31. Нарада поляків у Лисянці
Михайло Старицький
Переляканий до краю Кшемуський мчав з двома ксьондзами в каруці і тремтів, як осиковий лист; він раз у раз озирався назад, шепотів молитву й покрикував фурманові: «Швидше!» Обидва ксьондзи сиділи мовчки, лиш один з них раз по раз стогнав, підтримуючи правою рукою поранену ліву. Коли каруца, гуркочучи, влетіла в містечко Лисянку, губернатор, страхаючись нападу хлопів, забився в куток і, скулившись, закрив очі руками; раптом Мокрицький несамовито зарепетував: «Погоня!» Справді, коли екіпаж виїхав на греблю, позад нього почувся тупіт копит… Охоплений жахом, Кшемуський заволав: «На бога! Щодуху! До брами!». Заляскав батіг по спинах коней, і каруца, високо підскакуючи на вибоях, помчала вгору, але загін вершників все ж наздогнав її коло самих воріт – виявилось, на загальну радість, що то були не гайдамаки, а рештки губернаторської команди на чолі з полковником Стемпковським.
Тільки в замку, оточений шляхтою, після доброго келиха меду, губернатор нарешті отямився. Один з його гостей, хоробрий полковник Пулавський, який не побажав брати участі в полюванні на беззбройних людей, з іронічною усмішкою вислуховував тепер ламентації Кшемуського про невдалий похід та несподіваний напад цілих полчищ гайдамаків і запорожців, що лише завдяки своїй кількісній перевазі, мовляв, змогли перемогти їхній невеликий загін. Стемпковський скреготів зубами й вимагав помсти, та Кшемуський одразу ж віддав наказ негайно підготувати замок до оборони.
Марно Стемпковський доводив губернаторові, що замок і без додаткових оборонних заходів неприступний, що без артилерії його взяти неможливо і що ліпше, ніж затрачати на це зайву працю, сили й час – сю ж хвилину відрядити з ним, Стемпковським, загін жовнірів і він розіб’є бунтівників та гайдамаків у Малій Лисянці й на самому початку погасить пожежу, навівши жах на околиці. Але Кшемуський не слухав його й тільки вимагав укріплення замку та зосередження в ньому усіх сил. Крім того, і самі жовніри скептично ставилися до закликів полковника, вважаючи за краще лишатися за міцними мурами замку.
Минуло кілька днів. До замку раз у раз в’їжджали вози, навантажені провіантом і бойовим спорядженням, яке зберігалося ще й в підвалах сусіднього базиліанського монастиря. На замкових стінах і вежах з ранку до вечора метушилися сотні людей. З кожною новою гармдтою, встановленою в амбразурі бійниць, настрій у Кшемуського підвищувався і боягузтво знову поступалося місцем пихатій чванливості. Пулавський щодня поривався залишити замок та приєднатися до кварцяного війська, що стояло на півночі Київщини, але губернатор благав полковника зостатися, доки не з’ясується ситуація, і не давав йому для охорони навіть десятка людей.
В часи, про які тут ідеться, усього коронного війська в Польщі було близько вісімнадцяти тисяч. Воно складалося з двох частин – литовської та польської; польської було тільки дванадцять тисяч, і вона, в свою чергу, поділялася на чотири відділи: великопольський, малопольський, сандомирський та український, кожен під орудою окремого регіментаря – отже, на цілу велику й багатолюдну Україну війська було лише тисяч зо три; з цим військом і хотів полковник Пулавський несподіваним ударом придушити селянський бунт. Але Стемпковський вважав за ганьбу кидати проти такої погані солідні сили.
Тим часом чутка про бунт у Лисянці й розгром команди Кшемуського поширювалась з блискавичною швидкістю. Уярмлений люд, що терпів до останнього, підвів тепер голову, й од села до села покотилося: «Настав вирішальний час!» Посесори, економи, шляхта і євреї, зачувши це, притьмом кидали села й шукали притулку в найближчому замку. Кшемуський охоче приймав усіх гостей, крім євреїв, і зобов’язував кожного новоприбулого ставати під його корогву на захист замку, – таким чином, гарнізон фортеці з кожним днем збільшувався і хоробрість губернатора зростала.
Євреї ж селилися в наметах під замковими стінами і щодня на базарі від навколишніх жителів та втікачів вивідували останні новини, які й передавали негайно в замок. В такий спосіб губернатор дізнався, що в містечку теж двічі збиралася громада, але що недавно й містечко, й села спустіли. Ця звістка почасти врадувала Кшемуського й заспокоїла мешканців замку: очевидячки, бунт селян набрав пасивного характеру, тобто вони почали тікати од панщини, а не збиратись у ватаги для нападів; отже, до зими шляхта встигне укріпити свої замки, стягне сюди коронні війська, а морози й голод виженуть хлопів із лісів та байраків, і вони самі приповзуть до панських ніг…
Після ситого й п’яного обіду веселі гості лисянського губернатора зібралися у просторій вітальні, опорядженій у стилі рококо; щоб підтримати хороший настрій товариства, тут же, на мармуровому столі, гостинний господар і його приймачка запалили пунш; його синій вогник, грайливо коливаючись над масивною срібною вазою, і самій вітальні, і тим, хто оточував той жертовник, надавав якоїсь фантастичної картинності.
Шановне товариство, забувши про небезпеку, безжурно веселилося: шляхтичі примирились із збитками цього року, сподіваючись надолужити їх у майбутньому, а воїнів заспокоїло тимчасове затишшя, й вони потішали себе думкою, що взимку розправлятимуться з «псячою кров’ю».
Точилася голосна, жвава розмова. Молодші лицарі упадали біля дам, товариство яких тепер набагато збільшилося – разом з шляхтичами, котрі втекли під захист замку, були і їхні жінки та дочки. Дехто з юнаків вихвалявся перед красним панством, що вони впень знищать схизматів, що уже й тепер ці пси з переляку порозбігалися, тому, мовляв, можна дати спокій суворому Марсові, а самим вдатися до Кіпріди, тобто втішатися насолодами життя; інші нашіптували вельможним паніям про чарівність пустотливих жартів Ерота, а деякі розважали губернаторову приймачку, запевняючи, що її наречений захопився здобиччю, щоб засипати кохану дощем’ дукатів і кинути до її прегарних ніжок цілі купи скарбів, або ж пропонували ясній панні своє серце й своє життя. Солідні, літні чоловіки гомоніли, звісно, про політику.
– Як хочете, панове, – запально говорив Стемпковський, – а моя рада – діяти щодо цих клятих схизматів радикально, тобто, коли вони вилізуть із своїх криївок не обмежуватися звичайними карами, а знищити всіх собак до ноги, та й годі.
– Ого! – ущипливо засміявся Пулавський.
– Гм! А хто ж буде на нас працювати? – несміливо запротестували господар
– Я так і знав! – перебив їх Стемпковський. – Я так і знав, що особисті вигоді ви завжди віддасте перевагу над розсудливістю. Адже це бидло неможлив привести до істинної віри… Сотні літ минули, і ви могли переконатися, панове що підлі хлопи охочіше здихали на тортурах, ніж приймали унію.
Мокрицький глибоко зітхнув і схилив голову.
– І це бидло таке ж уперте і в баранячій мові своїй, і в диких звичаях, і в гадючій підступності. Коли залишити хоч малу частину цих негідників, вони знову розплодяться й створять гадючі кубла. А я не знаю, хто захоче жити серед гадюк і щодня наражатися на небезпеку бути ужаленим. Хто працюватиме?! Та населіть ці благодатні землі мазурами, литвинами, німцями, сербами, молдаванами!..
– Легко сказати, – зауважив літній шляхтич з посесорів. – А де тих переселенців одразу найдеш? Кожному шкода покинути хоча й убогі, але свої насиджені, рідні місця, а ще більший страх – переселитися в невідому Палестину. От і пан, хоч як тривожно жити в нинішні погані часи, а все ж не побажає зараз переселитися на небо, бодай і в самісінький рай, під захистом папської булли…
Кшемуський, почувши таке порівняння, зареготав, а за ним і всі інші, не виключаючи навіть самого Мокрицького.
– То зовсім інше, – спохмурнів Стемпковський, – туди небесне панство не допускає переселенців для попереднього огляду, а тут – приходь і дивися, вибирай до смаку і землі, і пільги…
– Пшепрашам пана полковника, – знову заговорив посесор, – і тут не дуже вільно й не вельми до смаку: мазури – то є хлопи вельможного панства, а воно своїх підданих не одпустить… Виходить, у всьому крулевстві може тільки знайтися або міське населення, призвичаєне до ремесел і торгівлі, а не до тяжкої праці хлібороба, або зубожіла шляхта, якій гонор не дозволить ані за плугом ходити, ані за ремесло або торгівлю взятися… А яка ж чужа держава відпустить своїх підданців для зміцнення сусіда собі на погибель?
– Істинна правда, – сказав Пулавський, кивнувши головою посесорові. – Пан має цілковиту рацію… Думка про заселення українських степів чужоземцями дуже давня. За сто років тих переселенців набралося, як кіт наплакав… та й що їх може сюди привабити? Пільги, які обіцяють пани? Але ж вони тимчасові – на дванадцять, п’ятнадцять, щонайбільше на двадцять років, а після цього строку переселенці повинні стати вічними рабами! Але й ці пільгові роки, опріч сумної перспективи, ніким не були гарантовані й цілком залежали од сваволі власника…
– Даруйте, пане полковнику! – скипів Стемпковський. – Ці пільгові умови занесено в земські книги й гарантуються законом!
– Ха-ха-ха! – розсміявся Пулавський. – Закони в Польщі? Обов’язковість законів у Короні для шляхтича! Пан, звичайно, жартує?
– Я не жартую! – підвищив голос Стемпковський і кинув на полковника визивний погляд.
– Вельми радий, – спокійно усміхнувся Пулавський, – і я жадаю, з свого боку, серйозно поділитися з шановним паном, який посідає високе становище у війську, і з шляхетними лицарями моїми думками; вважаю, що ми – в родинному колі й можемо розмовляти відверто, не дратуючись і не ображаючись, коли я висловлю думки, хоч і непопулярні серед шляхти, ба навіть протилежні її традиціям, але знайдені мною на сторінках нашої бурхливої, сповненої блиску й сумних помилок, історії… Скрізь одні й ті ж самі симптоми нашої тяжкої хвороби, що до того ж швидко прогресує: це крайній егоїзм і брак усякого громадянського почуття й активної любові до вітчизни…
– Але ж це образа… Його мосць занадто вже! – почулося серед слухачів стримане ремство.
Стемпковський слухав мовчки, зціпивши зуби; Мокрицький зітхав, а жіноцтво, яке базікало з своїми кавалерами, сумно притихло й почало прихильно дослухатися до слів молодого полковника. Його відкрите обличчя було збуджене, темні очі палали благородним вогнем, а гучний голос проникав у серце кожного.
– Нікого я не думаю ображати, а хочу сказати правду й порадитися з друзями, як нам з такою правдою жити далі? – упевнено провадив Пулавський. – Якщо я помиляюсь, переконайте мене в іншому, тільки справжніми фактами, ділом, а не пустопорожніми вигуками. Адже ми дорослі люди, і кожен із нас, на підставі шляхетської вольності, має право думати вільно, як йому велить розум, а не якийсь королівський чи навіть папський декрет.
– Так, так! Шляхтич вільний, як птах! – підхопили слухачі, яким, видно, припав до серця останній аргумент Пулавського.
Панна Кшемуська встала й почала наливати в келихи мальвазію, гречно подаючи їх гостям.
– Так, так! Audiatur et altera pars! – промовив губернатор і, підійшовши до своєї дружини, тихо спитав: – Чого ти така сумна? Адже, хвалити бога, ми в цілковитій безпеці, а пани полковники лише філософствують.
– Ні, не слова полковника засмутили мене, – зітхнула пані губернаторова, – він дуже щира людина, а гнітить мою душу журба… надто сьогодні. Сон бачила, – стишила вона голос. – Мені приснився наш загиблий Стась… Дорослий зовсім, ставний, пишний лицар…
– Ох! – закрив очі рукою Кшемуський. – Йому було б нині років із двадцять… Ні, що це я, більше, двадцять три…
– Двадцять чотири, – крадькома витерла очі пані. – Він стояв переді мною і з таким докором дивився мені в вічі, а потім прошепотів голосом, від якого душа моя здригнулася: «Поглянь, – каже, – мамо, що зі мною зробив рідний батько!», розгорнув жупан і показав свої груди – вони були пробиті нижче від родимки-зірочки, а крізь рану було видно, як тріпотіло його розшматоване серце… я скрикнула від жаху і прокинулась… Матко найсвєнтша! Він і тепер мов живий, стоїть переді мною із страшною раною в грудях, блідий, скривавлений! – і пані Кшемуська глухо заридала, закривши хусткою зрошене слізьми обличчя.
Гості неодмінно звернули б увагу на цю сцену, та всі вони юрмилися коло мармурового стола, приймаючи з рук молодої вакханки келихи й гучно вихваляючи її за мистецьке приготування «напою богів».
– Заспокойся, заспокойся, моя кохана, – шепотів схвильований губернатор. – Навіщо своє горе показувати чужим людям? Ми його майже двадцять років ховаємо в грудях, час уже й звикнути… Адже мертвого не воскресиш!.. А нашого бідолашного хлопчика уже й кості зотліли. Викрали недолюдки, вбили й труп забрали. І тільки одна помста лишилася на втіху!
– Але ця помста й там, у чистилищі, завдає нещасному лише зайвих мук!
– Ми для його заспокоєння багато жертвували на монастирі, посилали в Рим… Все для душі невинного немовляти…
– Ой, не кажи так, не кажи! – сливе крикнула Кшемуська. – Я не хочу вірити, що він помер, мені все здається…
– Ох, кохана, це тебе бентежать ті таємничі листи, котрі ми іноді отримуємо… Але то витівки якогось заклятого ворога, щоб роз’ятрити наше горе…
– Ой Єзус-Марія! Хіба серце матері може забути таке горе?..
– Тихіше, тихіше, моя люба, моя кохана! Завтра по синові відправимо в монастирі літію. Ходімо, перед товариством треба бути твердими й сильними!..
Та пані Кшемуська не змогла повернутися до гостей, а пішла у свої покої… Після голосних похвал молодій господині й перших ковтків товариство, з келихами в руках, посідало й трохи притихло.
– З загального дозволу! – підвищив голос Пулавський.
– Ми слухаємо пана, – процідив крізь зуби Стемпковський, відчуваючи, що Пулавський знов скаже щось вороже його переконанням.
– Панове! – почав полковник. – Я сказав, що переселенці не можуть мати певності у виконанні панами своїх зобов’язань, що ні гродські, ні земські книги не можуть бути в тому гарантією – і це щира правда; скажу навіть більше: у нашому крулевстві закону немає зовсім або, ліпше сказати, він для шляхти ніщо!
І у відповідь на гомін, який зчинився навколо, Пулавський різко повторив:
– Так, ніщо – отже, я висловився цілком слушно, що у нас законів немає! Для того, щоб закон виконувався, потрібна сила, а на яку силу спирається наш закон? На державу?! Вона нами обдерта, пограбована й править за іграшку зажерливим сусідам! Війська в неї всього-на-всього тисяч п’ятнадцять-шістнадцять, а на кожен край не набереться й трьох тисяч… голодних, обідраних. Прибутки з кварти коронних маєтків падають, бо ті маєтки всякими способами захопила шляхта, а сама відмовилася платити податки: ergo, казни держава теж не має! Хіба не правда, що наша Корона нещасна, безсила жебрачка? Не тільки магнат, а й середньої руки шляхтич дужчий за короля, не кажучи вже про якийсь там гродський суд. Та, признатися щиро, хіба хто-небудь з нас підкориться вироку такого суду? Та кожен з нас із своєю надвірною командою розжене і суд, і суддю відшмагає за вирок не на свою користь!
Схвальний сміх був відповіддю на ці слова.
– Злота воля! – вигукнув хтось.
– Ex, воля! – сумно похитав головою Пулавський. – Сваволя, а не воля!.. Цілковите безправ’я й безладдя… кулачне право! А ще кажуть, що Польща безладдям сильна! Вельми сильна! От ви кричите, панове, що плювати вам на бидло, що те сміття можна мітлами розмести, канчуками розігнати, розчавити чоботом… Гай-гай! А якщо воно все підніметься, то нас розчавить… далебі!
– Pater noster! – крикнув, сплеснувши руками, Мокрицький. – Ні, ми розчавимо тих гадюк, і католицька церква восторжествує!
– Ще не вмерло шляхетне лицарство! – палко вигукнула молодь.
– Усе це слова… Все це пориви юного серця… А от гляньте, що робиться кругом і яких заходів вживає беззуба Корона й могутні речники лицарської свободи! Всі знають, що вже з весни почалося загальне заворушення, що до нього спричинилися безмірні насильства над вірою, над майном і особою трудівника. Що ж ми зробили? Для приборкання заколотів нічого ліпшого не придумали, як вдатися із скаргами до московської цариці, щоб вона втихомирила наші домашні нелади, а Короні своїй ми відмовили навіть у субсидії для збільшення кількості кварцяних військ, для виплати грошей жовнірам… Що ж це за сила, коли вона неспроможна впоратися з хатньою бідою! Та кожен з наших сусідів легко загарбав би нас! І не безладдям сильні ми, а взаємним недовір’ям сусідів… А як тільки вони порозуміються, то від старої славної Польщі й сліду не залишиться!
– Пан – злобний пророк! – просичав Стемпковський.
– І не патріот! – процідив Мокрицький. – Не зрозумів, видно, тієї великої місії, яку поклав на Польщу Всевишній…
– Вогнем і мечем поширювати католицьку віру? Чи не вам, превелебний отче, доручив ту місію Всевишній? Так, він свого единородного сина, бога, послав на землю, щоб провістити всім любов і братерство… А ви ображаєте бога, приписуючи йому прагнення до насильства! Ідеал християнства – свобода духу, лагідність, покірливість, прощення кривд, молитва за ворогів… а ви ангела ніжної любові перетворили на демона нетерпимості й злоби, з закривавленим обличчям, із знаряддями тортур у руках…
– О, то дисидентські наклепи! – заволав Мокрицький. – Найсвєнтша панна! Справді, наступають останні часи, коли вже й шляхетні лицарі стають дисидентами!
– І ладні захищати права бидла, того дикого звіра, здатного лиш до пияцтва, грабунку та лютої, скаженої помсти, яка не милує нічого й нікого! Це ганьба! – обурився Стемпковський, не стримавши ненависті до вільнодумства Пулавського.
– Дикий звір, невиправний ненависник! – гостро кинув Пулавський. – А хто його таким зробив? Ми! Звідки темному людові брати приклад, кого наслідувати? Нас, панів! Погляньмо ж на себе: хіба вельможні пани не чинять грабіжницьких наїздів на своїх же братів? Хіба наші лицарі не тішаться справжнісінькими грабунками й не здобувають собі розбоєм багатства, а то й не пристають отаманами до гайдамаків? Хіба не переодягаються хлопами й не одягають свої команди в сіряки, щоб, під виглядом гайдамаків, палити й грабувати околишню шляхту?.. Скажете – ні?.. А Юзеф Монасинський, Казимир Глодич, Ян Башевич?.. Та що шляхта! Пріори монастирів у нас збирають розбійницькі банди й грабують… навіть католицькі монастирі, а то ще наймають для розбою і коронні війська!.. Я не вигадую, ясновельможний пане офіціале! Згадайте горезвісного Хому Кшесовського, Ігнація Коніжицького! То як же серед страхітливих, кривавих бешкетів кидати камінь у темних пригнічених смердів, коли вони беруть приклад з гонорового панства?
Слова Пулавського були такі влучні й правдиві, що ніхто прямо не ризикнув йому заперечувати. Мокрицький і Стемпковський кидали на полковника люті погляди, мимрячи прокляття; губернатор роздратовано смикав свого вуса, дамги збентежено похнюпили голови, але молодь була на боці Пулавського, відомого своєю мужністю й шаленою відвагою. А втім, незабаром серед покаянної тиші почулися нарікання, які швидко із самовиправдань обернулись на ворожі звинувачення.
– Шановний пан іще забув до списку лицарів приєднати й Левандовського, який очолив хлопський бунт, – зауважив Кшемуський.
– Пан полковник так висловлювався про хлопів, схизматів і взагалі про всіх… не знаю вже, як панові приємніше їх назвати, що, може, й сам не від того, щоб стати гетьманом-черні?..
– Годі! – вставши, різко зупинив Стемпковського Пулавський. – Спростовуйте мене, доводьте помилковість наведених мною фактів скільки завгодно, але ображати себе безглуздими підозрами я не дозволю! Пулавський ні перед якою небезпекою не пасував, меч Пулавськоге відомий ворогам, Пулавський не ховався від служби Речі Посполитій у своїх маєтках, як інші; коли Пулавський різко заговорив, то це від сердечного болю, від усвідомлення, що гине кохана ойчизна, гине від наших же рук, які пограбували її для своє; особистої вигоди! Пулавський волає до честі й гонору синів Польщі, закликаючи їх рятувати свою матір, а хто цьому не вірить, той нехай схрестить свою шаблю з моєю!
Стемпковський позеленів од злості, зрозумівши, що виклик адресовано йому, і чуючи схвальний гомін у всіх кутках вітальні, але прийняти той виклик не відважився. Губернатор виручив його з неприємного становища:
– На бога, панове! Окраса нашого лицарства! – заговорив він стривожено, звертаючись то до Стемпковського, то до Пулавського. – Ви наша єдина опора…
Але в цю мить до світлиці поквапно ввійшов гайдук і перепинив сварку:
– Ясновельможний пане! Жидки прибігли до брами з якоюсь страшною звісткою… Впустити?
– Веди їх до мого кабінету, – тремтячим голосом звелів губернатор і вийшов слідом за гайдуком.
Усі затихли в напруженому чеканні, передчуваючи щось лихе. Господар недовго барився. Він увійшов до світлиці блідий, із перекривленим від жаху обличчям.
– Біда, панове, погибель! – прошепотів Кшемуський, хапаючись рукою за високу спинку крісла – Тисячі запорожців вдерлися до нашого краю, усе поспільство повстало й згуртувалося в гайдамацькі загони, вибравши собі за ватажків Залізняка і якогось міфічного ченця Найду; у Мотронинському монастирі освячено ножі… і от учора бунтівники взяли Чигирин… Всю шляхту вирізано… А сьогодні, зараз, горять Мліїв і Сміла!
– Ой рятуйте! – зарепетували дами; почулися ридання та істеричні викрики. Молодь кинулася втішати жіноцтво; старі хрестилися й зітхали, Мокрицький голосно почав читати молитву. Стемпковський розлючено скреготав зубами.
– Нема чого, панове, занепадати духом! – підвищив голос Пулавський. – Гроза збиралася давно, а ми безтурботно бенкетували… То візьмімося ж за діло хоч тепер, коли вже вдарив перун! Тутешній замок неприступний, а тому ви, окраса нашого життя, пишні пані й чарівниці панянки, можете бути цілком спокійні!..
– Еге ж, замок мій… теє… замок – фортеця, – забелькотів і губернатор, силкуючись підбадьорити себе й перейнятися вірою в слова Пулавського. – І мені тут ніякий дябел не страшний, як бога кохам!
– Та й ми своїми грудьми й шаблями постоїмо! – загукала молодь, брязкаючи острогами й шаблями.
– О, me miserum! – вигукнув Мокрицький. – Усьому злу причиною той баламут Мельхіседек!.. Я давно казав, що проклятого попа треба знищити, та його ясна мосць, пан біскуп, усе не зважувався… Ох, правда, я й сам міг дати наказ, та схибив… Меа culpa, mea maxima culpa!. А заварив кашу цей схизматський пес, ця бестія! Він усюди їздив із скаргами – і в Київ, і в Петербург, і до Варшави; він скрізь розсилав із свого схизматського гнізда бунтівників і шпигунів, він вигадав байку і про Найду: нібито цей чернець є Богун, якому господь послав Мафусаїлів вік і якого призначив стати на чолі повстанців… Бараняче бидло повірило цій байці й носиться нині з тими героями, як дурень із ступою… Але я присягаюсь ім’ям найсвятішого папи, що цього головного пророка, цього хлопського месію Мельхіседека знищу, розчавлю… і всі їхні надії розсиплються на порох! Днів три тому я одержав звістку, що мотронинський ігумен подався до Гервасія у Переяслав і що його мало не схопили біля Сокиринців, та він вислизнув, – але це йому вдруге не вдасться!.. І я його скараю на горло! Ось навіть зараз поїду туди…
– А я того Найду посаджу на палю!.. Бий мене триста перунів, коли не посаджу! – вигукнув Стемпковський.
– Так! Поражу пастиря, і розбредуться вівці! – напутливо промовив Мокрицький.
– Ось що, панове! – владним голосом заговорив Пулавський. – Я негайно вирушаю в Радомишль, де стоїть наше кварцяне військо, і примчу з ним сюди… Треба вдарити зненацька й приголомшити ворога!
– Цілком слушно, – підхопив Стемпковський. – І я поїду з паном колегою!
– Хай зійде на вас benedictio! – підняв руки Мокрицький. – Я теж їду разом з вами, панове, під вашим крилом!..
– І гайда зараз же! Тепер жодної хвилини гаяти не можна! – вирішив Пулавський.
– Але, ласкаві панове, браття мої! – запротестував губернатор. – Як же ви мене залишаєте самого… в розпалі пожежі?
– Шановний пане! – відповів Пулавський. – Цю твердиню захищає хоробрий і досвідчений комендант, а ми вміємо битися тільки в чистому полі. Крім того, гарнізону в пана більш ніж досить… Я навіть побоююсь, що під впливом поганих звісток усе околишнє й дальнє шляхетство злетиться сюди, так що й місця для всіх не вистачить, а тому прошу пана дати нам загін для супроводу.
– На бога! – заволав Кшемуський. – З чим же я лишусь?
– Я вже сказав панові, що тут гарнізону більш ніж досить… А зайві люди при обороні тільки збільшують метушню і перешкоджають швидкості маневру… Нарешті, ми від’їжджаємо, щоб повернутися з військом, принести вам і всьому краю порятунок.
– Amen! – закінчив Мокрицький.
Усе заметушилося. Пулавський перебрав владу до своїх рук і почав віддавати накази на свій розсуд. Уже через годину сотня драгунів була готова до походу; багато хто охоче приставав до цього загону, і коли б воля, то за полковником вирушила б уся надвірна команда: кожному здавалося, що в полі, на привіллі, не так страшно, як у цій кам’яній клітці.
Надвечір одчинилася брама, і з неї виїхали обидва полковники й Мокрицький, У супроводі доброї сотні драгунів та невеликого обозу.
Випровадивши загін з усілякими добрими побажаннями, а головне з проханням швидше повернутися з військом, усі, хто залишався в замку, знову зібралися в ту ж вітальню. Паніка, яка була охопила їх, тепер почасти вляглася, її заступила діяльна тривога. У фортеці подвоїли варту й встановили найсуворіший порядок, немов під час облоги; комендант фортеці, хоробрий ротмістр Рустицький, присягався господареві й дамам, що коли б замок облягло і п’ятдесятитисячне військо, то й таку облогу він витримає принаймні півроку.
Губернатор погоджувався і на чотири місяці, розуміючи, що до того часу зима й так розжене обідрану голоту, а російські війська прийдуть на допомогу навіть раніше. Запропонований господарем старий мед і добрий венгжин ще більше піднесли дух, і безтурботний настрій потроху знову почав опановувати товариство. Навіть пані Кшемуська, вийшовши до гостей, була тепер не така пригнічена.
Коли серед жвавого гомону вже залунали веселі вигуки й голосний сміх, у дверях вітальні з’явився гайдук з якимсь вузликом у руці, всі відразу замовкли в тривозі.
– Ясновельможний пане! – доповів гайдук, подаючи губернаторові вузлик. – Якийсь лицар під’їхав щойно до брами й засурмив у ріг. Воротар йому розтлумачив, що по заході сонця до замку нікого не впускають, тоді лицар вручив цей вузлик і звелів його передати вашій ясновельможності, та ще додав, що той, хто носив цю сорочку, – живий, здоровий і славний на весь світ лицар, але що вельможне панство, мовляв, побачить його тоді, коли розквитається із старим боргом.
Пані Кшемуська рвучко кинулася до чоловіка й, вихопивши з його рук вузлик, розв’язала.
До її ніг упала шовкова дитяча сорочечка.
– Сорочечка! – скрикнула пані і втупилася в неї безтямними очима. – Ай! – зойкнула вона за мить нелюдським голосом. – Сорочечка Стася!.. Мій Стась живий! – і, знепритомнівши, впала на підлогу.
Усі кинулися приводити до пам’яті нещасну матір. Губернатор, схопивши сорочечку, судорожно притискав її до обличчя, пристрасно шепочучи: «Стась, Стась! Коханий, незабутній!» А потім, опам’ятавшись, наказав негайно знайти того лицаря. Полетіли у всіх напрямках десятки гінців, та невідомий лицар щез, наче крізь землю провалився.
Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 350 – 358.