Висновки

Микола Бондар

Творчість В. Самійленка – поета, драматурга, прозаїка-фейлетоніста, перекладача – залишається зразком самовідданого, самозабутнього служіння літературі, національній духовній культурі.

Ним створено привабливий образ вільної духом, пошукуючої гармонії з всесвітом, захопленої творчими одкровеннями людини. З саркастичним усміхом герой письменника ставиться до будь-якого авторитарного й бюрократичного суспільного режиму, демагогічних спроб його «вдосконалення», в той же час внутрішня свобода, істинний демократизм цієї людини дуже далекі від агресивної кривавої войовничості. Письменник продовжує тривку гуманістичну традицію, вироблену в європейській культурі. Посеред усіх суспільних потрясінь, що мали місце наприкінці XIX – в перші десятиліття XX ст., людина в творчості В. Самійленка не зраджує свого спокійного, самозаглибленого характеру, філософської елегійності в розумінні світу. Вищою цінністю, фактично єдино істинною формою життя виступає для неї творчість. Романтично піднесена віра в могутність і вище достоїнство художнього слова рухала самобутній талант В. Самійленка:

Не вмре поезія, не згине творчість духа,

Поки жива земля, поки на ній живуть,

Поки природи глас людина серцем слуха, –

Клопоти крамарські її ще не заб’ють.

Не вмре поезія, поки душа бажає

Зирнути в ті краї, де око не сягне,

І хоче з меж вузьких порватися в безкрає,

Щоб зрозуміти все небесне і земне.

А якщо людськості зла доля присудила

Діждатися колись життя свого кінця,

То буде на землі останняя могила –

Останнього співця.

Сповненим смислу, обнадійливим образом людини і світу жива сьогодні творчість письменника.