3. Герзет

Юліан Опільський

Світало. Десь з-над синіх Сінайських гір виходив на небо Гор, молодий, лискучий побідник Сета, викормлений груддю Ізіди, давець усіх благ світа, батько плодючої сили, надія усього та найвищий розцвіт життя. Його прихід попереджував розсвіт. Рожеве сяєво золотило перш усього вершки обелісків та пілонів, вієри пальм та різнобарвні прапори, а під ним лежали білим серпанком опарів прислонені святині, городи, доми й ріка.

Блискучі мечі сонячних лучів шматували білу мряку, пробивали її, бажаючи дістатися до землі… аж досягли її, а перші рефлекси заграли на дрожачій верхні Нілу. З пілонів загули труби, а хор жреців заспівав стародавній гімн у честь бога Ра.

Туман, який укривав собою землю, заворушився, наче товпа хеттійців під ударом пеласгійських колесниць, і нагло розпався на пасмуги, клаптики, клубки, які щезали безслідно перед лицем бога. Наче корабель, що з багнистих проток дельти випливає на сині хвилі Фінікійського моря, виринув із-за овиду золотий круг і, наче яструб, поплив по небозводі у свій щоденний шлях. Враз відчинилися назустріч світлу білі а сині головки лотоса, незгідним хором озвалася болотяна тиця, а й ліниві крокодили вилізли на берег, щоби якмога найшвидше нагріти свою холодну кров у благодатних лучах.

У храмі Гатори всю ніч курилися жертівники, а довкола у святих городах, подвір’ях та підсіннях розверталася оргія п’яних вином та похіттю тіл. Аж над раном остання з танечниць уснула кам’яним сном у раменах жертводавця, який на її тілі складав найлюбішу жертву Гаторі. Фараон від’їхав до табору, а останній жрець склонив запиту голову на простиглу кадильну ложку. Шумом та гамом наполохані коти вертали на свої звичайні місця і з криш та галуззя дерев із острахом чи цікавістю приглядалися лежачим тілам. Здавалося, що серед святого шалу, яким богиня попутала слабі глузди усього живучого, тільки вони одні заховали тямку.

Але ось у задній частині храму, де були житла жрекинь і танечниць, тихо відсунулася багряна занавіса, а з-за неї вийшли дві жінки.

У одної з них поклав уже на лиці свою всемогучу руку найважчий ворог жіночої краси – час. В кутиках очей та уст видніли вже дрібненькі брижечки, які будьто збігалися разом, наче ниточки павутиння, будьто творили по боках уст дві заглибини. Се ієратичне письмо, якого зміст кличе на людину зі сталевої гладкої верхні зеркала: пора жнив Шему минула, – минула недаром! Висохла земля чорніє та репається під подувом Тіфона – пора спочити й оставити зелень надії та любощів молодшим…

Темні тіні лежали вже на висках прив’ялого лиця, шийні м’язи виступали з-під жовтавої, ненагрітої рум’янцем молодості шкіри, а півкулі грудей охляли вже й опали понижче первісної висоти. Не диво, отже, що непрозорий калязір ослонював усю стать жінки та закривав недостачі своїми складками. Зате дивним був вираз справді матерньої ніжності, з яким лице старшої жінки похилялося до молоденької товаришки, що йшла поруч із нею.

Ніяка заслона не скривала чудових форм тіла п’ятнадцятьлітньої красавиці. Воно всею верхнею шовкової шкіри пило раннє повітря і благодатне проміння сонця. Свіжість молодої крові заступала всі дари бога одівальні Беза і красила прегарну доню Нілу блеском самоцвіту та пахощами лотоса.

– Уостаннє поглянь, дитинко, на світ очима дівчини! – говорила старша. – Ти посвятила себе великій богині, і вона вправді прийняла, але ще не взяла тебе. Вона не пірвала ще тебе у круговорот своїх намірів, цілей та способів, не вказала у яркому світлі жертовних огнів тайни створіння, тобто плодження всього живучого серед найвищої, найпалкішої розкоші, у шалі… Аж сьогодні вечором увійдеш між нас, а я, провідниця святих танечниць Гатори, просвічу тебе. Та перш усього нині ніччю зложиш богині в жертву твою невинність…

Дівча здригнуло всім тілом.

– Богині? – спитала протяжно.

– Так, богині, яка зішле когось, хто возьме від тебе твою жертву, і на сей раз… радій, дитино!.. на сей раз сим вибраним буде не хто другий, як сам вічно жиючий фараон, мер Амон-Ремессу!

– Не розумію тебе, Ата, – відповіла дівчина.

– Богиня, – пояснювала Ата, – приймає жертву дівочої невинності через свого архієрея або котрогось із пророків. Але часами відступає її вибраному свойого серця жертводавцеві, яким ось нині є фараон.

Повільною ходою ішли обі товаришки стежкою городу. Крислаті сикомори отінювали її, а крикливі малпочки гралися у галуззі, викривляючи на прохожих забавні мордочки. Обі жінки дійшли до малої, у рожевому кущі укритої кам’яної лавочки. Кам’яна плита була застелена білим одіялом, а тіло та голена голова жерця з опухлим від запою лицем покоїлася на ньому. Біля нього на піску спала нага танечниця.

Її прозорий калязір був подертий, на грудях та бедрах видніли сліди укушень та поцілунків розшалілого любовника. Усе тіло здригалося раз у раз у мимовільних істеричних дроганнях.

З легким окликом переляку подалася дівчина взад. У Ати не знать чому поглибилася брижка болю довкола уст.

– Не лякайся, дитинко, ти не знаєш, яку безодню розкоші випило сих двоє, заки обняв їх сон…

Але дівчини не могло успокоїти незвісне.

– Я боюся, Ата, боюся незвісного! Воно може бути гарне, розкішне, святе, але я боюся його, бо я не так…

– Що не так? – спитала живо Ата.

Дівчина спаленіла, а рум’янець поширювався на шию та грудь, наче генна, накладана умілою рукою служебниці. Добру хвилю мовчала дівчина, заки стала розказувати ось що:

– Ти знаєш, Ата, що мій батько – голярем на Абарійському передмісті. До нас заходили не раз свої та чужинці. Вони приносили вино, цвіти, м’ясо та хліб, давали гроші, а все за мене. Не один бажав і обіцював вчинити мене «пальмою любові для свойого чоловіка», тобто взяти мене як першу жінку – небтемпа у свій дім. Але батько зволікав, бо гадав, що дістане більше від якого достойника або писаря. Ти знаєш, Ата, як погонич осла, так писар поганяє усі прочі стани і буває деколи більшим паном, ніж генерал або купець…

– Найбільшими панами, хто знає чи й не більшими від самого вічно жиючого фараона, були, є і будуть жреці! – замітила поважно Ата.

– Ох, збагнула я се… на собі! – зітхнула дівчина. – Одної днини прийшов святий отець Птаххотеп і сейчас, побачивши мене, забажав узяти зі собою. Обіцював золото, вино, часть приносу з кождого Теху, найбільшого свята Пібасту. Батько падав на черево, цілував його руки й ноги, але мене дати не хотів. Птаххотеп відійшов, червоний, мов ніс п’яного азійця, а другої днини узяли мене сюди сторожі святині як належну богові жертву. Дармо просив батько помилування, роздирав одежу, а я плакала. Мене взяли-таки, кажучи, що у ложе його святості ніхто не йде з плачем, воно правда! Се велика, се божеська честь для бідної дочки голяра, але не такого надіялася я від життя. У забутті королівського пагімту зів’яне моя краса, ніби маків цвіт під час Шему, коли з піль збирають колосся, а солому жидівські раби перемішують з глиною на цеглу…

Не раз, дивлячися на бідні жінки мужиків, як поралися біля товчення пшениці та ячменю на камені, прохала я богів не покарати мене такою тяжкою працею у життю. Лиця поорані морщинами, рамена висохлі, ноги чорні від нілового болота, грудь обвисла, віддих вонючий від часнику, волосся поруділе від сірки, щоби не чіпалася нужда… брр! «Ізідо, – молилася я. – спаси мене від тричі проклятої нужди мужика!»

Але ось вечором прибігали з-над ріки діти. Одні приносили зловлену рибу, другі несли цвіти або оберемок спілого лотоса чи молодого папірусу, а наймолодші, одно- й дворічні, з плачем та голосінням бігли до матерей і прохали поживи. Тоді матері подавали їм свої обвислі груди, а їх старі лиця наче осяяв луч променистого Гори. Надходив і вонючий, брудний мужик у подертому стені з заскорузлими руками, гладив по голові жінку й дитину, а там, хотяй втомлений сам, розводив огонь до вечері, щоби не перебивати мамі та дитині їх заняття. О, тоді завидувала я сим поганим, нечистим поманам і прохала богів дати мені лишень тільки щастя, кільки дає його вечір у мужицькій хаті.

У голосі дівчини зазвучали сльози. Наче шукаючи відповіді та потіхи у досвідної товаришки, підняла вона очі до неї, але, о диво! Ні слова не сказала їй Ата, а і в її очах блестіли наче краплини роси…

– Не кождому писане сімейне життя! – відповіла вкінці. – Ось не весь лотос дає солодкі зерна. Згадай, скільки білих та синіх цвіток в’яне у дівочих косах, при дівочих грудях, довкола кам’яних стовпів святині!..

– Так, вони в’януть! – проказала дівчина.

– В’януть! – повторила Ата, а по хвилі додала м’яким, ніжним голосом: – Не ховай гніву в серці до Птаххотепа! З його пророчих рук спливе на тебе щастя! Хто знає, може, око його святості спічне на тобі ласкаво, і він вчинить тебе своєю небтемпа на весь Єгипет та весь світ? З одної тканини і стен мужика, і прапор на щоглі, але котрому з них більша честь?

– Ах! Ата, ти не розумієш мене, ти вже не в силі відчути сього, що накипіло в мойому серці. При усій славі та блеску святої ложниці царя, хай Сет випоре кишки Птаххотепа, а тіло потопить у череві крокодила, щоби йому не було ні гробу, ні спокою, ні життя, ні смерті! Най викине його Нутпар – царство блаженних на жовту пустиню між шакалів, гієн та стерваків і не буде йому милосердя, як мені нема і не буде щастя! – Потемніло лице дівчини, рученята затиснулися судорожно, блиснули зуби з-під коралових губ, засвітили очі.

Ата не відповіла нічого. Вона руками закрила лице і звільна відійшла до святині. Хто знає, може, й вона відчула печаль дівчини та поняла стійність щастя, яке приносить вечір у хату мужика-хлібороба?..

Тим часом щезли рештки сутіні, сонячне світло залило всі закутини города та святині і побудило потомлені та приспані оргією пари. На подвір’ї почався також рух, а хриплі голоси сардинців доходили аж у глибину святих огородів. Здригнулася дівчина і побігла геть над ріку, де не надіялася стрітити нікого. Подув повітря розвіяв її блискучий волос, а легкий піт виступив на оксамитну верхню її тіла.

Швидкий біг заставив її забути на хвилю про її горе. Відраза до всього, що діялося там, у святині, перемогла біль. Коли угледіла під сикоморами укриту бесідку, аж підскочила з радості і подалася туди. Вбігла між сповиті виноградом стовпці, але ось нагло закричала, наче там, у сутіні альтани, лежав крокодил або піскова змія.

І їй настрічу піднявся з лавочки високий, білявий красавець – Евмахос. Він піддержав охлялу та поблідлу від переляку дівчину і посадив її на лавочці, а опісля подав їй чарку вина. Коли його рука доторкнулася теплого, вогкого від поту тіла чудової дівчини, потемніло і йому в очах. Здавалося, він пірве її сейчас зі собою та погасить спрагу любові, яку тільки довели до крайності безсонність та близькість оргії. Він затрусився увесь, жижки задрожали, зціпилися зуби, кров хвилею хлинула до мізку… Але Ксант здержався, відвернувшись від цвітки, – ще ніколи в життю не зводив він так важкої боротьби, – наче смертний відвертається від чари, повної божеського нектару, і погамувався.

– Що тобі, дитино? – спитав якимсь дивним, просто не своїм голосом. – Відкіля ти, як тобі на ім’я?

А дівчина прийшла тим часом до себе, випила дещо вина й успокоїлася. Вона з цікавістю гляділа на високу, геройську стать Евмаха у блискучому шоломі та дзостері-чересі.

– Я Герзет, – сказала, – мене жреці взяли до храму Гатори, щоб віддати фараонові, а я боюся сього, бо воно погане.

Важко піднялася грудь полковника. Ось безсмертні боги встерегли його від найстрашніших злочинів, які тільки знав Єгипет. Слава їм за те й подяка!

– Я так і гадав, що се з неба зійшла богиня Пібасту в розцвіті молодечої краси, щоб ущасливити найбільшого між смертними, тому й не користав я з твоєї слабості, самоцвіте! Не мені зацвіло твоє личко, не мене обіймуть твої з лучів Еосу уткані члени, не огріє віддих палкої груди, не оп’янять пахощі лона. О Папай! Горе мені!

Лице Евмаха стягнув біль, а в очах блиснули сльози. Йому нагло захотілося плакати та кричати зі злості і невтишеного бажання, яке з живловою силою вмить опанувало його єство. А вона?.. Чимраз цікавіше приглядалися її великі чорні очі незнайомому мужеві.

– Ти гарний, чужинце! Я ще не бачила такого гарного мужа, хотяй у мого батька бували і фінікійці, і шардани, й шакалюші, і гебри, і лівійці. Ти якийсь інший. Інший навіть, як наш вічно жиючий фараон.

Нагло зірвалася й плеснула в долоні.

– Гаторо! – скрикнула голосом розпещеної дитини. – Чому сей чужинець не фараон? Я б тоді не боялася вечора…

Одним скоком був Евмах при ній, та заки зміг обняти раменами Герзет, почулися на стежці кроки. Був се Лязіос, який приносив приказ вертати у табір.

Герзет розплакалася.

– Прощай, чужинче! – закликала. – Ти один на всьому світі подобався мені, тебе одного не боюся. Ах, рятуй мене, як можеш! Мій батько живе на Абарійському передмісті, а називається Нана. Прощай!

Побігла. Довго глядів за нею Лязіос, а далі замітив зміну в вигляді товариша.

– Що се за дівчина? – спитав. – Що з тобою, Ксанте? Певно, ковтнув лишню чарку, й вино розібрало тебе. Але се пусте! Підемо у табір, виспимося. Ходи!

Евмах не відповів ні слова. Він глядів безвиводно туди, де щезла за кущами ріцінусу Герзет. Його руки раз у раз підіймалися до висоти лиця, наче у сього, кого осліпить сонце або хто заглядиться у хрустальну кулю жерця-магнетизера. Коли ж Лязіос став його тягнути за собою силою, звільна звернув на нього сонний погляд очей, а по хвилі дав себе повести до виходу з городів Гатори.

– Лязію! – прошептав. – Якщо се правда, що усякому вже зроду записана доля, то я кленуся богами дня і ночі, сього і того світа, що або Герзет увійде у моє ложе та займе перше місце у мойому шатрі, або стерваки порозтягають мої кості по пісках сих богами проклятих пустинь!..

– Ось куди воно! – закликав остовпілий Лязіос і з подивом глянув на полковника. Годі було, одначе, дещо більше сказати, бо саме підійшов до них той сам жрець, який минувшого вечора прохав їх не доторкуватися до танечниць богині.

– Сехмет, львиця пустині, рада, що чужинці не забрали з леговища діток великої богині, не покаляли нечистим своїм тілом, а за послух та покору дарує тобі ось се! – сказав і вручив Евмахові темно крашену скриньочку із символом богині Гатори наверху.

– Ар геш тек! Я на твої прикази, святий отче! – відповів полковник байдужно, не звертаючи уваги на приязність поведення жерця.

– Бачиш, святий отче, – докинув Лязій поспішно, який боявся, що в Евмаха вирветься згаку яке необережне слово або запит, – бачиш, що і чужинець уміє як слід пошанувати святощі Єгипту, і то не зі страху, а з прихильності до ваших богів.

– Благо вам; якщо так є, і се знайте, що устами Єгипту – ми, жреці!

– Чи тільки устами? – спитав їдко Лязій, одначе жрець не чув уже сих слів. Швидким кроком віддалився давати прикази до вечірнього свята, у якому мали брати уділ фараон і Герзет.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 103 – 109.