням героїні. Прізвище Лелека співзвучне назві відомого птаха, надзвичайно шанованого в багатьох народів і особливо у слов’ян (зокрема, українців). До прийняття християнства наші предки вважали лелеку уособленням язичницької богині Зорі, Ранкової і Вечірньої (знову Світло, яке перемагає пітьму), а також символом батьківщини, рідного дому (повернення з вирію), сімейного добробуту. Підмічено, що лелеки гніздяться на дахах осель, де в родинах панує любов і злагода. І якщо там народжується бажана дитина, то й кажуть, що її “приніс лелека”.

Свого часу, аналізуючи в есеї “Григорій Сковорода: Місія Посланця” притчу Мислителя “Благодарний Еродій” (1787), автор цих рядків докладно спинявся на трактуванні цього образу, значною мірою “тотемного” для нас [22, c. 115−136], і наводив слова самого Григорія Савовича з його трактату-апокаліпсису “Боротьба Архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим” (1783):

“Слово грецьке έρος означає бажання, Ζεũς означає Юпітер, або Дій; звідси ім’я Еродій, по слов’янськи боголюбний. Інакше цей птах називається пеларгос, по-римськи сісоnia, по-польськи − bocian, у нас − гайстер. Він гніздиться на церквах, на баштах, на дуже високих місцях, верхах і шпилях; друг людей, ворог зміїв і жаб; батьків годує і носить на старості; звідси у греків слово антипеларгейн, тобто віддавати благо…” [28, c. 65]

Про це ж говорить і герой притчі Філософа, розмовляючи з гоноровитою мавпою Пішеком:

“Вони [батьки] годували мене в молодості моїй від малолітства, а мені подобає годувати їх у старості їхній. Це зветься у нас άντιπελαργεĩν, тобто віддячувати, або навзаєм пеларгувати, врешті елліни весь рід наших пташок звуть пеларгос. Але ми їх не тільки годуємо, а й носимо, бо вони немічні й старі”.

За словами Еродія, у лелек є два правила, яким вони слідують беззастережно:

“На добро народжувати й добра навчати” [28, c. 105].

“І коли хтось не зберіг жодної з цих двох заповідей: не на добро народив і не добру навчав, такий не є батько дитині, а винуватець його вічної погибелі” [28, c. 105−106].

Гадаю, досить прочитати повість “Щоб світився вогник” і особливо фінал, аби переконатися, що Марія Лелека є гідною донькою своїх батьків. Звичайно, вони поки що намагаються не піддаватися літам та немочам, і, схоже, ще не один рік будуть “у строю”, але вже те, що боцманівна впевнено переймає батьківський досвід, переконливо свідчить про те, що в ній при народженні міцно закладено саме Еродієву програму, і в майбутньому донька огорне й Омеляна Прохоровича, і Євдокію Пилипівну щирою турботою, доглядом і піклуванням.

Проте, говорячи про Лелеку, ми не можемо обійти ще одного знакового для Марії птаха. Згадаймо кінострічку “Дівчина з маяка” і зустріч героїні з однокласницями у парку − дівчата любовно звуть Марійку “наша Чайка”. У дослідженні автора цих рядків “Леся Українка: містика імені й долі” було вказано на певну двозначність цього образу-символу. Назву птаха польський філолог Александер Брюкнер виводив від слова “чаяти”, яке він тлумачив, як “вичікувати, переслідувати”. Цим же шляхом вибудовувала “індивідуальну етимологію” цього першослова й Леся Українка, однак значення йому надавалося набагато м’якше “чекати”, “очікувати”,”сподіватися”. Поетеса ніби відмежовувала поняття “чаяти” як “переслідувати” (за А. Брюкнером), − що є ознакою поведінки хижої, підступної істоти, − і “чаяти” як “чекати з вірою”, й, зрозуміло, ототожнити свою сутність могла лише з “чайкою” (саме таке значення має ім’я Лариса), яка не лише абстрагується від хижого, жорстокого світу, а й сміливо протистоїть йому [23, c. 8, 12].

Подібне розмежування бачимо і в повісті притчі американця Річарда Баха “Чайка на ймення Джонатан Лівінгстон”, де у зграї птахів, що живуть лише одним − пошуками здобичі − й підпорядковують цьому свою здатність до польоту, з’являється дивак, котрий усе своє життя присвячує вдосконаленню вміння літати [2, c. 266−284]. Зрозуміло, що йдеться не про чайок як птахів, а про людей − це контраст між “чаянням” нижчим, що полягає в переслідуванні суто утилітарних, прагматичних цілей, та Вищим, за яким відкривається щлях до духовного злету.

Чи не подібний контраст ми бачимо і в повісті О. Гончара − в образах директорського синка Вовика Гопкала і Марії Лелеки. Вовик живе сьогоднішнім днем, прагнучи взяти від нього максимум плотських задоволень. Дівчат він, як і дичину, “впольовує”, щоб потім, використавши, покинути (напрошується певна аналогія з іншою ситуативною парою − бригадиром і Єлькою Чечіль із “Собору”) й далі продовжувати свої цинічні “лови” (тому й мало віриться у його шлюбний союз із Ксаною). Марія ж, − попри тимчасове засліплення примітивними чарами цього “летючого голландця”, − прагне до високого польоту душі, до духовного зростання. Вона сприймає життя не як засіб задоволення власних потреб і примх, а як повсякчасний процес і об’єкт пізнання, вміє бачити красу в буденному (пригадаймо початок “Дівчини з маяка”, де Марійка по-дитячому радіє чайкам, що кружляють над катером), любить читати (на острові є бібліотека), залюблена у природу, в шляхетну романтику своєї справи.

Показова щодо цього зустріч Марії з її вчителькою в міському парку, і радісна реакція дівчини на слово “світилка”, яким Ганна Панасівна назвала свою ученицю. У весільних традиціях українців світилка виконувала обряд тримання меча і свічки, стежила, щоб не згасла свічка при здійсненні обряду посаду − запрошення молодих посісти місце в покуті [6]. Тут знову ніби озивається заповітний маячанський пароль: “Щоб світився вогник”. Залишившись за старшу під час батькового відрядження й повернувши до життя погаслий маяк, скромна “світилка”з честю витримала іспит на зрілість, на право бути Чайкою Високого Польоту, на еволюцію, образно кажучи, до “жриці храму вогню”…

Якщо шукати серед героїнь творів Олеся Гончара духовних посестер Марії Лелеки, то найближчою для неї мабуть буде образ Інни Ягнич із “Берега любові”. І не лише тому, що це своєрідні “товаришки по нещастю” (“не тих” хлопців полюбили). Як і Марійка, Інна − Чайка Високого Польоту, вона так само закохана в життя і людей, і не звикла працювати впівсили − все зі знаком “плюс”, із повною самовіддачею. У фіналі фільму “Дівчина з маяка” героїня, попри тяжкий фізичний стан, під’єднує рятівний балон (у повісті вона лише подає ідею, яку втілює в життя Дьома), а у романі Інна, коли спалахує епідемія гонконзького грипу, докладає всіх зусиль, аби врятувати односельців, аж поки хвороба й її саму не вкладає надовго до ліжка. Медичка за освітою й покликанням і поетеса за своєю суттю, Інна Ягнич свідома своєї місії − лікувати людей: адже лікують не лише медикаменти чи хірургічні операції, лікує й слово − зокрема поетичне). Тож якби обидві героїні якимсь чином зустрілися в житті, певен, спільну мову вони знайшли б одразу, як і Омелян Прохорович Лелека з дядьком Інни − Андроном Гурійовичем Ягничем.

Примітки

12 Переклад Петра Дорошка.