2. Святі городи

Юліан Опільський

– Ти чув, Ксанте, обиду? – спитав червоний мов рак товариш полковника.

Ксант притакнув.

– Не раз дуже погане слово вибігає поза забороло зубів, наче стріла дарданського розбишаки! – відповів. – Та, проте, годі спорити з богами, королями і жінками. Вони могутніші за нас. А ти корися, Лязіє, великим сього світа!

– На Дія! – засміявся Лязіос. – Бог або король, який гнівається на підданого, завсіди могутніший за нього і доїде рому кінця швидше чи пізніше, але жінка…

– Жінка, Лязіє, ще могутніша від богів та мужів. Не було ще сього, щоби жінки бігали за Зевесом, а, бач, не одна з них чваниться потомством від сього бога. Видко, він бігав за ними. А щодо королів, розказав би я тобі про се, що було сьому десять літ у Тірінфі в Пеласгії, та не хочу згадувати любої вітчини у чужій землі. Легко тоді очі мужа промивають сльози, як очі нелітньої дитини, що кричить за груддю матері.

– Говориш, як старець, Ксанте, а тобі, може, буде тридцять літ від роду або й то ні. Мені вже сорок стукнуло, та багато було в мене діла з жінками. Але я завсіди вживав до них одного й виходив добре на сьому.

Тут Лязіос витягнув із-за пояса коротку шкіряну нагайку з плетеного ременю.

– Якщо котрій мої любощі невлад, то я тоді ось чим її угощу. Вони сейчас м’якнуть від сього, мов віск.

– Ба, невільниці!..

– На всі твори підземелля! Яке мені діло до сих жінок, що сідають при огнищі у мегароні. У мене нема хати, то й жінки не треба. А тобі… Одначе ми пусте торочимо, а страва стигне.

Випакували коші та ножами і пальцями розривали м’ясиво та печиво, густо попиваючи вином. Довго їли ось так, вкінці крикнув Ксант на найближчого вояка, щоби приніс йому води в шоломі і забрав зайву посуду. Оба з товаришем обмили руки та повитирали об скатерть, якою жрекині накрили були стіл. Тільки високі скляні чаші з напитком остали перед Ксантом та Лязієм. Добру хвилю розкошувалися мендезійським нектаром та загризали напиток овочами. Вкінці Ксант вихилив душком чару й обтер уста.

– Щоправда, – сказав, – то довга ніч надокучить немало.

– Поділімся! – предложив Лязіос. – Киньмо жереб! На кого випаде, сей буде сторожити до півночі, а другий – від півночі до рана.

Але Ксант не згодився.

– Не можна! Кождої хвилі може надійти яка жрекиня зі святині або паломниця з міста, а якщо жовніри будуть знали, що я сплю, чіпляться її, зчиниться крик, і тоді хіба сейчас сідати на кораблі та вертати домів.

– Невже ж твоє серце, Ксанте, не бажає дня повороту? – спитав Лязіос. – Ти подумай тільки, як любо подуває там легіт від моря, як чарівно шумить ліс, як солодко тюхкає у кущі філомела. Погадай собі, як розіспані ще та розпалені снами жінки й дівчата ідуть уранці зі збанами на головах до керниці. При виді мужа, що, як усім звісно, не має ще у свойому талямі законної жінки, оживає їх заспаний погляд, бедра вигинаються розкішно, підносяться з бажанням обійму ягідки на круглих грудях, і кожда оглядається, чи не знадить за собою бажаного у набережну трощу… Гей! Після сеї єгипетської наготи і шалу…

– Цить, Лязіє! – крикнув Ксант, а його очі мимохіть заблистіли на спомин коханих картин далекої вітчини. – Цить! Не знать, навіщо пригадуєш мені се! Моє серце, як олень, що, жадний води, виривається відсіля. Не вдоволяють мене ні мендезійське вино, ні музика, ні спів, ні білі коліна хеттійських та ассирійських невільниць, ні заставлений фараоном пир. І в шатрі, і тут мовчить моє серце, тільки часом зітхне важко: «О Папай! Горе сьому, якому хіба ніколи не засяє уже день повороту!»

– Як так, то чому не вертаєш хоч би сейчас? Війна скінчена. Фараон радо відпустить тебе з усіми маєтками, невільницями та золотом і сріблом умовленої платні.

– Чому? – Ксант зірвався та сполошив своїм наглим рухом двох котів, які розтягали під столом відпадки вечері. – Чому? З саме тої причини, яку навів ти щойно у розмові. Горе сьому, хто з годованцями божими, королями, заведе приязнь, але тричі горе сьому, хто пов’язався з їх жінками!

– Жінками, жінками королів? А-а-а! Бачиш тепер, що мій нагай кращий, чим усе друге…

– Осудиш сам, послухай! Моє ім’я Евмахос, а Ксантос – се тільки прізвище, яке дали мені жінки задля мойого русявого волосся. Я жив у Тірінфі, де володіє Археляос, муж Андрофіли. Тому десять літ вона мала тридцять літ і була у повному розцвіті краси. Археляос зате був уже старий, беззубий, а його руки тряслися від немішаного вина та двох сирійських хлопців, яких купив собі був у фінікійського купця.

– Я знаю її, – вмішався Лязіос, – ще дівчиною бачив я її в Мікенах.

– Як так, то будеш певно знати, що вона не навикла покорятися кому-небудь. Порадиться, бувало, зі своїм чоловіком своєю незрозумілою мовою, насварить на нього, а сама приказує. Богове! Які-то прикази виходили з її уст! Хіба тут, у Єгипті, слухає народ такого із уст вічно жиючого фараона. Прикаже, бувало, у саме жниво ломити каміння у горах. Її кретійські ратники повиганяють усіх із нижчого замку, а опірних шмагають воловою жилою, аж шкіра пукає. Ми, то є місцеві шляхетські роди, мусіли будувати собі доми у середущому замку і давали потрібну службу королю та королеві. І ось раз закликали мене…

Ксант попив вина, наче бажав додати собі відваги. Його лице було бліде, а в очах малювався жах.

– Не одного кликали так на замок, але багато з них не вернуло ніколи під родинну крівлю. Наче Гадес кликав їх на службу у підземеллі, щезали цвітучі молодці серед грубих стін вищого замку і не показувалися вже більше. Страх напав на нас усіх, а всілякі казки про страхіття тірінфського замку стали поширюватися по околиці. Розказували про потвору з головою бика, що живе в підземеллях замку та будиться тільки раз у місяць, і тоді треба погодувати її людським м’ясом. Говорили і про се, що Андрофіла походить із Ганталідів, які самі люблять людське м’ясо, та багато-багато інших страхіть…

Тікати не було як, бо чотирьох кретійців ждало вже на мене. Блідий від переляку, пішов я за ними, але ще в останній хвилі захопив зі собою спижевий ніж, який укрив під хляйною. Мене повели на західну сторону замку до тайних східців, яких викувано в скалі відзаду. Відчинили важенну фірту й удрулили мене туди, а самі зістали за стінами. Я опинився в темряві без огню та кресала. На бедрах мав я овечу шкіру, на плечах – хляйну. Напомацки став я ступати наперед і нагло наткнувся на наге тепле тіло жінки…

«Ходи!» – сказала вона мені і повела довгими хідниками у якусь затишну кімнатку, де я й уснув у її обіймах. Коли збудився, найшов себе на майдані замку серед служби, яка варила сніданок. Однак ніхто не гуторив, не сміявся, хіба тільки кретійські наставники та оружні ратники, які пильнували стін. Через усю днину ніхто не закликав мене до ніякої праці. Тільки раз прийшов король зі спальні, повів своїми каправими очима по зборі, угледів мене, скривився, наче сатир, який намість німфи найде під кущем стару бабу, і пішов далі.

Королева сіла на підсінні палати, а коли я, по звичаю, упав ниць, ласкаво спитала мене про ім’я і дала кілька приказів кретійцям. Сі завели мене до одівальні, де стояло чимало високих запашних скринь з одягами, і я вибрав собі єгипетський стен, у якого в складках сховав свій ніж, та нову синю, золотими бляшками нашивану хляйну. На голову взяв я пасмисту хустку, як ся, що її носять жреці Гатори, а там і пішов зложити подяку королевій за щедрий дар. Я похилився до її колін, та в сю мить здавалося мені, що впаду неживий при її ногах…

Мої ніздрі зачули ті самі пахощі, які оп’янювали мене уночі серед тихої, темної кімнатки. Я, очевидячки, любив королеву… Моє збентеження не у йшло її уваги, її усміхнене лице споважніло вмить, і вона тільки раз глянула на мене… Ах, дивлячись у її очі, побачив я медузу і нагло зрозумів, де ділися мої товариші, по яких і слід застиг серед сих несамовитих стін… Але свідомість моєї молодечої сили дала мені смілість титана. Королева, яка була мені підбічницею, не була страшна. Я прямо в очі глянув їй, а вона по хвилі спустила свої долі і покрасніла. «Відійди, Ксанте, і будь вірний!» – сказала.

Я поклонився ще раз, і ми розсталися. Увесь день тільки було праці у мене, що пирувати та попивати лискуче вино, яке заодно приносили мені служебниці. Аж вечором прийшла до мене німа кретійська дівчина, яка служила Андрофілі. Вона завела мене у палату відзаду, де був талямос. Королева ждала мене при світлі, і аж тут побачив я, як чудова була Андрофіла. Усю ніч провели ми зі собою, а над ранок сказала вона до мене:

«Ти, Ксанте, точнісінько такий, якого я собі гляділа. Серце моє пожадає тебе, тіло моє милує тебе і бажає остати з тобою назавсіди. Тамті, що були перед тобою, боялися мене, короля, кретійців, власної тіні, тому я й убила їх. Ти один муж між усіми твоїми, тому убий сього проклятого лилика у мегароні, а будеш царем! Усі ратники по моїй стороні, але вони слуги царя Міноса з Кноссу, то їм годі вбити царського посадника. Бач, приїхали б сейчас довгі кораблі з Крети, а тоді хрест або огонь не минули б убійників».

«Так, але що буде зі мною?» – бажав я спитати, та якийсь бог замкнув мені уста погордою та відразою до медузи. – «Добре! – сказав я. – За твою любов, Андрофіло, готов я навіть на кіл чи огонь. Дай мені тільки збрую!»

Тоді вона стала присягатися на Зевеса, що вона не боїться суду Міноса, бо хотяй ратники не можуть самі вбити Архелая, то можуть не знати, якою смертю помер старець, і мені нічо не буде за мій учинок. Успокоївся я, але відраза остала. Я вибрав собі сильний меч, дві списи, шолом, щит і дзостер, багато прикрашений золотом та сріблом, і усе те зложив при задньому виході з палати. Увесь день переспав я, а під вечір, наївшися донесхочу, став я ходити по двору, доки у одному підсінні не найшов довгого мотуза та кількох жердок. Коли стала зближатися пора, прив’язав я здобуту збрую до мотуза та перекинув кінець через стіну.

Усі пішли вечеряти, бо цієї днини зладила Андрофіла великий пир. Ще зранку зарізали ратники вола, а тепер закладали на рожни цвітучі товщем кусні м’яса. Шафарі ставляли мішальники на вино та виносили череваті смолисті амфори. Сам король випив першу чарку, а за ним пили другі, пили багато. Одначе шафар, який наливав вино, за кождим разом виливав напиток на землю, коли черга приходила на мене. Тоді я зрозумів, що королева бажає таки справді сього вечора убити мужа. Тому я неспостережено висунувся з круга і перейшов на зад палати, де була збруя. При задній фірті лежав п’яний ратник, і я без труду виліз на стіну. За собою втягнув я збрую, а там по мотузі спустився долі.

Звідсіля не тікав я на південь, бо тут певно зловили б мене без труду посіпаки Андрофіли. Я попрямував на схід, у Арахнейські гори. Тут стрінув я гурток тікачів з Аргосу, Мікен, Корінфу, яким надоїв уже гнет намісників Міноса. Ми збудували судно і приплили у Себеннітос. Було се тому десять літ. Архелай уже давно не жиє, але є якийсь другий король, що вбив старця і посів його жінку, ну і вона сама ще там. Ось чому не спішу я до любої вітчини.

Ксант замовк і став услухуватися у нічну темряву. З віддалі доходили звуки розгульної музики та співу у святині, а з города раз у раз долітали крики п’яної та ошалілої від полового похопу товпи.

– Не вдержу-таки! – сказав по хвилі Лязіос. – Піду в табір та приведу собі і тобі дівчину!..

– Ні, останеш тут! – відповів Ксант поривисто. – Як підеш, то не один піде за тобою, а тоді ні ти, ні я, ні боги не відвернуть від нас чорної загибелі.

– Ба, кому Мойра-призначення судила гинути…

– На Дія! Тобі судила слухати мене! Іди й оглянь сторожі довкола городів, то відійде тобі охота гратися з чаром Афродіти саме тоді, коли вона розпалить смертні тіла безсмертним шалом.

Наче вдарена собака, похнюпився Лязіос, бо вчас нагадав собі, що він не в Пеласгії, а в Єгипті, де за непослух карали хрестом. Мовчки узяв шолом на спис і пішов здовж валу, який обрамовував город.

Евмахос остав сам.

Розмова з Лязієм, спомини минувшини та солодке вино притьмили у дечому зір його очей, але скріпили й оживили уяву, яка вмить із міркувань та мрій уткала узірчатий серпанок для його духа.

Справді, чому не спішить він між чорні смереки, жовтаво-зелені оливки, між рідню, приятелів, знакомих? Доки зноситимуть пеласги гнет чужого панування? Чи не час уже повалити проклятущих кретійських наїзників? Він сам зі своїми товаришами зайняв би величаву мальовану палату в Тірінфі, прогнав би Андрофілу, а заки наспіють довгі кораблі з Крети, упадуть Аргос, Мікени, Корінф… До діл рветься душа мужа, до діл та любові… Але не до сеї, яку дарувала єгипетська Гатора, ассирійська Іштар та фінікійська Астарта, а до другої, сеї, яку оспівує філомела в арахнейських лугах, яку освічує лагідним, сріблистим сяєвом Селена при жертівнику німф над жерелом.

Задумався Евмахос, і видко, що його туга не була тільки його тугою, бо ось із-над ріки, де стояли пеласгійські варти, полинула до зір чистим голосом співана пісня:

Зійди, Селено, ночі богине,

На неба звід зійди,

Шлях паві пишній у море синє

Ти сріблом постели!

Стели шлях сріблом, наче луг

Весна листками криє.

Неси у хмари людський дух,

Що в падалі марніє.

Покажи світу блиск звіздний,

Лагідний та могучий,

Що з оков світа в царство мрій

Дух здійме не видючий.

Нехай огонь, що груди рве,

Огріє грудь дівчини,

А серце, що краси жажде.

Нехай до тебе злине!

Евмахос склонив голову на груди та закрив очі руками.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 97 – 102.