Україна в поезії Самійленка

Микола Бондар

Досі, аналізуючи творчість Самійленка, дослідники, як правило, виділяли такі от тематичні ряди: вірші про царську цензуру, вірші про українських псевдопатріотів, вірші про злиденний і пригнічений стан культурного життя на Україні, вірші-присвяти Україні, українській мові. Поза увагою залишалося те, що велика сукупність ліричних, сатиричних і лірико-сатиричних віршів насправді складає в Самійленка єдину і взаємозв’язану систему, поєднану цілісною політичною концепцією, становить широку картину національного життя, осягнуту зсередини, і на суб’єктному зрізі, і в плані об’єктивному; поет дає тут проникливий аналіз знову ж таки особистісних психологічних особливостей певного типу національного характеру у його відношенні до гнобительської шовіністичної політики.

Тип цей існує в багатьох модифікаціях, на його створення йдуть різноманітні поетичні засоби – і лірики, і гумору, й сатири. Складною є й архітектонічна система творів, що розкривають тему України, із своїми внутрішніми і зовнішніми сферами, із своїм тлом і підгрунтям.

Від ліричних скарг до твердих окличних тонів – діапазон авторського голосу у «Ямбах» Самійленка (інша назва циклу – «З пісень про Україну»). Автор переживає національну ганьбу України:

О, де набрати слів, де виразів найти

Для мук, що душу всю шматують.

Коли я подивлюсь, як лютії кати

У нашій хаті бенкетують…

У віршах «Російська серенада», «Истинно-русский плач над могилою Плеве», «Те Deum» поет сатирично виводить урядників самодержавства, гнобителів України. «Ельдорадо», «Як то весело жить на Вкраїні» дають точну, в деталях, політично гостру характеристику часу панування реакції в Росії й на Україні.

Але чи тільки «Плеве і компанія», чи тільки прем’єри урядів 1905, 1906, 1917 років несуть зло національному життю?

Поет у віршах і фейлетонах неодноразово згадує перевертнів, доморощених шовіністів-чорносотенців на зразок Піхна, редактора газети «Киевлянин», у віршах «Пісня про віщого Василя», «Собаки» створює пам’ятливий образ київських цензорів, що люто душили всяку вільну думку.

Специфічно галицький, так би мовити, «москвофільський» варіант перевертня постає уже у вірші «Твердий русин». Розробку цього типу Самійленко продовжує аж до циклу «Разгаворы», які писалися в парі з О. Кониським, котрий теж несподівано виявив себе неабияким сатириком. Скоріш усього тут, як і в інших відомих літературі випадках успішного співавторства, мало місце взаємонатхнення (чимсь подібне до них явище згадує в своїй книзі Марія Грінченкова, наводячи гумористичне віршоване листування Б. Грінченка та В. Самійленка).

«Зеркало», де друкувалися «Разгаворы», вело завзяту боротьбу з партією москвофілів, котра подавала допомогу російському самодержавству у здійсненні обрусительної політики на західноукраїнських землях. В «Разгаворах» безпощадно висміяно вузькість інтересів діячів партії, виведених тут під узагальнюючими і прозивними іменами Мракова та Дракова, їх похапливість до «даяний» – грошових подачок від російського уряду, їх неймовірно комічну мовну мішанину, утворену з російських архаїзмів та галицьких діалектизмів. Ще від часів сатиричних виступів І. Франка («», «») москвофіли не підлягали такій дотепній, убивчій, нищівній критиці, як у цих «Разгаворах».

Національний характер, зображений у розглядуваних творах, формувався століттями самодержавної влади на Україні, під соціальними утисками; він за цей час акумулював у собі різні види конформізму, дворушництва, лицемірства, бунтарського непослуху, інших душевних станів, настроїв і психологічних рис. Персонажі сатир «Гостра стаття», «Ідеальний публіцист» та «Сміливий чоловік» рахуються уже не тільки із зовнішніми умовами своєї діяльності, з диктаторською політикою видавців і редакторів, вони уже носять у собі самодіяльного, значною мірою добровільного цензора, – це він спонукає їх до випереджуючої обставини превентивної обачності, наперед забігаючої догідливості.

Поет говорить гірку правду так званим українським патріотам про них самих. Хитруватість, що обов’язково вилазить боком, пустомельство, фразерство, ледачкуватість і боягузливість – відмітні риси героїв віршів «Патріота Іван», «Патріоти», «Патріотична праця», «Пісня про свободу», нарешті «поздоровчої» гуморески «На печі», яка є, за словами І. Франка, «настоящий carmen saeculare [Врочиста пісня раз у століття (латин.).] украинской лени и беспечного квиетизма» [Франко Іван. Южнорусская литература // Зібр. творів: У 50 т. – К., 1984. – Т. 41. – С. 154]. Хто винуватий у такому стані національного життя?

У цих творах бачимо притаманний для зрілого етапу реалізму механізм нерозривного зв’язку характеру і обставин, коли не тільки обставини творять характер, а й характер якоюсь мірою формує обставини, одержує ті обставини, яких він гідний, функцією яких він здатен виступати. Категорії соціальні, політичні в іншому ракурсі в тому ж самому творі виступають як категорії моральні, а ці останні в плані авторського вираження переводяться в категорії естетичні, зокрема, трагікомізм становища героя (патріота на печі чи співця з бандурою), відсторонено сатиричне змалювання його і т. д.

В центрі цієї системної картини побутування національного характеру поміщено, на нашу думку, вірш «Сон». Самійленко, здається, робить щодо його певне виключення у своїй сатиричній манері: залишає позицію умовної незворушності, малює інфернальну картину, пароксизм національного приниження:

Вони ж гукнули знов:

«Скажіть ви нам тепер,

Чи нас ви любите, як бога?

Чи не ховаєте в душі яких химер

Та проти нас заміру злого?»

І знов ми відрекли:

«Ми любим тільки вас!

Нема в нас іншої святині».

«Так доведіть же нам, як любите ви нас,

І покажіть на власній спині!»

Тоді на честь гостям звірями стали ми

Й змішалися в безладній січі:

Ми бились, різались, топтались чобітьми,

І брату брат плював у вічі…

Це потужне зображення своєю силою перевершує можливі ліричні відступи, інвективні звернення до тюрми народів,

«його тихий звичайно гумор, – пише I. Франко про авторський виклад у цьому вірші, – переходить майже в злобу, в крик хворої, зневаженої душі. Се одинокий твір Самійленка, в якім на його лиці нема ані сліду його звичайного, добродушно-іронічного усміху, одинокий гіркий стогін важкого обурення на безхарактерність і прострацію тих, що повинні б бути світочами зі народу». [Франко І. Володимир Самійленко: Проба характеристики // Цит. видання. – С. 202.]

Національна проблематика займає виключно важливе місце в творчості, зокрема поетичній, В. Самійленка. Нерозривно з цим художник і мислитель дошукується відповіді на питання про справедливий соціально-політичний устрій всього людського суспільства.

«Сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядковання навіть державних справ… Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям». [Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці у 2-х томах. – К., 1970. – Т. 2. – С. 322.]

На бачення широких політичних обріїв В. Самійленко виходив уже у вірші «Ельдорадо». Чимало його поетичних творів (як і прозових гуморесок) трактують тему боротьби за політичні свободи в Росії, за демократичний напрям суспільного руху («Всеросійське свято», «Те Deum», «Юбилей старушки», «Мудрий кравець», «Новий лад», «Міністерська пісня», «Дума-цяця» та ін.). Нарешті, потужні філософські узагальнення підсумували цю тему в поемі «Гея».

У 1894 році Леся Українка, занепокоєна співробітництвом В. Самійленка в журналі «Правда», програми якого вона не приймала, як і М. Драгоманов, до останнього з приводу В. Самійленка:

«…Сивенький не з поповичів, він і в університеті був (хоч і не добув) і європейські мови трошки знає, а тільки дуже вже в нього «натура поетична». Він собі добрий чоловічок, але якийсь враг навів його на думку, що він може і повинен бути і Тіртеєм, і Арістофаном, і ще не знаю чим заразом. Ліричний поет з нього був би добрий, а до політики не та голова…» [Українка Леся. Лист до М. П. Драгоманова від 5 травня 1894 р. // Зібр. творів: У 12 т. – К., 1978. – Т. 10. – С. 235].

Еволюція поезії В. Самійленка в формах лірики, антологічної поезії, гумору і сатири заперечила подібні побоювання. Самійленкові й справді випало стати українським Тіртеєм. У давньогрецького поета, що прославився своїми політичними елегіями, і в його співвітчизників, і в зразках французької та російської поезії, і в українському гуморі В. Самійленко шукав не стільки тем, форм і засобів віршування, скільки рис, які складалися в образ поета-сатирика, значного політичного поета свого часу.

Політичний поет – так. Його художня думка пристрасно пошукує основоположних засад справедливого політичного устрою. Але навряд чи можна стверджувати, що В. Самійленко був політиком у вузькому значенні цього слова – у щоденному громадському житті: в ролі газетного фейлетоніста чи урядовця Директорії. Наприкінці ж життя – як свідчить творчість поета – його цілком уже змагають сумніви щодо всякої політичної діяльності. З одного боку, будь-який поступ у створенні людяного суспільного ладу, у відбудові національного життя неможливий без політичних форм боротьби, а з другого боку – чи не кожен з професійних політиків з дивною закономірністю неминуче перетворюється у того несимпатичного Самійленкові «великого громадянина» з однойменного вірша.

Який же образ людини у його відношенні до політики пропонує поет? Вірші в підтримку певних політичних сил швидко переконали автора, що тут легко зійти на слизьке, поступитись достоїнством поезії, вони були відступом від об’єктивності сатирика, від вимогливості шанувальника гармонії, поруч із ними тісно стояти розлогим рядкам: «Не вмре поезія, не згине творчість духа…»

Але залишатися все життя мовчазним «смутним чоловіком» («Казка про смутного чоловіка»), носити в собі затаєне, так і не висловлене бажання іншого життя? Чим же тоді прекрасний у своїх духовних високостях «смутний чоловік», який зневажає стадне політиканство, відрізняється від героя гуморески «На печі»? В цьому – нерозв’язна суперечність узагальненого образу Самійленкового героя, що є похідною від виникаючого в певні періоди – особливо в літературі гнобленої нації – неспівпадання функцій художнього слова як, з одного боку, чинника політичного руху і, з другого боку, незалежного естетичного явища.