Прозові твори. Переклади
Микола Бондар
Значну частину творчого доробку В. Самійленка становлять писані прозою гумористичні оповідання та фейлетони. Дещо окремо від них (хоча й тут при бажанні можна знайти певні зв’язки) стоять вірші в прозі «Казка про смутного чоловіка» та «До конституції».
Втілюючи свій талант гумориста й сатирика в прозовому слові, письменник виявляє тонке чуття гумористичного стилю, що захоплює читача з перших рядків твору, багатогранну дотепність, грунтовну політичну й культурну оснащеність власного світогляду. Щоправда, автор, як і у випадку з драматургією, не знаходить при цьому містких сюжетів, в яких би діяли істинно комічні натури, вели твір рисами свого характеру. Чи не це стало причиною оцінок на зразок: «його прозові фейлетони малохудожні, його «Драма без горілки» зовсім слабенька»? [Зеров Мик. [Рец. на кн.:] В. Самійленко. Вибрані твори. «Книгоспілка», 1926 // Червоний шлях. – X. – № 11-12. – С. 263]. Гуморески В. Самійленка, а також і фейлетони, в яких присутня немала доза художнього бачення світу, – іншого плану. У них безліч дрібних комічних ситуацій і положень, ще більше парадоксів у мисленні персонажів, і все це об’єднано асоціативно в межах певної теми. На передньому плані в більшості випадків голос фейлетоніста, а не саморух описуваного явища.
Прозовий ряд починають гуморески «Щасливий день пана Ямайського» та «Ідейний чоловік», у яких В. Самійленко виводить відповідно сатиричні портрети цензора, що тратить почуття реальності у своїх переслідуваннях усього українського, та нестійкого молодого ліберала, в котрого посада, якої домігся з переконань ідейних, відразу виявляє риси закоренілого чиновника-бюрократа. Цими двома творами фактично вичерпується той жанровий підвид гуморески, в якому представлено спосіб життя, звички, еволюцію певної особи. Цікаву спробу комічно змалювати характер у скрутній ситуації (в основі сюжету – відсилка пустих, але термінових поздоровлень при украй завантаженому телеграфі) здійснює автор у гуморесці «Під Новий рік». Дві комічні ситуації нанизані на один засновок (несподіване вимикання світла) в пізнішій, часів поневірянь, гуморесці «Лихо від електрики». Прийом щоденникової хронології застосовано в «Записках редактора» – на злободенному, фейлетонному матеріалі відображено трудний шлях прогресивної газети: звідусіль обкладена заборонами та погрозами суду, для неї залишається украй вузька смужка обсервації.
Оповідання «Патріот» має всі типові риси свого жанру. Повів комічного в ньому пов’язаний із саркастично підсиленим відтворенням гіркого, злобного усміху самої дійсності, в якій трапляються випадки, подібні до описаного.
Інші прозові твори В. Самійленка можна віднести до фейлетонів. Майже в кожному з них відчувається рука митця, присутнє прагнення до художнього завершення у викладі певних подій. Фейлетони письменника відзначає складна, своєрідна форма, де химерно переплетено й подання «на повному серйозі» поточної інформації, і безберегі, аж до оксюморону, фантазії, і шаржоване змалювання тих чи інших «героїв» твору, і довірливі або занепокоєні роздуми автора.
Деякі з фейлетонів – «Чому я не став учителем», «Добра порада», «Нові способи до заспокоєння Російської держави» і особливо «Незвичайна пригода з титулярним совітником» – мають в основі художні конструкції. Твори ці сповнені публіцистичної пристрасті, містять відсилки на численні події й факти, визначальні та менш суттєві, з тогочасного політичного, громадського життя.
Так, «Незвичайна пригода з титулярним совітником» закроєна як гумореска. З’ясовуються обставини смерті героя твору, констатується, що покійник залишив записки та інші папери, нарешті, в кінці твору йде листування оповідача з нібито покійним. Ця історія служить обрамленням для центральної частини – викладу передсмертного листа та фантастичного проекту титулярного совітника. І у викладі знайдених документів, і в попередніх описах виразно відчувається сатирична настроєність автора, критика ним недоладностей тогочасної дійсності, що захоплює в свою орбіту такі явища, як нечистоплотні нрави поліції й співробітників деяких газет, і обговорення дріб язикових питань у Державній думі, і нарізування грунтів на Місяці (натяк на економічні ідеї щодо селянських наділів, до реалізації яких приступив пізніше уряд Столипіна), і парафрази на політичні гасла реакційних партій.
Зміст багатьох фейлетонів В. Самійленка визначали події 1906-го та пізніших років, коли письменник працював у газеті «Громадська думка» (далі – «Рада»).
«Самійленко, – стверджує дослідник, – був одним з перших на Наддніпрянській Україні професіоналів-фейлетоністів, що писав українською мовою» [Бабишкін О. Володимир Самійленко: Літературно-критичний нарис. – К., 1963. – С. 118].
Окремі з прозових фейлетонів (цикл «Розмова», «Вже не можу вдержатись» та ін.) тематично перегукуються з віршовими. Але справедливим буде сказати, що останні – твори ширшого польоту, художньо стрункіші, з них вилучено дріб’язкове й узагальнено суттєве. В цілому ступінь спорідненості прози й поезії В. Самійленка, завдяки специфіці жанрового мислення письменника, не такий високий, як, скажімо, у І. Франка, Ю. Федьковича, О. Кониського, котрі в творах того й іншого роду варіювали подібні образи, мотиви, сюжети.
В. Самійленко упродовж усього творчого шляху здійснював велику роботу як перекладач. Власне, з перекладів творів В. Жуковського, О. Пушкіна, І. Нікітіна розпочинав він свою поетичну діяльність.
«В студентські роки, – згадував В. Самійленко, – я багато часу віддав на виучування мов чужих, яких я тепер знаю в різній мірі 9: французьку, італійську, іспанську, польську, грецьку, латинську, українську, російську та есперанто» [Тулуб О. Матеріали до життєпису Володимира Самійленка // Цит. видання – С. 303].
Добре знання мови оригіналу служило письменникові основою для віртуозного, до тонкощів вірного відтворення його українською мовою.
«…До мене приходить професор філолог, знавець мов, і коли я йому читаю свій переклад, то він дивується, як таку важку мову цього письменника я так легко перекладаю та ще й віршами». [Там же. – С. 314.]
Помітним для свого часу явищем був переклад В. Самійленком першої (із двадцяти чотирьох) пісні «Іліади» Гомера (ще дві пісні, перекладені українським поетом, до нас не дійшли).
В окремих томах журналу «Правда» від 1892-го до 1896 року друкувались у Самійленковому перекладі десять перших пісень «Пекла», першої частини «Божественної комедії» Данте. Щоправда, український поет перекладає «Пекло» неримованим віршем, тоді як в оригіналі твір написано римованими терцинами. Спробу більш адекватного відтворення строфіки цього твору дав пізніше І. Франко.
В. Самійленко як перекладач звертається до поетичних творів Ж.-П. Беранже, О. Барб’є, П. Лашамбоді, Байрона, наприкінці життя – до творчості італійської поетеси Ади Негрі і бельгійського (писав французькою мовою) поета Верхарна.
Починаючи з публікацій 90-х рр. XIX ст. і аж до посмертних видань з являються Самійленкові переклади зразків прози Ф. Брет Гарта, А. Франса, А. Паломеро, В. Бласко Ібаньєса, К. Мендеса, інших, головним чином іспанських, письменників, драматичні твори Сальвадора М. Гранеса, Бернара Трістана, О. Е. Скріба, Бомарше («Шалений день, або Одруження Фігаро»; видано у Харкові, 1930 р.).
Окрасою перекладацької діяльності В. Самійленка, поряд з точним і проникливим відтворенням зразків світової поезії, є переклади творів французького комедіографа Ж. Б. Мольєра. З них опубліковано три – «Тартюф» (вперше – в «Літературно-науковому віснику», 1901), «Скупар» (Чернівці, 1912) та «Шлюб з примусу» (Одеса, 1915). Крім них, Самійленко переклав також комедії «Жорж Данден», «Лікар не по волі». «Тартюф» у поетичному перекладі Самійленка став надбанням української культури. Він окремо перевидавався у 1901 та 1917 роках, входив у видання творів Мольєра 1946, 1958, 1970 рр.
В архіві письменника перебуває майстерний, ще не публікований переклад трагедії О. К. Толстого «Цар Федір Іванович».
Своєю роботою В. Самійленко утверджував той новий напрям в українському мистецтві перекладу, який головною своєю вимогою ставив точність у відтворенні змісту, інтонаційних, стильових особливостей, адекватність форм оригіналу, коли перекладач свідомо поступається своїм баченням життя перед особистістю перекладуваного автора, прагнучи якомога повніше донести художній світ його твору.