Початок літературної творчості

Микола Бондар

Із записаних О. Тулубом автобіографічних матеріалів, із спогадів Марії Грінченкової, Г. Житецького, М. Могилянського, І. Франка, М. Обідного, А. Маршинського та інших постає колоритний образ надзвичайно талановитого, досить непрактичного, в багатьох моментах незворушно спокійного, трохи неохочого до методичної праці, для всіх, хто його знав, симпатичного й душевно привабливого поета. У спогадах, завжди доброзичливих, Самійленко не раз виступає героєм якихось комічних пригод, пов’язаних з особливостями його характеру. Проте, як зауважував І. Франко, «його біографії, не тої анекдотичної… а тої внутрішньої, духовної, не знає, мабуть, ніхто…» [Франко Іван. Володимир Самійленко. Проба характеристики // Цит. видання. – С. 199].

Вторить І. Франкові М. Грінченкова, пишучи про В. Самійленка:

«Взагалі на вияви свого почуття, своїх переживанні в він був дуже скупий. І той куточок, який буває в душі у людини і куди мало кого пускають або й зовсім не пускають, був у його добре захований від усякого ока…» [Грінченкова М. Сивенький (Володимир Іванович Самійленко). Спогади. – К: Слово, 1926. – С. 47].

Даючи небагато для проникнення в особисту біографію, творчість В. Самійленка в своїй сукупності містить матеріал для обрисування іншої біографії – діяльності талановитого письменника на історичних шляхах розвитку української літератури в кінці XIX – на початку XX століття.

1886 – 1887 – роки вступу В. Самійленка в літературу. Публікації «Зорі», яка першою підтримала твори молодого поета, свідчили, що він прийшов із своїм власним і добре виваженим словом, відразу зосереджуючись на свідомому й емоційно відчутному мотиві бережного ставлення до національної культури. Це й опоетизування її найвищих надбань («Українська мова (Пам’яті Т. Г. Шевченка)», і навіть увага (уже з домішкою гумору) до незначущих проблем на її далекій периферії.

«Читаючи Самійленкове «Горе поета», – писав М. Зеров, – ми готові помиритися навіть з настирливою претензійністю цього невизнаного генія. Так страждає він у нашого поета! такий він нещасний і прибитий!» [Зеров М. Самійленко і український гумор // Зеров М. До джерел. Літературно-критичні статті. – К., 1926. – С. 60].

Лірик, сатирик, перекладач – таким постає В. Самійленко відразу в перші роки його літературного дебюту. Зміст його перших поетичних творів (невдовзі до них додаються і кілька невеликих прозових), своєрідна розкладка їх публікації в Галичині та на Східній Україні по-своєму характеризують суспільно-політичну і культурну обстановку того часу.

В те годы дальние, глухие,

В сердцах царили сон и мгла.

Победоносцев над Россией

Простер совиные крыла…

– писав О. Блок.

Дослідник творчості Самійленка О. Дорошкевич услід за С. Єфремовим малює епоху 1880-х років на Україні виключно сірими фарбами, веде мову про «цілковитий ідейний розклад» у громадах, наводить аргументи на доказ втоми й зневір’я і старших, і молодших культурних діячів [Дорошкевич Ол. Володимир Іванович Самійленко // Самійленко В. Вибрані твори. – К., 1926, – С. 16 – 18]. Звичайно, обстановка була далеко не сприятливою для розвитку усіх форм національного життя, проте підстав для занепадання духом у сильніших, вольових натур теж не було. Вміщені в цьому томі спогади Самійленка «З українського життя в Києві в 80-х роках XIX ст.» передають той наполегливий і цілеспрямований дух, який панував у мистецьких і наукових колах всупереч Емському та іншим указам, всупереч генералам Новицьким та цензорам Рафальським.

Факти літературного процесу свідчать, що якраз на кінець 1870-х – початок 1880-х років припадає новий і сильний імпульс у діяльності великої групи українських письменників, зокрема поетів. Повертається до літературної діяльності Я. Щоголів, готуючи на схилі літ свою першу збірку «Ворскло» (X., 1883); до невпізнання оновленим постає П. Куліш у проміжку від другого видання «Досвіток» (К., 1878) до видання «Хуторної поезії» (1882) та поеми «Магомет і Хадиза» (1883); байкою «Снігур та синичка» другу молодість розпочинає Л. Глібов; активізують свою творчу діяльність В. Александров та О. Навроцький. Слідом за цими на той час уже «патріархами» літератури заявляє про себе, природно, середнє та молодше покоління.

Спочатку завершенням публікації перекладу «Іліади», а потім збіркою «Співомовки» (К., 1880) повертається в літературу ім’я С. Руданського. У 1880-х роках виступає із своїми першими збірками значна група поетів, діяльність яких, поряд із уже названими, багато в чому визначила обличчя української поезії Другої половини XIX ст. Це збірки М. Старицького (1881 та 1883), Б. Грінченка (1884, 1886, 1887), Я. Жарка (1884, 1889), М. Кононенка (1885), Олени Пчілки (1886), О. Кониського (1886), І. Манжури (1889).

Вагомі літературні події відбуваються в Східній Галичині. У пам’ятному для Самійленка 1887 році виходить перше видання збірки І. Франка «». Того ж таки року з’являється жіночий альманах «Перший вінок», який засвідчив прихід у літературу великої групи талановитих письменниць, учасниць емансипаційного жіночого руху, а невдовзі перед тим вийшла збірка «Prima vera» (1885) Уляни Кравченко, перша в українській літературі поетична книжка, автором якої була жінка.

Таким чином, аж ніяк не занепадом літературного життя на Україні супроводжувалися перші кроки поета Самійленка, скоріше навпаки: його прихід у літературу значною мірою обумовлювався розбудженими літературними інтересами середовища, в якому перебував молодий поет. На якийсь час він виступає навіть у не зовсім для нього характерній ролі організатора молодих літературних сил – впорядковує уже згадуваний поетичний збірник.

1880-і роки не були періодом «безвременья» і для російської поезії, як це ще не так давно стверджувалось у багатьох історико-літературних працях. Після смерті М. Некрасова у 1877 р. у ній відбувається естетична переорієнтація, на передній план виходить доробок старших поетів – А. Фета, К. Случевського, відмінна від поезії попередніх десятиліть громадянська лірика С. Надсона, творчість П. Якубовича, О. Апухтіна, К. Фофанова, М. Мінського, В. Соловйова, Д. Мережковського. Відчувається вичерпаність поетики пізнього романтизму і того виду реалізму, який розвивався в російській поезії у 1860 – 70-х роках, обрисовуються перші контури символізму.