Сатирична й гумористична поезія
Микола Бондар
З перших кроків у поезії В. Самійленко виступає як гуморист і сатирик. Легка усмішка або несподіваний саркастичний насміх нерідко ідуть в парі з ліричним настроєм, з поважним умоглядним розміркуванням, прозирають з таких творів, як «Л. М. Старицькій», «До поета», «Людськість», «Сон» («Я бачив сон…»), вірші 3, 4, 5 «Посвяти», «Поет, Греція й держави», «Заспівав би я» та інших, в окремих випадках утруднюючи навіть класифікацію твору.
В той же час комічне виступає самостійним організуючим началом Самійленкових творів, починаючи з «Ельдорадо», «Горя поета», «Романсу», «Сатирична жилка, – писав І. Франко про В. Самійленка, – се невідлучна прикмета його таланту» [Франко Іван. Володимир Самійленко: Проба характеристики // Цит. видання. – С. 202].
Знамените «Ельдорадо» відразу визначило поета як майстра комічного викладу. В. Самійленко не був самотнім у цій ролі. По відчутній перерві після С. Руданського у 1880-х роках в українській літературі з являється ціла група представників сатирично-гумористичної поезії. Це М. Кононенко, К. Білиловський, М. Кузьменко, Я. Жарко. Блискучими сатириками на сторінках журналу «Зеркало», де друкувався B. Самійленко у співавторстві з О. Кониським, виявили себе О. Маковей, Б. Грінченко, С. Яричевський, В. Лисковацький, К. Устиянович, В. Масляк. До сатиричних жанрів упродовж усього життя звертався й І. Франко.
Форми вираження комічного значно збагачуються. До гуморески, створеної C. Руданським, в основі якої лежала здебільшого комічна подія, долучаються твори також медитативного та описового плану, багато з них містять комізм не стільки в об’єкті зображення, скільки у способі викладу.
Жанрове різноманіття характеризує й сатирично-гумористичний віршовий доробок В. Самійленка. У ньому можна знайти портрет-самовикриття («Ідеальний публіцист», «Діяч», «Громадянин»), комічний опис ситуації («Горе поета»), роздум над випадком («Пригода», «Над могилою В. К. Плеве и К°»), узагальнюючий опис («Ельдорадо»), комічну медитацію («На печі»), алегорію («Мудрий кравець»), байку («Гриць і Афонька», «Новий заєць на вловах»), дотепний діалог («Божий приклад», «Duettino», «Розмова», «Невдячний кінь»), сцену («Пісня про свободу», «Іванова партійність»). Часто культивується прийом пародіювання виступу, коли виклад ведеться від імені критикованої в творі особи («Возсоєдинєнний галічанін», «Новий лад», «Міністерська пісня», «Над болотом Петрограда»).
Для В. Самійленка – сатирика й гумориста – значно більшу від комічної ситуації вагу має комічне подання певного факту, явища. Промовистим свідченням тут виступає «Ельдорадо». Під іменем легендарної, нібито багатої і щасливої країни виведено тогочасну самодержавну Росію. Твір побудовано на загалом відомому до того часу контрасті висловлювань (такий же механізм і в «Ідеальному публіцисті»). У перших трьох рядках кожної строфи розгортається зумисно піднесене й пишне змалювання усіляких благоденств і свобод мешканців країни, четвертий же рядок, прикликуваний римою від другого рядка, своїм змістом незмінно перекидає всю описувану картину, яка відтак діаметрально переосмислюється в ретроспективі, розкриваючи потворні, гнітючі явища суспільного життя.
Комічний виклад домінує і в «Собаках». Щоправда, тут є заряджений гумором момент – виявлення «неправдивості» постанови міської думи та поспішна втеча героя від нібито собак. Але те й інше розкриває свій комізм завдяки здійсненому в авторському викладі прийому – несподіваній підміні логічного суб’єкта. На місце дійсних собак підставлено – і цим самим напряму ототожнено з собаками – заядлих українофобів: київського жандармського генерала та головного цензора. Поет одночасно дає комічне вирішення двом темам – дріб’язковості постанов міської думи та злобній активності ретроградів.
«Если не все они – поэзия, то все – литература», – висловлювався про Самійленкові віршові фейлетони білоруський критик [Багдановіч Максім. В. Самийленко // Цит. видання. – С. 193].
Загальні витоки сатирично-гумористичної манери В. Самійленка загалом відомі – це твори О. Барб’є та П. Ж. Беранже, окремі з яких перекладав український поет, класики давньогрецької та римської літератури, Г. Гейне. На значно більшу увагу заслуговують у цьому зв’язку російські поети – О. К. Толстой, В. Курочкін, Д. Минаєв (видається, що сюжет вірша «Собаки» автономно співвідносний з минаєвською епіграмою «По Невскому бежит собака…»). І, звичайно ж, одним із джерел сатирично-гумористичної поезії В. Самійленка була народна творчість, хоча сліди її не лежать на поверхні (от хіба що «Божий приклад», «Невдячний кінь», ще дещо). М. Зеров так характеризував цю сферу творчості В. Самійленка:
«Золотий народний гумор, запліднений сприйняттям і засвоєнням кількох витончених манер, – сублімується, удосконалюється, прокидає для себе нові, цікаві і почесні стежки» [Зеров М. Вол. Самійленко і український гумор // Зеров М. До джерел. – К., 1926, – С. 64].
Художній світ Самійленка не прикметний енциклопедичністю, багатогранністю; широта його освоєна нерівномірно, в окремих сферах він має видимі, зокрема, тематичні, границі плану вираження.
Проте цей світ характеризується концептуальністю і свого роду універсальністю. Поет має філософський і психологічно-моральний погляд на всесвіт, людину, на людство і його історичний поступ, на творчість (зокрема, як найактивніший і всепроникаючий вияв людського духу), нарешті, спеціально на українське суспільство з проблемами його розвитку та буття.
Космічно-планетарне поетичне мислення, зразки якого маєм у віршах «Дві планети», «Скільки минуло вже часу, відколи питаються люди…», «Де ти, блакитнеє небо…», «Сфер небесних музика повинна густи пречудовно», «Думи буття», – традицію його творили Ф. Прокопович («Про папський вирок Галілеєві», «О суєтний чоловіче, рабе неключимий»), М. Ломоносов, Г. Сковорода, Г. Державін, Ф. Тютчев, Т. Шевченко.
Космічно-філософська поезія Самійленка, що трактує всесвіт і людину, має першопочатково романтичні витоки. Родовід романтичних випробувальним в духа, героїв ідеї стоїть і за Геростратом з однойменної поеми.
Були спроби бачити в образі Герострата якісь натяки на політичну обстановку часу написання поеми, виводити його представником «тих сучасників, що в ім’я особистої слави йшли на зраду й злочини проти народу» [Історія української літератури: У 8 т. – К., 1969. – Т. 4. – Кн. 2. – С. 238]. Може, трохи більше пощади до героя, але все те ж небажання розділити бентежність його думки, порахуватись з філософською знаковістю цього образу – і в такому от викривальному трактуванні його як невиправного егоїста, себелюбця, бездіяльного «сьогочасного добродія»:
«Він шукає одмови на одвічні її довічні питання, лежачи на канапі край вікна, в котре сяють зорі, забуваючи, що одмову на їх можна знайти тільки в ділах, а не в словах; він шукає собі безсмертя і боїться врізати пальчика… От якби зробити діло так, щоб воно нічого не варте йому було і безсмертне щоб було за одним разом! І він таки знаходить своє…» [[Грінченко Б.] Чайченко В. [Рец. на кн.:] З поезій Володимира Самійленка. Частина перша. – Київ, 1890 // Зоря. – Львів, 1891. – Ч. 4. – С. 79 – 80].
Філософський смисл Герострата, по-своєму також пов’язаний з процесами ідейного та естетичного розвитку в суспільстві, став прояснюватись трохи пізніше, уже після здобутків драматургії Лесі Українки. Кидаючи ретроспективний погляд, П. Филипович зауважував, що
«письменниця вступала на широкі поля всесвітньої творчості, критичної думки, а земляки, в кращому разі, бачили в її глибоких і своєрідних творах лише якусь ілюстрацію, майже алегорію, що говорить про українське лише, своє» [Филипович П. Леся Українка // Нова громада. – К., 1923. – Кн. 7 – 8. – С. 24].
До загальнозначимого звертається і Самійленко.
Поет пропонує тут оригінальну інтерпретацію відомого давньогрецького переказу. Герострат у поемі спалює храм Артеміди не стільки через бажання слави, скільки через почуття, що залягає глибше, – почуття образи на весь світ за свою смертність. Герой боляче вражений і гостро усвідомлює конечність свого життя. Автор при цьому не боїться вжити слова «нікчемність» на означення героя, – Герострат справді нібито посередня особистість, він не має жодного з талантів, за володіння яким прийнято прославляти, він великий хіба що своїм прагненням безсмертя, талановитий, сказати б сучасним словом, екзистенціальним переживанням ходу буття в напрямку смерті.
Проте, даючи цілісний огляд цього твору, не можна не завважити, що головний герой, як не дивно, позбавлений почуття гумору, так притаманного іншим героям Самійленка, у нього відсутнє розуміння відносності всякого безсмертя, з цим пов’язані певні суперечності поеми (так, герой утікає з поля бою зі страху за своє життя, а тут не боїться можливої кари за спалення храму). Філософські поеми Франка («Смерть Каїна» та ін.), з якими зіставний «Герострат» Самійленка, уникають романтичної напруженості й однобічності образу ширшим врахуванням обставин та контраргументів. Герой Самійленка не відчувається як психологічно багатосторонній, живий характер, але він виступає як самобутньо думаючий індивід, індивідуалізована мисль.
В контексті образів і мотивів поезії Самійленка необхідно розглядати й прозову «Казку про смутного чоловіка». Тут створено привабливий образ героя, що носить у собі тугу за кращими формами людських стосунків, і водночас психологічно мотивовано його відразу до публічної демонстрації – профанації своїх внутрішніх почувань.