Біографія

Микола Бондар

Володимир Іванович Самійленко народився 3 лютого (22 січня ст. ст.) 1864 р. в містечку Миргородського повіту на Полтавщині. Був нешлюбним сином селянки та поміщика.

Його мати – Олександра Кіндратівна Самійленко, з роду колишніх кріпаків, у шістнадцятирічному віці пішла в найми за «покойову дівчину» до матері багатого поміщика Івана Олександровича Лисевича, що мешкав у с. Зіньківського повіту за десять верст од Великих Сорочинець. Побачивши в своїх маєтках молоду вродливу дівчину, сорокарічний поміщик, що був нежонатим, спокусив її. Пан давав обіцянки одружитись, але цього не сталось. Дівчину Лисевичі відправили до батьків у Великі Сорочинці. Там, на батьківщині великого Гоголя, й з’явився на світ майбутній письменник.

«Охрещено мене, – писав В. Самійленко в незакінченій «Автобіографії», – в церкві св. Спаса, до метрики записано як незаконного сина «крестьянки Александры Кондратьевны Самойленко» (так це прізвище писалося в офіціальних рос. документах). Таким чином, згідно російським законам, я був приписаний до крестянського стану, а прізвище дістав від прізвища матері» [Самійленко В. Твори: В 2 т. – К., 1958. – Т. 2, – С. 411].

Лисевич дуже любив сина і не раз повертався до свого наміру взяти шлюб з Олександрою Самійленко, поміщика підтримувала в цьому і його мати, але далекі родичі та приятелі, одні сподіваючись на спадщину, інші – на безконечні бенкети, усіляко його відмовляли.

Коли Володимиру Самійленку було п’ять чи шість років, Лисевич помер. На виховання хлопця узяв багатий старий дідич О. М. Трохимовський, який добре знав Лисевича. Трохимовський переїхав із Великих Сорочинець у недалекий хутір Михайлівку, матір Самійленка найнявши за управительку.

Трохимовський дбав про те, щоб дати хлопцеві добру освіту, наймав різних учителів, вводив його в місцеве культурне товариство. Крім того, як згадує В. Самійленко, він змалку жив оточений українською стихією, чув від материних родичів українські казки, перекази, пісні.

У 1875 році В. Самійленко вступив до Полтавської гімназії, яку закінчив у 1884 році.

«Взагалі вчення моє в Миргороді й у Полтаві, – згадував пізніше письменник, – йшло по-російськи, окрім того, О. М. Трохимовський навчив мене по-французьки читати, так що коли я приїздив на свята додому, то часто читав йому французькі книги, що він дуже любив. Тоді ж я багато читав книжок з великої бібліотеки Трохимовського, переважно стару літературу російську: Сумарокова, Хераскова, Ломоносова, Княжніна, Богдановича, Жуковського, «Російський театр», «Утрачений рай» Мільтона; крім того, кілька книжок «Библиотеки для чтения» і «Современника» Некрасова, переклади романів Жан Луїса, Геснера та інше, бо нової російської та української літератури в нього не було. З письменників XVIII – XIX віку мені мало хто подобався, найбільше Батюшков і Богданович, але читання їх виробило в мені почуття віршованої міри й рими» [Тулуб О. Матеріали до життєпису Володимира Самійленка. – В кн.: За сто літ. Матеріали громадського й літературного життя України XIX і початку XX століття. Книга третя. – К., 1928. – С. 298].

За час навчання В. Самійленка в гімназії помер старий О. М. Трохимовський, а невдовзі й мати юнака. Підтримку гімназиста, а далі й студента університету взяв на себе старший син Трохимовського – Микола, що займав високі державні посади.

На період навчання у п’ятому й шостому класах гімназії припадає захоплення В. Самійленка творчістю українських письменників. Він читає твори Т. Шевченка, О. Стороженка, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша, зокрема збірник «Записки о Южной Руси», журнал «Основа». За пізнішими свідченнями письменника, в сьомому класі гімназії (це мали б бути 1882 – 1883 роки) він «цілком стихійно почав писати українські вірші, перекладати на українську мову вірші О. Пушкіна, В. Жуковського» [Там же. – С. 299]. З цих перших літературних спроб донині дійшли переписані в зошит переклади «Бурі», «З Анакреона» О. Пушкіна та «Єпископ Гаттін» В. Жуковського (останній попсовано). Переклади «Утопленика» О. Пушкіна та «Моря» В. Жуковського, про які згадував свого часу письменник, невідомі.

Через рік гімназист розпочав переклад «Іліади» Гомера і переклав, за його свідченнями, три пісні поеми. З своїм перекладом «Іліади» В. Самійленко ознайомив українського письменника В. Александрова, що мешкав на той час у Полтаві. У 1887 році перша пісня «Іліади» з’явилася друком в упорядкованому В. Александровим альманасі «Складка».

1884 роком, тобто часом навчання іще в Полтавській гімназії, датовані вірші «Ридання душі» та «Грішниця».

У 1884 році В. Самійленко вступає до Київського університету на історико-філологічний факультет. В умовах політичної реакції перших років царювання Олександра III та, зосібна, переслідування української культури, громадське життя на Україні було притлумлене. Проте в студентських (були серед них і викладачі) гуртках університету використовувались усі можливі легальні і напівлегальні форми пробудження політичної і громадянської активності. В. Самійленко відразу ж зав’язує широкі знайомства (див. його статтю-спогад «З українського життя в Києві в 80-х роках XIX ст».), вступає до культурно-просвітянського гуртка «Читанка» («Хрестоматія»).

Навчаючись в університеті, В. Самійленко познайомився також з членами таємних політичних гуртків, хоча сам ніколи не був охочий до політичної діяльності. Знав він і багатьох представників київської «Старої громади», серед них П. Житецького, В. Науменка, В. Антоновича, також О. Кониського, І. Нечуя-Левицького, відвідував зібрання літературно-мистецького гуртка, названого «Плеяда», до якого входили М. Лисенко, Олена Пчілка, М. Старицький, Леся Українка, М. Обачний (Косач, брат Лесі Українки), Л. Старицька, О. Романова, М. Славинський. Влітку 1886 року В. Самійленко познайомився з І. Франком, що приїздив у Київ.

У 1886 році шість номерів львівського журналу «Зоря» виходять із творами В. Самійленка. Першими з них були – «Переспів» («В кого в серці нема весни…»), «Горе поета», «Українська мова (Пам’яті Т. Г. Шевченка)». Ці вірші, а також публікації наступного, 1887 року роблять ім’я В. Самійленка загальновідомим в українських культурних колах.

Ще в 1886 році В. Самійленко пробує організувати видання поетичного збірника під назвою «Хвиля» з творами переважно молодих українських поетів, вступає з цього приводу в листування з Б. Грінченком. Проте цензура не дозволила його, про що стало відомо навесні 1887 року (сліди цього збірника загубилися). В жовтні 1888 р. була також «безусловно запрещена к напечатанию» [Там же. – С. 301.] збірка «Вірші В. Самійленка». Паралельно з цим молодий письменник пробує укласти ще один збірник творів різних авторів (сліди його губляться десь у 1890 році). Про тогочасну «цензуру ліберальну», яка «все черкає, все черкає», В. Самійленко згадав уже в знаменитому «Ельдорадо» (надрукованому, ясна річ, за кордоном, у 1887 році).

Досвід боротьби його з цензурою за впорядковані ним збірники породив дві перлини віршової сатири – «Пісня про віщого Василя» та «Собаки». Безпощадне висміювання царської цензури стає відтоді постійною темою Самійленкових творів, зокрема прозових – «Щасливий день пана Ямайського». Сюди ж примикає тема про репресивні заходи властей щодо вільного газетного слова – «Як я перейшов од слова до… думки», «Маленький фельетон», «З записок редактора». Більше того, заборонний, «цензорський» атрибут вбачає сатирик у всьому устрої суспільного життя царської Росії.

У 1887 році влітку В. Самійленко разом з К. Арабажиним здійснює поїздку до Галичини й Буковини. Такі поїздки щороку організовувались на кошти «Старої громади» для представників української молоді. В. Самійленко зав’язує дружні стосунки з І. Франком, знайомиться з О. Маковеєм, приглядається до суспільного життя в Галичині й на Буковині. Особливу увагу сатирика привернули політичні та мовні домагання москвофілів, котрі культивували у своїх численних виданнях неприродне, засноване на спотвореній російській мові «язичіє», а також пустомельство й демагогічні виступи окремих народовських діячів. Враження від поїздки, підтримувані далі інформацією галицької преси, дали матеріал багатьом творам В. Самійленка, написаним як відразу, так і впродовж наступних років («Мандрували», «Буковині», «Гостра стаття», «Патріота Іван», «Возсоєдинєнний галічанін», «Твердий русин») – аж до циклу «Разгаворы».

В особі І. Франка В. Самійленко знаходить уважного й зацікавленого прихильника своєї творчості, надсилає йому в подальшому нові свої твори – для збірки, яку І. Франко збирався видати у Львові наприкінці 1880-х чи початку 1890-х років. Львівського видання тоді здійснити не вдалося, але матеріали цієї роботи було використано при підготовці видання збірки «Україні» у 1906 році.

Першою окремо виданою книжкою В. Самійленка стала поема «Герострат» (Львів, 1889). Цією ж поемою відкривалась і збірка «З поезій Володимира Самійленка», яку вдалось видати в Києві через рік. Крім «Герострата», сюди ввійшли поетичні твори «Грішниця», «Найдорожча перлина», «Пісня», «Шкода», «Елегії», «Зорі», «Дві планети», «Весною», «Непевність», «Її в дорогу виряджали», «Пташки» (переклад з Беранже), «Горе поета», «Пригода», «Патріота Іван» та поезія в прозі «Казка про смутного чоловіка». Поза межами київської збірки (яка, до речі, цензурувалась в Одесі), природно, не могли не залишитись написані й опубліковані на той час гострі сатиричні поезії «Ельдорадо», «Собаки», «Російська серенада», гумористичний «Цар Горох» (де, услід Беранже, виведено міфічного царя, доброзичливого до своїх підданих і байдужого до слави самодержця), поезії з темою України – «Українська мова», «До неньки», «Україні» (перший вірш диптиха) та окремі «З пісень про Україну».

Навчання в університеті закінчує В. Самійленко в 1890 році, прослухавши вісім семестрів і одержавши не диплом, а лише «випускне посвідчення», оскільки «державних іспитів вирішив не здавати, бо не захотів бути вчителем, а мріяв служити де-небудь в Києві, а разом працювати в українському письменстві» [Там же. – С. 303]. Знаючи за Самійленком таку рису, як нехіть до активної дії, знайомі його пояснювали історію з закінченням університету іншими причинами: Г. Житецький – тим, що письменник складав тільки перехідні, із семестра на семестр, іспити, але не склав в повному обсязі усіх так званих «курсових» іспитів, які були необхідні для одержання атестата [Див.: Житецький Іг. П. За часів студентства. (Спомини про В. І. Самійленка) // Самійленко В. Вибрані твори. – К., 1926. – С. 245]. М. Грінченкова, посилаючись на О. Кониського, зауважує, що В. Самійленко попросту проспав свій останній іспит.

В усякім разі, по виході з університету В. Самійленко вів бідацьке життя в Києві, а потім знайшов мало оплачувану роботу на Київському телеграфі. Певне уявлення про неї дає гумореска «Під Новий рік», написана уже пізніше, як спогад. В період роботи на телеграфі письменник продовжує друкуватися, в основному у львівських виданнях – «Зоря», «Правда». Як виклик обставинам його нужденного побуту, як ствердження духовного оплоту життя звучать написані ним в цей час вірші «До поета» (смисл його поглинає наявну іронію), та особливо «Не вмре поезія», де з могутнім пафосом стверджується творче начало людини. Бере участь В. Самійленко і в сатиричному львівському журналі «Зеркало», де в 1892 – 1893 роках спочатку сам, а потім разом з О. Кониським публікує цикл надзвичайно дотепних віршів під загальною назвою «Разгаворы». Пародіюючи мову москвофілів, поет у цих віршах викриває їх «всерусскость», прислужницьку по відношенню до російського царату політику.

Заходами І. Шрага, відомого громадського діяча тих часів і впливової людини, В. Самійленко в 1893 році одержує посаду секретаря «Земского сборника Черниговской губернии» і працює на цій посаді до 1900 року. Живучи в Чернігові, В. Самійленко одружується (1896) з Ольгою Степанівною Орішко. Жінка ця стала добрим другом для поета, розділяла з ним усі життєві ускладнення, незмінно піклуючись про нього. В Чернігові він зближується і з родинами Б. Грінченка, Л. Глібова, М. Коцюбинського.

До «чернігівського» періоду належить драматургічна діяльність письменника. Він тут створює всі свої небагатоактні комедії – «Драма без горілки», «Дядькова хвороба», «Химерний батько», а також віршовану драму в п’яти діях «Маруся Чураївна». У спогадах В. Самійленко стверджує, що й сатира-фантазія «У Гайхан-бея» написана також у Чернігові, хоча при пізнішій публікації її стоїть дата «1912 р.», що має, очевидно, означати час її доопрацювання.

У 1900 році В. Самійленко на запрошення свого знайомого вирушив на Кубань, у Катеринодар. Там він одержав посаду діловода обласного управління, посаду досить добре оплачувану, проте для характеру письменника нецікаву. Не підходив для В. Самійленка і клімат, і у 1903 році він повертається на Україну, в Миргород, де стає секретарем земської повітової управи. Це місце роботи також не принесло задоволення В. Самійленку, копітка канцелярська діяльність була не по ньому.

«Коли року 1905 повіяло волею слова, – згадував письменник, – я зараз же переїхав до Києва, а родина тимчасово поїхала до Чернігова» [Тулуб О. Матеріали до життєпису Володимира Самійленка // Цит. видання – С. 310].

В. Самійленко стає активним співробітником новоутвореної газети «Громадська думка», де виступає з прозовими фейлетонами та віршами, а заодно виконує і коректорську роботу. Водночас у 1906 році він друкує віршові гуморески в київському гумористично-сатиричному журналі «Шершень», бере участь в журналі «Нова громада».

Твори В. Самійленка цього періоду становлять своєрідну сатиричну хроніку політичної боротьби, що точиться в країні. Поет дає оцінку маніфесту 1905 року та намаганням реакційних сил урізати й без того невеликі, проголошені ним свободи. У фейлетонах і віршових гуморесках відображена діяльність Державної думи, боротьба різноманітних партій, політична активність демократичної громадськості і гальмівна позиція уряду. Продовжуючи напрямок рішучої й послідовної боротьби проти великодержавного шовінізму, намічений у сатиричних віршах попереднього періоду «Ельдорадо», «Російська серенада», «Истинно-русский плач над могилою В. К. Плеве и Ко», «Всеросійське свято», – В. Самійленко і в нових творах, таких, як «Соловейків спів», «Істинно-руські заслуги», виступає проти монархічних російських «патріотів», сатирично представляє програми реакційних шовіністичних партій – чорносотенного «Союза русского народа» та партії октябристів.

Природа таланту письменника була, очевидно, такою, що для нього багато важили зовнішні імпульси, ідейно-духовні, психологічні, суспільно-політичні подразники. Творча активність письменника – і це факт цілком очевидний, безперечне свідчення цьому дають написані твори, – зростала в періоди інтенсивних суспільних рухів, зокрема під час революції 1905 – 1907 рр. та революції 1917 р.

У 1906 р. у Львові виходить упорядкована Мих. Мочульським з передмовою І. Франка збірка поезій Самійленка «Україні». На той час Самійленко визначається як талановитий поет-лірик, гуморист, гострий сатирик, головною темою творчості якого є явища національно-культурного життя. Його твори передруковують такі альманахи й декламатори, як «Вік», «Акорди», «Досвітні огні», «Розвага», разом із своїми ровесниками Б. Грінченком та П. Грабовським він є учасником збірки «Червона квітка», де вміщено надзвичайно гострі, революційні для свого часу поетичні твори.

Збірка «Україні» поставила Самійленка в ряд найбільших українських поетів рубежа століть. Не обмежуючись передмовою до збірки, І. Франко друкує в «Літературно-науковому віснику» простору статтю «Володимир Самійленко. Проба характеристики», де дає захоплену оцінку художньої майстерності поета, зазначаючи: «…се просто благотворно – смакувати духові плоди такого поета» [Франко Іван. Володимир Самійленко: Проба характеристики.// Зібр. творів: У 50 т. – К., 1982. – Т. 37. – С. 200].

З 1907 по 1917 рік В. Самійленко з сім’єю живе в містечку на Чернігівщині, працює нотарем (нотаріусом). За свідченням М. Обідного, один з літніх сезонів у його родині проводить молодий поет П. Тичина.

Якогось надзвичайного інтересу до сучасної йому української поезії, особливо її новаторських пошуків, В. Самійленко в 1910-і роки, видається, не мав. Якщо вірити М. Обідному, не захоплювався старший віком поет і П. Тичиною. Є неодноразові свідчення, що незвичайне роздратування у Самійленка побуджувала поезія українського футуриста М. Семенка. За окремими формальними зміщеннями, спричинюваними передусім ущільненням образних рядів, та за зовнішньою викличною епатацією з боку автора В. Самійленко не зумів розгледіти в творчості молодшого колеги глибокої ліричної настроєвості, розширення, завдяки індивідуальним стильовим деформаціям, виражальних можливостей поетичного слова, зокрема, в передачі вражень та швидкоплинних відчуттів. В. Самійленко не міг поступитися своїм давнім кредо: граничною ясністю викладу, логічною аргументованістю переживання.

У 1909 році в Києві була в повному обсязі перевидана збірка В. Самійленка «Україні». Цей факт свідчив, що хоча хвиля першої російської революції пішла на спад, громадянство закріпило в політичному й культурному житті певні свободи. Вперше в складі цієї збірки на Наддніпрянській Україні з’явилися такі гострі вірші, як «Катам», «Вже годі плакати!..», «Сон» («Я бачив сон, немов зібрались ми гуртом»), «Собаки». (Були тут і вірші «Так смійтеся!» і «Російська серенада», які далеко пізніше, уже в радянських умовах, не змогли потрапити у двотомник письменника).

Відразу після Лютневої революції 1917 року В. Самійленко приїхав у Київ. Тут, при уряді, сформованому Центральною радою, він дістає посаду начальника Інформаційного відділу, що підлягав Генеральному писареві. Далі В. Самійленко не раз міняє урядову службу – працює то в міністерстві народної освіти, то (за гетьмана і перших часів Директорії) в міністерстві фінансів. Якийсь час обіймав посаду директора Департаменту загальних справ, потім – знову по різних міністерствах Директорії, уже в еміграції.

У 1918 році у Смілі третім виданням вийшла збірка «Україні», доповнена, супроти попередніх видань, віршами, написаними в 1907 – 1917 роках. Це була остання його поетична книжка. Творів, публікованих в періодиці пізніше, В. Самійленко наприкінці життя – немовби довершуючи цим образ повного відчуження – уже не мав під руками і був неточний у згадках про них.

Слід також зауважити, що ряд віршів В. Самійленка останнього періоду не завжди здобувається на ту марку художності, яка звичайно відзначає його твори. У віршах 1917 – 1920 рр. не раз відчутною є суєтливість, нервозна гарячковість (особливо у відгуках на поточні політичні події), брак співвіднесеності художньої ідеї того чи іншого твору з підвалинами самобутнього, певного себе світогляду поета, що знаходить пояснення у загальному збентеженому стані його духу на той час.

Самійленко спочатку з великим ентузіазмом вітає прихід до влади Центральної ради, має сподіванки на те, що саме її уряд представлятиме інтереси українського народу. У сатиричних і гумористичних віршах, які увійшли у доповнене видання збірки «Україні» 1918 р. і не представлені в жодному з перевидань – «Розмови», «Україна тяжко плаче і ридає», «Над болотом Петрограда», а також «Слова і думки», поет відображає конфлікти між петроградським Тимчасовим урядом і українською Центральною радою, висловлює радість з приводу падіння уряду Керенського:

Не простягнеться рука вже

З Петрограду,

Щоб за чуб смикнуть Центральну

Нашу раду,

Змовк той голос, що кричав нам

Дуже грізно,

Щоб не сміли з москалями

Думать різно.

Проте невдовзі поет переконується, що його суспільно-політичні й моральні уявлення значно відрізняються від реальності усіх змінюваних на Україні політичних режимів. У друкованих по емігрантських виданнях творах (багато з них досі не перевидавалися і з’являються в нашому зібранні вперше) відбивається глибоке розчарування поета в діяльності всіх без винятку тогочасних політичних партій, що були на Україні, констатується їх чужість народові, демагогізм, честолюбний егоїзм їхніх лідерів і вождів, котрі обрали політику засобом особистого самоутвердження і небезпечні народові тим, що мають можливості кидати під кулі тисячні маси на здійснення своїх бузувірних, безвідповідальних політичних програм.

Здійснення омріяного ідеалу свободи Самійленко в роки громадянської війни на Україні не побачив ні від Центральної ради, ні від тогочасної радянської влади. В березневому номері журналу «Шлях» 1918 року поет друкує вірш «Як ми ждали її, віковічні раби». Це вірш про свободу, в ім’я якої була розв’язана братовбивча громадянська війна із застосуванням жорстоких репресій кожною з воюючих сторін. Поет закінчує вірш таким зверненням до свободи:

І прийшла ти… А як ми тебе прийняли?

Замість трону на смітник тебе зволікай,

Замість шат дорогих оплюванням покрили

І твій дух у крові потопили.

О свободо! в ім’я найсвятіше твоє

В серці вбили ми все, що найкращого є,

І в нестямі звертаєм до тебе, богине.

Тільки дике рикання звірине.

Ще у віршах кінця 1880-х років Самійленко постає принциповим противником будь-якого насильства, якими б благородними цілями й ідеалами не була викликана боротьба.

Ненавидим ми зло, проти його стоять

По всякий час душа готова

Але на згин йому не будемо вживать

Ми зброї іншої, пріч слова, –

писав поет в одному з «Ямбів». До останнього часу роботи про Самійленка не обходились без покликування на ці рядки: в ліпшому разі, щоб поблажливо сконстатувати його політичну короткозорість, частіше – щоб поставити у вину поетові недостачу класової революційної свідомості. Але й у часи Самійленка ентузіасти запеклої боротьби, прибічники протилежних політичних угруповань були уже глухими до подібних закликів. Наївною марномовністю звучали ці слова в роки, коли країна неухильно йшла до кривавої конфронтації верств і станів.

Послідовний пацифіст, Самійленко був розгублений і пригнічений політичною дійсністю на Україні, замордованій громадянською війною. Від твору до твору письменник усе глибше осягав трагічну невідповідність навколишньої дійсності, де вирували битви з переконань, своїм гуманістичним і національним ідеалам. Тієї України, про яку він мріяв, якій присвятив єдину поетичну книгу свого життя, В. Самійленко не побачив ні під червоними, ні під жовто-блакитними знаменами.

Політики, портрет яких В. Самійленко розпочав ще у творах «Сміливий чоловік», «Патріота Іван», «Патріоти», «На печі», а виразно докінчив у сцені-байці «Іванова партійність», у віршах «Діяч», «Громадянин», неспроможні були вирішити питання національної незалежності ні завдяки притаманним їх політичному характеру хитрості й дворушництву, ні кровопролиттям, розтягували Україну по політичних і воєнних союзах, будуючи на цьому свій сумнівний авторитет «великого громадянина» («Громадянин»). Розчаровується поет і у справедливості відносин між державами з їх егоїстичними імперськими інтересами, що суперечать інтересам людськості в цілому, – це й відбилось у вірші «Дещо про свободу» й особливо в другому розділі поеми «Гея».

На початку 1919 року разом з урядом Директорії Самійленко евакуюється з Києва до Вінниці, далі – до Кам’янця-Подільського. Там він влітку 1919 року бере участь у редагуванні друкованих органів Директорії – газет «Українське слово», «Нова Україна», «Україна» (фактично одна й та ж газета, що змінювала назви). Тут друкує ряд творів.

З цього часу починаються роки поневірянь В. Самійленка. Навесні 1920 року він знову у Вінниці, де з’єднується з родиною (дружина й старша дочка). Невдовзі рушає в Тарнів (тепер на території ПНР), на якийсь час завертає до Кам’янця і знов осідає в Тарнові – з кінця 1920 до літа 1922 року. Сім’я Самійленків бідує. Уряд УНР, можливості якого все меншали, призначив В. Самійленку пенсію на рівні плати директора Департаменту, однак гроші виплачувались нерегулярно через їх недостачу в уряду. Найближчі друзі В. Самійленка, що поважали його як визначного письменника, допомагали йому матеріально, головним чином через збір пожертвувань серед інтелігенції. Вони ж організували у 1921 році відзначення тридцятип’ятиріччя письменницької діяльності В. Самійленка. З доповідями виступали М. Обідний та Б. Лисянський.

В ці роки В. Самійленко пише поему «Гея». Задумана широко, як твір філософський, надихана гуманістичним пафосом, поема представляє погляд автора на життя на землі, зокрема на форми політичного співіснування країн і народів, на актуальні соціальні вчення. Особливу увагу поета займають останні події у покинутій ним країні, свідком і пристрасним спостерігачем яких він був, які ввергли країну в розруху, паралізували звичайне людське життя. Політичний авантюризм, непоміркованість, супротивні самому духовному складові поета, – вони сколихнули з дна душі легіонів його сучасників хвилю ненависті людини до людини, – і поет мусить виступати в цьому творі в ролі вчителя, що береться схаменути й напоумити їх (розділ другий, 27-28).

Здається, сам сюжет поеми був художньо-духовною метафорою світовідчуття поета на той час. Герой поеми, нібито якийсь марсіанин, прилітає на чужу, але постійно притягуючу його інтерес планету, а потім – це вже для автора наче сон наяву – пробирається в країну більшовиків. Поет, позбавлений батьківщини і по той, і по цей бік Збруча, відчував себе на іншій планеті.

У липні 1922 року за запрошенням В. Дорошенка письменник з сім’єю переїздить в село (тепер Милування біля Івано-Франківська), де ним опікується товариство «Просвіта». Після закінчення радянсько-польської війни 1920 – 1921 рр. В. Самійленко перебував по той бік кордону. Розлучення з рідним краєм особливо тяжко переживала дружина письменника. Через рік вона виїхала на Україну, виклопотала звідти дозвіл на переїзд В. Самійленка. Виснажений, змучений митарствами, розчарований у політичному житті, та ще й переживши на початку року смерть обох дочок, В. Самійленко влітку 1924 року повернувся на Україну, в Київ. Це було для нього добре знайоме місто, тут він міг сподіватися на терпимі умови для життя й праці.

Після повернення В. Самійленко активізує свою перекладацьку діяльність, зокрема, здійснює переклади ряду віршів італійської поетеси Ади Негрі, роману й оповідань іспанського прозаїка Бласко Ібаньєса. В. Самійленко, ясна річ, не міг дозволити собі залишатись творчо бездіяльним, але береться до перекладів він почасти й з думками про заробіток. Інших засобів до життя не було. Дружина В. Самійленка писала в той час М. Обідному:

«Академія Наук почала клопотатися за пенсію, і її ухвалено в вищих інстанціях, а в нижчих погубили всі документи, і знову треба було посилати все знову, а час іде… Що з того буде. Хіба бідолашний В. І. дочекається колись на ту пенсію. Відношення, як бачите самі. Прошу Вас поклопотатися, де знаєте, і пришліть хоч трохи грошей на життя…» [Обідний М. Спогади про Володимира Самійленка // Літературно-науковий вісник. – Львів, 1926. – № 3. – С. 219].

В. Самійленко в той час тяжко хворів, у нього була невиліковна саркома.

На останньому році життя, у 1925 році, Самійленко написав (у 1925 році ще побачив надрукованою) поему «Спритний ченчик» – в основному за сюжетом В. Бласко Ібаньєса, почасти з використанням мотивів міжнародних комічних оповідей з чернечого життя, що сягають «Декамерона» Боккаччо та «Кентерберійських оповідань» Джефрі Чосера. Поет не переслідував тут войовничої антирелігійної мети, як ще донедавна інтерпретувалась ця поема, проте не мав він і поштивості до релігії, був вільний у своєму ставленні до служителів культу. Зрештою, ідея якого б то не було бога (а Самійленко мав власне, своєрідне його розуміння, в основі не релігійне, – див. далі) зовсім не розбивається образом веселого, винахідливого, охочого до радощів життя чепчика, чиє служіння богові прибирає зовнішніх, вихолощених форм і доходить відтак своєї протилежності. Легкий, граціозний склад «Спритного ченчика», його розмір і ритм нагадують поему І. Франка «» (1906). Взагалі ж обраний Самійленком сюжет дуже добре знадобився на те, щоб уся оповідь вибухнула фейєрверком життєрадісного, ні на яке спеціальне викриття не спрямованого гумору. Поема в цілому засвідчила великі, ще не вичерпані творчі можливості письменника.

Самійленко помер у під Києвом 12 серпня 1925 року.