6. Гнів Гатори

Юліан Опільський

Сьогодні не було біля святині непроглядних товп народу. По приказу його святості сардинці обставили увесь святий округ густими вартами, а всередині оставали тільки жреці, жрекині та повірені короля з його найближчого окруження. Евмах застановився саме, як увійти йому туди, не звернувши уваги жреців, коли з-між сардинських наємників висунувся Горсутен і швидко потягнув його вбік, на дорогу, яка вела до пристані.

– Не треба, щоби тебе хто бачив у храмі! – сказав шепотом. – Якби люди бачили богів, не бояли б ся їх, не цінили б як слід і їх ласки. Ось туди!

Звернув із дороги вбік, понад саму ріку, якраз там, де на пинвах колихалися два довгі та високі, остро будовані фінікійські кораблі. При світлі смолоскипів крутилося біля них кількадесят жовтолицих, почасти бородатих постатей у коротких туніках та хустках на головах.

«Се мої кораблі», – погадав Евмах, і нагло захотілося йому зареготатися на все горло з фараона, який саме указував йому найближчу дорогу до втечі.

З-над ріки крута стежина вела просто до стіни, якою обведений був святий округ Гатори. У сій стіні була фірточка, закрита по сей і той бік стіни густими кущами ріцінусу. Горсутен увійшов крізь неї з Евмахом та показав йому найближчих вартівників. Вони недвижно стояли на стінах праворуч та ліворуч фіртки.

– Звідсіля нема ніякої стежки до святині! – пояснив. – Але напрям значать рожеві кущі аж до святого пагімту, дому жінок, посвячених Гаторі.

Сильні пахощі розцвілих рож обдавали звідусіль обох, коли йшли швидким кроком до святині. М’який моріг глушив шелест стіп, а густе галуззя кущів скривало їх від можливих підглядачів. Вкінці зачорніли перед ними високі, дещо скісно будовані стіни святого пагімту. Численні вікна були темні, бо всі танечниці, жрекині та служебниці були на торжестві в святині. Зате над властивою святинею, над першим подвір’ям і над діоритовою колонадою стояла луна від огнів смолоскипів та лампад. Дика, розгульна музика доносилася звідтіля, а хвилями грімко лунали оклики учасників торжества.

– Як же ми доберемося досередини? – спитав Ксант. – Е! Справді, нема в мене крил сови ні кігтів кота!

– Не бійся, маловіре! – успокоював його Горсутен. – Ось тут бачиш сей великий, круглий, вмурований у стіну камінь? Біля нього є напис, а у ньому скарабей – святий жук, прообраз бога сонця. Такий сам напис та скарабей є по тому боці стіни. А тепер придави ручкою меча скарабея! Видиш? О!

Круглий камінь відсунувся, й оба перелізли через отвір. Тоді Горсутен віднайшов при світлі луни другого скарабея, натиснув його, і камінь знову вернув у своє первісне положення.

Оба мужі найшлися у маленькій кімнаті, якої стіни укривали червоні тканини з біссу, перетиканого золотом. Посередині кімнати стояв стіл з останками овочів, вина, меду та паляниць. Під одною стіною видніло низьке, подушками вистелене ложе, а під другою – мраморний столик, повний всіляких більших та менших збаняток, плящин, мисочок, кисток, прутиків антимону. Над ними на гебановій поличці стояв ідол бога чепурух Беза, подібного до карлика. Третя стіна була вільна, бо у ній саме находився круглий камінь із написом. Четверту заступала важка парчева занавіса, з-поза якої добувалося лагідне світло лампад. Усю кімнату наповняли удушливі пахощі, але Евмах не здавав собі ясно справи, відки вони беруться.

– Тут останеш! – сказав Горсутен, розглянувшися. – Там, за занавіскою, внутрішня колонада святого пагімту, там ночуватиме фараон. А ти, – тут підняв руку, як учитель, що наставляє ученика, – глядітимеш на колонаду, а якщо побачиш кого третього – удариш мечем! Оттут маєш перстінь його святості, який знають усі мешканці Кему. На ньому святий змій і сонячний круг зі скарабеєм. Він отворить тобі всі входи й виходи, визволить тебе від всякої небезпеки. Та ти поводься так, якби його не мав, бо чим менше людей тебе бачитиме, тим краще для його святості… ну, й для тебе.

– Авжеж! – відповів Ксант. – Я й сам знаю, що не раз найменше живуть на світі сі, що знають забагато тайн.

Горсутен стиснув його за плечі.

– Так. Якщо вони сим чваняться, то всякому аж надоїсть їх життя. Ти порозумів усе як слід. Хай просвітить тебе Тот, а оборонить Птах!

Горсутен щез отвором у стіні, і Евмах остав сам. Через хвилю приглядався збанятам, плящинам та гладкому сталевому зеркалу й усміхнувся. Се була, очевидно, одівальня та спальня одної з танечниць або жрекинь. Ах! У сю мить нагадав собі і пахощі. Се запах піжма та жіночого, сном розпаленого тіла. Такий сам наповняв його шатро після розкішної, при вині та обіймах молодих невільниць проведеної ночі. Ах! Усе єство Евмаха здригнулося на сей спомин, і в сю хвилину нагадав собі, що, може, невдовзі проведе таку саму ніч з Герзет… Мимохіть стиснулися п’ястуки, а очі засвітили злим огнем:

– Горе сьому, хто забажає мені її відібрати. Моє серце пожадає її, моя рука вирве її з пащі льва чи з рук короля. Одному богові віддам її, та хіба з життям! О Афродіте!

Тим часом у внутрішній святині перед вівтарем богині відбувалися святі танці. Велетенська статуя Гатори в сидячій поставі сягала стелі круглої колонади. Зелені стовпи з цвітастими головицями підпирали крівлю, у якій був круглий утвір. Через нього вливав місяць своє сріблисте світло просто на лоно кам’яної богині. На вівтарі горів огонь зі сикоморових гілок, а жреці раз у раз сипали в багаття ладан, кадило з краю Пунт. Білий запашний дим зі сиком підіймався вгору, окутував коров’ячу голову богині та розходився ліниво по всьому просторові.

Поміж стовпами, наче вінець цвітів лотоса, стояли танечниці у прозорих, ясних калязірах. Їх нагі груди з крашеними генною бородавочками, підчорнені великі мигдалуваті очі, їх тугі, наче з рожевого граніту витончені, рамена та стегна ярко відбивали від потемнілого фону підсіння.

Усю стелю і дві стіни займав величезний мальований образ Гатори. Ноги богині виростали з долівки при вході, простягнені руки досягали долівки при виході поза статуєю, туловище заповняло стелю, наче небозвід, а лоном був якраз круглий отвір у стелі ротонди. Напроти вівтаря стояв престіл фараона.

Володар обох світів сидів на ньому у королівській подвійній тіарі, але, впрочім, мав на собі тільки короткий стен робітника. Якраз такий сам одяг мало на собі й двадцять статует Птаха – будівника світа. Вони стояли по боках перед зеленими стовпами.. Як символи плодючості були вони наче мужеським доповненням Гатори.

На вільний простір виступило двадцять жреців у білих хустинах на головах, заложених за уха. Всі вони на даний знак ударили земний поклін богині, а в сей мент десь із темряви підсіння, згори чи з боків, почулися тихі, ніжні, наче подих північного леготу, звуки музики. Похилені жреці піднялися зі землі, а з їх тіл опали білі одіяла.

І звільна під повільний ритм музики стали стрункі нагі тіла жреців виконувати танечні рухи, зразу тільки головою та раменами, а там і всім тілом стали крутитися на місці. Звуки музики кріпшали, ритм прискорювався, а вслід за сим жреці покинули свої місця й уставилися в круг. Круговий рух ставав щораз то швидший, а рівночасно увесь гурт став звільна блистіти у сутіні портика, істерична дрож стягала їх уста в судорожний усміх, а з уст добувалися тихі оклики ні то радості, ні то терпіння.

Аж ось залунала громом звучна фанфара, а вслід за сим полилася та сама мелодія, та вже не лагідним ритмом любовної пісні, а гірським потоком розшалілої пристрасті. Круговий рух тіл став заворотним, рівномірний обхід змінився у шалений біг людини, яку з допусту богів охопило божевілля. Чимраз швидше і швидше крутилися жреці, їх очі погасли, одні лиця посиніли, другі поблідли, на викривлених губах показалася піна, наче у скаженої звірини. Хриплим крикам танечників відповідали проймаючі голоси жрекинь і танечниць, і в музиці щораз то більше брали верх свистячі сопілки, бубни та литаври, а затихали струни, дзвінки та труби.

Нагло в руках розшалілих танечників блиснули ножі. Вони калічили собі лиця та груди, а червона кров дощем стала падати на землю. Кілька жінок омліло, а його святість порушився на престолі. Навіть його дратувала ся картина пристрасті, яка пожирає огнем єство людини та з якої родиться життя. На те усміхнувся Птаххотеп, який стояв за королем, і сказав шепотом:

– Усяка пристрасть жорстока, але кров завсіди гасить її. Одно тільки любовне божевілля черпає з крові ще нову силу та доводить людину радше до смерті, чим до знесилення.

Однак фараон не розумів високої образовості оргіастичного танцю. Його високі плечі здригалися, а довгі, тонкі пальці судорожно перебирали складки стену на худих колінах.

У сю мить замовкла музика, а рівночасно з останнім її звуком попадали на землю окервавлені танечники, як діточі кукли, коли урветься мотузок, який порушав їх члени. Сильні, широкобедрі служебниці юрбою прибігли і повиносили непритомних жреців у глибину храму. Їх місце зайняла дружина танечниць.

Здавалося, що богиня з усього Кему вибрала найкращі квітки, щоб їх попересаджувати у свої городи, найсолодшими пахощами Пунту облила їх прегарні тіла і дала їм тугість пружма і ніжність платочків рожі. Синяві, рожеві, ясно-зелені, жовті та білі калязіри, перетикані золотими та срібними ниточками, увидатнювали ще більше чарівні форми тіла. Густо нашивані самоцвіти та жемчуги звертали очі всіх на укриті понади дівчат, а заразом лагодили у дечому їх непоборимий чар, бо онесмілювали видця.

У сьому чарівному крузі, наче самоцвіт у дорогоцінній оправі, стояла дівчина у золотистому калязірі та в чільці, на якому блистіли дуговими рефлексами діаманти, смарагди, сапфіри, топази. Воно ярко відбивало від запашної чорної хвилі волосся, яке спадало на мраморні плечі. Між двома бездоганними півкулями грудей звисав густо жемчугами висаджуваний амулет.

Однак ні чудові форми тіла, ні дорогоцінні ковтки та персні не пліняли зору так, як осліплювала краса личка. Чорні, наче кисткою маляра намальовані, брови, маленькі, повні, як спілий гранат, червоні усточка, тонкий, ніжний носик – все те зливалося в появу, яка навіть Рамзеса пірвала у круг свойого чару з непоборимою силою. На його впалому лиці зацвів цеглястий рум’янець, відстаючі уха порушилися, широкі, дещо викочені губи зложилися до усміху, а жорстокий погляд глибоко осаджених очей злагіднів. З-під низького, взад похиленого чола устремився він просто в очі дівчини і викликав на її личко рум’янець стиду. Рука володаря піднялася з колін, наче бажала таки сейчас загорнути сей скарб для себе…

Та в сю мить заговорив ідол богині, а з нутра його голови засвітив нагло якийсь неземний блеск. Все, що жило, упало ниць. Одна тільки Герзет і фараон остали на місці…

– Тобі, герою з Кадешу, побіднику підлих хетта, хоробрий, щедрий жертводавче та мій годованче, дарую отсю дівчину. Уведи її до свойого пагімту і бережи від лихого уроку та від обіймів чужинця!

Замовк голос ідола. Жреці кинули пригорщу ладану на жертівник, а бовдур диму закрив на хвилю кам’яні члени богині. Коли розвіявся, сяєво погасло, а невидимі співаки завели гімн в честь богині. Мелодія пісні – раз могуча і поважна, то тужлива і розмріяна, то пристрасна й пориваюча – вколихала звільна розбурхані пориви дикості в учасників торжества. Кров відпливала з мізків, напруга м’язів з слабла, наче на морі опадають після бурі розгойдані хвилі.

Вкінці втихли слова співу, а останні тони дострою наглими переливами перейшли знову у танечний ритм. Напів був той сам, але закраска зовсім інша. Се був наче запашний легіт з-над цвітастих лугів, який береться наслідувати пустинний вихор. Він теж сильний та могучий, але не скаженим розгоном, а непоборимою понадою, і пориває зі собою не тіла, а почування. Він обсновує тямку павутинням солодкої злуди та подає серцю неясну, несмілу обітницю любовного чару.

Враз двигнулися ряди танечниць повільними, ритмічними рухами. У руках деяких маяли барвисті хустини, у других – вінці білого та синього лотоса або довгі яркі ленти. Брязк святих тарахкавок значив такт, у якому малі м’які ніжки ступали по долівці та погиналися тіла.

Аж знов заграла музика розгульний танець, і вихром понеслися танечниці у заворотному кружлянні довкола жертівника. В очах темніло від лискавкових рухів лент, вінців, барвистих калязірів, а запах молодого спітнілого жіночого тіла глушив ладан, кедрову живицю, нард.

По хвилі у скочній мелодії святого танцю зазвучали наче тихі зітхання любовною страстю томленої груди. Вмить здержалися танечниці, а, відкинувши голови взад, завмерли, ніби услухуючись у якісь давно нечувані звуки. Дивлячися на сі чудові, від давленого віддиху дрожачі члени, блідли навіть лиця старих, досвідних жреців, для яких ніяка забаганка звироднілої половості не була новістю. Їх висохлі тіла приймав святий, божеський огонь Гатори і пожирав їх бажанням сполуки, з’єднання, обіймів, бажанням здоровим, природним, як було се, що дало світові Гора…

Стоячи на місці, почали танечниці всім тілом, а головно долішньою його половиною, виконувати рухи святого танцю богині, у якому дівчата віддаються небесному любовникові. Кождий м’яз, кожда лінія прегарного тіла виступали ярко з-під прозорої гази. Тіла пружилися, вигинали, корчили, шаліли, наче в справжніх обіймах палкого мужа, а цвітяні личка, наче зеркала зі сталі, відбивали у собі всі відтінки екстазу.

Вкінці, коли захват дійшов до. найвищої напруги, коли здавалося, що дівчата, втишивши бажання самим танцем, помліють від крайнього знесилення, Герзет, яка через увесь час хороводу стояла недвижно перед жертівником, підійшла на кілька кроків до фараона. Загриміли труби, забряжчали тимпани, задзвеніли струни, і вмить розскочилася танечна юрба. Розскочилася і щезла. Тільки двадцять танечниць остало, а кожда з них обняла розпаленим, спітнілим тілом статуету Птаха.

І ось Рамессу устав з престолу і підійшов до Герзет. Святий танець розбудив і в неї кров, яка й обізвалася могутнім голосом бажання. Музика, танечний шал, пристрасні рухи та захват божеських танечниць пірвали її зі собою, розбурхали живлові похоті молодого тіла. Герзет важко дихала, гризла до крові коралові уста, острі, генною крашені нігтики впивалися у малі долоні ніжних рученят. Усе цвітуче тіло вигиналося взад, наче ждало палкого обійму коханої руки, наче ждало сповнення солодкої обітниці, яку дає своїм поклонникам Гатора. Та ось, коли худе, хиже лице володаря наближалося до неї, з глибини серденька виповзла гадюка та ховзьким дотиком вмить остудила молодечий зрив дівочих бажань. Герзет здригнулася від сього дотику і подалася взад.

«Богине! – зітхало здавлене серце. – Не дай мене в руки сеї людини! Се не фараон, не його святість, се тільки людина… а перед такою людиною щезає бажання серця, мовкне голос крові, а, наче крокодил із нілової грязюки, виповзе з закутин душі відраза!»

Одначе богиня не чула слів серця дівчини, а уста боялися висказати їх голосно. І вмить худі руки його святості обплели мраморні груди дівчини, наче комашку довгі ніжки павука. І він потяг за собою омліваючу кралю геть поза жертівник у внутрішню колонаду святого пагімту Гатори, де ждало на їх обоє фінікійською пурпурою вкрите ложе… Грубі уста Рамзеса з трудом ловили віддих, в кутках показалася піна, наче в голодного леопарда або в ситого крокодила, а все, лице кривилося від похоті, наче маска фінікійських патеків.

З трудом добився фараон до ложа, яке стояло над круглим басейном посеред колонади. Ніжний шелест водограю та пахощі з позапалюваних кадильниць обіцювали володареві обох світів розкішну ніч під покровом Ізіди, матері моря та любові, родительки Гора, який дає життя усьому, що зродилося, з обіймів обох полів. Засліплений диким живловим бажанням, поклав Рамессу на багряницю омлілу Герзет, а коли вона по хвилі розплющила свої, мов у газелі, великі налякані очі, він кинувся на неї, наче азійський варвар на силою здобуту невільницю. Висока тіара на голові вадила йому; він кинув її на долівку біля ложа…

Але в сей мент якась надлюдська сила відірвала худощаві, хоч сильні, руки володаря від дрижачого тіла дівчини.

– Евмаху! Сюди! – гукнув фараон, скаженіючи від лютості, та всею силою виривався зі залізного обійму незнаного ворога. По довгих зусиллях удалося йому вдарити когось ліктем у черево. Але в сю мить усі лампади святині засвітили йому в очах і погасли, а разом із ними погасла й тямка. Ударений п’ястуком поміж очі, фараон повалився на ложе, наче статуета Птаха, яку переверне збиточна танечниця у храмі.

А над Герзет похилилася голова Ксанта.

– Герзет, не бійся! Се я, Евмах! Устань і ходи зі мною. Ти моя пайка від богів, і нема сили, яка б узяла тебе в мене.

– Ти сильний, мов бик Галі, – прошептала дівчина. – Ти – мій володар, і з тобою піду, куди хочеш!

По хвилі за обоїми запав круглий камінь у стіні одівальні.

Над раном тої самої ночі його святість велів себе у носилці віднести у табір. Прибувши між полотняні стіни свойого шатра, сейчас ослонив хустиною чоло аж по брови та звелів покликати Горсутена. З облесним усміхом на устах упав «пан таємниць» його святості на черево, викрикуючи на честь володаря, але сей велів йому сейчас устати і спитав:

– Ти знаєш, що було зі мною сеї ночі?

– Покірний слуга є паном тільки сих таємниць, які зволить йому повірити пан обох світів, побідник дев’яти народів, – була відповідь.

– Тож слухай!

Тут Рамессу розказав Горсутенові свою нічну пригоду. Він пінився з лютості, скаженів, шалів, а його вперед вистаюче лице кривилося, наче пика лісовика-горили.

Довго слухав Горсутен прокльонів фараона, який нахвалювався на зорі розіслати по всіх усюдах посіпаків, щоби спіймали зрадника й богохульника з його добичею. Його мали прибити на хрест, а її прив’язати на гранітній плиті перед лицем сфінкса, де б її вбили сонце та спрага. Вислухавши всього, шамбелян знов упав на черево й ударив чолом об долівку.

– Говори! – просопів фараон, переводячи дух.

– Ваша святосте! Позвольте розказати собі казочку.

– Яку?

– Коли праотець великих фараонів Хуфу забажав подружитися зі своєю дочкою, вона втікла від нього і вдалася з простим рибалкою. Вічно жиючий володар велів його вбити на хрест, але неслухняна дівчина спасла його від смерті та через довгий ряд днів та ночей приймала його у себе, доки… доки не було запізно увести її до королівського пагімту. Що ж зробив Хуфу? Він усміхнувся приязно, наче все те сталося за його волею, а навіть з його приказу. Тому ніхто не засміявся з батька, якого не послухала дочка, ані з володаря, якого побідив рибалка. За се в сороковому році правління зять-рибалка спас його від загибелі, а дочка була підпорою його старості.

– Що ж із сього? Я не Хуфу, а Герзет – дочка голяра.

– Так, але часами краще є сховати гнів у серці та передержати його до слушного часу, ніж насильно спинювати божеський Ніл біля Сунну або пісок західної пустині. Ти знаєш, святий володарю, що жреці озлоблені на тебе. Вони дізнаються про злочин і скажуть: «Се месть богині, яку зобидив твій приказ. Ми, т. є. жреці, дали тобі дівчину, а богиня відібрала її тобі. Підлий чужинець – се тільки сліпе знаряддя в її руках…» А так можеш завтра сказати Птаххотепові: «Дарував я моїм воякам одну ніч у обіймах танечниць святині, та вони знехтували мій дозвіл через вас. Сьогодні віддав я дарунок богині чужинцеві, щоби ви бачили, що воля фараона є могутніша від вашої, а ваші бажання не є бажаннями Гатори. Вона, бач, сама своїм святом звеличила весілля Евмаха з танечницею Пібасту. А щоби не досягла його отруя та ніж скритовбійника, велів я йому від’їхати і заказую всім стежити його в утечі».

– На Амона! – аж скрикнув фараон, а його викривлене лице знову прибрало звичайний гордовитий вираз. – На Амона! Віднині, Горсутене, ти стаєш моїм першим дорадником! У тобі є мудрість Птаха, хитрощі вужа, а красномовність Тота!

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 121 – 129.