5. Воля фараона

Юліан Опільський

Наче на крилах летів Ксант у табір. З трудом соплячи та проклинаючи, поспішав за ним Лязіос. У таборі на кождому кроці видко було наслідки нічної гульні. П’яні жовніри у заялозеній та подертій одежі валялися біля шатер та колісниць. Невільниці та тверезіші товариші вовтузилися коло них, щоби спасти їх від лучів убійчого сонця, яке щораз то вище підіймалося на темно-синьому небозводі. Від пустині раз у раз подував гарячий вітер. Він наповняв нестерпимим жаром болючі з похмілля голови п’янюг, а навіть притемнював подекуди і здоровому тямку. Удушливе повітря давило грудь віддихаючих та робило їх рівнодушними на все довкруги. З шатер від часу до часу показувалися голови азійських невільниць із виразом смертельної втоми на білих лицях та у великих очах. Спека, духота, сопух збільшували ще муку неволі. Брусоватість, або, що гірше, пестощі їх панів видавалися їм діточою іграшкою в порівнянні з невмолимою безоглядністю неба.

Коні, осли, мули стояли посоловілі у тіні нечисленних тамарисків, пальм та сикомор, на яких спали малпи-песиголовці. Одні верблюди, які Рамзес привів із собою з Передньої Азії, припочивали вдоволені. Вони пережовували біля жолобів, у яких було повно нілової води. Їх арабські погоничі спали неподалік у тіні низьких шатер. Вони не почували себе гаразд у землі фараонів і ждали тільки дозволу всемогучого «союзника», щоби покинути країну грязі а заглибитись у суху, жовту пустиню, під опіку божеських зір і святих каменів Синаю.

З трудом добилися оба мужі до шатра Евмаха. Воно було більше та вище за другі, а біля нього стояло кілька інших. Настріч володареві вибігло з десяток дівчат з балабонами, сопілками та сістрами. Вони приспівували та вигинали тіла під ритм сірійського танцю, яким аж досі вдавалося їм розвеселювати лице володаря. Одначе сим разом Евмахос замахав тільки руками, а коли невільниці замовкли, видав приказ усім ладитися до виїзду, збирати одежу, поживу, скарби та вантажити на осли й мули.

З острахом глянули на нього хеттійки. Їх чорні лукаві брови морщилися гнівно, повні уста кривилися від укритого невдоволення, тим більше, що завдана праця мала відбуватися серед полудневої жари. Але не сміли супротивлятися приказові, бо в сю мить Лязіос копняком розбудив сплячого візника, велів покликати йому до помочі двадцятьох із-поміж дружини Евмаха, а сам став особисто наганяти невільниці до праці. Із-за пояса добув нагайку і нею вказував на річи, які перше всього треба було забрати. По хвилі прибігла ще й його власна служба й одержала такий сам приказ. Табір рушився в одну мить.

Тим часом Евмахос удався до шатра, де панував милий холодок. У ньому стояло кілька великих неполиваних глиняних глеків з водою. У них вода насякала у глину й, паруючи, прохолоджувала воздух, а й сама заховувала свіжість, так принадну для уст після непереспаної ночі. Евмахос напився води і поклався на походну лежанку, покриту кінською шкурою. Двічі заглядали крізь занавіси головки дівчат, наче спитать бажали володаря, яка-то хмара прислонила його зір на понаду тугих, повних, наче зі спижу вилитих, тіл. Чи не чує він, як сонце та кров нагріли їх бажанням? Чи не бачить їхньої чудової золотаво-темної краски? Одначе – о, невірний Адоне! – володар ні вусом не звів на них, ні одним поглядом не сказав їм: «Останьте! Бо ваш вид радує моє серце!»

На втомлені очі Евмаха стала спускатися солодка дрімота, сестриця сну. Переживання останніх годин вичерпали сили його духа. Хвилями здавалося йому, що казкова поява Герзет – се справді тільки сонна мара, звідний привид, який наслали на нього неприязні духи пітьми. А тоді він насилу відпихав від себе нічні картини святих городів Гатори, і очі клеїлися до сну. Але ось уостаннє на цвітастому тлі появилася дівчина й її пориваюча краса. Вона так різна від усіх, яких дотикали його руки, бачили очі й якими впивалися уста. І вмить ся поява проганяла сон, і він відлітав знова далеко, наче від поклику журавля тікає пугач… На Афродіту! У руці бога, який вливає людині у кров невтишиме бажання любові, блестить жорстокий, немилосердний спиж!

– Ар геш тек! Я на твої прикази, пане! – обізвався нагло при занавісі шатра голос Лязіоса, і Ксант відразу догадався, що його помічник говорить із якимсь достойником.

І справді. Двох нубійських невільників відхилило занавіси, а досередини ввійшов у чорно-жовтий калязір та широкий кармазиновий ковнір одітий «пан таємниць» фараона – Горсутен. З-під його високої перуки струями спливав піт на штучну козячу борідку, яка звисала з-під долішньої губи. Спливаючи, змивав із гладкого лиця білу краску та антимон, яким попідчорнював собі королівський шамбелян очі та брови. Та, проте, з усієї його появи так і била достойність високого урядовця та любимця його святості, коли відповідав на військове поздоровлення пеласга.

– Хоробрий чужинце! Ласка його святості, володаря обох світів, спливає на нас, наче благодатні хвилі Нілу, на ялові піски пустині, а як родючий намул наповнює країну багатством, так щедра його рука обсипує нас дарами.

І з обережністю вийняв із-за свойого калязіра і подав Ксантові дорогоцінний, фінікійської роботи кубок, наповнений по береги зернятами золота завбільшки з ячмінь.

Уперше після великої побіди на Оронті зраділо серце Евмаха.

– Чого бажає від мене пан обох світів, коби жив і панував вічно? – спитав.

– А чи занавіси твойого шатра щільні?

– Сядь біля мене, достойнику, який стаєш по правому боці короля, а твої слова остануть, як ті зернята у глечикові.

Ксант відхилив занавісу і виглянув надвір під час, коли Горсутен приміщувався на його лежанці.

Лязіос успів уже виправити до пристані невільниці та позбувся зайвого крику і плачу, а сам переговорював якраз із дружинниками Евмаха. Вони розмахували руками та викрикували захриплими голосами. Прокльони та імена богів сирійських, єгипетських та пеласгійських летіли градом, наче зерно з віялки трудячого хлібороба, а шістьох нубійських носіїв, які принесли посилку Горсутена, приглядалося байдужно незрозумілій для них дії.

Побачивши те все, велів Евмахос двом рабам принести вина й води, і вкоротці покріпив повірник короля свої підупавші сили.

– Тепер говори! – сказав Евмахос, коли раби віддалилися, щоби позбирати останки його майна.

– Ти знаєш, що його святість обіцяв вам як нагороду за хоробрість та вірність солодку розкіш у садах богині Пібасту. Ось чому привів вас сюди намість вислати до Танісу або лишити в Арабії.

– Знаю, – відповів полковник поважно та холодно, – але ні я, ні мої жовніри не покористувалися дозволом, бо, бач, доволі поки що у нас своїх дівчат…

Шамбелян засміявся сухо.

– Здержливість – се велика чеснота! – сказав. – Великою є ласка фараона, але більшою ще буває неласка богів, тому благо сьому, хто вчас уміє послухати голосу останніх!.. Щоправда, – додав по хвилі, – то вони кому-небудь і не об’являють своєї волі, хіба вибраним…

– Так! – відповів спокійно Ксант. – Вибранцям або чужинцям, які не знають поведінки і не розуміють минулого та майбутнього.

Він налив у кубки вина, випив сам і попрохав гостя випити.

Горсутен покректував із вдоволення, але весь час приглядався тугим шкіряним постолам, які зладила для полковника невільниця.

– Хай озолотить Тот, батько премудрості, твої уста, Ксанте, – продовжав, – бо ти всупереч волі його святості сам пізнав, у чому незгідна ся воля з волею жре… то єсть богів.

З острахом глянув Евмахос на королівського висланця. Невже він приносив йому неласку або й кару?.. Але в сю мить погадав собі також, що се було б йому якраз на руку, тому непокоївся й усміхнувся злегка.

– Я вже змалку радо прислухувався до розговорів старих моряків та наємників, які привозили з вашого краю золото, срібло, мідь, тканини та широкобедрі жінки, і не раз чув я, як вони поучували новиків: «Кожде слово – як стріла з-поза заборола: або даром вилітає, або ранить; але кожда може збити, і тому краще, не лінуючися, ослонити себе щитом і від одних, і від других. Недаром поклали боги перед одним язиком подвійну чергу зубів і дали людині два уха…»

– На Тота! Не тільки у наших храмах є мудреці! – закликав єгиптянин. – Є їх, видко, доволі і у пеласгів.

– Звісно! Вони привезли свої мудрощі звідсіля! – відповів чемно Ксант.

Настала хвилина мовчанки. Евмахос перебирав зернята в кубкові і мовчав, гість сопів та раз у раз брав у руки амулет із малахіту, який висів при золотому ланцюзі на його шиї. Вкінці обтер спітніле чоло. Укрита в амулеті таємна сила вселилася в нього, і він заговорив знову:

– Його святість, володар обох світів, не подумав як слід про се, що чужинець не може даром користуватися добром богині… і дав дозвіл…

– Що ж, ніхто з сього дозволу не користав, – повторив нетерпеливо уже знуджений балаканиною Евмахос.

– Хвилину терпцю, хоробрий полковнику! Якби ви вкусили заказаних солодощів, вони змінили б ся у ваших устах в полин або й у трійло… За здержливість не мине вам нагороди від людей, а ласка від богів, але за дозвіл відповідає сам фараон, без огляду на вислід…

Наче від укушення скорпіона, зірвався Евмахос з сідала.

– Ах! То великий Рамессу боїться!.. – крикнув і вмить зрозумів, за чим Горсутен прибув до нього у південну жару.

Але каправі очі єгиптянина, які блукали аж досі по шатрі, устремилися в лице пеласга питливим поглядом, наче бажали до дна проглянути душу героя.

– Хто приказує львам пустині, кому Амон праворуч і ліворуч, сей не боїться нічого! – скартав шамбелян полковника. – І ніхто, ніхто, кажу, не сміє про се сумніватися.

– Не я сумніваюся про се, але всі ті, що, побідивши льва або леопарда, ховаються у сітку з волосіння перед москітами.

Широко засміявся Горсутен і поклепав по плечі Ксанта.

– На Тота! – повторив. – Не тільки у нас бувають мудреці. Бачиш, якраз таких-то москітів обавляється начальник королівського дому жінок. Сьогодні його святість ночуватиме у храмі Гатори, яка дарує йому у заміну за щедрі жертви молоду, гарну танечницю! На ній буде самоцвітів та жемчугів на двадцять талантів золота. Одначе жертва жертвою, а гріх гріхом. І одно й друге… Ти розумієш мене, достойний та хоробрий герою?

– На Геракла! Розуміти розумію, але хай лопну, як жаба під ногою водоноса, коли знаю, чого від мене хоче його святість.

– Хоче, а радше хоче начальник пагімту, щоби ти був із фараоном у сю ніч, щоби твій дотеп і твій меч станули між ним а невидимим ворогом. Ти – сторожем найвищого добра Кему.

Наче Зевесова лискавка майнула в очах Евмаха. Він сам не знав, що й відповів Горсутенові, але, видко, щось до речі, бо королівський повірник, вельми втішений, всідав до носилки.

Як тільки затихли у віддалі кроки носіїв, зірвався Евмахос з місця, на якому сидів, і нагло став виконувати у шатрі якийсь оргіастичний танець, наче ошалів від радощів. Його лице викривлювалося у якусь дивовижну маску реготу, а з уст добувалися дикі оклики. Але ось поза занавісою почулися знова спішні кроки, й Евмахос умить успокоївся. У вході шатра показалося налякане лице Лязіоса.

– Що тобі, брате? – спитав, зачудований. – Невже ж вино помрачило твій ум або вжалила змія-поганка? А може, побачив полуденного демона Ефіальта?

– Ах, ти не знаєш, Лязію, яку радість зіслали мені боги нашої землі! Фараон призначив мене сторожем своєї ложниці на сю ніч, а як так, то я без труду й небезпеки відберу йому Герзет, бо я дужчий за нього, а кромі нас двох не буде нікого у королівських кімнатах. Бач, Рамзес боїться жреців. Ха-ха-ха!

Живо стали оба обговорювати справу, вкінці велів полковник Лязієві відіслати жовнірів, а самому йти до пристані та допильнувати, щоби все було готове на шосту годину ночі. Та тут змінив Лязіос тон і сказав поважно:

– Евмаху! Не приказуй, не вислухавши мене! Великою є ласка наших богів, і то не тільки тому, що дали тобі в руки можність добути собі бажану пайку, але й тому, що остерегли тебе перед безоднею Тартару. Я від себе жертвую їм десяту часть усього, що привезу зі собою у Пеласгію. Жертвуй і ти… Швидко, швидко! – налягав, коли остовпілий Ксант витріщив на нього очі. – Жертвуй, бо може захмаритися їх погідне лице, а любий шелест святого дуба Додони зміниться у ворожий шум бурі! Ніхто не знає замислів мойри, тому кождий повинен купити собі хоч прихильність богів, щоби вони берегли його у горі.

– Про мене, жертвую й я! – рішився Ксант.

Лязіос вилив ще на землю чарку вина та молився довгу хвилю. По скінченню став пояснювати, в чому діло.

– Ти чув, Евмаху, що під час твоєї розмови з голярем оба фініки говорили зі собою? – спитав.

– Так, але я не розумію їх говору. Багато, бач, боги сотворили народів, та різною є їх мова.

– Тож слухай! У мене ще з часу першого походу на синайських бедаві є невільниця з Ніппуру, яка вміє співати прегарні пісні свойого краю. Від неї навчився я мимохіть протягом п’яти чи шести років мови, якою говорять вавилонці. Се була саме мова, у якій оба баришівники на скору руку умовилися захопити нас та наші достатки, як тільки на звиді зарисується побережжя Кіпру або Крети. Вони й оцінювали вже нас обох та красу Герзет як товар, якого так дуже пожадають тіррени.

Евмах поблід. Коліна затряслися під ним, руки опали здовж тіла, а смуток і зневіра опанували його, наче з гір Кітерону спливає мряка в сонячні долини та білим туманом покриває колибу пастуха під скелистим верхом. Так часом знесилений, спрагнений тікач, почувши журчання води, прожогом кидається туди і наскакує на пропасть, у якій біліють кості поторощених мандрівників.

– Богове! – зітхнув після довгої хвилі мовчання. – Богове! Якщо я коли приніс вам у жертву кізла та виливав солодке вино на родючу землю, якщо милою була вам молитва та пахощі печеного м’яса, вкажіть мені дорогу рятунку!

Задумався, але вже по хвилі усміхнувся, махнув рукою і сказав:

– Коли весною в нашій вітчині літеплий легіт стопить сніги та вкриє кущі й землю зеленню, обзивається ліс покриком звірів та птиць, які віддаються усім єством розкоші любовних ласк. Тоді забуває глухар чи олень, що є на світі швидкі пси та цвітучі ловці-молодці. Сліпо віддаються бажанню та й думати не вміють про друге. Чого тут вагатися? Наші купці зрадники, то ми їх і не чіпляймося. Дорога у Таніс чи Себеннітос завсіди отверта!

Але Лязіос був іншої гадки.

– Що людина, як олень, тратить тямку у путах Афродіти, – се правда, тому залюблені повинні завсіди голови позичати у приятелів. І ось я придумав, що ми таки мусимо всісти на фінікійські кораблі, раз ми з ними пов’язалися. Якщо сього не зробимо, то вони сейчас догадаються, що нас хтось остеріг, і, не можучи продати нас тірренам, продадуть нашу тайну… жрецям. Але я дібрав двадцятьох земляків, яким розказав про підлі замисли фініків. І ми на спілку придумали неабиякий план. Ми оба, то є ти і я, приведемо зі собою на кораблі не тільки наші достатки та невільниці, але також по десять рабів-невільників, яких і посадимо до весел. Як тільки у віддалі засиніють побережжя Кіпру, Крети або якого іншого божого острова, то, гадаю, що одинадцять пар дужих пеласгійських рук порозбиває сих кількох крамарів-грабіжників та доведе криводзьобі кораблі бажаного суходолу Треба тільки уважати, щоби ніхто з нас не остеріг фініків про наші замисли. Але ледве чи се станеться. Наші земляки і самі гаразд знають, що се таке неволя у Тирі, Сідоні або хоч у Єгипті.

Евмахос аж у долоні сплеснув, чуючи таке. Так радіє знесилений мандрівник, який пробивається крізь гущавник у долину, і нагло намість самітної каменистої кітловини побачить веселий хутір та почує блеяння вовнистої череди.

Місто кам’яного ложа у холоді ночі прийме його широка, м’якими кожухами устелена лежанка пастуха, намість завтрашнього труду – солодкий супочинок у гостині.

От так радів Ксант із вдячності, обіймав і цілував свойого друга та давав останні прикази дружинникам. Весь прочий день зайняло обом перевоження достатків Евмаха та його товаришів на фінікійські кораблі, а коли вечором вийшла на небо вечірня зоря Бону, полковник, окритий темним плащем, з мечем при боці та короткою рогатиною на плечі почвалав у святиню.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 114 – 121.