4. Абаріс
Юліан Опільський
Абарійським називано передмістя Пібасту, яке лежало при дорозі до властивого Абарісу-Пелюзіум при устю одного з головних гирл Нілу. Шлях сей ішов високим насипом, якого ніколи не досягала повінь, бо він був необхідно потрібний при рухах військ на східних рубежах держави. Тому дуже часто стрічалися на ньому каравани купців, пастухів, відділи війська, обози. День і ніч у всіх порах року снувалися по ньому люди, а тому і на Абарійському передмісті не завмирало життя ні на хвилину. Для короткості називано його також Абарісом, бо тут збиралося усе, що мало яку-небудь зв’язь із абарійським шляхом. Біля міста Гошем (Факуша) ділився шлях на два рамена. Одно ішло дальше правим берегом Нілу, друге повертало на північ, переходило через ріку і прямувало до Танісу, давньої столиці Шасу (гіксосів). Туди заїздили особливо радо фінікійські кораблі, бо в Танісі був осередок сирійсько-арабських поселенців та торговлі з Азією.
Оттут, при головній улиці, але вже недалеко брами, стояв дім голяра Нани. Дім був невеликий, з просторим підсінням, на якому Нана сповняв обов’язки свойого звання: голив голови, лиця та бороди єгиптян, стриг і запікав бороди та волосся проклятих азіатів чи лівійців, пускав кров на новий місяць або заліплював рани, віднесені в уличних бійках, робітникам, ремісникам та жовнірам Пібасту.
Попри се, Нана займався також іншими справами. Він знав усіх найзначніших злодіїв, посередничав у купуванні невільниць, заохочував чужинців складати багаті жертви Гаторі та куштувати святої розкоші з божеськими її служебницями. Злі язики твердили вправді, що він торгував також котами і продавав їх до фінікійських житниць, але сього злочину не доказав йому ніхто. Знаменитших гостей приймав Нана у свойому мешканні, де донедавна помагала йому Герзет. Тепер остав батько сам-один, і саме тої днини, коли Евмахос пильнував святих городів Гатори, жалувався перед двома фінікійцями, які прийшли до нього підстригти бороду.
– Як тіло відпадає від костей прокаженого, так покинула радість моє бездольне кубло. Душа моя сумує, а очі падуть на землю від плачу. Кільки разів гляну на гнучкі била лотоса, тільки разів згадую твою струнку стать, о Герзет! О ти, самоцвіте безцінний та принадний! Гатора й Ізіда наділили тебе красою Перу – пори сійби, коли з вогкого намулу вицвітає барвисте життя, зелень розкоші-любові, надія на спіле колосся богині Ранут. О горе! Дармо товче невільниця золоту пшеницю-бет на чорній кам’яній плиті з Хебту, дармо блистить пиво-гаг у збані. Ні одно, ні друге не розвеселить уже моїх членів, не викличе усміху на мої порепані, почорнілі уста. Мій віддих став вонючим, як віддих азійця, який наївся несвіжого м’яса з асафетидою, бо я тільки раз у день мию моє тіло від чорного пилу та червоної крові недужих. Харкотиння, грубе волосся, нужа та сопух із моєї робітні – се мій рай-Нутпар у сьому життю. Богове! Що ж жде мене утому?
Важко перевів Нана віддих а, вхопивши жменю пороху з долівки, посипав нею голову.
– О ти, – нарікав дальше, – що могла стати панією принади, повабу та любові, ти, що була б певно стала «пальмою принади та любощів» для твойого чоловіка, – як страшенно засмутила ти моє серце! Кільки-то разів дрожали мої старі коліна на вид твоїх укритих чарів, кільки разів розпалював огонь твоєї молодості мої старечі кості! Ах! Як часто бажав я стати фараоном, не тому, що королі живуть вічно, а тому, що вони можуть дочками свойого пагімту прикрашувати ложа… О Герзет! Чому твій батько зродився бідаком, який мусить ціною твоєї невинності купувати собі хліб? Та де ся ціна? Оберемок лотоса зі святині, обмацаний калач, який воняє гнилою рибою від нечистих пальців розпусника, та й тільки… О горе, горе, горе!
Уважно слухав один із купців нарікань голяра, вкінці усміхнувся злобно.
– Бачу, підлий голяру, що Герзет, за яку обіцював я тобі два таланти золотим, утікла з якимсь розпусним жерцем? Ти тоді сам не знав, чого правити від мене, а теперечки – ні гроша, ні дівчини. Се точнісінько так, як перший чоловік, що не хотів їсти хліба життя, який подавали йому боги, бо гадав, що се хліб смерті.
– Ох ні, достойний Магарбалю! – відповів Нана, який умить нагадав собі, що говорить із чужинцями. – Вона не втікла. Її взяли як танечницю до святині Гатори.
– Ха-ха! – зареготався нагло другий фінікієць, молодий чорнявий муж із хижим поглядом великих чорних очей та тонким, наче клюв супа, закривленим носом. – Ха-ха! Ось тепер мій друг Магарбаль без труду, за кілька там шекелів, дістане те саме, за що давав тобі, тварюко, два таланти. Богове! Шкода, що мене не було тоді при ньому. Я за два таланти віддав би був не то дочку, а й любовницю. На Астарту! Ти заслужив на удар п’ястуком у шлунок та на десять поличників обпльованою підошвою!
В сій хвилині якась стать заслонила собою світло сонця, а рівночасно лучі його заграли на золотистих кучерях нового гостя. За ним ступав другий, чорнявий. Одним поглядом оцінив Нана входячих і вмить упав на черево.
– Вітай, достойний гостю, у вонючій хижині найпідлішого підніжка твоїх рабів. Хай ясна, сонячна поява Ра розсвітить пітьму її та прохолодить духоту пахощами Пунту або леготом північного вітру, який віє тоді, коли на небо зійде вечірня зоря Бону. Що прикажеш, милостивий пане, батьку убогого, вдови і сироти, опікуне пригнетених, жерело справедливості і ласки?..
– Ти Нана, батько Герзет? – спитав гість, тріпнувши нетерпляче пальцями. – Я Евмахос, полковник прибічників його святості.
– Знаю се, найдостойніший стовпе фіванського храму Амона, знаю про тебе, любимця богині Мут…
– Не верзи дурниць! – гримнув Ксант. – Ти Нана?
– Ох, я, нещасний, побитий, спроневірений…
– Гаразд! Я приходжу від Герзет. Вона призначена на святочний дарунок його святості, вічно жиючому цареві.
– Ох, ох! – захлипав Нана, все ще не встаючи з долівки. – Часами й душа королівського писаря поселяється у хробакові, який ссе внутренності підлого хеттійця або гебра. Що за честь! Богове! Чи його святість сам бажає глянути на грязюку у своїх божеських постолів і тому…
– Ні, се я бажаю з тобою поговорити.
Нана зірвався і встав. Оба азійці заговорили зі собою живо незрозумілою мовою та раз у раз кидали бистрі погляди на Евмаха. На ньому, наче краски на вигладженій стороні папірусу, відбивалися живлові почування, та він сам не звертав уваги на розмову фінікійців. Тільки Лязіос раз і другий глянув на них, але сейчас відвернувся і сів на краю величезного глиняного глека, у якому на дні лежали ще останки ячменю.
Тим часом Евмахос заклинав на всі святощі батька, щоби поміг йому відібрати Герзет жрецям.
– Заки прийде вечір, – говорив, – приведу тобі її, по волі чи по неволі, якщо згодишся віддати її мені. Стягну на себе гнів жреців – байдуже. У Себенніті завсіди найдеться корабель, що попливе до Кітери або Крети. У мене гроша доволі, а могутній брат Зевеса Посейдон…
– Навіщо тобі, полковнику, їхати, у Себенніт? – вмішався знічев’я молодий купець. – Ось наші два кораблі виїздять із пристані, як тільки ми вернемо з Пібасту. За добру заплату завезу тебе на Крету чи куди хочеш. Ось у тебе після війни, певно, чимало всілякого добра, дівчат із Кадешу тощо. Сьогодні вечором помащу патеків оливою та вином, а ніччю можу їхати у всі чотири.
Нана сидів із посірілим лицем на долівці, а з очей капали йому сльози. Руки звисали безсильно здовж тіла, наче в умираючого, а з горлянки добувалися звуки, похожі ні то на плач крокодила, ні то на кудкудакання курки.
– Усе, ваші достойності, рад я вам вчинити, власної жінки не пожалів би. Якщо в мене були б дві голови – корови та львиці, як у Гатори й Сехмет, я звернув би львину до вас, а коров’ячу… то є ні – коров’ячу до вас, а львину до побожних жреців із храму великої богині. Але – ах! Не знаєте ви тайну храмів, не знаєте всевидучості духовного стану, ні його мстивості. Сам фараон, хай вічно царствує у хвалі, здоровлю та силі, боїться їх, а принайменше не дратує їх. А я, безсильна черепаха, яка порпається у ніловому болоті, мав би на се зважитися…
– На Таніту, якій служать курії! – закпив Магарбаль. – Навіть черепаха запорпує у пісок свої яйця, щоби не найшли їх шакали, а ти, Нана, не вмів укрити як слід дочки. Шкода з ним говорити, достойний полковнику пеласгів, він нам не поможе у нашому ділі!
Оба купці повставали зі своїх місць, тільки Лязіос сидів, як передше, на бочці, а голяр зі стогоном знову впав на долівку. Його малі каправі очі бистро гляділи спідлоба на трьох змовників, коли Лязіос рухом руки здержав виходячих.
– Послухайте й мене, достойні! – прохав. – Нана вам не поможе, бо бліда трусість вселилася в його кості. Але чи ви певні, що він вас не зрадить жрецям? Погляньте на нього! Ви бачили, може, собаку, яка, махаючи хвостом, підходить до п’яти зненавидженої людини, щоби її вкусити. Ви бачили змію-пекельницю у терню, коли над нею пересувається нога мандрівника? На Дія! Гадюче серце у тої людини, собачі очі, а вдача полохливого оленя!
Мимохіть глянули оба купці та Евмахос на голяра, який сидів на долівці, а в малих його очах раз у раз займалися дивні огники. Уста то відчинялися, наче сказать бажали слово, то стягалися у маску глуму.
– На Гермеса! Лязіос каже правду! – прошептав полковник і вмить вирвав із піхви широкий аор. – На насилу є хитрощі, на зраду – насила. Вмирай, поганче!
Але молодший із купців Балім Регаб ухопив його за руку. Був дужий і по хвилі вдалося йому усмирити гнів пеласга.
– Подумай, хоробрий полковнику, що се єгиптянин, – переконував його.
– Ба, голяр!
– Так, але ми чужинці, а на нас глядять вовком усі, кому забираємо частину ласки його святості.
– Я ж полковник прибічників, ближчий його святості навіть від «наставника дому жовнірів».
– Усе те правда, але процес потягнув би ся довго, а нас коштував би багато. Бач, глибокі калитки висять у складках калязірів фараонових писарів.
– А що найважніше, – докинув Магарбаль, – Герзет пропаде, якщо нас замкнуть до в’язниці.
Ксант очуняв і, опустивши аор, глядів довгу хвилю на злобно усміхненого Нану. В його серці зібралося тільки несказанної злості, що аж сльози показалися у його синіх очах.
– Богове! – закликав, а меч із брязком упав на долівку. – Що тут робити! Га, проклятий накорінок! Крокодил поїдає часом свої молоді, та не дає їх пожирати другим, а сей готов і на се.
– Ба, якщо я крокодил, то ви нечисті свині, і я волю з’їсти сам свою дитину, ніж дати її вам. Ви ж мені не рівня. Хай Тіфон Сет пірве ясноволосих та бородатих поган!
Хвилю стояли так насупроти себе Нана й Евмахос і дихали на себе злістю та пімстою, а оба фінікійці живо перекидалися словами. Вкінці виступив Магарбаль.
– Нана, – сказав, – ти розумний чоловік і знаєш, що навіть на зраду замислів полковника одержиш тільки копняка в черево від начальника дому жінок, а ножем по горлі з рук сього героя. На всякий случай не дістанеш від нікого ні угена міді, ані шекеля срібла. Навіть святі отці не заплатять тобі, бо дівчина призначена не їм, а фараонові. Отже, слухай! Достойний Евмах дасть тобі два таланти золотом, якщо мовчатимеш до нашого виїзду. Дав би я тобі їх, але я купець, не смію мірятися з благородним та хоробрим героєм, від лиця якого тікає хеттієць та ефіоп.
Тут фінікієць похилився перед полковником. А лице молодого пеласга прояснилося, наче небо, коли Еврос розжене нанесені другими вітрами хмари.
– Не два, але чотири таланти одержить Нана, а ти, мудрий пораднику, – два. Твоя мудрість спасає мене, як баскі коні перед перевагою ворога.
– Зеркало справедливості! – заголосив тоді Нана. – Хай небесний будівничий Птах побудує тобі таку саму палату, як дім Рамзеса у Фівах, щастя ваше хай буде, як піраміда Хуфу, а дітей у вас хай буде тільки, що цвітів у жертовному вінці Гатори. Але, бачиш, старі мої кості просять віддиху, супочинку, вигоди, якої не маю, відколи мій самоцвіт… – тут Нана заплакав, як крокодил, – тому прошу тебе: дай мені невільницю! У тебе їх багато, тобі все одно, чи маєш їх десять, чи тільки дев’ять.
– Згода! – відповів Евмахос, і змовники відійшли. Нана лишився у робітні ждати на гроші та невільницю, оба купці пішли до пристані, а Лязіос і Евмахос – до табору.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 109 – 114.