36. Таємниця походження Найди

Михайло Старицький

Найда із своїм загоном годин зо три мчав, раз у раз оглядаючись назад; і лише переконавшись, що погоня відстала, спокійно поїхав далі, в душі дякуючи богові за свій порятунок. Усі повеселішали, гнітюча мовчанка змінилася гомоном, жартами й дотепами. Загін без особливих пригод досяг Довгого лісу, перепочив там, після чого отаман вирішив заїхати в Мотронинський монастир, там улаштувати панну й розпитати, де саме перебувають нині головні сили Залізняка.

Отець диякон, добре знаючи всі стежки, всі нетрі та яруги Мотронинської пущі, вивів загін на вірну дорогу, й надвечір того ж дня гайдамаки вже підіймалися на круту монастирську гору. Ні в Довгому, ні в Мотронинському лісі вони нікого не зустріли, а їм дуже хотілося дізнатися про успіхи повстання; цікавість і тривога підганяли подорожніх, тому, вибравшись на Монастирський шлях, загін поїхав швидше… Але тут Найду збентежила та обставина, що, по-перше, навіть перед самим монастирем шлях був безлюдний – жодної живої душі не побачили гайдамаки, а по-друге, – у вечірній час чомусь мовчали дзвони.

– Тривожиться дух мій, – сказав диякон Найді, зненацька осадивши коня. – Що нікого ми не зустріли дорогою, це ще не біда: усе живе пішло в загони, та й годі… А от що дзвони мовчать напередодні свята… то це не гаразд.

– Я, отче, вже давно занепокоївся, тому й коня підганяю, – мимохіть зітхнув отаман і гукнув, обернувшись назад: – Пильнуй! До зброї!

Усі відразу насторожились, перевірили зброю і, натягнувши повіддя, стали пильно роздивлятися довкола. У глибині лісу, густішаючи біля коріння могутніх дубів, уже причаївся присмерк, кругом стояла гнітюча, мертва тиша.

З важким передчуттям підіймалися подорожні на монастирську гору. В одному місці у кущах Найда побачив труп і мовчки показав на нього дияконові. Той під’їхав до мертвяка, глянув на нього і, повернувшись, шепнув отаманові:

– Монастирський служка!

– Біда! – тихо кинув отаман і пришпорив коня.

– Невже щось трапилось? – болісно скрикнула Дарина й вихопилась уперед конем.

– На бога, панно!.. Тут небезпечно… – зупинив її Найда і поскакав удвох з дияконом до того місця, де дорога повертала до святої брами.

Перед ними постало видовище, яке прояснило все одразу: кам’яні стіни брами були пробиті й обвалені; замість каплиці з янголом на шпилі чорніли обгорілі стовпи й балки; одна половина воріт, перекосившись, висіла на стовпі, друга – розтрощена – лежала долі; висячий міст було зірвано з ланцюгів і кинуто в широкий рів, викопаний довкола муру. Крізь роззявлену пащеку брами виднівся уже повитий сутінками монастирський двір; але позолочені бані головного храму ще блищали високо над мурами, відбиваючи теплі тони призахідного сонця.

Тепер не залишалося ніякого сумніву – монастир захопили вороги, а що не зруйнували його дощенту, то це, певно, через несподівану тривогу або ж через те, що вирішили зберегти приміщення для католицького кляштора.

– Горе! Зруйновано опору нашу! – із стогоном вигукнув отаман.

– Нашу святиню! – з жахом сплеснула руками панна й поскакала до брами.

– Назад! – владно крикнув Найда. – Там засідка!

– Ні, пане отамане, там немає нікого, – сумно зауважив отець диякон. – Прокляті іроди сплюндрували святиню, перебили братію і втекли, наче злодії, зруйнувавши і єдине сполучення з монастирем… Аще б вони там засіли, то браму й міст зберегли б.

– Правда, – погодився Найда, пильно розглядаючись довкола.

Весь загін уже зібрався біля зруйнованої брами і, скинувши шапки, скрушно хрестився, закликаючи бога у свідки такого блюзнірства й даючи безмовну клятву помститися за цю наругу.

Кілька гайдамаків об’їхали навколо монастирський вал, але нічого підозрілого не помітили: і кам’яний мур з бійницями вцілів, і рів не був засипаний. Тепер треба було витягти з рову розбитий міст і якось полагодити його, щоб дістатися до монастирського двору.

Козаки дружно заходилися біля мосту, а диякон своїм трубним гласом заповзявся потрясати околиці:

– Го-го-го-го! – волав він. – Озовись, хто живий! Го-го!

Але ніхто не озивався, тільки луна прокинулась у лісі й сполохано покотила дияконові вигуки кудись у темну далечінь.

Найда нетерпляче чекав, коли встановлять міст; та це не так легко було зробити: козаки не мали під руками ані підойм, ані вірьовок і голіруч та на власних спинах виволікали з рову колоди й потрощені частини мосту. Бачачи, що ця робота може затягтися на цілу ніч, отаман вирішив якось перебратися через рів і оглянути двір, храм та келії… І якщо там не знайдеться жодної живої душі, то, не гаючи часу, поспішити до Залізняка, щоб він прислав сюди загін…

Дарина хотіла йти разом із Найдою, та він рішуче запротестував; отаман не взяв з собою навіть отця диякона, доручивши йому загін, а сам з двома товаришами, Петром і Охрімом, по живій драбині з козацьких спин вибрався на протилежний бік рову.

Уже стемніло. На монастирському дворі де-не-де виднілися якісь чорні купи, але розібрати, що воно таке, було неможливо. Козаки зараз же запалили смолоскипи й, освітлюючи собі шлях мигтючим червонуватим полум’ям, рушили далі. Як тільки темні купи потрапили в червоне коло світла, виявилось, що це були трупи замордованих ченців і сторожі… Із страшенним болем у серці дивився Найда на своїх товаришів і братів по Христу, які від рук мерзенних убивць постраждали за святе благочестя. Він був такий схвильований і вражений, що не міг рушити з місця і, сповнений невимовної скорботи, стояв з опущеними руками, немов надгробок на цьому кладовищі.

– Ми їм удесятеро відплатимо за це, – похмуро мовив Петро, витираючи кулаком мимовільну сльозу. – І за це, і за все інше…

– Так, відплатимо… – заскрипів зубами отаман. – Нехай простить мене Всевишній… та людське серце не може не жадати помсти за такі злочини. Ну, ходімо далі!

Козаки подалися до головного монастирського храму, ще так недавно відбудованого й прикрашеного стараннями превелебного владики Мельхіседека. Нині цей храм являв собою страшне видовище: двері та вікна були виламані, й крізь них зяяла чорна середина церкви; на сходах, залитих калюжами крові, валялись трупи ченців; коло закіптюжених стін дотлівали рештки вогнищ, розкладених, мабуть, для того, щоб подушити димом ченців, котрі сховалися в церкві.

З душею, сповненою горя і жаху, зійшли Найда, Петро й Охрім по слизьких сходах до храму. Та коли вони переступили поріг і зупинилися посеред церкви перед їхніми очима постала така жахлива картина, від якої козацькі серця здригнулися і завмерли в грудях.

Полум’я смолоскипів освітило всю церкву, і його кривавий відблиск нада цілій картині ще трагічнішого вигляду. Скрізь було видно сліди страхітливого звірства й блюзнірської наруги над святинею: образи з іконостаса та стін, потрощені, валялися на підлозі; царські врата, зірвані з петель і порубані шаблями лежали тут же; покрови з вівтаря й жертовника теж було здерто, священни посуд зник – певно, його забрали нечестиві бузувіри, які так по-блюзнірськом глумилися над господнім домом. І на цю страшну руїну широко дивилися мертві очі отця Єлпідифора, прибитого до стіни величезними цвяхами.

З обох боків від намісника висіли вниз головами, торкаючись пасмами сивого волосся камінних плит підлоги, старші за саном ченці. Їхні обличчя від прилив крові здавалися зовсім чорними; руки нещасним страдникам викрутили й зв’язали за спиною. Скрізь – і у вівтарі, і в церкві – валялися порубані, знівечені тіл ченців: в одних були просвердлені очі, в других – повідрубувані руки й ноги, третіх – роздерті до самих вух роти. На перекладинах, на рамах вікон, на пані кадилі – скрізь висіли трупи ченців, спотворені озвірілими фанатиками.

Найда відчув, що на його голові заворушилось волосся.

Якусь мить усі троє стояли непорушно, заціпенівши від жаху та обурення.

Уся ця страхітлива картина яскравіше за будь-які слова, сльози й зойки свідчила про шалений опір, що його чинили беззахисні ченці, намагаючись відстояти свою святиню від осатанілих недолюдків.

– Ходімо звідси… немає сили… – глухим, здавленим од хвилювання голосом промовив нарешті отаман.

Козаки похилили голови й мовчки вийшли.

Сполохані їхніми кроками кажани, що ховалися під високим склепінням храму, шугнули з тихим шурхотінням в зяючі отвори вікон…

Вийшовши на монастирський двір, козаки подалися до кам’яних покоїв владики. Там вони також побачили сліди грабунку, звірства й дикої злоби. Найда з своїми товаришами мовчки ходив по кімнатах, скрізь натикаючись на трупи, на розбиті скрині, столи й шафи, на зірвані й порубані ікони.

У спустошені покої з моторошним стогоном вривався вітер.

Кілька разів Найда мимохіть зупинявся й витирав сльози: єдиний світоч віри, єдиний маяк, що сяяв нещасному краєві провідною зіркою серед навколишнього мороку, був тепер зруйнований, знищений, пограбований. Служителі віри, напутники й захисники народні нині лежали понівечені, мертві, лишившись вірними своїй святині до останнього подиху.

– Невже ж не зосталося нікого в живих? Ані єдиної душі?! – скрикнув отаман. – Адже дияволи налетіли на монастир, видно, недавно, днів зо два тому…

– Певно, так, батьку, – погодився Петро. – Ще й трупи не смердять… А чи не сховався хто-небудь он у тих келіях?

Козаки вийшли з покоїв владики й повернули до довгої низької будівлі, де були келії ченців. І тут на них чекала та сама німа картина, що краяла серце. Багатьох ченців було задушено в келіях під час молитви – їхні задубілі трупи лежали ниць біля аналоїв.

Здавалося, над цим безмовним кладовищем зависло розпачливе волання про помсту.

Найда з товаришами, обдивившись келії, вийшов до сіней, коли нараз із темного кутка долинув тихий стогін.

– Хтось стогне! – скрикнув отаман, зупинившись і прислухаючись.

– Стогне, стогне! – підхопили козаки. – Он там, у кутку, за дверима.

Усі кинулись туди й побачили розпростертого долі сивого запорожця велетенської будови.

На його голові, прикрашеній білим, як сніг, оселедцем, зяяла широка рана, – кров на ній запеклася й перетинала весь череп почорнілим рубцем; очі в старого були заплющені, обличчя вкривала смертельна блідість. Найда швидко опустився на коліна й, припавши головою до грудей запорожця, радісно вигукнув:

– Живий, живий!

Потому він уважно оглянув рану на голові:

– Нічого страшного, ослаб тільки, можна ще виходити… Ану, панове, піднімімо лишень його та швидше покладімо десь у затишному місці!

Козаки насилу підняли запорожця й перенесли в одну з келій. Там його поклали на ослоні з дерев’яним узголів’ям, підмостивши киреї.

Розбите вікно завісили рясою, що валялася на підлозі, й засвітили вцілілу від розгрому лампаду.

Дідові влили в рот трохи горілки й побризкали його водою, після чого він одразу прийшов до пам’яті. Отаман тепер глянув на запорожця уважніше, і йому здалося, що він уже десь бачив це мужнє обличчя, мало того – воно збудило в його серці якесь радісне хвилювання.

«Авжеж, це той запорожець, який часто наїжджав у Січ, турбувався про нього, ще хлопця, розпитував про його успіхи у військовій науці й бойовій звитязі, той самий, що не раз дарував йому дорогу зброю і примовляв: «Старайся, синку, вчись… будь лицарем; станеш оборонцем нашої неньки України й месником за її рани!»

– Славний лицарю, діду любий! Чи ви пізнаєте мене? – спитав Найда, схиляючись до самого обличчя запорожця.

Той пильно подивився на отамана, і раптом у тьмяних очах його блиснув радісний вогник:

– Аякже, аякже… пізнав, коли я ще на сьому світі і якщо мені не ввижаються привиди… Найда? Атож! Лицар, посланий богом врятувати народ!

– Раб смиренний його святої волі, – відповів отаман.

– Найда? – ледве чутно перепитав запорожець.

– Еге ж, діду, коханий мій, Найда.

– Отже, господь явив мені свою ласку… – спроквола заговорив поранений. – І врятував мене… хоч я, може, й чужого віку зажив, та ще не виконав узятого на себе обов’язку… і послав любого й рідного моєму серцю… з яким хоч перед смертю розважу душу.

– Та ви, батьку мій, поранені не смертельно, а тільки ослабли від утрати крові.

– Я й сам так думаю, – згодився запорожець. – Мене ще й дрючком не доб’єш… Рани, як на собаці, присохнуть. І я цією рукою ще немало покладу наших ворогів! – підвищив він голос. – Тільки дай мені напитися студеної води… А то ніяк не міг доповзти до колодязя…

Вода відразу освіжила діда. Покликали й старого знахаря, що був у Найдиному загоні; він оглянув рани, змочив їх горілкою, присипав порохом і вміло перев’язав, а хворому порадив випити склянку горілки.

Після перев’язки поранений тільки трохи скривився і, усміхнувшись, сказав: «Мовби щипає… та дарма!» – і навіть підвів голову, спершись на руку.

– Каторжні ляхи, – розповідав старий запорожець, – пробралися в монастир, мов злодії… таємним лазом… і напали зненацька… перебили охорону… Що накоїли гаспиди-розбійники – то й подумати страшно. Я лежав під трупами й нічого не бачив уже…

– Дяка богові, батьку, що ваші очі не бачили цих страхіть, а то б ви самі вирвали їх із лоба, щоб більше й на світ божий не дивитися!

– О! – простогнав запорожець. – Підведи тільки, господи, мене із смертного ложа, і вони ще згадають діда Свирида Тарана! І як усе це сталося – втямити не можу! Я з двома хлопцями привіз сюди поранених, щоб підлікувати їх і тебе дочекатися, – чула моя душа, що тут я з тобою, рідним, зустрінуся… І ось, коли кругом наші орли-білозорці б’ють шулік і гадюк, коли довкола палають панські маєтки й княжі замки – нараз чималий загін з команди проклятого Кшемуського, під проводом того звіра Стемпковського, виринає тут… Вночі чую тривогу і передсмертні крики… Вибігаю й бачу, що вже висаджують двері в церкві… А монахи там замкнулися з велебними ієрархами… Я кидаюсь із своїми хлопцями в самісіньку гущу… Кришу направо й наліво, але якомусь гаспиду пощастило рубонути мене… У голові враз закрутилося, наче в млині, а в ушах задзвеніло… і земля стала піді мною хитатися… Блиснула думка, що кінець мені приходить… то я до хлопців: «Тікайте, – мовляв, – і мерщій кличте сюди Залізняка!..» Один із них прорвався через браму до лісу, а другий десь заховався… От уже не знаю, як і чого… тільки він як гукне: «Панове! Гайдамаки!» – то ляхи й кинулися навтікача! Я лежу напівживий і чую, як Стемпковський командує, щоб замикалися в монастирі, бо тут, за мурами, оборонятися легше… Та куди там – не слухають: «Брама, – репетують, – зламана!» І всі – до лясу! А насправді гайдамаків і не було, хлопець навмисне обдурив… Тільки де він потім дівся – не знаю… Я вже другий день на цьому кладовищі; виліз з-під трупів і доповз до сіней, усе шукав води… спрага мене мучила… Ну, й дуба дав би, звісно, коли б господь не послав вас, моїх рятівників…

Ця розповідь стомила знесиленого від втрати крові діда, і він, ледве доказавши останні слова, впав у забуття; стривожений отаман кинувся до кухля з холодною водою, щоб привести старого до тями, та знахар зупинив його:

– Це він не зомлів, а наче б теє… заснув од безсилля… То нехай спочине: це на краще!

Найда прислухався до тихого дихання пораненого і заспокоївся.

– А чи можна його взяти з собою? – після довгої мовчанки спитав знахаря отаман.

– Навряд… Дороги, либонь, не витримає… Рана тяжка, а сили поки що замало… З тиждень би йому полежати треба та добре, як водиться, поїсти й попити – ну і прибуло б крові… Тоді зовсім інша справа… Ач який велетень, старовинного заводу… Хіба такий не витримає? Еге! Тільки що не кажи, а на це потрібен час!

– Тоді хай побуде тут, – вирішив Найда. – Але треба залишити п’ять-шість надійних хлопців, щоб доглядали його і на випадок, коли нападе яка-небудь лядська банда, дали їй відсіч…

Отаман послав Петра з наказом до козаків будь-що полагодити міст, а надто браму, і звелів, щоб прийшло кілька чоловік копати братські могили й ховати мучеників.

У монастирських майстернях знайшовся різний столярний інструмент і вірьовки – це допомогло швидше полагодити міст і ворота. Тим часом у храмі з гаків і цвяхів знімали трупи замордованої братії і клали їх посеред церкви, а на цвинтарі копали глибокі й широкі ями. Отець диякон з Дариною готувалися ховати вбитих. Знахар не відходив од запорожця, пильнуючи його неспокійний сон. А Найда в цей час устиг обійти із смолоскипом монастирські стіни та рови й переконався, що вони не пошкоджені. Біля брами отамана наздогнав Охрім і сказав, що знахар просить його зайти до пораненого запорожця – він щойно прокинувся. Коли Найда зайшов у келію, дід Свирид уже напівсидів, спираючись спиною й ліктями на попідмощувані киреї.

– А що, батьку, як вам? – співчутливо спитав отаман.

– Та бачиш, сину, вже сиджу… – посміхнувся запорожець. – А завтра стоятиму, а післязавтра… чого доброго, й ворога битиму.

– Тільки для сього треба теє… набратися сил… а для сил ось це зілля помічне… – І знахар подав якусь настоянку, в котрій за основу правили горілка й мед. Хворий випив запропоноване питво й поманив Найду ближче до себе.

– Це ти, сину мій коханий, справедливо величаєш мене батьком… – лагідно заговорив він. – Багато що тобі відомо… багато дечого я давно збирався тобі розповісти, та ось замалим не забрав своєї таємниці в могилу… Але господь не схотів того… Пане знахарю, голубе, залиш нас з отаманом самих на часинку: мені треба побалакати з ним…

– Гаразд, – відповів знахар, – тільки б ліпше панові лицарю зараз спати, ніж теревенити…

– Встигнемо, голубе! Виспатися можна і в могилі, а поки язик повертається в роті, то чого ж і не потеревенити?

– Та воно так, звісно… як поміркувати… – знахар не доказав і вийшов з келії.

– Сину мій! – вже міцнішим голосом, хоч і перепочиваючи раз у раз, почав запорожець, коли вони залишились удвох. – Я маю право назвати тебе цим ім’ям і пригорнути, як батько, до своїх старечих грудей… – І він простяг жилаві руки до Найди, що сидів перед ним на низенькому ослінчику. Отаман від несподіванки здригнувся, поцілував дідові руку й припав до його грудей.

– Так, – вів далі, трохи заспокоївшись, запорожець, – я врятував тобі життя… І ти мені заступив моїх дітей, які загинули… Слухай же, настав час, коли я мушу тобі відкрити все… Хтозна, чи ми ще побачимося з тобою! Хоч я й уповаю на господа, що він підтримає мої сили… І що я доживу до хвилини розплати… Але людина гадає, а бог чинить свою волю… та й часи такі настали – сьогодні пан, а завтра пропав… І певно, господь послав тебе нині, щоб я міг відкрити тобі мою душу й висловити останню волю.

Запорожець змовк і, спершись на руку, довго й пильно вдивлявся в одну точку, ніби там перед ним розгорталися картини прожитого життя, з усіма його давніми ранами, з усіма його болями, які старий хотів повідати своєму названому синові…

– Так, так… пам’ятаю… усіх вас… мов живі! – простогнав запорожець, швидко обернувшись до Найди. – Слухай і не перебивай. Літ із двадцять тому я був, звісно, і молодший, і дужчий, і щасливіший. Відтоді серце моє скам’яніло… Колись у мене була люба сім’я… і жінка-порадниця в хаті, кохана дружина, мила розмова, і дітки – щебетливі пташенята: два синочки, мов яворочки… та підліток дівчинка, років чотирнадцяти, краща за ясну зіроньку… Як я тішився своєю сім’єю, жив, немов у раю! Ex, не вернеться!

Тяжке зітхання вирвалося з козакових грудей, голова з сивим оселедцем, закрученим за вухо, важко похилилась, а по білому з жовтизною >вусові скотились і впали на стиснуті кулаки дві важкі, пекучі сльозини.

Найда ловив кожне слово, кожен звук, і вони вогненними стрілами впивалися в його серце.

– Є тут, у містечку Лисянці, губернатор Кшемуський, – продовжував свою розповідь старий запорожець. – Кшемуський… так! Напевно, чував про нього, сину?.. Гаспид над гаспидами, звір, сатана з самісінького дна пекла! Я жив на хуторі миль за п’ять од Лисянки, а цей розбійник десь поблизу полював і, на лихо, побачив мою доньку-красуню, побачив – і накинув на неї своїм неситим оком… команді було наказано взяти дівчинку в замок. Але дружина моя, справжня козачка – я був тоді на Січі – гордо зустріла непроханих гостей, заявивши, що вона не підданиця губернатора, а вільна, і діти її – вільні люди, що чоловік її запорожець і земля, на котрій сидить, – власна, запорозька, а не панська… У нас на той час гостювало дві родички та брат їхній, молодий парубок… Посланці повернулися до того диявола Кшемуського й переказали йому сміливу відповідь моєї дружини… Осатанів губернатор!.. Він не міг стерпіти, щоб хтось перечив його волі, й звелів привезти дівчинку силою, а коли хто чинитиме опір… знищити всю сім’ю!.. Так і сталося: на мою беззахисну родину напала зграя розбійників… Але три молодиці з парубком не далися в руки живими, та й дочка теж боролася… поки не заарканили її… Вони макогонами та ножами душ із десять на той світ спровадили… Та сила була на боці гаспидів… Дружину й синів порубали, а хутір підпалили… Сердешну ж дівчинку, зв’язавши, відвезли у своє чортяче гніздо… Що там було з бідолашною – не знаю… Але дитя не знесло ганьби й втопилося в лисянському ставку… А! – заскреготав зубами запорожець і вхопився за груди, аж нігті впилися в тіло, і з-під них виступила кров. – Не вдалося мені й трупів побачити, попрощатися навіки, – хрипким голосом провадив він далі. – Усі вони згоріли… і вугіль із спаленої хати змішався з дорогим попелом…

Запала тяжка мовчанка; вражений отаман не смів перервати її жодним звуком…

– Чи знаєш ти, сину мій, що то є одразу втратити все найдорожче в світі, – нарешті глухим голосом знову заговорив дід, – і залишитись одному, як палець, на кладовищі? Таке горе на шматки рве людське серце, сушить мозок, вибілює голову… Ні, такої муки не пережити, не забути!.. – Старий козак змахнув з очей сльози, що застилали йому світ, вдарив себе кулаком у груди й розпачливо вигукнув: – Але є ще страшніша мука! Це прагнути помсти й не мати змоги відплатити ворогові!.. Такої муки немає навіть у пеклі!.. Ця мука примушує людину жити, терзатися життям і чекати, чекати хвилини, щоб відплатити ворогові, поквитатися з ним – і поквитатися сповна…

– Авжеж, поквитатися, – палко підхопив отаман. – І так, щоб найстрашніші тортури проклятому катові здалися іграшкою порівняно з цією помстою!

– І ти теж так думаєш, сину мій, любе дитя моє? – ніби в нестямі вигукнув запорожець і своїми жилавими руками притис Найду до грудей.

– Так, так, батьку, я допоможу тобі помститися!

– Нехай же буде благословенний той час, коли я в серці назвав тебе сином! – почав був старий, але збудження і нестерпний біль змусили його замовкнути; він обхопив руками голову, відкинувся назад і з стогоном заплющив очі.

Найда кинувся до діда, подумавши, що він зомлів, але старий був при пам’яті і тільки стогнав від болю.

– Дай води, а то в грудях пече вогнем… – прошепотів запорожець.

Найда подав старому напитися і співчутливо поцілував його в руку. Запорожець глянув на молодого отамана теплим, сповненим любові поглядом і тяжко задумався: тіні, що пробігали по його суворому обличчю, виказували страшну душевну боротьбу. Нарешті, подолавши її, дід заговорив знову:

– Слухай! Я залишився із своєю безутішною журбою жити на світі лише для того, щоб відплатити ворогові; але відплатити я жадав не вбивством, а такою мукою, яка б хоч трохи була подібна до моєї. Багато я думав про це… ночі не спав… а помста не давалася мені в руки. Не раз я цілими ночами блукав навколо замку… Прокрадався всередину, до самої спочивальні губернатора… але зупинявся: ні підпал, ні вбивство не квитували мого пекельного горя! Я замалим не збожеволів, мало з глузду не зсунувся… Тоді на якийсь час я покинув цього диявола, хотів виждати й придумати щось сатанинське… А щоб хоч трохи розвіяти свою тугу, пристав до гайдамаків, вирішивши зібрати якнайбільше грошей, аби було чим справити поминки по моїй замордованій сім’ї… Ми грабували панів, палили їхні маєтки, вішали економів, орендарів… І я при кожній нагоді кричав їм: «Ось так ви моїх дітей різали, то й вам те саме!»

Старий запорожець перевів дух, витер рукою піт з лоба і, загадково осміхнувшись, розповідав далі:

– Грабували ми, різали, та й нам не раз давали перцю… Власне, й не нам, – ми завжди встигали щасливо вискочити з біди, – а от замість нас перепадало зовсім безневинним людям. Збере, бувало, лях банду та й почне з помсти грабувати й різати кого попало. Якось ми пробиралися лісами по Волині, дивимось – на узліссі горить з чотирьох боків, видно, підпалений, виселок і панський двір… Думаю собі, чи не наш брат похазяйнував? Хотів уже був проїхати мимо, але наче хтось на вухо шепнув мені: «Заверни!»

Ну, завернули. Від одного пораненого дізналися, що то справді був наїзд – тільки не гайдамацький, а лядський. Чортові панки-ляшки давно вже вигадали собі забаву: переодягаються гайдамаками та під нашим ім’ям і грабують свого ж брата, а трапиться, то й українського шляхтича.

Рушили ми мерщій до двору… думка була – застукати гайдамаків панських зненацька, та їх уже й слід пропав: знедолили українського шляхтича, та й – гайда! Повернули ми назад, коли чую – в огні крик. Я туди – полум’я вже охопило стелю… жар сиплеться… задушливий дим хмарою стелеться… Пробігаю один покій – нікого; чую – у сусідньому покої затріщало… Стеля обвалилася… а крик чути… не то крик, не то стогін уже. Я ліворуч – в інший покій. Дивлюсь – а тут, на щастя, стеля в одному місці тріснула, й полум’я крізь щілину так і шугонуло вниз язиками, стало видно. Бачу – біля моїх ніг лежить убита пані, голова розрубана, а коло неї дитя, років трьох-чотирьох, уже ледве пищить. Я швидше його на оберемок та з полум’я… Насилу вискочив! І чуприну трохи обсмалив, і жупан затлівся. Як вискочив, то й спалахнув увесь, але мене облили водою… а дитя виявилось хлопчиком, ну, я й прозвав його Найдою…

– То це ви мене врятували? – скрикнув отаман і кинувся обнімати свого, рятівника й другого батька.

– Атож, тебе, мій сину! – запорожець міцно притис до своїх грудей голову Найди і поцілував його в лоб. – Тебе, кохане дитя! Як глянув тоді, то й прикипів до тебе серцем навіки. Усе моє горе немов покрилося цією знахідкою. Але де ж мені, бездомному, було притулити тебе? Думав я, думав: нікого й нічого у мене не зосталося – ні кола, ні двора, ні родини, сирота кругом, тільки й зосталося роду, що Січ-мати, – от я і вирішив одвезти тебе туди, довірити матері своє єдине й кохане дитя. Там, на зимівнику у діда Свердла, я й улаштував тебе, а братчиків попросив доглянути, до розуму довести й звитязі лицарській навчити.

– Пам’ятаю, пам’ятаю, – жваво заговорив Найда. – І пасіку, і діда… Він любив мене й пестив, розповідав про походи, про ворогів України, говорив, що козак для того й народжується на світ божий, щоб захищати од ворогів-панів рідний люд і рідну віру…

– Еге ж… Дід помер, а тебе згодом узяв під свою опіку кошовий і приставив двох доглядачів.

– Квача й Передерихату? Я цих добре пам’ятаю: і суворі, і людяні. А при них уже кожного року навідувались до мене й ви, батьку мій, привозили всякі гостинці й дорогу зброю.

– Приїжджав, приїжджав, мій любий, – розчулено мовив запорожець. – І ті хвилини були найщасливіші в моєму житті, та я не хотів тобі признаватися у всьому – ще зарано було… А от коли ти став лицарем і в походах показав свою звитягу – я подумав: «Ну, нині відпускаєш раба твого, господи, з миром», – є в мене кому передати свою помсту, свої надії… є й гроші для цього.

– І присягаюся святим небом, – палко вигукнув отаман, – що батько в мені не помилився: я помщуся цьому гаспидові, цьому сатані Кшемуському так, як не снилося й звіру Яремі!

Запорожець схопився руками за отаманове плече й засміявся таким моторошним хрипким сміхом, що Найда мимохіть здригнувся, а серце його похололо.

– Я вірив і вірю, що син… – тут старий урвав мову і якийсь час мовчав. – Та коли, – почав він знову, – ти несподівано пішов у ченці – це мене замалим не вбило! Адже я невідступно, мов тінь, стежив за кожним твоїм кроком, знав усе, що ти робив, знав навіть твої думки… І раптом, у розквіті твоєї слави, тоді, як усе товариство вшанувало тебе довір’ям, – ти щез, зник безслідно, невідомо куди! Я шукав тебе скрізь, розпитував – ніхто нічого не міг сказати. Усі вирішили, що ти загинув десь у бою або що тебе схопили й стратили ляхи. Ох, коли б ти знав, що робилося в моєму серці! Знайти собі сина, знайти собі єдину втіху за всі муки – і знову його втратити!..

Старий запорожець міцно стис Найдину руку і, ще більше хвилюючись, вів далі:

– Але в стократ тяжче мені стало, коли я дізнався, що ти пішов у ченці… О, з моїм горем не могло зрівнятися ніщо! Присвятити тобі все життя, ростити, викохувати для того, щоб перелити в тебе всю душу, – і нараз побачити твою зраду! Так, зраду, – наголосив запорожець, до болю стискаючи Найді руку. – Хому що тільки зрадник може думати про порятунок своєї душі в той час, коли гине рідний край!..

Найда весь спаленів, а потім побілів, наче полотно. Старий важко перевів дух і-заговорив хрипким од хвилювання голосом:

– В першу мить я хотів убити і тебе, і себе… Та серце мене стримало, воно підказало мені, що ти повернешся до нас, що ти не зрадиш! Я стежив за тобою повсякчас, я не спускав тебе з ока, я чекав… я благав бога… І ти повернувся! Повернувся тим самим лицарем-козаком! Ох, коли б ти знав, як мучився я від думки, що, може, ти вже й любити розучився наш знедолений край!

– Батьку, як ви могли подумати таке? – гаряче промовив отаман і знову весь спаленів від незаслуженої кривди.

– Так, я батько тобі по духу, але не по плоті, – з болем сказав запорожець. – А от якби ти зустрів свого рідного батька, хіба б ти не залишив для нього всіх нас? Хіба б ти не перейняв усіх його думок, його… – старий замовк і впився очима в Найдине обличчя.

– Але ж ви самі казали, що батько мій був український шляхтич. Та коли б він був єврей, турок, поляк – присягаюся вам, я на нього не проміняв би вітчизни! Тепер ніхто й ніщо не вирве України з мого серця!

– Так, так! – скрикнув дід, задихаючись від якогось несамовитого збудження. – Сину мій! Радосте моя! Втіхо моя!

Він палко обняв названого сина і якусь мить мовчки притискав його до своїх грудей. Найда чув тільки, як сильно билося серце старого і з яким важким свистом виривалося дихання з його грудей…

– На тебе надіюсь, у тебе вірю, – через хвилину заговорив дід, злегка відхиляючи од себе Найду й з невимовною гордістю вдивляючись у його прекрасне обличчя. – Пересели в себе мою душу, врятуй Україну й не забудь помститися душогубові за дітей і за батька…

– Присягаюсь, – урочисто промовив отаман.

– Вірю, вірю… – прошептав запорожець і, знесилений страшенним хвилюванням, упав на тверде узголів’я.

Смертельна блідість вкрила його обличчя, очі заплющились… Найда стривожено нахилився до старого, але той похитав головою і прошепотів:

– Ні, ні, сину, моєї залізної натури радість не вб’є.

У цей час почулися чиїсь кроки…

До келії ввійшов Петро й доповів, що все уже готово до від’їзду, ворота полагоджені й нещасні мученики поховані.

– Поставили й хреста, – додав він, – не встигли тільки високої могили насипати.

– Насиплють їм могилу думи й пісні наші, – похмуро відказав отаман. – І тієї могили вже ніхто не зруйнує. До ранку ще далеко?

– Вже світає.

Почувши Петрові слова, дід розплющив очі.

– Світає? – пошепки спитав він, звертаючись до Найди. – Чуєш, світає… поспішай же… ти ще встигнеш, не гай же й хвилини… Пам’ятай присягу!..

– Пам’ятаю, пам’ятаю, батьку… Але як я вас тут залишу? Хижаки можуть знову повернутися!..

На обличчі запорожця промайнула зневажлива усмішка, він махнув рукою і сказав:

– Хижаки ніколи не повертаються назад. Поспішай!.. За мене не турбуйся: рана неважка… Тривога й втрата крові знесилили мене… За день я очуняю й сам прилечу до вас.

– Але… батьку, – спробував був заперечити Найда, та старий запально перебив його:

– Не турбуйся! Одна думка про те, що ти там з Максимом, що ти помстишся за мене ненависному ворогові, – одна ця думка, кажу тобі, поверне мене до життя… їдь же… не гайся… заклинаю тебе всім, що є святого на світі!

– Гаразд, батьку, не тривожте свого серця, – промовив отаман, підводячись з місця. – Нехай усе буде по-вашому: я іду, тільки дозвольте мені залишити біля вас п’ятьох своїх козаків, щоб я був спокійний…

– Спасибі, сину, за ласку… – зворушено відповів запорожець. – Не звик… Ну, залишай і козаків, якщо хочеш, тільки сам поспішай… Але зажди, – він подав Найді знак рукою, – ще два слова. Ти, козаче, вийди, – кивнув дід на Петра і знову заплющив очі.

Петро вийшов з келії, а отаман схилився до запорожця. Повіки старого піднялися.

– Вина! – тихо прошепотів він.

Найда налив повний ківш і, трохи підвівши голову названого батька, підніс вино до його вуст. Запорожець випив до дна. За хвилину на його щоках виступив слабкий рум’янець.

– Слухай, – уже бадьоріше заговорив дід і, спершись на лікоть, подав Найді знак присунутися ближче. – Слухай! Замок неприступний: харчів, води й військових припасів у ньому вистачить надовго… Облогою ви його візьмете хіба що через півроку, а то й пізніше… Є інший спосіб. Колись, років двадцять тому… до замку був підземний хід… Він починався на березі ставка й вів до спочивальні самого лиходія Кшемуського. Ти знаєш, замок стоїть на неприступній скелі, довкола неї йде мур, з одного боку викопано рів, з іншого боку до цього рову прилягає став… Коли підеш уздовж стіни праворуч від ставка й дійдеш до третьої вежі, поверни від неї прямо в ліс; там, за сто кроків, побачиш скелю, під нею в кущах є лаз, який іде під землею й виводить у спочивальню самого Кшемуського. У ній висять на стінах портрети предків князів Яблоновських. На одному з лицарів – чорне оксамитне вбрання і срібні лати. В одній руці він держить меч, а в другій – оздоблений чорними перами шолом… Треба підійти до цього портрета й натиснути щосили на очі лицаря – тоді картина відсунеться і відкриє вхід до підземного лазу… – Запорожець зупинився на мить, щоб перевести дух, і потім заговорив ще жвавіше: – До спочивальні потаємні двері відчиняються іншим способом… З боку лазу вони вкриті листовим залізом, поприбиваним здоровенними цвяхами. Треба знизу відлічити дев’ятнадцять цвяхів, од дев’ятнадцятого відлічити праворуч ще три цвяхи і повернути четвертий – тоді двері відчиняться прямо у спочивальню лиходія… Ти дивуєшся, що я так добре знаю все? – з моторошним сміхом вигукнув запорожець, постерігши здивування Найди. – Все знаю, кожен камінчик, кожен закапелок я оглянув у цьому проклятому кублі, обдумуючи свою помсту. На кожному його камені лишилися краплини крові моїх дітей! То хіба я можу забути ці подробиці – вони мені запам’яталися на все життя! О, коли б я нині міг полетіти з вами, я привів би вас до самісінької постелі гаспида… – 3 грудей запорожця вирвався хрипкий зойк.

– Не турбуйтеся, батьку! – вигукнув отаман, підтримуючи старого. – Я замість вас полечу й знайду таємний хід, я присягався і знову присягаюсь: помщусь за вас лиходіям так, як помстився б за свого рідного батька!

– Так, так, ти помстишся! – гарячково заговорив запорожець, впиваючись очима в обличчя Найди. – Ти – син мій, мій тепер син! Мій! Ох, сину, я стільки років таївся від тебе й лише нині можу пригорнути тебе до серця. Йди ж до мене… дай обняти тебе ще раз!

Запорожець з якоюсь нелюдською силою притис отамана до своїх грудей і, задихаючись од хвилювання, промовив:

– Мій син, мій! Українець серцем і душею і страшний месник ляхам!

– Українець серцем і душею і страшний месник ляхам! – повторив за ним і Найда.

З грудей запорожця вирвався несамовитий крик тріумфу.

– Дякую тобі, господи! – прошептав він, зводячи очі до неба. – Ти вже тут, на землі, заспокоїв моє розтерзане серце… Іди ж, сину… іди, але бережи себе: в тобі єдиному моє життя, моя радість…

– Бережіть себе, батьку! – тремтячим голосом промовив отаман і припав устами до сухих дідових рук.

Старий запорожець прихилив ближче голову Найди і, поклавши на неї руки, ледве чутно мовив:

– То нехай же благословить тебе бог! – і, ще раз поцілувавши козака в чоло, знесилено ліг і заплющив очі.

Ще сонце не сходило, як Найда із своїм загоном виїхав з Мотронинського монастиря й поспіхом, через дрімучий ліс, подався на захід, в напрямку Вільшаної та Лисянки.

Усі їхали мовчки, пригнічені жахом щойно баченого; але, крім цієї спільної причини похмурого настрою, у багатьох було ще й своє особисте горе, яке посилювало душевний тягар: Петро, наближаючись до рідних місць, мимоволі згадав замученого ляхами батька; Найда перебував під враженням жахливої розповіді старого запорожця й нового почуття любові й обов’язку, скріпленого присягою, даною отаманом своєму рятівникові; Дарина переживала близьку розлуку з коханим – невідоме майбутнє будило в її душі невиразне передчуття фатальних втрат, дівчина серцем уже чула біду, що насувалася з чорної імли.

Та й у кожного напередодні кривавих боїв зринали з потаємних глибин душі зворушливі спогади.

Коли втомлені коні побігли повільніше, Дарина під’їхала до Найди й тихо спитала його:

– Об чім, коханий, так задумався?

– Га?! – здригнувся отаман від несподіваного запитання, яке порушило його задуму. – Це ти, моя люба, моя зоре?

– Ох, коли б тільки бурі та грози не розлучили нас навіки, – мовила дівчина. – Ти ось зажурився, друже мій, і в моє серце теж запала печаль… Справді, куди мені тепер податися? Мотронинський монастир розграбовано… там тепер ні мені, ні пораненим немає притулку; у Київ, поки не скінчиться ця велика боротьба, я не вернусь нізащо, та й потому вернуся туди хіба що з тобою, вірною дружиною, яку дав мені бог…

– Щастя моє, радосте моя, вся надія в тобі, все життя для тебе! – прошепотів у відповідь Найда, сп’янілий від захоплення.

– Так, – тихо, але твердо вела панна, – без тебе мені не жити. Але як під час цієї бурі… не сховатися від неї, ні, навпаки – як хоча чим-небудь бути корисною в смертельній борні? Я б з радістю полетіла з вами в похід!

– Боронь боже! – вигукнув отаман. – Це неможливо. Тривога за тебе, за твоє життя зв’язала б мені крила.

– Але яка мука, друже мій, не бачити тебе, сидіти десь згорнувши руки й думати щохвилини, чи не трапилося з моїм жаданим якогось лиха!

– Ні, не тривожся: не трапиться! Я вірю в свою фортуну, і якщо душею буду спокійний, то гори зрушу…

– Про що ж ти думав?

– Не про небезпеку, ні, – посміхнувся Найда. – Але я в монастирі дізнався багато про що вельми важливе від старого пораненого запорожця… почув од нього несподівані речі… Виявляється, він мій названий батько, він урятував мені життя й виховав мене; його сім’ю з нелюдською жорстокістю знищив Кшемуський, губернатор лисянський, і я заприсягся відплатити катові за цей злочин. Лисянський замок неприступний, Дарино, але страдник розповів мені, що там є потайний лаз, через який можна дістатися до самісінької спочивальні губернатора… Мій батько років двадцять тому, скориставшись цим лазом, зумів пробратися в замок. От я й думаю, голубко моя кохана, як би дізнатися, чи зберігся той лаз і донині? Залізняк тепер обложив Лисянку, та ця облога забере багато часу й дасть змогу ляхам отямитись і зібрати сили, а негайний штурм вимагає великих жертв. От якби пробратися до замку через потайний хід, тоді б ми легко здобули його!.. Саме про це я й думав, моя зоре.

– О! То важлива новина! Треба поміркувати й допомогти нашому гетьманові, – задумливо сказала Дарина. – Я спершу було навіть зраділа, що монастир… ні, не тому, що він зруйнований, – схаменулася дівчина й мимоволі почервоніла, – ті страхіття і криваві злочини… ох, від них у мене і досі кров холоне й серце стискається… Але я було зраділа, коли мій кінь ступив за ворота й знову помчав поруч з твоїм. Ох, тільки тепер мене мучить сумління, що я не залишилася біля твого батька. Йому потрібний догляд, а я лише про себе думала; та я ж не знала, що це твій батько і благодійник.

– Не тривожся, моя люба, коло нього лишився знахар, – заспокоїв дівчину отаман.

– Ну, слава богу, а я, може, й тут стану в пригоді, – загадково промовила Дарина.

У цей час до Найди під’їхав диякон і перебив розмову:

– А що, батьку отамане, либонь, поїдемо швидше? Коні відпочили!

– Гаразд, – погодився Найда й махнув рукою: Козаки підібрали повідця, свиснули й помчали мов вітер.

Незабаром подорожні прибули у Вільшану, де, як виявилося, стояв Залізняк з головними силами. Ще в дорозі, розпитавши зустрічних козаків, Найда дізнався, що Залізняк відмовився од свого наміру здобути Лисянський замок і сьогодні ж вирушає на Умань.

Ця звістка і вразила, і засмутила Найду. Що могло змусити Залізняка так несподівано змінити рішення? Певно, трапилось щось важливе! Може, ляхи зібрали військо або знайшли собі союзників і Залізняк поспішає їм навперейми? Чи встигли ж приєднатися до нього Найдині загони? Чи знайшли їх в умовленому місці послані гінці?.. Що ж, зрештою, вирішили робити з Лисянським замком?

Усі ці питання дуже тривожили Найду. Козацька душа була ще сповнена кривавими слізьми старого запорожця, його страшними словами, страшними клятвами – і думка про те, що нелюдське горе названого батька залишиться непоквитованим, що йому, Найді, не пощастить заспокоїти старече змучене серце – ця думка важким болем озвалася в грудях отамана.

Дарина відразу помітила зміну в настрої коханого й відразу ж зрозуміла її причину. Обличчя дівчини спохмурніло… Закусивши губу й звівши свої соболині брови, вона зосереджено дивилася в далечінь, обмірковуючи, певно, щось важливе. Найда час від часу поглядав на Дарину, але, охоплений тривогою, не помічав незвичайного виразу її обличчя.

Через півгодини загін, під гучні переможні крики козаків, уже в’їжджав до гомінкого табору, що велетенським залізним кільцем охоплював містечко Вільшану.

Дізнавшись про прибуття славного отамана, козаки звідусіль ринули назустріч Найді, й незабаром навколо наших подорожан зібралася тисячна юрба, яка на своїх плечах донесла їх до намету гетьмана Залізняка.

Залізняк, котрий уже знав про чудесний порятунок Мельхіседека, але втратив усяку надію дочекатися Найди, тепер, побачивши його, страшенно зрадів і довго не випускав побратима із своїх обіймів, раз у раз примовляючи: «І де ж ти досі пропадав? Замучив! Геть замучив нас!..»

Коли нарешті вщухли перші радощі, коли Залізняк дізнався, яким чином у Найдиному загоні опинилася Дарина, він посадовив гостей у своєму наметі, звелівши подати їм усе необхідне, щоб підкріпитися з дороги.

Увагу Дарини відразу привернув стрункий бліденький джура Залізняка, з дівочим обличчям і великими сумними очима. Панна також помітила, що й Петро дуже радісно зустрів юного джуру й довго притискав його до свого серця.

«Певно, брат його», – подумала Дарина і, уважніше глянувши на чарівного джуру, справді помітила, що між ним і Петром була безсумнівна родинна подібність, але обличчя козака відзначалося мужньою, суворою красою, тоді як м’які риси тендітного джури ховали в собі стільки ласки й печалі, що личко його мимохіть приваблювало кожного.

Коли прибулі підкріпилися і розпитали про останні найважливіші новини, розмова зосередилася на головному:

– Вчасно ти поспів, соколе, – промовив Залізняк, торкаючись рукою до Найдиного коліна, – саме впору, адже сьогодні вирушаємо на Умань.

– Чув, чув, – відповів Найда. – Але скажи, чому ти роздумав брати Лисянський замок?

– Немає рації, друже; оглядали ми замок: чортове гніздо так укріплене, що його можна й рік в облозі держати, і зуби на ньому поламати, а дорогий час згаємо: в Умань нині зібралася шляхта, либонь, з усього краю… Вони там подуріли од страху – отож треба застукати їх, поки не встигли попросити підмогу… А коли візьмемо Умань, тоді вже увесь цей край стане справді нашим.

– Так-то воно так, – згодився Найда, – але як же нам іти на Умань, залишаючи позаду себе такий міцний замок? Ми ж ризикуємо опинитися між двох огнів. Адже Умань теж міцна!

– Ха-ха-ха! Є в нас до неї ключик, а значення Лисянського замку ти, брате, перебільшуєш: замок сам по собі неприступний, але його гарнізон загрози не становить, хоч там і засіло душ із двісті з самим катом Кшемуським на чолі. Адже ж то такі боягузи, що скорше згодяться перегризти один одному горло, ніж вийти в поле назустріч нам.

– А все-таки шкода залишати таку укріплену фортецю! – відказав Найда. – Якщо там навіть і боягузи тепер, то можуть же прибути й справжні війська, а коли вони засядуть на скелі, то покажуть свою силу, і ми завжди матимемо в себе за спиною нагострений ніж… Ні, друже, слід негайно зруйнувати прокляте кубло, та й часу на це піде небагато, тому що я маю відомості про таємний хід, який веде до замку: треба тільки спершу якось пробратися в самий замок, щоб переконатися, чи є той хід і тепер.

– Є тайник?.. Це інша справа! – Залізняк на мить задумався, але потому рішуче промовив: – Ні й ні! По-перше, невідомо, чи тайник зберігся… Треба буде шукати його, і якщо не знайдемо, то шкода й заходу… Страшно згаяти дорогий час!.. А якщо ми навіть і знайдемо таємний хід, то все ж, щоб здобути замок, треба буде затратити днів зо три, чотири, а нам не можна гаяти й чотирьох хвилин: фортуна може зрадити…

Гетьман нахилився до побратима й тихо сказав кілька слів, яких Дарина не розчула. Обличчя Найди відразу стало зосереджене: важко було, наперекір здоровому глузду, наполягати на здобутті замку… Але як же тоді виконати клятву, котру він дав нещасному старому?

– Ну, чого ж ти насупився? – спитав Залізняк, помітивши зміну в Найдиному обличчі. – Хіба Кшемуський твій особистий ворог?

– Атож! – відповів Найда. – Ненависний ворог, і я заприсягся, спасінням своєї душі заприсягся помститися йому!

– І ми розквитаємося з ним, не забудемо нічого. Дай тільки спершу здобути Умань!

– Дозвольте, панове отамани! – несподівано заговорила Дарина, і від незвички й хвилювання її голос помітно затремтів. – Дозвольте… якщо тільки мені можна висловити свою думку, то я насмілюсь запропонувати один спосіб…

– Говори, говори, ясна панночко! – з подивом сказав Залізняк, а Найда зупинив на спаленілій дівчині захоплений погляд.

Дарина переборола мимовільне збентеження і промовила:

– Отаман Найда каже, що треба пробратися в замок і розвідати, чи ще є таємний хід. А тому я пропоную вам, панове, ось що: нехай пан Найда з кількома козаками одвезе мене в Лисянський замок, нібито для того, щоб мене, як російську підданицю, охороняли там від гайдамаків, а потім відпровадили у Київ… Пан Найда може їхати зі мною, як поляк, як лицар шляхетської корогви… Адже, коли визволяли отця Мельхіседека, ясний пан так чудово вдавав польського магната, що жоден лях нічого не помітив… і слуги для ясновельможного пана є… і вбрання для всіх…

– Чудова думка! – підхопив Найда. – І за два дні ми зваримо пиво… навіть дожену вас під Уманню… Мені тільки пройтися берегом ставка та кинути оком на спочивальню губернатора… і доволі. А коли все добре вдасться, то після Умані я піду з десятком молодців, і ми відчинимо лисянську браму.

– Ex, орле мій, оце гарно! – скрикнув Залізняк, звертаючись до Найди. – Та з такими соколами я не то що Україну вирву з лабет Польщі, а й саму її осідлаю… Але ти ж і орел, брате мій! Куди не вдариш знаскоку, чудеса виходять, та й годі! Отже, як панна сказала, так тому й бути!

– Та й для панни буде спокійніше, – додав Найда. – Не на нашому ж кривавому бенкеті їй місце! А Кшемуський російську підданицю берегтиме як зіницю ока… Усі ляхи нині «падам до нуг» перед Москвою…

– Ха-ха-ха! То в добрий час! Господь благослови вас! – і Залізняк палко обняв свого товариша, а панні, немов галантний кавалер, звиклий до салонних звичаїв, поцілував руку.

Вирішивши, кого з собою брати, Найда запропонував Дарині піти у приготований для неї намет, щоб відпочити й зібратися в дорогу. Вони вийшли разом, за ними поспішив Петро – йому було доручено передати козакам накази отамана. В наметі залишилися тільки Залізняк і Пріся.

Кілька хвилин гетьман сидів мовчки, поринувши в свої думи. Дівчина потихеньку прибирала зі столу, боячись яким-небудь необережним рухом сполохати тишу, що панувала в наметі.

Але ось Залізняк підвів голову й, помітивши Прісю, яка нечутно ходила навколо стола, здивовано промовив:

– Ти тут, Прісю? А я саме думав про тебе.

– Про мене? – з боязкою радістю, зашарівшись, перепитала дівчина.

– Авжеж, про тебе, моя люба дитино, бідна моя квіточко, одірвана від рідної гілки! Чого ж ти засоромилась? Ходи сюди, сядь коло мене.

Пріся несміливо підійшла до Залізняка й сіла поруч на ослоні.

– Ось що, дитино моя, – заговорив гетьман, ласкаво кладучи свою руку на Прісину, – звідси ми вирушаємо на Умань; хтозна, що там чекає нас… числимо на перемогу, а от серце все чогось ниє, немов біду віщує… То ось я що надумав: панна, дочка генерального обозного російського, їде в замок Кшемуського, ти ж чула це… От я вирішив і тебе відправити з нею, ніби ти її служниця, чи що… Пересидиш там бурю і в разі не пощастить нам під Уманню, то вельможна панна не покине тебе…

Почувши ці слова, Пріся зблідла, на очах у неї виступили сльози.

– Батьку, пане гетьмане, за що? За що ви хочете відправити мене?.. Хіба я чим… Ой господи! – Дівчина в розпачі сплеснула руками й закрила ними обличчя.

– Прісю, дитино моя, та хіба я це роблю, сердячись на тебе? Ліпшого джури в мене не буде; але ж треба подумати й про твій спокій, про твоє життя, треба влаштувати тебе на випадок якої-небудь біди…

– Спокій! – з болем скрикнула Пріся. – Та хіба я матиму хоч одну хвилину спокою, якщо не знатиму, що діється з вами? Я виплачу очі свої, серце моє розірветься… Боже мій, та я збожеволію, щохвилини думаючи, що, може, лях уже всадив вам ножа в серце… Ой ні, ні, батьку, не відсилайте мене! Ліпше мені до ляхів на муки потрапити, ніж пропадати десь далеко од вас!

Прісин голос урвався.

– Спасибі тобі за ласку, дитино! – ніжно промовив Залізняк, опускаючи руку на плече дівчини. – Тільки чого це ти так тривожишся за мене?

У відповідь на гетьманові слова з грудей Прісі вирвався глибокий болісний зойк. Вона затулила обличчя руками, і все її тіло затряслося від судорожного ридання.

З сумною ласкою дивився на дівчину Залізняк, нарешті мовчки обняв її і пригорнув до грудей.

Пріся схопила його руку й почала цілувати. Та гетьман, нічого не кажучи, вивільнив свою руку й, підвівши Прісину голову, ніжно поцілував дівчину в чоло.

Якусь мить він сумно дивився на бліде, засмучене личко Прісі, а потім, зітхнувши, сказав:

– Ex, дівчино, дівчино! Не в добру годину причепила ти свій човник до мого байдака. За моїм байдаком іде крута хвиля, вона заллє, розіб’є твій човник, не дасть йому дістатися до тихої пристані.

– Хоч на дні моря, хоч у самісінькому грозовому вирі, тільки б з вами! – в пориві невимовного кохання скрикнула Пріся й припала до грудей Залізняка.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 396 – 412.