7. У власті Протея
Юліан Опільський
Коли незвісні та не названі творці будували світ, вони перш усього розлили аж до найдальших окраїн усього, що єствує, океан – безмежний простір валів-хвиль, піни, глибин та мілин. І дали йому мову – сей тихий, любий гомін води, об яку вдаряє легіт. Посеред сього простору поклали землю, наче смарагд у сталевій оправі, і заселили її людьми. А люди мали услухуватися в чудову музику хвиль і з неї збагнути велич сил та умів, які розклали перед їх очима світ.
Одначе люди не розуміли величі творчих умів та боялися моря. Вони й не почитали творців, а тільки сих, що були посередниками помежи творцями світа, а морським богом став химерний старець Протей. І веселий він, як дитина, і грізний, як пустинний вихор, і приязний, як залюблена дівчина, і сумний, як опечалений батько, і щедрий, як плідна земля Кему, і пажерливий, наче голодний бегемот у багнах краю Куш. Щоднини, щогодини зміняє він своє лице та показує його морякові, щоби подивляв його багатства та навчився життєвої правди, що найпостійнішою в життю є непостійність.
Тому з тривогою в серці ступає моряк на поміст корабля, а коли знову верне на суходіл, з тугою оглядається поза себе, де у глибині дрімає змінчивий Протей, а його діти, сапфірні хвилі, з тихим говором ударяють об обгиналки корабля, наче сказать бажають: ходи до нас, верни ще раз, а не такі ще чудеса побачиш!
Під непорочним голубим небом Фінікійського моря, на сапфірних хвилях, з подувом теплого вітру, наче білі лебеді на озері Наату, плили дві нави. На щоглі першої з них маяв багряний прапор, а на жовтому вітрилі виднів образ єгипетської богині Ізіди – на знак, що корабельник був під опікою володаря Єгипту. Одначе на чердаці та на кінці щогли стояли малі золочені ідоли фінікійського Мелькарта, а іззаду на високій кормі, у хатчині корабельника, скалили зуби кам’яні карликуваті, грубо оливою намащені чорні фігурки патеків. Вони містилися на малому вівтарі, а перед ними на вистеленій лежанці спочивав корабельник Магарбаль. Звідсіля бачив він усе, що діялося на палубі, й видавав прикази морякам.
Дальше на південь плила друга нава, дещо менша на величину, але у прочому зовсім схожа на першу. Обі були довгі й невисокі, бо сиділи доволі глибоко у воді. Обі мали закривлені дзьоби, по одній низькій щоглі з широченним вітрилом та високі корми з хатчиною наверху. Під хатчиною була каюта, а ще нижче, на самій палубі, крита кімната для керманича і залоги. Палуба щільно покривала нутро корабля, а на ній сиділи до лавочок прив’язані гребці. Сорок їх сиділо біля весел, а двадцять моряків робило службу або сиділо у кімнаті керманича.
У каюті більшого корабля з формінгою в руці спочивав Ксант, а біля нього на м’якій жовтавій подушці лежала Герзет. Чудова, ніжна її стать, одіта в прозорий калязір, ярко відбивала від других жінок, яких кільканадцять сиділо та лежало у каюті. Вже з внішнього виду пізнать було, що вони тільки служебниці єгиптянки. Пізнать було також по їх покорі та мовчаливості, що вони без спротиву віддали їй перше місце в серці Евмаха і, як азіятки, не бачили в сьому нічого дивного. Усі жінки втвирають обійми Адонові, та він химерний, наче метелик, всілякі квітки на лету находить, а то й у власну красу заглядиться!..
Хто знає, може, завтра відвернеться лице володаря знова до них та поглядить давньої любки, кажучи: «Мандрівник-купець, який збирає скарби по всьому світу та звиджує всілякі краї, вертає-таки вкінці під вієри пальм на плоску крівлю біленької хати над широким Фратом чи над бистрим Оронтом і вітає радісно матір своїх дітей». Ось так верне, може, й він… О Милітто!
Геройські члени Евмаха обіймав тісно хітон зі синього тонкого полотенця. На ногах мав м’які постоли, а пахощами орошене волосся придержував золотий обруч. Рум’яні уста складалися до усміху, а сині очі здавалися відбиткою небозводу. Тому, наче у небозвід, задивилася у них Герзет, наче у яку неземну музику, заслухувалася у його голос.
– Ще один день, і бажаний та ожиданий суходіл привітає нас, – говорив Евмах. – Осядемо в тіні мікенської скали, бо не знаю, чи живі ще батьки мої в Тірінфі та чи змінилося серце убиваючої мужів Андрофіли. Тому боюся йти туди. Нема в нас у Пеласгії великих скарбів золота, міді, нема самоцвітів, ні дорогих паволок, тому багачем поверну я у землю моїх батьків. А на багатого ласкавим оком гляне й годованець божий – король і співгорожани. Він дасть мені місце при свойому столі, де збираються знатніші мужі, а вони віддадуть мені перший голос у судовому крузі. І тобі, Герзет, не бракне гарних та роботящих невільниць. Будеш панією у гарно збудованому талямі та зберігатимеш серед пахущих кімнат у кованих скринях білизну, одежу, дорогоціннощі. Ніколи не бракне тобі і солодкої любові, бо у нас в Пелагії одна тільки жінка орудує не тільки домом, але й серцем чоловіка.
– Ох, Евмаху! – усміхалася Герзет. – Кільки разів загадую собі Птаххотепа, фараона, стару Ату зі святині, тільки разів бачу й п’яного жерця з покусаною танечницею, покервавлені тіла, пошалілі від танцю дівчата. А тоді здригається моє серце, наче від нічної чи полудневої змори. Все те, все те позад мене, а переді мною – щастя! Так, о так уявляла я собі при боці любимого, у крузі рідні, при огнищі. Хай побережуть його твої й мої боги!
– Наші боги, Герзет! – сказав Ксант. – Вони одні для всіх, тільки різно називаються.
– Так, як любов, Евмаху, – відказала дівчина, – хай проведе нас до неї Ізіда, цариця моря!
І, взявши арфу, вдарила кілька акордів, а вслід за сим під синє вечоріюче небо поплила пісня.
Ізідо, мати світлих гір,
Ізідо, мати моря.
Злети з пустих Синаю гір,
Сповни життям мертвий простір,
Добром країну горя.
Подай нам силу обоїм
Сю пісню проспівати,
Щоби се любе та ніжне
Чуття, жагуче і чудне,
Потоком слів віддати.
Як вкриє світ синява ніч
В легенький далі фон.
Ти зійдеш з неба, і тоді
Заб’ються серця молоді… –
Се твій зове закон.
Забудуть блеск та тьму нічну,
Забудуть світ без долі,
Ізіді серця дар дають,
І голова на білу грудь
Схиляється поволі.
– Земля! Земля! – залунав нагло голос моряка, що стояв на чердаці під ідолом золотого Мелькарта.
– Слава Мелькартові! Дяка патекам! Земля! Земля!
Враз заворушилося все на кораблі. Позривалися дівчата і побігли між моряків Магарбаля.
Устав й Евмахос, і нагло щез із його лиця вираз любовного захвату. Засвітилися очі, грізно стягнулися брови, формінга полетіла в кут.
– Коханий, брате мойого серця, що з тобою? – налякалася Герзет.
Але Ксант не відповів. Із-під лежанки добув шолом з трьома китицями, кований черес, величезний щит та меч, пірвав у долоню дві списи, які стояли при вході в каюту, і одним скоком найшовся біля східців на палубі. Довкола нього зібралося вмить десять мужів у перепасках на бедрах, які бували тільки у рабів. Були се його дружинники, які робили моряцьку службу нарівні з моряками Магарбаля. Евмах підійшов до великої скрині, яка стояла біля керманича, а мнимі раби відчинили її. Щити, шоломи, череси, ножі заіскрилися в їх очах, і вони вмить порозхапували їх між себе з вправою, властивою воєнним людям.
Тим часом Магарбаль, вислухавши пісні Герзет, усміхався солодко у передсмаку тої хвилі, коли чудова єгиптянка заспіває сю пісню і йому. Нагло почув оклик вартового, солодкий усміх змінився у насмішку, яка викривила гарне ще лице азіята у пику сатира. Він швидко зійшов східцями на палубу, відкіля бігли саме всі моряки на чердак. Надармо гукав на них Магарбаль здалека. Вони спішилися, щоби побачити ще перед заходом сонця береги Кіпру.
Коли, одначе, суворе лице корабельника появилося між ними, вони згуртувалися й охоче пішли ловити пеласгійця. Лови на людей були їх звичайним ділом, а сим разом не треба було й побоюватися, що нападений буде боронити своєї свободи. Він навіть не надіявся нападу, тож хотяй би навіть і найшов при собі ножаку або дрючок, не зміг би пошкодити товпі напасників.
Азійські дівчата почули, про що йде річ, бо добре знали фінікійську мову. І вмить поняли, що ув’язнення їх пана – се для них горе, хто знає, чи не більше самої неволі. Намість веселого, привітного чи байдужного Ксанта став би їх володарем жорстокий, загонистий, нахабний азіят, а з його рук, наче товарина, пішли би вони на поталу кіпрійським чи кретійським селюхам. Селюхи до року-двох виссуть із невільниць всю красу, понаду, молодість, а там і викинуть з кімнат до челядної між вонючих рабів носити воду та землю до винниць. Тому, знаючи се, кинулися дівчата остерегти Ксанта перед небезпекою.
Та, на жаль, їх наміри збагнув проворний купець-корабельник і приказав задержати їх на чердаці. Двох моряків з нагаями станули на сторожі біля гуртка наляканих красавиць. Рівночасно товпа з яких двадцять фінікійців підходила нишком до задніх східців. Ось вони вже й перед ними та перед темним отвором кімнати керманича.
Перший азіят зі зашморгом у руці став поволі спинатися на східці, коли нагло зверещав нелюдським голосом і з глухим ломотом покотився під ноги Магарбаля. Він вертівся, наче притоптаний хробак, а обома руками притискав розпорений списом живіт, із якого випливали тенеса та бухала струя чорної крові.
А в сю мить із-під східців, із темного отвору кермової кімнати, вилізло чудовище. Перш усього показалися два вістря списів. Одно було лискуче, чисте, з другого стікала кров пробитого моряка. За вістрями висунувся, наче велетенська черепаха, щит, а над ним три китиці шолома, з-під якого грізно гляділи очі Евмаха.
Враз подалися фініки, їх члени прошибла дрож переляку, а тривога упала на темні лиця блідим відтінком смерті.
Евмах випрямився на весь ріст а, взявши один спис в ліву руку, підняв правою другу вгору й засміявся. Дивно відбивав сей голосний регіт від кректання та харчання конаючого моряка. Здавалося, що вбитий береться піднімати на глум убійника.
– Ти перечислився, крамарю! – говорив Ксант. – В Єгипті навіть сі, що не знають мови фініків, розуміють їх підлі замисли. Небесні боги гидяться ними і покарають їх руками вибранців. Недармо обіцяв я їм десятину майна. Тепер ось додаю до сього четвертину твого!
Магарбаль бажав відповісти і виторгувати бодай мир та прощення. Показалося, одначе, що він і в сьому перечислився, бо ось останнім словам Евмаха товаришив свист спису, яку вправна рука полковника вгородила в тіло найближчого ворога. Вслід за сим з чорного отвору кормової кімнати вилізло ще десять таких самих чудовищ. Засвистіли списи, й ні одна не пролетіла даром. Бо й чим була ся боротьба на гладкій, білій палубі корабля проти важенних боїв зі звичними хеттійцями серед вертепів Кадешу та пісків пустині?
Крики, зойки, загальна втеча! Моряки ховалися поміж гребцями, які, вельми раді з погрому немилосердних панів, копали їх ногами та викидали назад на палубу. Деякі бігли на чердак між дівчата, а сі з вереском ховалися по кутках, щоби і їх не влучила де у пітьмі яка навмання кинений спис.
Інші бралися до збруї… Та все те було даремне! Згинули всі, а останнім упав Магарбаль, сховавшись на дзьобі корабля під ідолом Мелькарта. І ідол, і купець потонули у морі, а воно з легким хлюпотом замкнулося навіки над обома. Один тільки керманич остав при життю. Він поклявся на всіх богів Сідону повести наву до берегів Пеласгії, і то якраз напроти мікенської скали.
Коли на небо зійшов місяць, оглянувся Ксант за другим кораблем. Не міг його, одначе, доглянути у темряві і тому звелів запалити в’язку смолоскипів на шпилі щогли… І ось далеко у південній стороні заблимало вкоротці таке саме червонясте світельце, а опівночі обі нави стрітилися. Першою річчю, яку побачили очі пеласгів, був труп Балім Регаба, а першим словом, яке почули, було поздоровлення Лязіоса:
– Вітай, побіднику Рамзеса! Страшно крихкі кості у сих крамарів. Аж дивно мені, чому його святість не поторощить їх зразу. Двісті пеласгів та тисячка єгипетських водоносів було б аж надто до сього.
У тіні мікенської скали збудували захожі з Фінікії та Єгипту майстри нову домівку для багатого купця зі Себенніту, який купив собі у короля на се право. Вправді купець був вельми схожий на пеласга, але золото та азійські дівчата були зовсім правдиві. Тому король і не допитувався про минувшину купця, а радів, що добутими дарунками наповнить опустілу скарбницю. Купець на ім’я Евмах піддав йому ще й гадку, якби-то без великої небезпеки позбутися з Пеласгії кретійських ратників повстанням. Він сам брався навіть згуртувати довкола мікенського короля всіх наємників, які мали невдовзі вертати з Єгипту. Не диво, отже, що Евмах став першим другом божого годованця – короля.
Величавий був дім Евмаха. Зелені, червоні, сині та жовті стовпи, одвірки, стіни та ворітниці були прикрашені різьбами, волютами, фігурками, малюнками, а тут і там блистів навіть полірований спиж або мідь. По двору в нього ходило чимало рабів та невільниць, а на гноєвищі роїлося від товстих баранів та широкоротих волів і корів. Скорі собаки берегли хати, а новий поріг швидко вигладили постоли гостей, післанців та приїзжих купців із Крети, Кітери, Евбеї, Іонії, Карії, а навіть і далекої розбишацької Дарданії.
Росло майно, значіння Евмаха, одначе найкращим самоцвітом його щастя була й остала Герзет. Всупереч звичаєві Єгипту, вона засіла при огнищі Евмаха, як жрекиня при жертівнику, а коли надходили на неї спомини розгульного життя Пібасту, казала до своєї душі : не гляди щастя у многих, бо даєш його тільки одному!
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 129 – 134.