Філософська поезія

Микола Бондар

Наприкінці 1918 р. поет створює «Думи буття» – цикл із двох віршів («Символ віри» та «Свідомість»). В розпалі громадянської війни, у Києві, що кілька разів переходив з рук однієї влади до рук іншої, поет, паралельно із писанням сатиричних віршових відгуків на стрімкі політичні події, робить спробу узагальнити свої багаторічні філософські роздуми, його думка, незважаючи на цей непевний час (а, можливо, якраз ним і стимульована) зосереджується на пошукові тривких першооснов буття.

Художня творчість – ясна річ, не наука; її мову складають образи переважно конкретно-чуттєвого. Але художній твір здатен інтегрувати в собі матерію першопочатково нехудожню. Скільки різноманітних концепцій викладено в романах, моральних, дидактичних, релігійних догм – у ліриці… Поезія відверто публіцистичного плану дає загалом підстави судити про ідейно-політичні переконання автора (мова, звичайно, не про крайнощі вульгарно-соціологічної критики не так давнього часу, коли вишукувались політичні натяки чи не в кожному, хоч би й пейзажному ліричному творі). Аналогічно можна стверджувати й певний зв’язок між філософськими поглядами поета і його філософською лірикою, зв’язок, далекий від прямого ототожнення.

Але історія знає випадки досить щільної відповідності поетичного слова філософській думці. Початок їй поклали окремі гімни з «Рігведи», філософський трактат «Бхагавадгіта» з «Махабхарати», поема Лукреція «Про природу речей». На українському терені в чомусь подібні зразки мали місце в давній літературі, писаній латинню та давньоукраїнською мовою, де не розмежовувалось належне до філософії (найчастіше теософії) та власне художньої літератури. У XIX ст. спроби відвертого філософствування у художньому творі подають В. Стебельський у поемі «Молитва» (1873), К. Устиянович у поемі «Іскоростень» (1875), І. Франко у поемі «» (1885, надр. 1926). Цю оригінальну лінію продовжує і В. Самійленко.

«Символ віри» і «Свідомість» – своєрідне, рідкісне явище в українській поезії.

Це не стільки твори філософської лірики, скільки філософствування в поетичній формі. Концепцію, викладену тут, доповнюють строфи з поеми «Гея» (розділ другий, VIII – XIX) з критикою антропоморфних уявлень про бога та з викладом власної поетової ідеї «Богокосмосу».

Світ, згідно філософських поглядів В. Самійленка, об’єднано Всеєдиністю. Субстанціальну основу його становить Бог («єдиний Бог»), він же, очевидно, взятий в аспекті руху, життя й самоусвідомлення, виступає Духом. Тілесним, матеріальним проявом Бога (Духу) є космос: «без межі просторів та годин // його втілили всі небесні дива Космічних тіл…». Таке грандіозне й захоплююче втілення Бога в космосі пост називає Богокосмосом. Людину він розглядає тут як носія свідомості і через потужну метафору (у вірші «Символ віри») напряму співвідносить із Духом:

…свідомість моя єсть око єдиного Духа.

Котрим себе озира втілене в космос Буття.

В іншому місці свідомість людини варіативно означено як «нерв чуткий, котрим єдиність // Відчуває існування». В цьому вірші («Свідомість») поет нібито робить крок в бік того, щоб поставити суб’єкт («свідомість кожну») в центр світу, проте цей крок має статус лише припущення, запитання, – в подальших міркуваннях автор повертається до визначальної ідеї Єдиності, образ якої в результаті збагачується, а саме: Єдиність здатна вмістити (але не сумарно, не механічно!) і погодити між собою безмежне число окремих свідомостей. Але вона не вичерпується ними і становить ще щось понад те. Бог, стаючи Богокосмосом, не зводиться до як завгодно великого числа космічних тіл і природних об’єктів, «Бога людям не вмістити всім // Усіх планет», – Бог залишається субстанцією понад своїм втіленням, живить його рухом, собою «кожний атом зогріва». Ця теза утримує поетову концепцію від пантеїзму – думки про остаточну розчинність бога в природі.

Звичайно, зайвим було б доводити, що Бог, виведений у філософській поезії В. Самійленка, має дуже мало спільного з богом якої б то не було релігійної системи. Для концепції В. Самійленка найбільш адекватним є контекст учень, які виходили із філософії В. Соловйова. Саме в цього корифея російської філософії зустрічаємо поняття всеєдинства, що вміщує в собі всю множинність елементів із збереженням їх свободи і різниці, а то й протилежності один щодо одного. Ведеться мова й про свідомісний, духовний план всеєдинства, у В. Соловйова і деяких його послідовників пойменований Софією. До безумовно оригінальних моментів філософствування українського поета слід віднести значно рішучішу тезу про втілення Буття, думку про багатоманітність усвідомлення себе Духом у множині свідомостей і, звичайно, постійну орієнтацію на масштабні, космічно-планетарні виміри світу.

Біографи В. Самійленка на сьогодні не знають, чи був поет знайомий із знаменитим збірником «Вехи» (М,, 1909). Проте ряд окремих міркувань, ще більше – настроїв поета пізнішого часу вступає в перегук з «віхівськими» думками, як от деякі ідеї, виражені в поемі «Гея»; в інших випадках письменник полемізує з статтями «Вех», але на спільній понятійній основі. Це стосується в основному філософських положень. У збірнику виступили філософи, причетні до розвитку вчення В. Соловйова, у їх філософській думці в цей час чіткіше визначалось і набувало нових граней поняття «богочоловіцтва», смисл якого у ствердженні божественної природи людини, в пошуках рис бога кожною людиною в самій собі. В. Самійленко в поемі «Гея» не зовсім точно інтерпретує це поняття як таке, що веде, з одного боку, до приписування істинному Богові дрібних людських інтересів, зниження ідеалу, а з другого боку – до невиправданого «творення богів» з окремих людей. Поняттю «Богочоловіка» поет послідовно протиставляє поняття «Богокосмосу».

Подаючи в цілому самобутнє і високопоетичне уявлення про Богокосмос, а також про гуманістичні шляхи історичного розвитку, поет разом з тим залишає нерозгорнутим розуміння людини як індивідуальності. Здається, саме з цього пункту витікає думка про малість і скромність можливостей людини перед всесвітнім Духом, з цим, в кінцевому підсумку, взаємопов’язана предметна невиразність внутрішнього світу людини в його ліриці.

Для В. Самійленка найголовнішим у філософії залишається онтологія всесвіту і гносеологічна проблематика (питання його пізнання). Людину він бере в основному (якщо не виключно) в свідомісній її функції, як пізнавача Всеєдиності, того гаранта людини, що знаходиться поза нею. Поет не завважує проблематики в самому бутті конкретної індивідуалізованої людини, у складуванні її внутрішнього досвіду. Саме цю проблематику бачили уже адепти «богочоловіцтва», які центр ваги свого філософствування переносять на дослідження буттєвих основ людини; її відчувають і вловлюють в кінці XIX – на початку XX ст. нові літературні напрями.

Але В. Самійленкові залишається чужою та еволюція, яку здійснюють шанувальники соловйовського вчення М. Бердяев, С. Булгаков, брати С. та Є. Трубецькі (до речі, всі вони свого часу мешкали в Києві, центрі філософської думки Росії). Будучи сучасником І. Анненського, Ф. Сологуба, К. Бальмонта, А. Белого, О. Блока в російській поезії, О. Олеся, П. Карманського, М. Рудницького в поезії українській, В. Самійленко не розділяє з ними пошуків, нехай би і на свій манер, нових способів зображення людської індивідуальності. У чому він солідарний з художнім мисленням, представленим цими іменами, і по-своєму йому відповідає – це вимога віртуозного стилю і бачення художньої багатовимірності слова, проте й тут він не згадує жодного з них у ролі свого спільника, а своїми вчителями, у яких він все це уже віднайшов, називає російських поетів першої половини XIX ст.

Власне лірична творчість практично закінчується у В. Самійленка в 1902 р. віршем «Заспівав би я», побудова образів якого та загальна тематична спрямованість дещо нагадують пізніше написаний вірш П. Тичини «Розкажи, розкажи мені, поле…». Кожну строфу Самійленкового вірша відзначає внутрішня діалогічність (суперечка автора з своїм наміром). У П. Тичини діалогічність ця виведена назовні.

У 1913 р. поет пише вірш «На смерть Лесі Українки», що стоїть в ряду творів поминального характеру, таких, як «Думка. На смерть Трохима Зіньківського» та «Пам’яті Л. І. Глібова». З трьома образами – зірки, квітки та пташки – образами, що проростають з художнього світу самої Лесі Українки, співвідносить В. Самійленко постать передчасно померлої поетеси. Вірші цього плану прикметні пошаною, а то й пієтетом до людей, діяльністю яких є слово; такі твори визначали культурну ситуацію того часу, фіксували тривкі духовні цінності.

Поминання виступає приводом створення «Вінка Тарасові Шевченку в день 26 лютого». Поет знаходить місткі, афористичні формулювання на означення ролі Шевченка для історії свого народу:

В часи неволі, злиднів і темноти

Твій дух світив йому промінням сонця.

Як він терпів, корився мовчки долі, –

Твій голос був його болючим криком.

Як він забутий був у цілім світі, –

Ти розповів його колишню славу.

І в час, як ним, мов крамом, торгували.

Ти показав його високу душу.

Елемент ліризму, безумовно, присутній у кількох віршах пізнішого часу (наприклад, «Як ми ждали її…») та в поемі «Гея». Але події, пов’язані з початком революції 1905 року, головним жанром поетичної творчості В. Самійленка роблять – і вже до кінця життя – віршовий фейлетон.

В. Самійленко – винятково своєрідне явище в українській поезії. І. Франко, захоплено відзначаючи класичний рівень уже перших зразків його творчості, зауважував, що поет

«відразу виступає на літературне поле повним майстром форми і слова, з дозрілими, вповні виробленими думками і почуттями, і на протязі двадцяти з зайвим літ своєї діяльності зовсім не зміняється» [Франко Іван. Володимир Самійленко: Проба характеристики // Цит. видання. – Т. 37. – С. 200].

Можна б, звісно, знайти корективи для останньої Франкової тези, вловити стильовий і жанровий рух в поезії автора (ще більше ознак еволюції подають його сатиричні вірші 1917 – 1919 рр., нарешті й поема «Гея», що представляє нову якість його таланту), проте не можна не погодитись із точним Франковим визначенням того найсуттєвішого, що надає своєрідності поезії В. Самійленка і характеризує її місце в українській літературі.

В. Самійленко вносить в українську поезію потужне розмислове начало у його раціонально-афористичній формі. Поезію В. Самійленка відзначає чіткість і стрункість поетичної думки, а її розмах робить органічним космізм бачення світу, надає ознак філософічності багатьом творам. Поетові притаманне вміння знайти найточніший, сконденсований вираз (найчастіше це образ-поняття) для окреслення певного духовного явища, політичних, культурних обставин.

В творчому доробкові В. Самійленка відбувається стабілізація високої поетичної культури, досягнутої на той час. Разом з ним у 1880 – 90-х роках цей процес підтримує і розвиває творчість насамперед І. Франка, М. Старицького, Лесі Українки, М. Чернявського, І. Стешенка, Б. Грінченка. Крім постановки високих мовно-стильових вимог, художнє мислення в поезії цього плану передбачає особливу відкритість багатим літературним традиціям, здобуткам російської та європейської поезії.

В. Самійленко продовжує лінію розмислово-інтелектуальної поезії, принципово уважної до віршової форми. Найяскравішим попередником його виступає тут М. Старицький, а одним з найактивніших послідовників – можливо, не стільки поезії В. Самійленка, скільки наміченого нею напряму розвитку, – стане М. Вороний.

Втім, О. Біленький стверджував і прямий вплив старшого поета на молодшого [Див.: Біленький О. І. Микола Вороний // Зібр. праць: У 5 т. – К., 1965. – Т. 2. – С. 620.] Серед наступників Самійленка у поезії роздумів – Леся Українка, М. Рильський, неокласики.

Александрійський стих, ямбічний дистих, гекзаметровий елегійний дистих, такі строфічні форми, як канцони, октави тощо – їм, перейнятим з європейської поезії, знаходить В. Самійленко відповідник в українськомовній версифікаційній системі. Це творче засвоєння супроводжується і цілком оригінальними версифікаційними спробами, сказати б, експериментами українського поета («Поки душею я не втонув іще», «Весняна елегія», «Святий вечір», «Хай сонце байдужно по небу пливе…», «Вечірня пісня» та ін.). Торкаючись форми віршів В. Самійленка, М. Рильський у 1944 р. писав:

«Прибрані ці поезії звичайно в одяги канонічних зразків, часто античних (елегічні дистихи), – і, мабуть, дивно буде прочитати моїм молодшим сучасникам, що саме форма сонетів, секстин, гекзаметрів і т. ін. була для часів Самійленка – в умовах тодішньої української поезії – революційною, бо ламала все звичне, все «назадницьке» в нашому віршованому слові!» [Рильський М. Володимир Самійленко і його поезія // Самійленко В. Вибрані поезії. – К., X., 1944. – С. 16 – 17].

Визначаючи безсумнівне новаторство В. Самійленка, слід зауважити, що в словах М. Рильського не обійшлось, мабуть, без перебільшення. Справа не в новаторських віршових формах самих по собі (до речі, елегійним дистихом написана «Еллада» М. Костомарова, публікована ще в 1861 р.; побутування сонетів у попередні періоди розвитку української поезії й доводити не треба). Урізноманітнюючи, з одного боку, спосіб поетичного вислову, саме оці, перераховані тут форми, містять, з другого боку, загрозу штучності і складності вислову. Ці форми потрібні не так для національної поезії взагалі, як для певного поетичного темпераменту, якому вони пасують.

У вдумливих і виважених пошуках В. Самійленко вибудовує адекватний для себе арсенал віршових форм, у яких його думка почувається досить природно, без напруження й скованості. Уже говорилося, що форма «ямбів» дуже вдало відбиває пульсацію гострої, ремствуючої, різкої думки. Подібно й строгий «італійський» сонет містив елемент необхідності для організації врівноваженого, заснованого на споглядальності художнього мислення поета. Вільно і, здається, навіть охоче поетове розміркування приймає на себе складну, з наскрізними фіксованими закінченнями конструкцію у вірші з визначенням «Канцона 2. Секстина 1», яка видається не стільки «революційною», скільки, мабуть, і на тогочасний погляд, архаїчною в своїй нарочитості. В. Самійленко, втім, здобуває прирощення поетичного образу і в цьому віршеві, і в подібних складних формах, які для поетів іншої конституції є чужими. Важко повірити, що, приміром, Т. Шевченко або Ф. Тютчев не відали, що таке сонет, але творчість їх органічно не приймала цієї строфічної форми.