33. Загін Найди виривається з оточення

Михайло Старицький

Мовчки й швидко мчав загін вузькою просікою. Попереду їхав посланець, який вручив Найді листа від Мельхіседека: з міркувань безпеки його були лишили за милю до монастиря в лісі, з двома охоронцями, а тепер, на зворотному шляху, вони знову приєдналися до загону. Після двох годин швидкої їзди густий ліс став рідшати. Блідий місяць освітлював дорогу. Коні помчали ще швидше й незабаром винесли вершників на широку галяву.

Тільки тепер зупинив Найда свій загін і, перехрестившись широким хрестом, під’їхав до Мельхіседека.

– Отче святий! Як же ви себе почуваєте? – запитав він із співчуттям блідого, скоцюрбленого владику, що повис на руках Петра й диякона.

– Кепсько, сину мій, – ледь чутно прошепотів страдник.

– Владика так не доїде, – зауважила й Дарина.

– То ми ось що зробимо, – сказав, хвилину подумавши, отаман. – Зв’яжемо двох коней вуздечками й попругами, до сідел гарненько прилаштуємо кирею і на неї покладемо владику: так йому буде зручніше – лежачи, а не сидячи… Певна річ, з обох боків їхатимуть дозорці, щоб тримати коней за вуздечки й пильнувати святого отця.

Від’їхавши од Мельхіседека, Найда сказав дияконові, що ні в Білу Церкву, ні в Радомишль вони не поїдуть: адже ж завтра вранці туди за ними напевно помчить погоня, а тому треба податися зовсім в інший бік і збити ворогів з пантелику.

– Розпитай у провідника, – додав отаман, – як звідси трапити до Дніпра найближчим і найбезпечнішим шляхом.

Диякон, трохи перегодя, повідомив Найду, що звідси найближче Глібівка і коли їхати глухими стежками, навпростець, то на переправу можна, певно, прибути вже десь під ранній обід.

– Ну й гаразд! – вирішив отаман. – Не будемо гаяти часу. Тільки, на бога, бережіть владику.

– Я не відступлю й на крок від нього, – озвалась Дарина.

– Моя радосте! – тихенько мовив Найда і відразу ж голосно крикнув: – Гайда! З богом!

Отця Мельхіседека поклали на імпровізовані ноші, влаштувавши навіть зручне узголів’я, дали йому кілька ковтків вина й бадьоро помандрували далі.

Дорога пролягала пагористою долиною, облямованою справа й зліва лісами. Місцевість була безлюдна: до самого світанку вони не зустріли жодної душі. На світанні загін в’їхав у густий ліс і, розтягшись по вузькій стежці, мусив просуватися дуже повільно, поки не вибрався на невелику галявину.

– Ну, тепер дідька лисого нас хто знайде! – самовдоволено сказав провідник. – Тут можна сміливо зупинитись і дати коням перепочити й напитися… онде біля того струмка.

– А скільки ще до Глібівки? – спитав Найда.

– Миль зо дві, не більше… Тільки далі підуть гори… і ліс до самої переправи на Дніпрі, – відповів провідник.

– А лядських посіпак немає на переправі?

– Де б вони взялися? Тут, власне, й переправи справжньої немає, а є в рибалок великі човни й дуби…

«Господь наш притулок!» – подумав отаман і звелів трохи перепочити й напувати коней.

Через годину, коли скісні промені сонця пронизали лісові хащі, обливши верховіття дерев багрянцем, подорожні вирушили в путь. Дві милі, впродовж яких круті узвози чергувалися з небезпечними спусками, видалися за добрі чотири, й деякі скептики вже почали сумніватися, чи не завів їх провідник у пастку. Але синява величної багатоводної ріки, що заблищала крізь просвіти в листі, одразу розвіяла всі підозри.

Проте Найда не виїхав на берег, а, зупинившись на узліссі, послав з дияконом і Петром провідника, щоб вони найняли для переїзду на лівий берег Дніпра великий байдак, сам же пішов до отця Мельхіседека, допоміг зняти його з коня й покласти долі, на м’якій підстилці. Владика виглядав значно краще: зручні ноші й чисте запашне повітря зробили своє… Та й Дарина вже встигла перев’язати йому скалічені ноги й тим хоч трохи вгамувала страшенний біль.

– Хай вас бог благословить радістю і щастям, мої діти, за вашу великодушність… за вашу самопожертву ради мене, грішного, – зворушено прошепотів отець Мельхіседек, урочисто поклавши руки на схилені до нього голови Найди й Дарини. Цілком зрозуміло, що в юному шляхтичеві напівживий ігумен не міг пізнати дочки генерального обозного, а благословив її і Найду як відданих друзів, як вірних синів України; але для дівчини й лицаря це благословення набрало іншого змісту й примусило молоді серця забитися жвавіше. Щасливі, до сліз зворушені благословенням, вони припали устами до висохлої руки архіпастиря.

Тим часом байдак, широкий і місткий, причалив до берега з чотирма добрими веслярами й стерничим на кормі. Отця Мельхіседека перенесли й поклали на киреях у передній частині байдака. Найда хотів був попрощатися з владикою, але щось поміркував і підкликав до себе диякона.

– Знаєш, панотче, що мені зараз спало на думку?

– А що, пане отамане? – зацікавився диякон.

– Слухай лишень! Щоб дістатися до Жаботина, де наш гетьман призначив місце для загального збору, нам треба буде пробиратися повз Радомишль, Фастів, Білу Церкву, Корсунь, куди прямує і кварцяне військо. Зустріч з ним для нашого загону не дуже бажана. Та, крім того, тепер і в замку зчинився переполох і, певно, звідти вислали за нами погоню. То нам довелося б крутитись між двох огнів…

– Істинно так! – вирік диякон. – Але камо убо грясти?

– А ось куди! Переправитися всім на цьому байдаку… коні плавом… і махнути лівим берегом… до самої Чигирин-Діброви… Тут і дорога відома, і наші кревні брати нікому нас не викажуть, а проведуть добрими стежками… В Чигирин-Діброві переправимося через Дніпро знову на правий берег, та ще, напевно, й залучимо когось до свого загону – і гайда; невеликий перегін, рукою подати: Круглий ліс, за ним переліски, степи, Мотронинські ліси, а там і Жаботин.

– Амінь! – захоплено виголосив диякон. – Господь глаголе твоїми устами. Саме лівим берегом… поки ті кварцяні війська збиратимуться в похід, то нашого й сліду не буде, а потім ми їх уже гуртом зустрінемо й розметаємо…

– Отак і буде, – упевнено потвердив Найда. – А тепер сідайте!

Подив і радість охопили повстанців, коли вони почули команду свого отамана. Швидко зв’язавши повіддя коней, усі розмістилися на байдаку. Стерничий крикнув: «Наляж»; байдак схитнувся і навскоси, проти течії, рушив до того берега; звичні до води коні довгою низкою потяглися за ним плавом.

Ще тоді, як отця Мельхіседека поклали в лісі на киреях, він одразу ж заснув міцним життєдайним сном, – його сонного і на байдак перенесли… Дарина сіла у нього в головах, влаштувавши щось подібне до шатра над посивілою головою страдника. Найда, схрестивши руки, стояв на середині байдака і пильно вдивлявся, чи немає де на березі підозрілої метушні, чи не виткнуться з-за прибережної шелюги ворожі човни. Його обличчя було холодне й спокійне, але вогники, які спалахували в очах, свідчили, що він дуже хвилювався. Мить була вирішальна і для порятунку дорогого, всіма шанованого владики, і для купки завзятців, що зважилися на такий одчайдушний подвиг. Усі це розуміли і, стискаючи в руках набиті рушниці, тривожно вдивлялися в голубу далечінь ріки… Але ніде нічого підозрілого не було помітно. Лагідні дніпрові хвилі плавно гойдали байдак, від ритмічних ударів весел він злегка здригався і йшов проти течії, поволі наближаючись до протилежного берега. Критична хвилина минула! Руська земля була за два-три сажні, а високий польський берег уже вкривався прозоро-сизою імлою.

– Ху! Проніс господь! – радісно вигукнув отаман і, глибоко зітхнувши, сів на лавочку.

– Взбранному воєводі побідительна! – заспівав був диякон, але в ту ж мить байдак ударився об підводний камінь і так похитнувся, що диякон, мимохіть перервавши свою канту, замалим не впав у воду. Загальний радісний настрій вилився в добродушний регіт. Тим часом від поштовху прокинувся і владика; міцний двогодинний сон, видно, підкріпив його.

– Де я? – тихо спитав Мельхіседек, підводячи голову й здивовано поглядаючи довкола.

– Серед безмежно відданих друзів, – відповів Найда, – і на руській землі, далеко від наших ворогів.

– Помічник і заступник послав мені рятунок! – тихо мовив владика і з сльозами зворушення, спрямувавши погляд в блакитну височінь, поринув у безмовну молитву.

Отаман, розпитавши стерничого про сусідні хутори, негайно послав Петра в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб одвезти превелебного отця у Переяслав. Один з веслярів, поважний дід, взявся супроводити його аж до Переяславського монастиря; цей провідник став у пригоді ще й тим, що був знахарем і зараз же приклав до ран ігумена листя, яке полегшило нестерпний біль.

Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Діброви інша й Найда, цінуючи кожну хвилину, поспішав, він не міг супроводити владику, який, з огляду на тяжкий стан, мусив їхати дуже поволі. Провівши Мельхіседека милі за дві од берега, колишній чернець попрощався з ним, заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужає.

Зворушливим було їхнє прощання…

Ігумен розчулився до сліз:

– Хай господь воздасть вам, діти мої, за ваше добре діло. Не за себе я дякую вам, славні лицарі, а за нещасну, розтерзану Україну. Що мені життя? Що мені це житейське море, охоплене пристрастями? Там, в оселях небесних… коли б удостоїв мене, грішного, милосердний господь, – там заспокоєння від усіх турбот, там світло вічної любові й туди повинен прагнути дух наш. Але Всевишній одвів від мене сю годину… послав мені рятунок… Певно, життя моє ще потрібне на землі, потрібне Україні. Воно завжди належало й належатиме їй. Благословляю ж тебе, любий сину, озброєний мечем для захисту братів і їхніх святинь. Перст божий над тобою… Прямуй же туди, куди вказує він… і поклади душу свою за віру і за друзі свої… Віддай життя цілком вітчизні, не спокушаючись принадами світу цього! Амінь!..

При останніх словах владики Найда й Дарина мимохіть глянули одно на одного й відчули, як їхні серця стис крижаний холод… Бліді, схвильовані, вони попрощалися з настоятелем і мовчки погнали коней, прагнучи в шаленому леті розвіяти тяжке, гнітюче почуття, що охопило їх…

Вершники, котрі супроводили отамана, ледве встигали за ним та його джурою.

Озирнувшись назад і побачивши, що загін трохи відстав, Найда нарешті заговорив до Дарини:

– Невже мою кохану панну збентежили простодушні слова шановного отця… чи, може, навіть похитнули?

– Ні, – твердо відповіла дівчина, – ніхто й ніщо не може похитнути мого серця, а гаряче, пройняте високою любов’ю слово владики не могло збентежити вже тому, що ми насамперед виконаємо свій обов’язок!

– Ангел небесний! – в пориві почуття вигукнув отаман. – Ти – мій світоч, ти – моя зірка провідна!

Швидко, без особливих пригод і ризикованих зустрічей їхали вниз понад Дніпром наші подорожні. Тільки коло самої Чигирин-Діброви російська прибережна сторожа мало не схопила їх як польських шпигунів; але запевнення провідників і дукати уладнали непорозуміння, яке могло скінчитися великою неприємністю. А втім, завдяки цій сутичці з’ясувалося, що в Чигирин-Діброві стоїть якась московська рота й стежить за другим берегом Дніпра, де з’явилися польські команди. Ця обставина змусила Найду негайно переправитися на той бік. Дарина особливо наполягала на цьому: вона страшенно боялася, щоб її не впізнали батькові знайомі, та й з ним самим побоювалася зустрічі.

Найняли кілька човнів, і темної ночі маленька флотилія рушила до польського берега. Переправа вдалася якнайкраще, і подорожні щасливо висадилися в дикому, безлюдному місці, серед гір і ярів, поміж селами Воронівкою й Бужином.

Зійшовши на берег, загін, не відпочиваючи, рушив гористою місцевістю до Чигирина. Але темрява, рясний та дрібний дощ і небезпечні стежки, протоптані по косогорах, байраках, понад урвищами, дуже утруднювали шлях: коні йшли поволі, обережно ступаючи. Уже почало світати, а подорожні встигли від’їхати од Дніпра не далі, як на милю, лише тепер вибравшись на рівне поле.

Загін зупинився в невеличкому гайку, який, немов оазис, розрісся на степовому рубежі. Змучені коні потребували відпочинку, й людям треба було відновити сили.

– Коли б нам тільки проскочити цей голий степ, то ми б тоді були як у бога за пазухою, – сказав диякон після легкого сніданку.

– А там же, що буде за цим степом? – спитала Дарина.

– Ге, шановна панно, там почнуться ліси, а ліс для нашого брата – і хата, і замок! Ось перший ліс буде Кругляк… авжеж, Кругляк найближче звідси, – ствердно кивнув головою диякон і випустив з-під навислих вусів цілий клубок диму. – А за Кругляком піде одразу ж… ні, не одразу, там миль зо три перегону теж полями… а там піде Довгий ліс, а за Довгим майже суспіль потягнуться непролазні пущі – Мотронинська, Гончарна, Лебединська…

– А до Кругляка далеко звідси? – перебив балакучого диякона Найда.

– Та миль із п’ять або шість… На добрих конях півдня їхати без перепочинку…

– Наші коні не з гірших, – зауважив отаман. – Хай тільки відпочинуть та попасуться…

– Що й казати, – позіхнув диякон і, зручніше умощуючись на траві, додав: – Ми теж якусь часинку поспимо… вартові на своїх місцях… а рушимо в обідню пору… якраз… до вечора в Кругляку… там і спочинемо… – Богатирське хропіння перервало його мову.

Коні, вилежавшись у затінку, щипали тепер на узліссі соковиту траву; вартові двічі змінилися, а всі інші спали. Було вже геть-геть за полудень, як з дальнього горба, на якому стояв вартовий, почувся тривожний свист… Сигнал одразу підняв на ноги весь загін…

– Що трапилось? Де ворог? До зброї! – залунали тривожні голоси, і за хвилину гайдамаки вже були на конях і чекали наказу свого отамана.

У цей час підскакав до загону вартовий.

– А що там, Голобле? – спитав його Найда.

– Та за милю, а може, й більше, пане отамане, показався спершу, наче цятка, один вершник, потім десь зник, а незабаром з’явилось уже двоє і знову щезли.

– Теж, певно, сторожа… дозорці… А не помітив – наші чи поляки?

– Не розбереш… важко розпізнати на такій відстані… От наче чорні цятки.

– Треба вирушати! – скомандував отаман. – І швидше, щоб нам не перетяли шляху… Тепер, панотче, уже ти нас веди, тобі ці краї відомі!

– Аки п’ятериця перстів, – озвався басом диякон. – То за мною ж, не гайте часу!..

– Гайда! – гукнув отаман, і вся команда навскач вилетіла з гайка й помчала рівниною на захід, куди вже й сонце хилилося.

На обрії позаду загону знову з’явилися три-чотири рухливі цятки, але незабаром десь пощезали. То були передові вершники загону Стемпковського, котрий простував у напрямі Білої Церкви, щоб з’єднатися з головними силами кварцяного війська; до цього загону, по виїзді з Лисянського замку, почали дорогою приставати й інші шляхтичі з своєю челяддю, так що їх зібралося тепер понад сімсот чоловік.

Години дві без зупинки їхали наші подорожні, не помічаючи навкруги нічого підозрілого: голий степ розстилався тепер велетенським колом; на рубежах його поки що не було видно якогось значного руху, тільки праворуч і ліворуч позаду з’являлися іноді поодинокі рухомі цятки, – це могли бути й дрохви, що вільно розгулювали в степу.

Найда на хвилину зупинив свій загін, щоб дати коням перепочити.

– Далеко ще до Кругляка? – спитав він диякона.

– Ген від тих могил буде милі три з гаком, – невпевнено відповів диякон.

– Отже, навряд чи завидна доберемося до нього, – сказав отаман. – А я думаю, що то не дрохви, – показав він назад.

Диякон почухав потилицю і, свиснувши, помчав уперед, а за ним і всі гайдамаки.

Та тільки-но загін порівнявся з могилами, що височіли за півмилі, як із-за них справа й зліва кинулися на гайдамаків сотні вершників…

– Ляхи! – крикнув Петро.

– Вперед! – скомандував отаман і з присвистом гукнув на коня.

Розумні тварини, прищуливши вуха, помчали вихром. Жоден козак не відстав од свого отамана. Дарина скакала поруч нього, а диякон вихопився навіть уперед, щоб показувати дорогу. Незабаром стало видно, що важкій польській кінноті не угнатися за легкими козацькими кіньми; відстань між переслідувачами й жменькою втікачів поступово збільшувалась, і замість того, щоб перетяти шлях гайдамакам по діагоналі, поляки зімкнули свої лави вже позаду й тепер гналися за втікачами всі разом.

Якби поблизу був ліс, то Найда тільки посміявся б з ворожого загону; та, на лихо, лісу не було видно, а поляки невідступно переслідували козаків…

– Стій! – скомандував отаман. – Ми попереду на півмилі, поки ляхи наблизяться – коні перепочинуть… інакше позаганяємо їх…

Усі зупинили коней і навіть позлазили на землю, щоб дати їм змогу відсапнути й набратися сили; а коли погоня наблизилася на два постріли, гайдамаки знову скочили на коней і вихром помчали вперед. Кілька разів вони вдавалися до цього способу.

Після кожної такої зупинки було видно, що гладкі шляхетські коні бігли дедалі повільніше й важче. Але й козацькі коні вже напружували останні сили. Після першої зупинки вони ще помчали швидко, навіть іноді зриваючись на галоп, після другої побігли іноходдю, після третьої пішли ступою.

Нарешті, коли вже зайшло сонце, на золотаво-червоній смузі обрію показалась темна стяга лісу; але козацькі коні так заморилися, що підігнати їх було неможливо.

Вже на очах у ворога гайдамаки в’їхали в Кругляк, а поляки, не підступаючи близько, обложили ліс, щоб вранці зробити облаву й заполювати красного звіра.

Заглибившись у лісові хащі, гайдамаки розсідлали коней, а самі зібрали раду. Становище було безвихідне: якби вони мали свіжих коней, то під покровом ночі могли б сміливо їхати далі й, поки розвидниться, добралися б до майже неприступних лісів. Та, на лихо, козацькі коні були такі виморені, що не схотіли навіть їсти, а попадали на землю, важко, зі свистом дихаючи. Гайдамаки розуміли, що вранці поляки, які мають кількісну перевагу майже в десять разів, напевно стиснуть їх у цьому невеличкому лісі залізним кільцем, наче лисиць у пастці…

На раді було висловлено кілька пропозицій: одні пропонували окопатись і витримати облогу, поки не прибуде допомога, інші – диякон, наприклад, – воліли вночі підкрастися до поляків, перебити їх десяток-другий і на їхніх конях утекти. Дарина заперечила, адже шляхетські коні ще більш змучені й менш надійні, а тому ліпше негайно вирушати пішки, поки ще поляки не встигли оточити весь ліс, і за ніч відійти бодай милі на дві… Більшість козаків пристала на цю думку, та диякон висунув проти неї серйозні заперечення: на всьому просторі від Кругляка до Довгого лісу простяглася гладенька, мов скатерка, рівнина, без могил, без гайків, без байраків, а тому ворожа розвідка виявила б їх негайно.

– Слухайте, панове! – рішуче промовив отаман. – Перебити ворогів, скільки зможем, завжди встигнемо, навіть в останній сутичці, адже живими в руки не дамося, але ж нам треба знайти спосіб дістатися до Жаботина… Наказ батька Залізняка – передусім!

– Атож! – озвався диякон, підтриманий схвальним гомоном.

– Тут казали, – провадив Найда, – що ляхи до ранку не рушать з місця й не оточать ліс, а мені здається – вони вже всі попереду й перетяли нам дорогу, а позаду лишили, може, з десяток вартових – не більше. То, на мою думку, підгодувавши коней, нам треба податися в той бік, де нас не чекають, а п’яти-шести юнакам сховатися край узлісся з тилу; коли настане глупа ніч і ми всі будемо готові, котрийсь із п’яти пострілом подасть гасло. Тоді всі п’ятеро повинні зчинити страшенний гвалт, палити з пістолів і рвонутися назад, у напрямі Дніпра. Ляхи кинуться в погоню, а ми тим часом проскочимо боком, тоді шукай вітра в полі…

– Велеліпно! – у захваті вигукнув диякон. – Тільки треба тікати ліворуч… а потім податися прямо. А з хлопцями піду я і дам гасло. Бо коли обдуримо ляха, то треба ж буде й самим рятуватись… доганяти вас. щ

– Ліпше й не вигадаєш, дорогий панотче! – зрадів отаман. – Я був і сам хотів тебе просити… Тут треба людину відважну, досвідчену, обережну…

– Та я вже не просплю! Воістину! – урочисто проголосив диякон, і на тому погодилася вся рада.

Наближалася північ. Коні відпочили й попаслись, отже, можна було знов рушати в дорогу. Товариші перехрестились, попрощалися і, взявши коней за поводи, розійшлися в різні боки.

Диякон з Петром та ще з трьома гайдамаками пішов назад; поставивши товаришів по краях узлісся, сам він розташувався посередині. Прив’язавши коня, диякон поповзом вибрався з лісу й наблизився до ворожого ар’єргарду. Навколо панувала мертва тиша, тільки десь з правого боку долинав ледве чутний гомін: «Ще з півгодини зачекати – і гасло!» – подумав диякон і знов поповзом вернувся до свого коня.

– Ex, добряче б зараз закурити люльку! – промовив він тихо й дістав з-за пазухи кисет, набив тютюном люльку й почав шукати там же, в кисеті, кремінь і кресало; але в кисеті кременя не було. Диякон знов перетрусив кисет і всі кишені – кремінь зник. Розлючений такою невдачею, він заходився лаяти на всі заставки і кремінь, і кисет, і кишені, а, налаявшись досхочу, згадав, що в пістолі, яким він мав подавати сигнал, у курку, є кремінь. Недовго думаючи, диякон одгвинтив головку курка, вийняв гострий кремінь і викресав вогню; забравшись у густий кущ і прикривши люльку листям, він з насолодою почав курити, а докуривши, поквапно заховав люльку з кисетом за пазуху і витяг пістоля, щоб знову вставити в нього кремінь і подати гасло. Але – о жах! Кременя не було… Похоловши од цієї несподіванки, та ще в таку хвилину, диякон заходився шукати по всіх кишенях, обмацувати землю навкруги, шарити поміж корінням, обдираючи об нього руки, але все марно – кремінь як у воду впав!

Диякон у розпачі схопився за чуприну й почав її немилосердно рвати. А час минав, і становище загону ставало дедалі небезпечнішим.

Найда від нетерпіння й тривоги кусав собі губи; йому було невтямки, що ж могло трапитися з дияконом, чому він не подає гасла й змушує їх гаяти найсприятливіший час.

– Он уже наче посвітлішало на сході, і Великий Віз опустився… – бурмотів отаман, не знаючи, на що зважитись. – Чи, бува, не схопили наших поляки?

– Швидше до дяка! – нарешті шепнув він одному з козаків. – Дізнайся, що там?

– Я миттю! – відповів той і зник в темряві.

А диякон, пересвідчившись, що кременя він не знайде і гасла подати не зможе, у відчаї скочив на коня й почав гарцювати по узліссю, вигукуючи щосили:

– Стріляйте! Тікайте!

Посланий до нього хлопець, стривожений цими вигуками, подумав, що то галасують ляхи, і поспішив повідомити про це отамана; але в темряві заблудився та ще й, біжучи, зачепив курком рушниці за сучок, вона несподівано вистрелила. Поляки сполохались… Знявся страшенний гармидер… А козаки, чекаючи гасла від диякона (випадковий постріл хлопця пролунав з іншого боку), не рушали з місця. Хвилини збігали… небезпека зростала…

Позаду гримнуло кілька пострілів, почулися войовничі вигуки…

– За мною, вперед! – крикнув Найда, розуміючи, що кожна згаяна хвилина загрожує смертю, і помчав із своїм загоном ліворуч.

На сході вже почало розвиднятися.

Постріли, збивши з пантелику ляхів, погнали більшість їх назад, але частина вершників кинулась і в глиб лісу, туди, звідки пролунав перший постріл. Одно слово, через кілька хвилин втікачів було виявлено – блідий світанок виказав напрямок їхньої втечі. Хоча загін, скориставшись із замішання поляків, і відірвався трохи від них, але тепер становище переслідувачів було набагато вигідніше, ніж учора: частина загону Стемпковського, що вискочила вперед, кинулася навперейми втікачам, а друга погналася за ними, перетинаючи шлях до Дніпра… Козацькі коні летіли мов вітер, але кожен з утікачів почував, що із замкнутого ворогом трикутника вискочити неможливо. Наближалась фатальна хвилина останньої відчайдушної сутички…

Гайдамаки, усвідомлюючи жахливу безвихідь свого становища, напружували останні сили і все ще випереджали ворогів, які обходили їх праворуч і ліворуч… Коли втікачі обігнули невеликий горб, до них несподівано приєдналися диякон з Петром – вони наче з-під землі вигулькнули…

– Ліворуч забирай, ліворуч! – кричав диякон і летів, щодуху розмахуючи руками. – Праворуч за тією грушею упоперек довгий яр… Скачіть межею… в хлібах сховаємося!

Найда оглянувся назад: ляхи відставали, забираючи праворуч, навперейми… Ex, коли б проскочити через яр!..

Та, на лихо, зморені козацькі коні теж почали знесилюватись, а сильний супротивний вітер заважав їм бігти.

Але от попереду прослалися ниви пшениці й кукурудзи, ще не зачеплені ні серпом, ні косою, і втікачі, розтягшись вервечкою по межі, загубилися в лісі густих і високих стебел…

Добру годину їхали козаки хлібами, нарешті ниви скінчилися і за ними почалася безконечна рілля; зорана ще навесні, вона поросла бур’яном та реп’яхами; їхати по ній було б важко навіть свіжими кіньми, а змученими й поготів.

Козаки зупинилися. Отаман виїхав на горбок, де стояла фігура [Фігура – високий хрест з вирізаним на ньому розп’яттям та божою матір’ю з апостолом Іоанном (прим, автора).], і озирнувся навколо. Попереду, за кілька гін, височіли просторі будівлі багатого поміщицького хутора. Чи він був зайнятий якоюсь польською командою, чи стояв зовсім порожній – втікачі не знали; але одне те, що хутір залишився цілий, уже свідчило: гайдамаки сюди ще не заглядали.

Загін поляків, огинаючи ниви ліворуч, їхав риссю низами, а правого флангу зовсім не було видно: чи він, об’їхавши яр, тепер наближався до гайдамаків з фронту, чи, зіткнувшись з перепоною, повернувся знову на ниви й зник у високій кукурудзі. До Найди підскакали диякон з Дариною.

– Кепські справи!.. – сказав отець диякон.

Отаман, зсунувши шапку набакир, похмуро мовчав і тер рукою чоло.

– А як коні? – спитав він.

– Далі не підуть, геть з ніг падають, – похнюпившись, відповів диякон. – Звелися ні на що після вчорашнього…

– Виходить, кінець… Але дешево ми не продамо своє життя, розважимо наостанку козацьку душу… щоб ляхи знали її ціну!

– Що ж, поборемось, коли настав час, – почухав потилицю диякон. – Тільки чи не спробувати…

– Ось що, кохана панно, – звернувся Найда до Дарини, й голос його затремтів і погас, немов звук обірваної струни. – На все воля господня… що без неї наші уповання? І радість, і щастя – все тлін! Ми виконаємо свій обов’язок… покладемо голови за вітчизну… Але ти, панно, така молода і життя твоє ще знадобиться батьківщині… Скажи, що ти дочка російського вельможі, й ім’ям цариці вимагай захисту…

– Мій орле! – гордо відповіла Дарина. – Ти мене ображаєш. Щоб я у ляхів випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась і вимолювала собі життя… і в яку хвилину? Коли мої друзі жертвують ним за своїх братів, за віру? О ні! Для мене і щастя, і честь загинути разом з вами, дивлячись ворогові прямо у вічі… Та й навіщо мені без вас… без лицарів, без отамана… життя?

– Пробач! – тихо мовив Найда. – Я знав твою велику душу, але не міг подолати сердечного болю… Однак стривай! Не чекати ж нам кирпатої, склавши руки…

– Авжеж! – ожив диякон. – Залишити коней і кинутись у кукурудзу!

– Ні! – похитав головою отаман. – Ховатися, мов зайці – то не козацький звичай! Тікати – тікали ми від сильнішого ворога, щоб з’єднатися з братами, з головними силами, бо ми їм потрібні, а ховатися од смерті – це ганьба!

– То гайда на хутір, там захищатися зручніше…

– Можливо… А що, коли й коней там знайдемо?

– І справді, пане отамане! їй-богу, діло!

У цю мить сильний вітер зірвав з диякона шапку й погнав її на кукурудзяну ниву.

Найда раптом ударив себе рукою по лобі, його охопило незвичайне збудження.

– Врятовані! – радісно вигукнув він. – Якщо бог не відступиться, врятовані! Підпалюй з цього кінця кукурудзу! Вогонь зупинить їх, а ми махнемо на хутір.

– Друже! Батьку! Оце діло, так діло! Вогню! Підпалюй у кількох місцях з цього краю! Мерщій! Пали!! – шаленів од захвату диякон.

За мить уже горіло клоччя і підбадьорені козаки кинулись у всі кінці підпалювати посохлі високі стебла кукурудзи. Сильний вітер одразу роздмухав полум’я, воно закрутилося вогненними кучерями, завирувало і, злившись в один суцільний вал, покотилося вперед. Не минуло й десяти хвилин, як страшне, оповите димом море вогню з пекельним гоготінням охопило майже півобрію… Козаки стояли, не одриваючи погляду від розлюченої стихії, що грізно насувалася на приголомшених ворогів.

– На коней, гайда на хутір! – скомандував отаман і поскакав вперед. Підганяючи нагаями потомлених коней, козаки рушили за своїм батьком; у декого по дорозі на хутір попадали коні, й вершники побігли за товаришами пішки.

Найда перший прискакав до воріт; вони були замкнені зсередини, отже, в садибі були люди.

– Гей, відчиняй ворота! – гукнув отаман. – Чуєте, глушмани! Ще хвилина, і я з чотирьох кінців підпалю ваше гніздо!

– Та це наші!.. Справді, наші, не ляхи! – почувся у подвір’ї гомін, і ворота, зарипівши, одразу ж розчинилися навстіж.

– Стривайте! Хто ви? Грецької віри? – кинувся Найда до переляканих хуторян, що збилися купою серед двору.

– Православні, свої, ясновельможний пане…

– А ляхи тут є?

– Небагато… Та вони всі поховалися.

– А коні є?

– Цілий табун стоїть у стайні…

– Господня ласка! – отаман побожно скинув шапку й гукнув до товаришів: – Гей, друзі! Беріть сідла! Гайда вибирати коней!.. А ви, хлопці, – звернувся Найда до хуторян, – хто хоче постояти за свою віру, за рідну землю і помститися ляхам, теж беріть коней – і за мною до гайдамацьких загонів!

Не минуло й чверті години, як загін Найди, збільшившись на двадцять чоловік, на добрячих конях виїхав із воріт.

– А чи далеко звідси Довгий ліс? – спитав у нових товаришів диякон.

– Милі зо дві, та, мабуть, і того не буде… Он на ту могилу й правтеся!

– Пречудово! – зрадів диякон. – Тепер можемо їхати спокійно: через те вогненне море ніякий дідько не перехопиться, я навіть не певен, чи встигне вискочити з кукурудзи бодай частина команди, – либонь, смажаться зараз ляшки-панки, як на сковорідці! – добродушно засміявся він.

– А чого ми, панове, залишаємо цілим оте добро? – показав отаман на хутір. – Пустимо з чотирьох боків червоного півня! І нам у дорозі посвітить, і польських економів та десятників трохи пригріє.

Кілька гайдамаків кинулося до будівель, і трохи перегодя в різних місцях знялися важкі клуби чорного диму.

Найда пильно поглянув навкруги: за морем вогню, який вихрився і праворуч, і ліворуч, не було видно нікого.

Знявши шапку й широко перехрестившись, отаман вигукнув од щирого серця:

– Господь чудом нас урятував! Тож з ним і за нього, друзі. Усі побожно перехрестилися і вирушили в путь…

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 372 – 381.