1. В Пібасті

Юліан Опільський

Ще повним руслом протікав Ніл крізь казочно плодовитий нанос дельти. Очищена вже, синява хвиля наповняла всі сотні каналів, проток, рамен, природних та штучних, хотяй оба береги зеленіли вже благодатним даром богині Непт, а при березі у повному розцвіті широкою полосою розвернувся лотос. Сині та білі квітки підіймалися горі понад рухливою хвилею та злегка клонилися на пружистих билах, втвираючи свої жовто-помаранчеві осередки настрічу лучам заходячого сонця. Легесенький північний легіт розвівав душні пахощі цинамонової кори, які плили з білих та синеньких квіток, і уносив їх ген у даль, де покоївся вночі володар світа, триясне сонце – Ра.

«Се я, лілея, пречиста між цвітами, що яснію в городі бога Сонця – Ра», – казала квітка, а останній погляд божеських очей цілував її маленьку головку, наче очі дівчини.

Дещо далі, на ставах і мокляках, маяли гордо височенні вієри папірусу, а серед них раз у раз почувалися покрики всілякої птиці. По тихих плесах плавали гуси та лебеді, а рожеві фламінго розчищували і розправляли на груди пір’я. При тім вигинали свої довгі шиї, наче гони лотоса, тріпали крилами та раз у раз підносили й опускали щебелясті ноги. З малого болотнистого горбка, який був останком колишньої греблі над каналом, приглядався рухливим птицям поважний, довгодзьобий ібіс, свята птиця бога Тота. Два червононосі бузьки стояли на високому пілоні великої святині Бастет-Гатори, а їх клекіт прощав засипляючий день.

Дещо дальше, на лівому березі Абарійського (Пелюзійського) рамена ріки, скрипіли деревляні журавлі та топчаки, які черпали намул і воду з каналів. Одіті в брудні фартухи, мужики сіяли, садили, перепорпували намул гакуватими мотиками та деревляними сохами. Під двома вієрами з різнобарвних пер сиділи наставники та окликами додавали охоти робітникам. Деколи кликали де себе то сього, то того з-поміж них, а коли покликаний лягав на черево перед достойником, на його худий обнажений хребет спадав град ударів тростини або пальмового батога, як кара за лінь чи обезсилення. Поруч сидів писар та пильно записував міри висіяного зерна та оберемки папірусу, які вирубували робітники над ставом.

Усі ті люди спішилися: мужики – з обави перед буком, дозорці та писарі – з обов’язку. Однак і ті, і другі, мимо нетерплячки та буків, раз у раз поглядали на той бік ріки, де на штучному насипі стояло місто Пібаст, а біля нього ще більше місто пестрих шатер. На пілонах святині Гатори маяли зелені прапори та здалека видніли трубачі. Вони-то мали при заході сонця дати знак усему живучому, що починається Теху – дорічне свято плідності та полової спроможності богині Гатори. Вона, як богиня Бастет, помагає поліжницям, вона, як Ізіда, кормить Гора, який є Озірісом і Амоном у одній особі. З неї пливе все життя богів, людей та звірят. Ніл живить усе живуче. Гатора плодить його в обіймах Ра…

Аж ось показалася величезна громада човнів. Вони плили олі рікою від Мемфісу, а в них роїлося від мужів та жінок, мужі гребли веслами і до такту співали святий гімн. Другі наливали в чарки темне густе вино, пили самі і давали жінкам, які пили не менше мужів. Деякі лежали вже без пам’яті на рогожах, які вистелювали дно човна, або на колінах товаришів чи товаришок. Прочі держали в руках тарахкавки, якими спричинювали нечуваний лоскіт та гамір. Сей гамір принаджував населення сіл та містечок на береги ріки. Тоді-то жінки на човнах починали насміхатися з видців.

– Порпайтеся в намулі ви, що думаєте тільки про ячмінні паляниці та пиво для ваших чоловіків! Гей! Вони чорні, брудні, вонючі часником та гнилою рибою, а у вас порепана шкіра на руках, на калязірах плями з олії «кікі» та ще від когось… Ха-ха-ха! Сидюхи, сидюхи! Гей, до нас ходіть, до нас! У святиню великої, святої богині! Вона дасть вам чудові пахощі: краю Пунт, солодку любов та легкі злоги. З нами ходіть, з нами! Човни ждуть, хлопці ждуть на вас, сидюх невтямних!

Високо маяли пестрі калязіри жінок, а блискуче тіло рожевіло під ними від погасаючих лучів сонця. Паломниці вигиналися всім тілом, наче в любовному шалі, а їх пристрасні, безсоромні рухи надили жінок та мужів…

Була се дорічна проща до Пібасту на свято Гатори. З кождої оселі від Сунну (Сієни) до Гатагірабу (Атрібісу) випливали човни з учасниками і лучилися з походом біля Мемфісу, звідки уже разом плили до Пібасту.

Саме коли човни порівнялися зі самітним ібісом на березі, червона сонячна куля діткнула овиду та звільна стала западати у західну пустиню, куди за Озірісом йдуть душі померших. А в сю мить заграли з пілонів труби…

Враз наче хто нове життя влив у похилені постаті робітників, наставників, писарів. Мотики, плужки попадали у намул, безрог, які втоптували посіяне зерно, погнали пастухи домів, збитки папірусу, тростинові пера та краски поховалися в сумки, а наставники з поспіхом натягали на рамена сині гбоші та бігли до човна, який віз їх до Пібасту. Опустіли поля, а зате місто запалало тисячами лампад, смолоскипів, огнів, загомоніло окликами п’яних або одушевлених паломників, ломотом тарахкавок, реготом жінок, ревом товару та звуком труб.

Ожив і табір. З останнього дволітнього походу проти хеттів, із-під далекого Кадешу над Оронтом, вернув саме володар Горішнього та Долішнього Єгипту – Рамессу, другий сього імені фараон, а з ним вертав цвіт його війська та полки сардинських і пеласгійських наємників. В нагороду за труди та невзгодини довгого походу крізь сирійську пустиню позволив фараон усім єгиптянам узяти уділ у обході богині Пібасту, а й сам на чолі найвищих генералів та офіцерів вибрався до храму.

Похід фараона отвирав відділ пеласгійських наємників. Баскі кападокійські коні, запряжені в ярмо, тягли двоколісні, спижем ковані теліги з високими передками, а отверті відзаду. По боках колесниць висіли шкіряні сагайдаки на стріли та рогатини, на лук та топір. Віжки держав візник у повстяному капелюсі та легкій туніці з короткими рукавами. Біля нього стояв їздець у великому спижевому шоломі з китицею. На колесницях їхали чільніші борці-начальники, а за кождим поступали більші або менші гуртки піхотинців. Начальники мали на шоломі по дві або й три китиці з крашеного кінського волосіння. На тілі носили всі широкий черес, кований спижевою бляхою, на ногах – спижеві наголінниці, а на лівому рамени – величезний кругло-подовгастий щит з волячої шкіри, вкритий спижевими сківками. З того ж металу був і великий гудз посередині щита. При боці висів на рамені широкий меч-аор у важкій піхві, кований міддю, спижем або й золотом, а права рука держала два списи із зазубцями.

Дуже пишно та войовничо виглядали пеласги. Їх лиця були о много біліші від мідяних лиць єгиптян, а заріст додавав їм ще грізності. Серед чорноволосих єгиптян та сардинців відзначалися пеласги сим, що їх волос був яснішої – каштанової або й ясної краски, а очі гляділи з-під насунених брів синьо або сіро. Ся краска волосся та очей найбільше відстрашувала мешканців Пібасту.

Між усіми пеласгами вирізнявся високий, стрункий муж з трьома китицями на шоломі, із-під якого спливала на плечі хвиля золотистого волосся. Сині, мов вода Нілу перед виливом, великі очі гляділи гордо на пестру товпу галасливих та вертких паломників, робітників, єгипетських вояків, продавців води, вина, бубликів, сикоморових фіг, цибулі, часнику та винограду. Він був, видно, начальником відділу, бо на шоломі та щиті ясніло чимало золота, в ухах блистіли багаті заушниці, а на рамени – два звинені золоті вужі. Його туніка була з фінікійської пурпури, обшита золотою бортою, а упряж його арабських коней аж капала від срібла, жемчугів та бірюзи.

Сейчас за ним їхав присадкуватий, кремезний сороклітній муж із карком бика, м’язами Геракла, а лицем пелюзійського крамаря. Він хитро з-під ока оглядав товпу єгиптян та раз у раз ділився своїми спостереженнями з молодим полковником. За полком пеласгів бігли нагі бігуни з довгими тростинами, які безпощадно розганяли товпу криком та влучно вимірюваними ударами.

– Місце для походу пана обох світів Амона-Ра в його власній особі фараона Амон-Рамессу, володаря Томурі і Тореші, Кушу, Пунту, Ретенну та Кадешу, побідника підлих хеттів, пана дев’ятьох народів, мужа вдови, батька сироти, якому повинується лев пустині а який подає плодючість землі, краєві – щастя та спокій, а душам обіцює всі блага Озіріса в Аменту!

Так кричали окличники, а товпа верещала з болю та переляку, або з одушевлення на честь фараона. За окличниками ступали жреці зі статуєю богині Гатори. Вона мала голову корови, бо корова була образом богині землі. За нею несли другі жреці три статуї богинь – Мут, Сехмет і Бастет, яких культ лучився подекуди з культом Гатори у почитанні божеської жіночої плодючості. Вкінці безпосередньо перед дружиною фараона несло кількох жреців статую Ізіди, яку щороку на свято Гатори привожено з Мемфісу. Над усміхненим лицем богині виднів круг місяця, обнятий рогами корови, при її повній груди лежав дитинка-Гор, син її з Озірісом, месник смерті батька на червоному Сеті-Тіфоні, перший володар Єгипту, який втілюється у всіх фараонів.

Ізіда, як найбільше почитана в Єгипті, і богиня Сехмет задля свойого страшного вигляду будили в видцях найбільше захвату. Чимало, бач, було в товпі людей, які добре знали, кілько сили, завзяття та відваги, але й кровожерливості має львиця, а саме голова львиці вкрашала статую Сехмет. З другої сторони, не один заживав під опікою могутньої богині солодких обіймів любові, якої опікункою була в Мемфісі, Саїсі і Фівах Ізіда.

Хотяй поняття та почитання богинь всіляко перехрещувалися та лучилися зі собою, проте кожда мала своїх жреців і жрекинь, а Гатор та Ізіда мали ще й служебниці, співачки, музикантки та танечниці, які брали у святі діяльну участь.

У прозорих калязірах всіляких відтінків, із цвітами лотосу у волоссі, на шиї та бедрах ступали вони повагом, а чудові пахощі амбри, нарду та мірри уносилися над ними, наче над цвітником. Жрецям проводили архієреї у шкірах леопардів, яких кривава паща спадала на груди, а лаби обіймали шию та бедра. Усе тіло жреців було очищене з волосся. Гладко голену голову покривала пасмиста полотняна хустина, а її кінці обрамовували лице, ніби голову сфінкса. Нижчі жреці несли у довгих металевих ложках багаття, на який раз у раз сипали ладан та кедрову живицю. Синяві запашні дими обдавали фараона та найвищих достойників немовби туманом. З-посеред нього визирали крашені полотняні панцири, а поверх них – багато розмальовані ковнірі. Стрій іскрився від безлічі дорогоціннощів, наче риб’яча луска.

На голові Рамзеса вершилася подвійна корона Долішнього та Горішнього Єгипту. Генерали мали невеликі шоломи з півмісяцями або китицями наверху. Поруч королівської колесниці ступали слуги з вієрами, а за фараоном ішов найвищий суддя у нарядному калязірі та гбоші з ковніром. Висока перука покривала голову, а за ухом стреміло перо – символ судової власті. Разом із ним ішли начальники домів золота, книг, збруї та кількох панів таємниць – шамбелянів. Відділ піших сардинців Шардана з широкими мечами та круглими щитами замикав похід. Їх сталеві мечі та рогатини на раменах давали їм у рукопашній боротьбі велику перевагу навіть над ассирійцями.

Серед гучних окликів товпи в’їхав фараон на велике подвір’я святині, виложене червоним гранітом а освітлене множеством смолоскипів. Оттут стояв на кількох ступенях жертівник, при якому ждав на прихід його святості архієрей Гатори. Жреці уставилися у півмісяць по боках вівтаря, а служебниці, танечниці та музикантки заповнювали підсіння, оперті на діоритових стовпах, які й окружали усе подвір’я. З криші приглядалися здвигові народу коти, яких безліч виводилося у святих городах Пібасту, а які були посвячені богині.

Фараон зліз із колесниці і приступив до вівтаря, щоби принести Гаторі безкровну жертву з оливи, вина та пахощів. Архієрей відступився праворуч володаря, ліворуч станув жрець із золотою ложкою, у якій горів ладан. Статуя богині потонула на хвилю у синявому димі кадила, а хор жреців заспівав похвальний гімн. При сьому раз у раз обзивалися сістри, вдаряні до такту руками нижчих служебників святині.

Торжественна мовчанка залягла у величезній товпі народу, коли фараон молився за весь край від катаракт аж по море. Навіть варвари-наємники мовчали під вражінням всенародного настрою, а їх душа мимохіть летіла у скалисті краєвиди Сардинії. Там на високих горбах ютилися круглі самітні вартівні, гроби предків або жертівники родимих богів. Другим нагадувалася мікенська скала, над якою два льви бережуть входу у палату божого годованця – короля… Також азіатам, яких чимало мешкало в землі Гошену, привиджувалися піски пустині, самітні дуари та повні несказанної розкоші таємні свята Іштар й Адона.

Нишком молився король, а там і поклонився богині. Рівночасно з високого пілону заграли вдруге труби, і все, що жило, упало ниць перед маєстатом богині і фараона.

По сім володар у супроводі жреців, жрекинь і двора удався у властиву святиню, де мав відбутися святий танець та пир для всіх учасників. Шардана остали на подвір’ї, а пеласги мали обняти сторожу довкола святині, щоби ніхто не осмілився перервати святого обряду. Бічним ходом повели жреці пеласгів у городи Гатори.

Тінисті закутини, лотосом увінчані ставочки, бесідки, лавочки та м’який моріг так і надили приходня спочити у літеплу ніч під сяєвом місяця та звізди Бону, прообразів Ізіди. У звичайний час багаті жертводавці заживали у сих чарівних городах солодкого дару Гатори з жрекинями й танечницями храму. Сьогодні усе було пусте, бо жрекині брали участь у обході, а жертводавцем був сам фараон.

Тихою ходою ступали пеласги за русявим своїм полководцем та по вказівкам жерця розставлялися по двох у різних місцях валу, який окружав городи.

– Оттут принесуть вам небавом вечерю і арп-вино, – говорив жрець, – а принесуть вам се служебниці. Тільки не задержуйте їх тут надто довго, – додав по хвилі, – бо вони потрібні нам!

Тут вказав на ясно освітлений прямокутник святині і засміявся нервно. Видко, торжественний обхід починав і в нього будити скриті в закутинах душі склонності до полового шалу.

– Ви погані! – сказав, і його очі блиснули ворожо у темряві. – А тіла, посвячені Гаторі, віддаються тільки її поклонникам.

– Так? – спитав басом присадкуватий товариш полковника. – То навіщо присилати між сатирів німфи? Звісно, що наші вояки не є жерцями Таніти, ані сторожами фіванського пагімту. Покажи їм тільки дівчину, а побачиш! Пришли з поживою мужів, ослів, малпу, тільки не жінку.

Грубі, м’яскі уста жерця прошептали проклін.

– Я сам знаю, що так є! – відповів жрець. – Проклін Таніті та всім поганським богам, але, бачиш, такий приказ!

– Чий?

– Його святості! Тільки ви, будь ласка, не користайте так дуже зі сього, бо часами і се, що дає фараон, буває нездорове, а навіть погубне!

У сяєві місяця побачив полковник скривлене скаженою злістю лице жерця і порозумів, про що йде річ. Жреці не хотіли віддати своїх служебниць поганам, хотяй фараон і бажав нагородити за вірну службу своїх вояків святою розкішшю божеських жрекинь. Тому посилали на приказ володаря жовнірам жрекині, але заразом грозили пімстою полковникові. А він задовго був у Єгипті, щоби легковажити слова жерця.

– Достойний пророче, чи як тобі там, – відповів між тим за нього товариш, – ніхто з наших вояків не задержить при собі твоїх кіточок. Хай вони собі нявкають на ваших дахах. З ласки Зевеса та короля у всіх наших шатрах ждуть на нас ще не такі обійми. Хеттійські, сирійські, арабські дівчата, наче голубки в голуб’ятнику, сваряться між собою, котра з них має ділити ложе з паном. Але зате пришліть побільше вина!

– Не бійтеся! В усьому Єгипті за весь рік не вип’ють люди стільки вина, що в сю ніч у Пібасті.

Жрець щез у темряві, а полковник та його товариш заказали строго своїм воякам не то задержувати при собі жрекинь, але й узагалі дотикатися до них.

– Бо то, бачите, – ясував їм грубенький товариш полковника, – єгипетські жрекині – то як коти. Товпа розідре на шматки кождого, хто їх нарушить, а при найменше відріже йому те, чого йому не треба, на жертву Гаторі. Тьфу на її коров’ячу голову!

Вояки зареготалися, і ні один не супротивився наказові. Полковник із товаришем відійшли до малої бесідки, у якій думали провести ніч, а вкоротці при світлі смолоскипів дві стрункі, у зовсім прозорі калязіри одіті служебниці богині принесли у кошах вечерю: кілька родів печива, печеню, рибу, карчохи, молоді гони папірусу, фіги, дактилі та кавуни, до сього два смолисті збани з мендезійським вином. Вони поставили усе на столі посеред бесідки і запалили оливну лампу, яка на ланцюжку звисала від стелі, а самі посідали біля мужів.

– Їжте і пийте, побідники! – сказали тихим, звучним голосом. – А ми послужимо вам.

Палкий погляд глибоких, великих очей стрітив сині зіниці молодого полковника, а біле його лице спаленіло. Розкішна дрож пройняла його геройське тіло, але вчас пригадав собі прохання чи погрозу жерця.

– Не потреба нам послуги! – відповів. – Відійдіть!

У німому зачудуванні глянули на себе молоденькі жрекині і враз засміялися глумливо.

– Поживайте самі дари його святості! – сказала одна з них. – І хай вам присниться се, чого наяву не бажає… скоп.

І серед реготу побігли до святині.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 90 – 97.