1. Залізняк та Найда
в Києво-Печерській лаврі

Михайло Старицький

Минуло сто років відтоді, як Богдан Хмель приєднав разом з іншими землями й Київ до Російської держави. Не одна буря й напасть прокотилися над сивою головою матері городів руських за це століття: не раз її грабували, палили, руйнували і поляки, і татари в шаленій боротьбі за цей ласий шматок; довго боролася й Москва з сусідами, щоб удержати в своїх руках цю дорогу святиню, й змушена була навіть поступитися Польщі Правобережною Україною, віддати до рук мучителям своїх кревних єдиновірців, аби тільки викупити Київ навіки. Тепер уже йому не було чого потерпати за своє існування, – захищений од зовнішніх ворогів, під опікою російських царів, він почав швидко розквітати й розвиватися; з пожарищ і руїн знов зводились великі київські святині…

Лавра, яка згоріла майже дощенту у двадцяті роки вісімнадцятого століття, відродилася знову з попелу, завдяки щедрим пожертвам монархів і монархинь, починаючи з Петра 1, а особливо завдяки щедротам Єлизавети Петрівни. Малоросійські гетьмани, запорожці, а також магнати великої й малої Росії, та й увесь православний люд, приносили щедрою рукою благостиню на побудову й прикрашення храмів у Печерську. Споруджено було мурований славетний храм Успіння пресвятої богородиці, велику соборну церкву, що існує й нині; її заснували ще 1073 року преподобні Антоній і Феодосій Печерські, а потім вона була вщент зруйнована татарами в 1240 році; і аж після двохсотлітнього запустіння її відбудував князь Симеон Олелькович; і нині, після численних розорень мечем і вогнем, вознеслася вона з 1729 року сімома позолоченими банями до неба, прикрасилась чудовим живописом, возсіяла внутрішньою ліпотою. Незабаром, по закінченні храму, споруджена була 1745 року, на подив усьому світові, й велика дзвіниця, яка сягнула хрестом своїм хмар у небі й навіяла своєю надзвичайною величчю багато легенд. Праворуч і ліворуч од великої церкви уздовж просторого лаврського двору виросли одноповерхові муровані будівлі келій і простяглись густі алеї черемхи, лип і безу; весь двір оточив високий мур, а в середині його з’явилося багато менших церков – святих апостолів Петра й Павла, святого Михайла, першого митрополита київського, святого Сергія, радонезького чудотворця, живоначальної тройці, святого Миколая та інші, а головний вхід прикрасився чудовою брамою.

По Святій горі серед виплеканих, пишних садів повитикалися зелені покрівлі кам’яниць; вся гора заблискотіла, немов зорями, золотими банями й святими хрестами, а велетень дзвіниця стала сторожем над усіма святинями й з вершини гори, з захмарної височини оглядає донині на півсотні верст околиці,1 що лежать біля її підніжжя…

Сповнилося пророцтво преподобного літописця: «Чи бачите гори сії, яко на сих горах возсіяє благодать божа, і град великий має бути, і церков багато має бути споруджено».

Так, Київ уже виблискував красою, й щасливі мешканці його тішилися під захистом святині й охороною єдиновірної держави спокоєм і безпекою; але поруч з Києвом, всього тільки за сімдесят верст, за польським кордоном знемагав і падав у боротьбі з ляхами й ксьондзами рідний, православний народ! В одірваній від своїх братів і славного Запорожжя Правобережній Україні почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависників, винищувачів руського племені. Мов шуліки, мов гайвороння, налетіли звідусіль на безталанну, осиротілу Україну уніати, ксьондзи й пани; знову з’явилася на Україні страшна, кривава примара унії й почалася дика розправа…

Позбавлена єпископів і вищого духівництва, віддана в руки лише темних, безправних селян і майже таких самих сільських попів, бідолашна руська церква судорожно билася з латинськими катами й страшними панськими командами, що налетіли на неї. Мов підстрелена ластівка, тріпотіла вона й рвалася до рідного гнізда; та кордон польський відокремлював її від кревної святині… Тільки здалеку виблискував перед нею високо в блакитному небі золотий хрест лаврської дзвіниці. Близький, але недосяжний, він усе-таки пробуджував у серцях нещасних мучеників і віру, й надію, – і не вгасала вона багато й багато років!

З’явилися по всій Україні шибениці, вогнища, криваві палі, запалали православні церкви, стогоном і голосінням сповнилася рідна земля, та чим дужче шаленіли гнобителі, тим з більшою одвагою й самовідданою любов’ю боронив бідолашний люд свій убогий, принижений храм! Півстоліття тривала нерівна, згубна боротьба, – нарешті переповнилося гнівом і одчаєм серце народу, і спалахнуло востаннє козацьке серце!

Мов ріка крізь прорвану греблю, ринули запорожці з Січі, зняли в народі страшні хвилі повстання й затопили кривавою повіддю всю Правобережну Україну. Кров’ю ворогів і своєю страдницькою кров’ю залили вони землю, але відстояли рідну церкву од злохижих ворогів і принесли свій хрест до київських святинь! Мир вашим тіням, темні, невідомі світові страдники; не дочекалися ви за життя пишних тріумфів, діставши в нагороду за подвиг терновий вінок, не залишили й імен своїх на скрижалях історії, але, як говорить єпископ Гервасій, «нелюдськими за віру стражданнями й терпінням перед усім християнським світом слави зажили, яку не зітруть віки, і з мучеництва вашого діло славне потече повістями, історіями у всі прийдешні віки».

Стояла рання, тепла весна… Яскраве сонце променилось і виблискувало на позолочених банях і хрестах печерських церков, обливало м’яким світлом сріблисті хвилі квітучих садів і лягало теплими тонами на уступах гір, що збігали до широко розлитого безбережною синявою Дніпра… В глибині небесної блакиті поволі пливли й танули прозоро-білі хмаринки. В повітрі повівало ніжними пахощами молодої зелені й меду… З садів линули співи солов’їв, а десь високо бриніла сріблиста трель жайворонка… Все було сповнене ніжними пестощами першої весни.

На широкому лаврському подвір’ї, викладеному кам’яними плитами, ряботіли мальовничими гуртками прочани: одні мовчки стояли, поскидавши шапки, коло паперті головного храму, інші сиділи навкруги пречудової дзвіниці, треті, посхилявшись на паркани, що відгороджували цілі алеї квітучої черемхи від церковного подвір’я, тихо розмовляли, а деякі просто, розсипавшись по схилу за кам’яним муром, лежали хто як хотів, підкріплюючи свої сили убогим сніданком і милуючись з височини сизою безмежною далиною лісів і широким плесом батька Дніпра, що розлився коло підніжжя гір; тільки в час благовісту вставали з своїх місць чисто всі прочани, побожно хрестилися й потім знову починали проміж себе тиху розмову; на подвір’ї стояв стриманий гомін, як ото бджоли гудуть, повилітавши навесні з вулика…

– Ой, лишенько! – не вгавала від подиву й захоплення молоденька, з гарним овалом личка й великими чорними очима дівчина, задираючи вгору свою голівку, уквітчану золотистою кульбабою й ліловими фіалками, щоб роздивитися хрест на дзвіниці. – І хто міг побудувати таку дзвіницю? Висока, височенна… Такого високого немає ні дуба, ні явора! Оно хрест аж за хмари ховається…

– А хто б же міг таке чудо та диво збудувати, – звичайно, святі! – промовила до дівчини літня жінка в намітці. – Будували сю дзвіницю дванадцять братів, будували, молилися й постилися; тільки що збудують за рік – а воно і ввійде в землю, що вибудують – а воно і ввійде… Так ото п’ять літ минуло. Один брат не витримав, кинув і пішов собі; може, він не дуже постився абощо… тільки не витримав… а одинадцять братів заходилися молитися ще дужче та й почали на шостий рік будувати баню, а на ній золоте яблуко й хрест… Збудували, ченці і владика освятили все, а люди цілу ніч стояли на колінах та молилися… І що ж би ви думали? – звернулася оповідачка до всіх слухачів, що стовпилися коло неї. – На світанку вся дзвіниця вийшла з землі і вперлася хрестом у самі хмари…

– Господи, спаси й помилуй! – побожно зашепотіли слухачі.

– І всі, кажуть, ці брати, що будували дзвіницю, в печерах? – поцікавився молодий, схожий на дівчину, парубок у простій, але гарно пошитій свитці.

– Там, тамечки всі до єдиного, – пояснила стара прочанка. – Одинадцять братів присвятилися й лягли рядочком у склепі печерному, а дванадцятий довго поневірявся по білому світі та каявся, а наостанку прийшов-таки помирати в Київ, прийшов і одразу до братів, що лежали вже нетлінні, та так тісно між стінами, що й місця не зоставили… От він, дванадцятий, – до них: «Що ж ви, брати мої любі, не зоставили мені, дванадцятому, місцечка та найменшого брата до себе не пустили?» І як він це сказав, так одразу одинадцять братів зсунулися ще щільніше й пустили дванадцятого до стіни: він зараз же ліг і преставився; тільки права нога не помістилася – мусив зігнути її…

– Ох, прости, господи, наші гріхи! – зітхнули жінки в білих намітках, – через те їх і звали «білоголовими».

– Ох, та й гарно ж тут, у святому місті, – рай раєм! – захоплювалася молода дівчина. – Куди не глянь – усе чудо та диво! І очей не одірвеш, а серце так і завмирає…

– Ти, дівонько, ось що скажи, – обізвався старий козак на дерев’янці, спираючись на милицю, – вільно тут усім молитися православним по рідному нашому благочестю, ніхто грецької віри не утискує, ніхто церков не руйнує, а ще прикрашає, і множаться вони щедротами царів і цариць православних, – від того й благоліпно тут усе.

– Так, так! – обізвалися на ці слова старіші прочани. – Тут благодать… а в нас… Хіба в нашому богом забутому краї можуть удержатися православні церкви? Прокляті уніати та ляхи палять їх, повертають на костьоли, а то й на стайні, хліви…

– Ох, так уже напосілися на нас напасники, гвалтівники, насильники наші, що кінець усім приходить, – втрутилась у розмову одна молодиця з виразистим гарним обличчям і блискучими від гніву очима. – Накинулись на нас, як скажені собаки… Оно в нас, у Погребищі, церкву розвалили, батюшку повісили, титаря посадовили на палю, багатьох замордували, скалічили, майже все містечко спалили.

Усі похмуро замовкли.

– Матір божа! – сплеснула, руками молода дівчина, збліднувши, як полотно, при слові «титар», і звернулася пошепки до парубка: – У мене, Петре, й душі немає за нашого тата: і вони ж титар!..

– Що ти, Прісю? – здригнув і парубок від тривоги. – Таке вигадуєш! Де Погребище, а де Лисянка?

– І ви попустили таке безправ’я, таку наругу? – обурився нарешті старий козак.

– Та з того й пішло, – пожвавіла молодиця, – начальник лядський їздив ото по економіях, ганяв по ревізії… обдирав нещасних селян і забирав у наших попів землі та оддавав їх ксьондзам… Ну, так от заїхав він, на лихо, і в наше містечко, а за ним і жмикрутів-панів наїхала сила. От прибули, собаки, й заходилися грабувати, гвалтувати. Що тут у світі божому робити? Мало людей у селі: молоді то на роботи пішли, то економи навмисне розіслали їх по далеких селах, а дома зосталися самі хворі, та діди, та жінота, та малі діти… Зібралися ми, руки ламаємо, а відсічі дати проти гвалту-насильства не можемо… А тут ще панські отамани ходять по хатах і загадують – кличуть до панського двору гарних дівчат і молодиць… Ну, всі були спершу заголосили і намірилися в ліс утікати… Та от знайшлась молодиця, – якось затнулась і загадково посміхнулася оповідачка, – знайшлась і одрадила: «Однаково, – каже, – переловлять і закатують… Ми краще підемо та за потіху – потішимось і самі… хоч і закатують потім – так недаремно!»

– Ну, ну! – зацікавилися розповіддю слухачі й приступили ближче.

– Ну й пішли… прости наш гріх, Лавро свята, – перехрестилася молодиця, низько вклонившись у напрямку храму. – До ранку всі чортові пани були передушені, а наших і слід завіяло!.. Один тільки начальник їхній утік… прогавила якось Одарка… Ex, у мене б не втік, – додала молодиця з погрозливим рухом.

– Козак-молодиця! Любо глянути! – схвально вигукнув хтось у шапці з випущеним червоним верхом. – Ну й що ж?

– Та отож, – кинула йому, блиснувши очима, молодиця, – потім налетіла команда та й розправу вчинила по-розбійницькому.

– Та ви б сюди до нас тікали, – подав голос якийсь чоловік середнього віку, в довгій коричневій свитці, підперезаній широким зеленим поясом, як видно, міщанин, – у нас просторо й вільно, та й сама ясна цариця всіх православних закликає до себе… указом.

– Авжеж, на неї, неньку, тільки й надія! – обізвалися жінки, а чоловіки зітхнули.

Майже од самої дзвіниці до головної паперті стояли рядами старці й каліки: цих останніх було найбільше, і дивно, що здебільшого вони були без правих рук і без лівих ніг; ці нещасні, покалічені, певно, рукою ката, спиралися на одну милицю і на дерев’янку, прив’язану ремінцями до кульші. Далі, за цією групою, стояли теж каліки, тільки ноги в них не були поодрубувані, а лише зігнуті й поприв’язувані до дерев’янок, зате в багатьох одрізані були вуха або носи, повикручувані руки й вивернуті повіки очей.

Коли поблизу не було прочан, серед калік знімався тихий, стриманий, але буркотливий гомін. Це сперечалися за місця.

– Ти чого сюди вліз? – виштовхував милицею якогось нового прибульця сусід.

– А що, братці? – обстоював той своє місце. – Се дім божий, тут усі рівні… Коли Христовим іменем просимо, то які вже привілеї?

– А такі, – бурчав сусід, – що не лізь у чужий хлів; тут у кожного своє місце, можна сказати, вибите ногами.

– А хіба ти платиш за нього?

– Плачу.

– То й ми дамо, що належить, а місце і я витопчу… Тут усі рівні і перед богом, і перед людьми…

– А коли рівні, то й ставай отам у хвості!

– Ex, господи! Вже й без того нас порівняли ляхи, позначивши однаково, а вам усе-таки хочеться привілеїв.

А в гурті менше покалічених точилися зовсім інші розмови.

– Ну, що нового приніс Корито? – допитував високий, з перекошеним обличчям старець свого сусіда. – Звіра в Мотронинському немає?

– Є два добрі барлоги, і в Лебединському знайдеться, – відповів той тихо, – та полювати поки що трудно.

– Не прибуває Степовий, – зітхнув третій, – а тенета розставлені.

– Корито каже, що через Буджак стежка протоптана, чи що, звідти ждуть красного звіра.

– То, виходить, і на влови? – вигукнув косоокий.

– Псюрників розвелося…

– Що ж, з них би й почати…

– Ex, сверблять руки, старцювати набридло! – зітхав високий старець і, наглядівши пана або міщанина, що виходили з церкви, починав жалісно тягнути: – Подайте, милостивці, подайте нещасному старцеві, мученикові за віру православну, християнську. Подайте за упокій родителів ваших, за свої душеньки, за прощення гріхів і за здравіє.

Слідом за заспівувачем підхоплював хор жебраків і супроводив обивателя, аж поки він не проходив крізь стрій простягнутих рук і не зникав за брамою, де теж іноді перекочувався, завмираючи акордом, хор інших, не допущених на церковне подвір’я старців.

За головним храмом, під мурованою високою стіною, в затінку розкішних лип сидів гурт селян середнього віку, худих, обшарпаних, і провадив тиху розмову з поселенцем Слобідської України.

– Кажу вам, добрі люди, – переконував правобережних селян добре одягнутий слобожанин, – всі переходьте на Слобожанщину, в нас усякі пільги й придоби… перше, всі однієї віри, й ніхто тобі не боронить молитися, а друге – добрі землі й займанщини – скільки оком сягнеш! Жидів теж у нас нема.

– А цариця як, – чи буде за нас заступатися, старшині кривдити не дасть? – допитували недовірливо лівобережця.

– Аякже! Сама закликає, та ще б не заступалася? Недарма ж і звуть її матінкою!

– А що ж, брати панове, – звернувся старший до своїх односельців, – хоч і як нам шкода рідні гнізда залишати, та коли розвелося там пекло, то що ж нам – без кінця терпіти, бути лядським бидлом?.. Перейдемо туди, під охорону православної цариці, під її ласкаву руку.

– Не інакше, як туди, до своїх: немає другої нам дороги! – дружно обізвалися всі.

– Ви подавайтеся зі мною, – радив слобожанин, – та виберіть, облюбуйте землю… а потім і рушайте з богом!

– Правда, що з богом! – зауважив старший.

– Без нього не проберемося й до Дніпра: скрізь розставлена сторожа і переселенців та втікачів ловлять і б’ють, як собак…

В цей час пролунав з високої дзвіниці удар дзвона. Густий низький звук застогнав у повітрі тремтливим гудінням і полинув перекатами в синяву задніпровських борів. Одразу примовкли всі прочани, повставали й побожно почали хреститися. За першим ударом дзвона пролунав другий, третій… Благовістили на «Достойно».

Тим часом з нижніх печер підіймалася нескінченними дерев’яними сходами на гору, до Лаври, нова юрба богомольців. Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбранні ставний, кремезний козак середнього віку, при квітучому здоров’ї; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив ці сповнені енергії й життя риси, ці полум’яні, іскристі очі, цей орлиний ніс і розмаяні вуса, – той ніколи не міг забути їх. І постать, і хода цього значного козака, і всі рухи його виказували владну силу, яка одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що пронизував до найпотаємніших куточків серця й примушував його тривожно битися…

При появі цього запорожця по всіх гуртках пробігло помітне пожвавлення.

– Залізняк! Полковник Залізняк!.. – загомоніли по дворищу, і всі попідводилися, щоб глянути на славного запорожця.

– Яким вітром? – спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак у шапці з висячим червоним верхом.

– Низовим, Свириде! – усміхнувся той ледь помітно.

– Гай, гай!… Здається, у вас той вітер затих… а верхній усе дме… північний…

– Поки не потягне з моря… – моргнув вусом запорожець і пішов далі.

Серед інших вискочила наперед і цікава Пріся, потягши за собою й парубка, котрого вона звала Петром.

– Та куди ти, дзиго? – опирався той.

– Залізняк оно йде, бачиш? Залізняк, січовий полковник, лицар, про якого тато багато розказували…

– Ага, ага! – зацікавився й хлопець.

– Ох, який же він, братику, славний!.. Наче сонце сяє, і жупан на ньому який пишний, мов на ясновельможному панові…

Залізняк, помітивши гарненьку дівчину, що не відривала від нього погляду, спинився й, на превеликий страх її й збентеження, заговорив до неї.

– Звідки ти, дівчино люба? – спитав її ласкаво Залізняк. – Видно, не тутешня?

Пріся зашарілася й опустила очі.

– З Лисянки, вельможний пане, – відповів за неї парубок.

– З Лисянки? Що недалеко від Мотронинського монастиря? Так, так… Бував не раз там, а батюшка у вас, здається, отець Хома?

– Вони, вони і є, я в них тепер служу…

– Це добре. А ти, юначе, родич їй?.. Чи, може, просто до серця? – кинув лукавий погляд лицар на дівчину.

На цей жарт запорожця ближчі з цікавих, що товпилися навколо, засміялися, а парубок, гордо вирівнявшись, відповів:

– Я, пане, брат їй рідний.

Залізняк подивився на нього пильно.

– Мабуть, що й правда… а чиї будете?

– Данила Кушніра, титаря лисянського…

– Данила Кушніра?.. Знаю… Тож-то сестра твоя й пригадала мені когось близького… так живий ще старий Данило?

– Хвалити бога, живі, – насмілилась врешті докинути своє слово й дівчина.

– Радий, радий, моя маківко… Кланяйтеся йому од Максима, якщо пам’ятає.

– Тато вас, вельможний пане, мало не щодня згадують, – відповіла вже сміливіше Пріся.

– Спасибі, сердечне спасибі! Перекажи йому, що обов’язково заїду в Лисянку побачитися з ним і з отцем Хомою.

І Залізняк, кивнувши головою, попрямував повз старців і калік до цвинтаря. Старці давно вже чекали своєї жертви, і ледве до них наблизився Залізняк, як вони, попростягавши руки, заголосили всі разом свою звичайну пісню, пересипаючи її улесливими епітетами, зверненими до благодійника, що йшов повз них:

– Преславний лицарю, заступнику наш, благодійнику наш, захистку наш, батьку наш, славонько наша!

– Не вийте, всім дам! – гукнув запорожець і, дивлячись на всіх цих калік, з болем у серці й тремтінням у голосі додав: – Ex, ви, сердешні! Один до одного: без лівих ніг і без правих рук… Яке лихо вас так порівняло?

– А те саме, – похмуро відповів один з калік, – котре повернуло весь наш край на руїну…

– Напевне, велике то лихо, коли цілий край не здолав його?

– Здолали б… та бог одвернувся… Покровителі перев’язали овець та й кинули ix на загибель.

– Якщо всі вівці – то туди їм і дорога! – гостро відповів запорожець і заходився відсипати старцям у жмені мідяки.

Усі притихли, ждучи своєї черги, а ті, що одержали милостиню, дякували жертводавцеві теплими побажаннями – зичили й здоров’я, і всяких гараздів, і втіхи для душі, й царства небесного.

Коли Залізняк підійшов до менш покалічених, то окинув усіх пильним поглядом із двозначною усмішкою.

– А, та тут, здається, й старі знайомі є, – примружився він, приглядаючись то до одного, то до другого обличчя.

– А є, пане полковнику, батьку Максиме! – відповів старець з перекошеним обличчям.

– А що тебе покалічило?

– Недоля та неволя.

– А чого ж ви їх не сідлаєте?

– Бджоли матки ждуть…

– Від ченців?

– І од ченців, коли в степу вивелись…

– Ой чи так? – кинув запорожець оком на ряди старців.

– А так!

– Скажи краще, що бджоли перевелися на ос.

– А в степу, пане, чи не завелися шершні? І пролетіти бджолі тепер важко.

– Шершні, брате, тільки про людське око… а коли що… то й гайда!

– Ex, батьку, коли б твоє слово…

Щедро обдарувавши всіх, Залізняк швидкою ходою подався до головного входу в Лавру.

Увійшовши до храму, він підійшов до ченця, що продавав свічки. Той, побачивши полковника, зблід і опустив очі.

«Що це? – подумав Залізняк, придивляючись до зніяковілого ченця. – Гра уяви, нечувана подібність чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак Найда, краса й гордість усього Запорожжя, його улюблений хорунжий, котрого два роки вже вважали загиблим, опинився нараз тут ченцем у монастирі? Ні, ні, цього бути не може! Це помилка, неймовірна схожість… Проте чому ж чернець так страшенно зніяковів?»

Незважаючи на те, що кругом них товпилися люди, Залізняк вирішив зараз же з’ясувати свій сумнів. Натовп уже був відтіснив його від того підвищення, на якому стояв молодий чернець, що продавав свічки, але Залізняк знову проштовхався до нього й промовив зовсім тихо:

– Отче! Даруй, але обличчя твоє так нагадує мені мого покійного друга, що не можу я заспокоїтися… Скажи мені, чи не брат ти, чи не родич славному запорожцеві Найді, чи, може, ти воістину сам він, врятований від смерті божим чудом?

Почувши ці слова запорозького полковника, молодий чернець поблід ще дужче, якусь хвилину, здавалося, він вагався, не знаючи, що відповісти… Та ось опущені його повіки здригнулися, підвелися: на Залізняка глянули темні сумні очі молодого ченця, і серце в запорожця стислося від цього погляду.

– Ти впізнав мене, пане полковнику, – відповів чернець тихим голосом. – Я і є той самий запорожець, котрого називали в мирі Найдою.

Якби тепер чернець схотів навіть відмовитися від свого імені, то Залізняк признав би його по самому лише голосу, так добре йому знайомому. Бурхлива радість сповнила його серце.

– Так це ти, любий, коханий мій, брате мій! – майже голосно скрикнув він, забуваючи, що кругом них товпляться люди, які почали вже звертати увагу на цю цікаву сцену. – Стривай, стривай, але що ж трапилося? Що примусило тебе кинути шаблю й надіти цю чорну рясу?.

– Тут не місце, не час, пане полковнику… – з зусиллям відповів молодий чернець, але голос його затремтів і урвався.

– Та хоч одне слово… Яким побитом ти опинився тут? Чого? Чому?

– Потім… потім, – уривчасто промовив чернець, показуючи очима Залізнякові на юрбу прочан кругом.

Справді, їхня коротка розмова привернула до себе увагу людей.

Залізняк поспішив одійти набік, але так, щоб не згубити з очей молодого ченця. До слуху його долинули гармонійні звуки, що врочисто розливалися по церкві, почувся шум від руху багатолюдного натовпу, який ставав навколішки… Залізняк машинально перехрестився, але молитва не заворушилася в його душі. Несподівана зустріч з дорогим товаришем, котрого він давно вважав загиблим, перевернула нараз усі його думки і сповнила груди і радістю, і тривогою, і подивом.

Отже, цей блідий і суворий чернець і є той самий запорожець Найда, котрий два роки тому пропав безвісти з Січі? Що ж могло примусити цього славного звитяжця сховати своє палке серце під холодними складками чернечої ряси?

Яка таємниця ховається в його суворому й сумному погляді, раніше такому відважному, гордому й сміливому?

Залізняк задумався. Йому було відоме все життя Найди, і ніщо в цьому житті, здавалося, не могло провіщати такого сумного кінця. Він знав Найду майже з дитячих літ: запорожці, які брали участь в одному з гайдамацьких походів, знайшли десь цього хлопчика ще зовсім маленького й забрали з собою в Січ, де він став незабаром загальним улюбленцем. Хлопчик ріс, розвивався і виявляв усе більше й більше здібностей до військових наук і письма. Запорожці вирішили відправити його для вищої науки до Києво-Братської академії. Молодий запорожець звернув і в академії на себе увагу ректора своїм бистрим розумом і неабиякими здібностями; та душа його рвалася до рідного Запорожжя і військового життя. Дійшовши до філософії, юний Найда покинув академію і втік на Січ, де всією душею захопився військовими подвигами.

Усе Запорожжя, починаючи від кошового і кінчаючи останнім кашоваром, полюбило Найду, як рідного сина, і за його одвагу, і за його щиру козацьку душу, віддану вірі, батьківщині й товариству. Залізняк, бувши вже о тій порі курінним отаманом, запросив Найду до свого куреня й записав його бунчуковим товаришем, і молодий звитяжець незабаром прославився на всю Україну своїми блискучими подвигами – і в сутичках з татарами, і в таємних гайдамацьких наскоках на Польщу.

І несподівано цей герой, на якого покладалися такі горді надії, кидає все, відмовляється од світу й замикається за монастирською стіною? Залізняк глянув у бік Найди.

Незважаючи на зовнішній спокій, видно було, що чернець боровся з сильним душевним збентеженням: руки його тремтіли, він раз у раз випускав то свічки, то гроші, які йому давали богомольци на блідому обличчі його то спалахував, то згасав тривожний рум’янець. Здавалося, в цю хвилину він був так само далекий від молитви, як і Залізняк.

І звідки могла з’явитися в цьому палкому серці ненависть до життя й прагнення до чернечого сану? Звідки?

Залізняк ще раз пробіг у думці всі відомі йому факти з життя Найди і не знайшов у них відповіді на своє запитання. Років зо два тому Найду було послано від Запорозького війська до Глухова, у гетьманську канцелярію, та в інші місця з листами до значної козацької старшини. Пробув він там місяців два і без пригод повернувся назад. Правда, пригадалося Залізнякові, повернувся він трохи заклопотаний чи засмучений, але не більше. Потім він пішов з гайдамаками в Польщу, та там і пропав.

В одній сутичці з ляхами, коли перевага виявилась на боці поляків і гайдамакам довелося рятуватися втечею, Найди не стало. Його шукали товариші скрізь, але марно, і всі подумали, що Найду наздогнали ляхи і вбили. І нараз ця зустріч!

Залізняк почав з нетерпінням чекати закінчення служби. Чекав він недовго. Незабаром почувся голос ієромонаха, що промовляв слова останньої заамвонної молитви. Люди заворушилися; одні пішли до виходу, інші почали проштовхуватися вперед, щоб поцілувати хрест. Залізнякові довелося пустити в хід свої могутні плечі, щоб проштовхатися до дверей. Догнав він молодого ченця вже на паперті. Той, як видно, чекав його.

– Мені треба поговорити з тобою, друже мій коханий, зараз, негайно, – звернувся Залізняк до Найди, пильно дивлячись йому в обличчя.

– Радий бачити тебе, пане полковнику, – відповів чернець, потуплюючи очі.

– Але тільки поговорімо без свідків. Є в тебе окрема келія?

– Є, прошу пана полковника іти за мною.

Найда показав рукою на ряд довгих одноповерхових будинків з маленькими гратчастими вікнами, що тяглися по обидва боки монастирського двору, і сам пішов уперед; за ним рушив Залізняк. Їм довелося пробиратися крізь густий натовп прочан, що заповнив весь монастирський двір.

Мовчки йшов Залізняк, поринувши в свої думки, як нараз дзвінкий голос почувся ззаду і примусив його зупинитися.

– Братику, братику! Дивись, онде знову той самий запорожець, що розмовляв з нами! – долинув до його слуху молодий жіночий голос. – Господи, який же він і гарний, і страшний!

Залізняк оглянувся й зустрівся з захопленим поглядом Прісі. Вони з братом стояли тут же, осторонь від інших прочан, і дивилися, як виходили люди з церкви. На суворому обличчі Залізняка з’явилася ласкава усмішка.

– Страшний? – промовив він весело, підходячи до Прісі. – Ну, на ось тобі цю абищицю, щоб пам’ятала «страшного», – він зняв з свого пальця перстень і дав його дівчині, що так і зашарілася. – А тобі, парубче, – додав він, – я подарую, як заїду до вас, шаблю на ворогів і напасників наших. Кланяйтеся ж там од Залізняка, од Максима, панотцеві Хомі й своєму татові.

Сказавши це, він квапливо рушив за Найдою.

Підійшовши до довгої будівлі, молодий чернець відчинив низенькі надвірні двері, й Залізняк слідом за ним увійшов до невеликої напівтемної келії.

То була тісна, низька кімната з малесеньким гратчастим вікном і склепінчастою стелею. У кутку, праворуч від дверей, стояв сяк-так збитий тапчан з кинутим на нього снопом соломи; біля віконця притулився такий же збитий з дощок стіл, на якому лежали дві-три книги в шкіряних товстих оправах і велика проскура. В кутку перед образом блимала лампадка; два грубих дерев’яних ослони доповнювали убогу обставу келії. Усе в ній було таке суворе і вбоге, таким холодом віяло від її білих оголених стін і від сірої кам’яної підлоги, що серце Залізнякові стислося при думці, що його юний товариш доброхіть ув’язнив себе в цій тісній домовині.

Схвильований, приголомшений, він мовчки спинився посеред келії. Чернець помітив, яке враження справило його житло на Залізняка.

– Сідай, пане полковнику, – промовив він, показуючи на ослін, – будь дорогим гостем, даруй тільки, що нічим мені тепер пригостити тебе, як бувало колись.

– Ex, яке там пригощання! – з сумом промовив Залізняк. – Дай обняти тебе щиро, міцно, по-козацькому, дай притиснути до серця!.. Отак, отак! – примовляв він, стискаючи Найду в обіймах і гаряче пригортаючи його до своїх могутніх грудей. – Подумай тільки, два роки тебе оплакувала вся Січ, усе Запорожжя, два роки вважали, що ти загинув! А ти хоч би словом озвався!..

– Знаю… але я не міг…

– Не міг? Ex, ex, отак діти про матір пам’ятають! Та розкажи, голубе, що приключилося з тобою? Як ти потрапив у монастир? Я й розуму не доберу… в мене мозок горить… Я ж тебе, як рідного брата, люблю, та й усі, всі…

Слова Залізняка схвилювали й зворушили ченця; в очах його засвітилася ясна радість, а обличчя зашарілося. Від глибокого хвилювання йому перехопило подих…

– Врятувався од ворогів і сховався в цій обителі, – промовив він з зусиллям.

– То ти, виходить, сховався тільки на час під цією чорною рясою від переслідування панів? – радісно запитав Залізняк.

Якусь хвилину Найда мовчав, потім підвів поволі голову й промовив хоч тихо, але твердо, не опускаючи очей перед поглядом Залізняка.

– Ні, пане полковнику, я вирішив не скидати її відтепер ніколи.

Залізняк мимохіть відсахнувся.

– О господи! – скрикнув він із щирим смутком. – До чого ж ти дожилася, нещасна Україно, коли найкращі сини твої цураються тебе й лишають на загибель!

– Не цураються й не лишають, батьку, – поквапно мовив Найда, – і за монастирською стіною можна послужити вітчизні й вірі…

– Ха-ха-ха! – злим сміхом перебив його Залізняк. – Жартуєш, друже! Ти служитимеш постом та молитвою собі, а не Україні! А ляхи тим часом поневолять народ, повернуть всіх у під’яремних волів, заведуть силоміць в унію, знищать доброчестя, поруйнують наші храми! Де прихилить голову тоді наш нещасний народ? Ні, ні, не так ти думав раніше, не так говорив! Не час тепер для посту й молитви!

Голос Залізняка зазвучав грізно й суворо.

– Воістину настав час, коли не тільки козаки, а й діти повинні оперезатися мечем і виступити на брань!

– Для чого, навіщо? – зітхнувши, запитав чернець.

– Навіщо? – перепитав Залізняк і подивився на Найду сповненим обурення поглядом. – Чи я одбіг розуму, чи твоє серце замерзло в грудях! На те, що коли ми й тепер не згуртуємося й не візьмемо в руки меча, то наша Україна загине навіки!

– Вона й так приречена на загибель, – тяжко зітхнув Найда. – Немає звідки ждати допомоги… остання надія згасла!

– Тим паче, тим паче повинні ми зібрати всі сили, щоб підтримати вітчизну, оборонити її од ворогів, не допустити до загибелі.

– Даремно! – з грудей Найди вирвалося вже не зітхання, а болісний стогін. – Даремно, пане полковнику, – сказав він знову похмуро, – не буде з того пива ніякого дива! Я сам раніше сподівався, сам вірив, а тепер бачу, що ніхто нам не допоможе, ні нам, ні Україні, ніщо не врятує нас!.. І самі ми нічого не вдіємо, і люд наш нещасний захлинеться у власній крові. Ох, пане полковнику! Немало пережив я горя, поки переконався в тому… Що можуть зробити наші поодинокі гайдамацькі повстання?

– Які це повстання? – перебив його Залізняк. – Розправа з панами і з жидами – ха й годі! І то тільки там, де заллють уже через край сала за шкуру.

– Ну, а іншого повстання вже тепер чекати даремно: знесиліли всі, збезлюднів край… козацтво винищене.

– Та й Польща ж здрібніла.

– Одна тільки надія була і в мене, та, мабуть, і в усіх, на Росію, але надія ця марна! – з смутком провадив далі Найда. – Коли мене посилав пан кошовий до козацької старшини і до гетьмана в Глухів, тоді я зрозумів усе й збагнув, що надії немає: Росія зв’язана з Польщею мирним договором, та там тепер і не на часі діла ці… а без неї й без Запорожжя не приведуть ні до чого гайдамацькі наскоки…

– То що ж, по-твоєму, – гнівно перебив його Залізняк, – скласти всім руки й дивитися, дожидатись, як покінчать ляхи з нашою вірою, і з волею, і з народом.

– З богом, пане полковнику, не сперечатися. Душа шукає волі й визволення, а не буйних наскоків, коли ж немає на перемогу надії, коли прирік сам господь нас на загибель, треба скоритися його волі…

– Звідки ти знаєш, ченче, ту господню волю? Господь милосердний: він лихом тільки випробовує нас! Скоритися?.. Не для козака вигадане це слово! – грізно мовив Залізняк. – І ганьба вічна тому, хто промовить його! Поки серце б’ється в грудях, поки очі дивляться на світ божий, не скориться козак ляхові. Ніколи! – він з силою вдарив себе в могутні груди й говорив далі гаряче й обурено: – Правда, тепер тяжко, та чи не гірший час був за славної пам’яті гетьмана Богдана, а пощастило ж йому підняти всю Україну й вирватись з лядської неволі!

– То був один час, пане полковнику, а тепер настав інший. То були ми і все Запорожжя підвладні одній Польщі, а тепер нас жменя, а Росія не почне з Польщею війни.

– Не треба їй і починати її! Упораємось і самі! Блаженної пам’яті цар Олексій не йшов на Польщу війною, а коли гетьман Богдан приєднався до царя Олексія, тоді він прийняв усю Україну під свою руку, то може таке бути й тепер…

– Була тоді, кажу знову, ціла Україна, а тепер тільки правий берег без Запорожжя, без лівобережних козаків…

– Була тоді й стара, славна Польща з Жолкевськими, Лянцкоронськими, Потоцькими, Вишневецькими, а тепер… тепер зосталося тільки панське падло з Зайончковськими та Тхоржевськими!

– Був тоді, пане полковнику, і гетьман Богдан, котрий зумів поєднати весь народ…

– Так, був гетьман, богом даний, а хто тобі сказав, що не дасть нам господь і другого такого? Може, є голова, може, осяяв уже її господь святими думками, – голос Залізняка зазвучав якось особливо сильно й грізно, – може, жде вона тільки часу…

– Щоб пообрубували їй руки, – перебив його Найда.

– Якщо їх буде тільки дві, а якщо їх набереться сто тисяч, тоді…

– Не набереться! Без Запорожжя, без Росії не повстане весь народ, бо вже стомили його всі утиски-муки, вмерла вже й надія.

– Авжеж, якщо найкращі сини одійдуть од нього, залишать на смерть, на поталу, – гнівно промовив Залізняк, – а якщо всі з’єднаються, стануть, мов скеля, навколо одного прапора, тоді й кволі стануть міцні, й вівці перекинуться на левів, і в горлиць повиростають кігті… Ні! – Залізняк стукнув кулаком по столі з такою силою, що важкі його ніжки заскрипіли й похитнулися. – Ще поборемось з ляхами! Надія в нас, та не зарікаюся побачити й допомогу. А щодо Запорожжя, то сам відаєш, що серцем воно незмінне… А коли що… то на всяку ж криву дірку, – каже приказка, – знайдеться й кривий кілок. Якщо тільки це примусило тебе піти в монастир, ти повинен кинути його й повернутися зі мною на Січ! Живий бог і жива душа наша!

При останніх словах Залізняка якась сумна хмарка набігла на обличчя молодого ченця; тяжке придушене зітхання вирвалося з його грудей і завмерло в тиші, яка нараз закралася в сувору келію.

– Ні, пане полковнику, – промовив чернець після хвилинного мовчання, – прости мене сам і проси простити все наше славне товариство. Нехай борються ті, в кого є й сила, і надія, і віра, а я – мрець, умерла моя душа, і не людині воскресити її!

– Вона воскресне, воскресне, кажу тобі! – скрикнув Залізняк, підводячись з місця. – Ця темна келія, ці похмурі печери, пости й молитви заглушили в твоїй душі надію. Скинь тільки оцю страшну, чорну рясу, вирвись із цієї душної келії на світлий простір, дай війнути тобі в обличчя нашому вільному степовому вітру – і надія знову повернеться до тебе: вона є, кажу тобі. – Залізняк підійшов до Найди, нахилився до нього й заговорив: – Терпіння всюди вичерпалося; народ кругом – як порох, для бочки пороху досить і однієї іскри, іскра знайдеться… вона вже…

У цей час легенький стук перервав його слова. Залізняк одразу урвав свою мову й хутко відійшов до вікна.

Найда підвівся з місця й одчинив двері.

У келію зайшов молодий монастирський служка. Шанобливо вклонившись Залізнякові, він промовив звичайне вітання і сказав, що превелебний отець архімандрит печерський просить пана полковника до себе на трапезу, що з міста Києва прибули архімандрит Мотронинського монастиря і ясновельможний пан генеральний обозний Свічка з дочкою, що всі вже в трапезній і ждуть тільки пана полковника.

– Гаразд, – відповів Залізняк, глибоко переводячи подих. – Іду. А з тобою, друже мій, я не прощаюсь, – промовив він, обертаючись до Найди.

І нараз зупинився здивований, вражений раптовою зміною, що сталася в ньому. Молодий чернець стояв коло дверей білий як полотно, тримаючись за стіну рукою. Здавалося, коли б не ця підпора, він не зміг би встояти на ногах. Чорна ряса підіймалася на його грудях високо й поривчасто.

– Не прощаюся, – сказав знов Залізняк, опускаючи свою руку на плече Найди. – Побачимося ще раз і поговоримо про все.

Молодий чернець нічого не відповів, – здавалося, він навіть не чув цих слів. Залізняк глянув на нього, з сумнівом похитав головою і, взявши з столу свою шапку, вийшов слідом за служкою на монастирський двір.

Як тільки двері за ним зачинилися, глибокий, тяжкий стогін вирвався з грудей ченця, і, закривши обличчя руками, він знесилено сів на свій дерев’яний тапчан.

Примітки

Москва… змушена була навіть поступитися Польщі Правобережною Україною. – За Андрусівським перемир’ям 1667 р. між Росією і Польщею (Річчю Посполитою), Правобережна Україна й Білорусія відходили до Польщі, а Лівобережна Україна і Київ, Сіверська земля й Смоленськ лишалися за Росією. Андрусівська угода, стверджена «Вічним миром» 1686 р., викликала велике незадоволення на Україні й дальшу боротьбу за возз’єднання українських земель.

Лавра, яка згоріла майже дощенту у двадцяті роки вісімнадцятого століття… – Йдеться про пожежу 1718 р., яка знищила Успенську церкву, архів, бібліотеку, друкарню.

Споруджено було мурований славетний храм Успіння… – Успенська церква – найвидатніша пам’ятка Києво-Печерської лаври, споруджена в 1073 – 1078 рр. У листопаді 1941 р. була висаджена в повітря.

Антоній і Феодосій Печерські – Антоній Печерський (983 – 1073) – чернець, церковний діяч Київської Русі, один із засновників Києво-Печерського монастиря (1051, з 1598 р. – Києво-Печерська лавра). Феодосій Печерський (? – 1074) – давньоруський церковний письменник, один із перших ігуменів Києво-Печерського монастиря.

Симеон Олелькович – останній удільний князь київський (1455 – 1470).

Сповнилося пророцтво преподобного літописця… – Тут неточність: у «Початковому літописі» ці слова приписуються апостолові Андрію.

Позбавлена єпископів і вищого духівництва… – Православні єпископи перемишльський (1692), львівський (1700) і луцький (1702) перейшли до унії; 1709 р. на українських землях, що були під Польщею, ліквідовано православну ієрархію. Православні церкви й монастирі Київщини та частини Брацлавщини належали до переяславського єпископства, адміністративний центр якого був у Переяславі, на Лівобережній Україні.

…єпископ Гервасій… – Лінцевський Гервасій (1684 – 1769) був переяславським єпископом (1757 – 1769), дбав про відновлення православ’я на частиш Правобережної України, що підлягала йому в духовному відношенні. Після повстання 1768 р. вищі урядові кола Росії звинуватили його у підбурюванні православних до повстання, хоч насправді Гервасій закликав народ до покори.

Лисянка – тепер село Звенигородського району Черкаської області. Містечко Лисянка, засноване 1622 р., було одним із головних центрів Коліївщини, 1768 р. його захопили загони М. Залізняка й С. Неживого. Після придушення повстання в Лисянці польська шляхта скарала на смерть шістсот повстанців.

…сама ясна цариця всіх православних закликає до себе… указом… – Після польського сейму 1766 р., який відкинув усі клопотання православних, Катерина II видала маніфест про те, що вона приймає гнаних за віру під свою зверхність і захист.

Буджак – приморська частина Бессарабії, територія між гирлами річок Дунаю і Дністра. До 1770 р. Буджак належав Буджацькій, або Білгородській, татарській орді.

Мотронинський монастир – заснований поблизу Чигирина, в Мотронинському лісі, був одним із центрів антиуніатського руху на Україні в XVII – XVIII ст., особливо в 1760-х рр.

Данила Кушніра, титаря лисянського… – Кушнір Данило – особа історична, мліївський титар. Відмовився пристати до унії і заховав від уніатського попа Василя Гдишицького чашу з дарами, за що 29 липня 1766 р. був страчений у польському військовому таборі біля Вільшани. Кушнірові обмотали клоччям руки, облили смолою і підпалили, потім відрубали голову й настромили на палю, а тіло спалили.

…в таємних гайдамацьких наскоках на Польщу. – Гайдамаками у XVIII ст. називали учасників народно-визвольної боротьби на Правобережній Україні проти феодально-кріпосницького ладу і національно-релігійного гноблення польської шляхти й католицько-уніатського духівництва. Гайдамаки звичайно діяли невеликими загонами, несподівано нападаючи на шляхетські маєтки, на орендарів і шинкарів, розправлялися з гнобителями, захоплювали їхнє майно, руйнували костьоли й уніатські церкви. У розвитку гайдамацького руху важливу роль відіграла Запорізька Січ. Ватажками гайдамацьких загонів часто були запорозькі козаки. У 30-х, 50-х і 60-х роках XVIII ст. гайдамацький рух переростав у великі народні повстання, найбільше з них – Коліївщина, відбулося 1768 р.

Років зо два тому Найду було послано… до Глухова… – Гетьманство на Лівобережній Україні остаточно скасовано 1764 р., останнім гетьманом був Кирило Розумовський (1750 – 1764), його резиденція містилася в Глухові.

Блаженної пам’яті цар Олексій… – Олексій Михайлович, російський цар (1645 – 1676), за царювання якого відбулося возз’єднання України з Росією (1654).

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 3 – 15.