35. Присяга Гонти в Умані

Михайло Старицький

На майдані хвилювалося ціле море голів; паралельно до стін замку, від костьолу бернардинів до православної церкви, зімкнутою лавою стояли надвірні козаки; на вороних конях, у синіх жупанах і жовтих кунтушах, облямованих золотим позументом, у смушевих шапках з жовтими шликами, прикрашеними золотою китицею, у парчевих поясах – кіннота мала ошатний і навіть пишний вигляд. Між кіннотою і замковою стіною, якраз напроти брами в ній, лишався вільний простір, де височів аналой, укритий червоним сукном.

– Що це буде? – спитала Capa своїх випадкових знайомих.

– Зараз присягатиме Гонта, – люб’язно відповів молодий єврей, купецький син, зрадівши, що є нагода заговорити до такої красуні. – Головний начальник он тієї команди… сотник Гонта, якого призначив губернатор за регіментаря… Дідич, наш князь, дуже любить його і шанує, хоча він з хлопів… Виклопотав йому шляхетство й подарував два села… Сотник уже двічі присягав, а тепер ще й втретє буде…

– Чому ж це?

– Губернатор не зовсім довіряє Гонті, хоч іншого, кращого не може знайти… То він хоче скріпити його вірність присягою, зв’язати його урочистою клятвою…

– Ага! – задовольнилася поясненням Сара й подумала: «Ні, то, певно, в корчмі був інший… Той не став би кривити душею і присягатися фальшиво…»

У цей час по всій Умані задзвонили у дзвони, й ті звуки злилися в безугавний гул, який то наростав, то згасав. З костьолу бернардинів на чолі з плебаном, рушила процесія – з корогвами, хрестами, ліхтарями; з інших костьолів і з православної церкви теж ішли процесії, прямуючи до брами губернаторського замку.

Нарешті брама розчинилася, і з неї вийшов Младанович у супроводі розкішного почту.

Усі зупинилися біля аналоя. Обабіч вишикувалося католицьке духівництво, з хрестами й запаленими свічками в руках, у пишних світлих ризах; а православний священик облачився мало не в полотняну ризу й стояв перед аналоєм з кипарисовим хрестом у руці.

Із почту губернатора вийшов наперед гарний, з орлиним носом, чорними пронизливими очима й хвацько закинутим за вухо оселедцем козак; він був одягнений у вбрання таких же кольорів, як і надвірні козаки, тільки воно було з єдвабу й оксамиту, гаптоване золотом, пояс теж був золотокутий, а зброя виблискувала самоцвітами.

– Ото сам Гонта! – загомоніли навколо.

– Молодець! Орел, не козак! – чулися то тут, то там схвальні відгуки. Capa перехилилася через поручні, щоб краще чути й бачити, що відбуватиметься коло брами.

– Товариші-козаки! – звернувся Гонта до своєї команди. – Ми не раз присягалися служити вірою і правдою нашому ясновельможному князеві, нашому дідичеві й добродію. Ми не бачили од нього кривди, а завжди користувалися його благодіяннями і цим завдячуємо нашому губернаторові. Нині ці благодіяння ще примножені. У кого ж із нас може зародитися пекельна думка, щоб за добро, за ласку заплатити чорною зрадою? Ні в кого, бо ми маємо бога в серці своєму й не поклоняємось Іуді Іскаріотові… Настають тепер важкі часи… Запорожці баламутять… Народ повстає, а в помсті своїй він нестримний – платить тією ж монетою. То доведемо ж, друзі, що ми за князівське добро, за його підданців ладні життя віддати і що ніякі принади світу цього не відвернуть нас од нашого обов’язку, що ми завжди будемо діяти по совісті, чесно, і хай буде проклятий кожен із нас, хто порушить цю присягу!

Козаки захвилювалися – скинули шапки й гаркнули щось невиразне. Священик підняв хреста й неголосно промовив:

– Во ім’я господа сил і святої тройці, приступи, раб божий Іоанн, до святого цього євангелія і перед небом святим і перед лицем усього народу прийми присягу!

З перших же слів Гонти Capa пізнала той самий голос, який вона чула в корчмі, заховавшись у підпіччі; дівчина до краю напружила слух, жадібно ловлячи кожне слово: тепер у неї не було вже сумніву, що це той самий козак, який присягався Залізнякові, що разом з ним ударить на Умань… І слова ті самі він промовив, що й у корчмі: «Ми ладні життя віддати, й ніякі принади світу цього не відвернуть нас…», – щоправда, кінчив свою мову тепер інакше: не про братів згадав, як у корчмі, а про обов’язок. Почувши вдруге ці Гонтині слова, вражена Сара не стрималась і голосно скрикнула:

– Це він!

– Хто він? – здивовано спитав дівчину молодий єврей. – Панна хіба знає Гонту?..

Capa зніяковіла, зашарілась і, затинаючись, відповіла:

– Я не про Гонту… а про шляхтича… пригадала, що він був у нашому селі. Єврей відійшов, a Capa знову почала прислухатися до слів присяги, яку гучним голосом проказував Гонта, поклавши одну руку на євангеліє, а другу, з відставленими двома пальцями, звівши догори. Козаки слідом за ним теж підняли праві руки з однаково складеними пальцями.

Capa з трепетом слухала присягу Гонти, яка накликала на голову віроломця та його нащадків усі страхіття і земних, і загробних мук.

Ні, такої присяги зламати не можна! – зринали в її голові бентежні думки. – Ой, ой! Земля загорілася б під ногами такого клятвопорушника, небо розкололося б і впало на його голову… Виходить, цей Гонта Залізнякові ворог, виходить, він був туди підісланий, щоб заманити славного гетьмана в пастку?.. Який же він мерзотник! А Залізняк йому вірить… Як він обіймав цього каїна… як говорив, що покладається на нього, наче на кам’яну гору!.. Що ж робити? Як повідомити гайдамаків, щоб не вірили двоєдушцеві? Як врятувати Залізняка від очевидної зради? Тікати звідси? Куди? І хто мене випустить?.. Жодної близької, знайомої людини… А може, шепнути якому-небудь козакові – адже видно, що вони неохоче присягають… І в синагозі говорили, що напідпитку козаки повсякчас нахваляються помститися… якщо вони дізнаються, що Гонта йде ловити Залізняка, то вони проти нього повстануть… або втечуть і попередять гайдамаків, щоб їхній ватажок не довіряв двоєдушцеві…

Зупинившись на цій думці, Capa трохи заспокоїлась, але водночас дуже сумнівалася, що їй пощастить здійснити бажаний замір: хто ж їй дозволить самій тинятися по місту? Як пробратися до корчми й шукати там козаків, які співчувають Залізнякові? Нарешті, хто повірить словам єврейки?

Тим часом урочиста присяга закінчилася. Духівництво з корогвами пішло назад до своїх монастирів, костьолів, церков, і передзвін затих. Тоді Гонта звернувся до губернатора:

– Якої ще присяги зажадає від мене ваша ясновельможність? Ще раз кажу, що ні заради дружби, ні заради вигоди я не зречуся свого священного обов’язку перед вітчизною, а віддам за неї життя, до останньої краплини крові… В ім’я цього найсвятішого обов’язку я навіть не побоюся душу свою в пекло послати. Невже й досі його ясна мосць має сумнів?

– Ні, я тобі вірю, мій любий сотнику, – розчулено відповів губернатор і гаряче обняв Гонту. – Вірю, як собі… і, певно, незабаром поздоровлю пана з чином полковника!

– Спасибі! – зніяковів, почувши таку обіцянку, Гонта.

– Та й вас усіх чекає по втихомиренні краю щедра нагорода! – гукнув до козаків Младанович.

– Спасибі! – загаласувала команда й лавами рушила до міста. Губернатор з Гонтою і почтом повернувся до свого замку. Люд теж почав розходитися по домівках. Нові знайомі провели Сару до її тітки й заспокоїли стару.

Після Гонтиної присяги й звістки про те, що гайдамаки зібралися під Лисянкою, щоб почати облогу тамтешнього замку, уманці трохи заспокоїлись і гарячково заходилися укріплювати шлях од мурів міста до озера, а також влаштовувати там збройний табір. Козаки копали рови, а євреї і навіть єврейки кошиками та відрами носили на вали землю й утоптували ЇЇ ногами. Опріч того, усі чоловіки, спроможні носити зброю, почали вчитися стріляти, битися на шаблях і виконувати інші військові вправи. Шляхтичі, що з’їхалися до Умані, взялися вчити євреїв, яких на воєнні екзерциції з’явилося понад три тисячі…

Від раннього ранку до пізньої ночі під Уманню стояв войовничий гамір; в одному місці, на рівнині, без упину гриміли постріли – то окремі, то суцільними сальвами; на майданах лунав брязкіт сталі, над новим табором здіймався безугавний гомін… Здавалося, що місто з усіх боків облягли ворожі сили й штурмують його без перерви, без відпочинку!

На другий же день по приїзді Capa помітила, що нагляд за нею послабився: страх перед майбутнім остудив пристрасті, зосередивши всі помисли тільки на одному егоїстичному прагненні врятувати своє життя. Capa могла вільно виходити на вулицю й блукати містом, прислухаючись і придивляючись до життя, що вирувало довкола. Часом вона ходила на міський вал і, припавши оком до щілини між палями, дивилася в далечінь. Дівчину тривожили думки про майбутнє…

Особливо напружено думала Сара над тим, як би при першій появі гайдамаків дати знати про себе Петрові, – адже коли вони ввірвуться до міста, то і їй, либонь, не уникнути смерті… Чи, може, одягнутись у просте міщанське вбрання, – купити його, звісно, неважко, – або дістати в кого-небудь хреста й повісити його на шию? Але якщо євреї дізнаються про хрест, то вб’ють її раніше від гайдамаків. Capa сушила собі голову й нічого не могла придумати… Утекти з Умані?! Якось непомітно змішатися з юрбою тих, хто щоденно йде на роботу до табору, а звідти, як смеркне, податися полем до першого села або хутора й сповістити Залізняка про небезпеку?! Ця думка здавалася дівчині здійсненною, і вона врешті на ній зупинилася.

Передусім Capa вирішила обійти кругом міські вали й згори роздивитися, чи немає поблизу села або хутора. Цілу ніч вона не спала, думаючи про Петра, Прісю та батюшку… Любі образи друзів ніколи не меркли в Сариній пам’яті, а як заходила ніч, вони уявлялися їй ще виразніше й стояли перед очима, немов живі, особливо коханий Петро… він так любо, так пильно дивився в очі дівчини, що серце її тремтіло й завмирало від болю… Чи живий він, чи, може, вже й загинув? Тоді навіщо і їй жити, терплячи нескінченні муки! Ох, якби знати, де вони всі, що з ними? І Capa стискала руками палаючу голову й непорушно сиділа цілими годинами… Цієї ночі дівчина зважилася вирватись із своєї клітки: взявши трохи харчів, приготованих ще раніше, й переступивши через сонну тітку, вона опинилася на вулиці. Їй в обличчя війнула свіжа передсвітанкова прохолода; Capa бадьоро попростувала кривими вуличками міста, вибралася на вал і покралася нечутною ходою, заглядаючи у кожну шпарину в частоколі.

Ще тільки починало світати, над полями слався туман, голубуватим серпанком повиваючи далину. Capa йшла обережно, напружуючи і слух, і зір. Місто ще спало, й ніщо не порушувало глибокої тиші… Зненацька за наріжною вежею почулася тиха розмова. Дівчина вловила одну фразу: «Не підемо проти своїх братів нізащо!» Capa навшпиньках підкралася до найближчого виступу вежі і, причаївшись за ним, почала підслухувати. Розмовляло три голоси: один – м’якого баритонального тембру, другий – верескливий, наче півнячий, а третій – хрипкий бас… Говорили про наказ, одержаний від сотника, очевидячки, вночі, – на ранок підготуватися в похід.

– Щоб Гонта зрадив Україну і продав віру за маєток – не повірю! – півнем викрикував фальцет.

– А присяга? – хрипів бас.

– Що «присяга»? – гаряче озвався третій голос, баритон. – Яка ціна їй, коли вона дається не з доброї волі… і перед ким? Перед ксьондзами, перед латинянами, що ненавидять нас!

– Ну, одначе він цілував і свій хрест… – заперечив хрипун.

– Цілував… а що ж, на твою думку, йому було робити, пане хорунжий? Присягнути, що приєднається до повстанців, що піде проти панів?

– Ха-ха! – засміявся фальцет. – Добре було б! От би повитягалися голені пики ксьондзів і плебанів… та й Младанович присів би!

– Авжеж, – весело підхопив баритон. – Та ви, братця, згадайте, що казав Гонта? Він присягав, а за ним і ми, що залишимося вірні своєму обов’язку… А обов’язок до вітчизни сотник вважає за найсвятіший і за нього ладен душу чортові закласти… А щодо дідича, князя, то Гонта заприсягнув, що віддасть життя за його підданців… Тепер розміркуйте, панове, що є вітчизною і для нас, і для нашого ватажка-сотника?.. Невже чужа, ворожа, ненависна Польща з її озвірілим панством та гадючим латинством? Ні, звичайно, ні! Вітчизною нам була, є й буде Україна… І ось цієї замордованої панами вітчизни ми не зрадимо, в тому й присягалися! Та ще присягалися захищати княжих підданців… А хто ж княжі підданці? Та ми ж, колишні козаки, вільні люди, яких ляхи обернули на рабів, на бидло… То за це бидло ми й понесемо свої голови, на тому й хреста цілували.

– От так пан осавул! Оце добре… Чорт його батька знає, як добре! – по-півнячому крикнув фальцет. – Якщо і в пана сотника такий розум…

– То я йому в ноги чолом… – крекнув вдоволений бас.

– Та ось ви розміркуйте і про цей похід, який нас чекає… тут штука!

– Штука?! – знову вереснув фальцет.

– А ти як думав?.. Та побий мене сила божа, коли це не хитрощі, які полякам кісткою в горлі стануть… Пішли чутки, що Залізняк з усіма силами залишив Лисянку й вирушив на Умань. То слід би, на здоровий глузд, зараз же стягти у фортецю все військо й засісти в ній… а тут – оголошують у такий час похід, щоб лишити фортецю без захисту…

– А хто ж це придумав? – спитав бас.

– Звісно, Гонта… Шляхта, гадаю, до цього не додумалась би.

– Ой, то це недарма! – зарепетував фальцет.

Тут i Сара мимохіть скрикнула: розмова Залізняка й Гонти у корчмі постала перед нею в новому світлі, вона тепер зрозуміла, що Умань приречена на загибель.

– Тю на твою голову! – прохрипів бас. – Ще хтось підслухає…

– Та, мабуть, уже й підслухав, – з тривогою мовив баритон. – Я наче якийсь крик чув. Он з того боку.

– То давайте обшукаємо все навколо! – підхопили обидва співрозмовники й швидко пішли до протилежної стіни вежі. Ні жива, ні мертва причаїлась Capa за палями, які стояли в кутку.

– Здається, немає нікого… – промовив, озираючись навколо, стрункий козак, що розмовляв баритоном.

– Ані біса! – підтримав його фальцет, власником якого виявився огрядний, приземкуватий лицар.

– Пошукаймо ще, – прохрипів бас.

– Атож, такого язика залишати на свої голови небезпечно! – погодився й баритон. – Ану лишень розкидаємо ці палі, чи не там заховався сатана?

Сара вся похолола. «Прощай, Петре! Кінець!» – майнула в її голові остання думка й згасла… Але фальцет зненацька вигукнув:

– Стривайте, братця! Он де підслухач, шпигун! – і показав на якусь невиразну тінь, що майнула поблизу. – Переймай його!

Не роздумуючи, усі троє кинулися на влови. Спершу Сара не могла навіть зміркувати, чому її не тягнуть на розправу, й сиділа, заціпенівши від жаху; та коли голоси переслідувачів затихли, дівчина зрозуміла, що вона врятована. Виглянувши з-за паль і пересвідчившись, що поблизу немає нікого, Capa прожогом вискочила із засідки, метнулася в протилежний бік і збігла косогором на вулицю. Але вона тільки тоді відчула себе в безпеці, коли опинилася на майдані, де вже метушилися люди.

Від пережитого страху в дівчини підламувались ноги, й вона сіла під синагогою перепочити. Довго так просиділа сердешна без думки, без волі, без бажань, поки нарешті отямилась.

Тим часом у місті зчинилася страшенна тривога: обивателі перебігали з будинку в будинок, з вулиці на вулицю, збиралися на майдані, де вже стояв гомін тисяч голосів, чулися стогін і плач… Спочатку Сара не звертала уваги ні на метушню, ні на гамір, та потім, коли трохи опам’яталась і згадала розмову біля вежі, відразу зміркувала, що звістка про похід Залізняка на Умань уже, мабуть, поширилася по всьому місту.

– Чого це на майдані такий тиск? – спитала Сара у якоїсь єврейки.

– Чого? – перепитала та. – Ой мамеле! Хіба не знаєш? Гайдамаки йдуть, розбійники йдуть… Сто тисяч! Там у губернатора раду радять… Але що та рада поможе?

– Невже немає рятунку? – прошепотіла дівчина. – Невже мене знову чекають такі страхіття? Ні, тікати, тікати! – схопилася вона руками за голову. – Туди, через головну браму до табору… а звідти… куди? Ох, не знаю!.. Та однаково… на волі ліпше, ніж у цій в’язниці!..

А на майдан уже виїжджала команда й шикувалася в лави; пишне вбрання і повне похідне спорядження надавали вершникам переможного вигляду, який викликав у переляканих уманців надію, що такі орли захистять їх з жінками й дітьми від гайдамаків. Нарешті із замкової брами виїхав на сірому жеребці губернатор, позаду – Гонта з Шафранським, а за ними – кавалькада вирядженої й озброєної до зубів шляхти.

– Шановні міщани, городяни й підданці князя, а також пишна шляхта, що з’їхалася під захист нашої неприступної фортеці! – урочисто звернувся до натовпу губернатор. – Бог послав нам випробування, але разом з тим милосердний творець дав нам у руки й надійний щит од стріл і мечів ворожих. Крім нашої випробуваної в боях і відданої надвірної дружини під проводом хороброго й славного сотника Гонти, в нас під корогвами є до шести сотень доблесного ясновельможного лицарства та молодої міліції – нових Маккавеїв, які за кілька днів досягли дивовижних успіхів у вояцькій справі, – набереться до трьох тисяч, та й при потребі ми всі до одного підемо на ворога… То невже ж ми, за цими міцними мурами й глибокими ровами, боятимемося гайдамацьких банд, озброєних лише косами та дрючками? Ха-ха! Ласкаво просимо до нас у гості – під картеч наших гармат, під рої куль, під посвист ядер і бомб… Запасу в нас вистачить на півроку, а не далі як через два тижні прибуде на допомогу місту й могутнє військо великої імператриці російської, з котрою, за певними вістями, Річ Посполита вже уклала союз… З’єднавшись, орли – двоголовий і одноголовий – вмить розметають цих поганців, так що й сліду не залишиться не тільки від них, але й від їхніх жінок та дітей!..

Над юрбою, мов порив бурі, знявся гомін, – не то радісний, не то загрозливий, – і одразу ж ущух.

– Ми отримали вісті, нібито зграї бидла під проводом розбійника, скаженого пса Залізняка й запорозької наволочі, не взявши Лисянського замку, рушили на Умань. Хоча й важко повірити в можливість такої нечуваної дурості й зухвальства, проте ми, на всякий випадок, вжили відповідних заходів. Комендантом фортеці, а отже, і начальником усіх сил її, як міліції, так і шановного лицарства, – я призначаю випробуваного у боях, відомого стратега й фортифікатора, його мосць пана Шафранського!

У відповідь залунали схвальні вигуки і вгору злетіли шапки.

– Шановному ж довудцові надвірної дружини, нашому сотникові Гонті, я доручаю нагляд за околицями Умані; він стане на дорозі, що йде з Лисянки, і розжене гайдамацькі банди, в разі вони зважаться наступати, а якщо стрінеться з переважаючими силами ворога, тоді, давши їм відсіч, відступить до Умані й приєднається до її оборонців!

Мертвою мовчанкою зустріла юрба ці слова. Кожному було ясно, що відправка єдиного регулярного війська кудись у степ, та ще в таку критичну хвилину, є нічим не виправданий риск, який може мати фатальні наслідки: шлях на Умань іде степами, його видно з усіх боків, і ворог, помітивши від’їзд з фортеці війська, може вдарити з протилежного боку й відрізати Гонту зовсім; крім того, відправка двох тисяч козаків проти п’ятдесяти, – а дехто вважав – проти сотні тисяч гайдамаків, – здавалась усім божевільною вигадкою: цю жменьку було легко оточити й зім’яти; та й, зрештою, зустрівшись віч-на-віч зі своїми кревними братами, одновірцями, чи встоять козаки перед спокусою єднання?

Усе це інстинктивно зрозуміла або відчула серцем юрба, а тому після кількох секунд важкої мовчанки прокотилося спершу глухе ремство, почулися окремі вигуки: «Що ж це таке? Нас залишають без захисту? Зі зв’язаними руками віддають на погибель гайдамакам?» – що незабаром переросли в загальний крик…

Младанович зблід, пишне панство збентежилося… Але Гонта, виїхавши наперед, звернувся до схвильованого люду із палкою промовою:

– Високошановні городяни! Ваші нарікання свідчать про вашу надію на вірне військо й про страх з приводу його від’їзду з фортеці… За таку втішну для нас думку я сердечно дякую вам і від себе, і від хороброго козацтва! Та дозвольте мені заспокоїти вашу тривогу: я не полишаю, не кидаю міста, а тільки йду в передову охорону, не втрачаючи й на хвилину зв’язку з фортецею. Адже необачно залишати твердиню без варти зовні – тоді ворог міг би вночі, потай, підповзти і вдарити на сонних. Я виступаю з Умані, щоб оберігати ваш сон, щоб при першій появі розбійників затримати їх, дати відсіч і поспішити на захист рідного й любого нам міста… Може, ви затаїли сумнів щодо моєї вірності? Але ж я присягався перед господом богом… Якщо вам не досить присяги, то подумайте: риба шукає, де глибше, а людина – де ліпше; та де ж мені може бути ліпше, ніж у князя? Хто мені може дати більше добра, як князь? То який же дідько спокусить мене? Втікач-гайдамака з Січі чи що? Коли вам і цього мало, то знайте: як і ясному панові губернаторові, мені відомо, що російські війська стоять на кордоні, а може, й перейшли вже його. Отже, й порозбійничати з гайдамаками мені довелося б з тиждень, не більше… і за цю коротку втіху я погодився б утратити всі мої маєтності, знедолити сім’ю і потрапити на палю? Та невже ж я такий дурень?! Та коли й цього вам мало, то чи не безпечніше тримати ненадійну людину за мурами, ніж усередині: там, на полі, ми тільки спроможні збільшити на дві тисячі душ п’ятдесятитисячне гайдамацьке військо, а тут, схотівши зради, зможемо відчинити браму, перекинути мости й впустити ворога в самісіньку Умань…

Натовп спершу понуро мовчав, та чим далі говорив Гонта, тим ясніші ставали обличчя слухачів, а при останніх його словах уже почувся схвальний гомін і вигуки:

– Правда, правда! Ми тобі віримо!

– А моїх козаків що може схилити до віроломства? – вів далі сотник. – Тижневий грабунок, за який буде тільки одна нагорода – шибениця або паля?! Гай-гай! Вони знають, що князь дав їм волю, що їхні сім’ї звільнено від усяких повинностей і поборів, а тепер іще оголошую своїм козакам, що князь за їхню вірність при втихомиренні хлопів дарує їм у вічне й спадкове володіння і садиби, і землі, по десять моргів на душу.

– Спасибі князеві! Пошли йому, боже, вік довгий! – збуджено загомоніли козаки, щиро зрадівши з князівського дарунка.

Capa слухала Гонту з надзвичайним хвилюванням, вона тепер уже не мала сумніву: сотник лукавить і двоєдушничає, щоб виїхати з міста й віддати його в гайдамацькі руки… А вона мовчить і не викриває зрадника! О, який жахливий злочин! Але якщо вона викаже Гонту, то гайдамаки будуть розбиті, замордовані…

Ці душевні муки довели дівчину до такого нервового напруження, що вона вже ледве стояла на ногах і майже втрачала свідомість… Раптом, заломивши руки, Capa скрикнула в розпачі:

– Господи! За що ти поставив мене поміж двома мечами?!

Сусіди кинулись були до дівчини, та, глянувши в безтямні очі, одвернулися, зрозумівши, що страх і горе потьмарили її розум.

– Чи вірите ви тепер, дорогі земляки, мені й моїм козакам? – на весь майдан вигукнув у цю мить Гонта.

– Віримо! – одностайно відповіла юрба.

Тут нервове збудження Сари дійшло до крайньої межі, й вона, зібравши останні сили, крикнула:

– Не вірте: він зрадник!

Крикнула і впала, мов нежива, біля дверей синагоги.

Метушня, що було знялась поблизу дівчини, лишилась непоміченою серед загального збудження й звуків урочистого маршу надвірної команди, яка вирушала в похід.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 389 – 396.