32. Найда визволяє Мельхиседека

Михайло Старицький

Був теплий літній вечір; сонце вже заходило, кидаючи останні промені на багряно-золоте листя в саду Грудського монастиря.

Ясновельможний пан Зубревський, грудський губернатор, сидів на широкій терасі, яка виходила в сад, і благодушно попивав мед у товаристві шановного пріора монастиря.

Грудський монастир належав до суворого ордену босоногих кармелітів; та, незважаючи на це, його монахи славилися також майстерним приготуванням пива й меду, і ці благородні напої переповнювали льохи й шлунки чесної братії.

Сам пріор зовсім не відповідав тому аскетичному ідеалу, який він мусив наслідувати: хоча на його босих, випещених і товстих ногах були тільки прості шкіряні сандалі, але кругленьке черевце й гладенько виголене пухляве рум’яне обличчя, облямоване кружалом сріблястих кучерів, свідчили про те, що шановний пріор і не думав дотримуватися тих правил посту й помірності, які передбачав суворий статут ордену. Пріора можна було б прийняти за благодушного дідка, коли б не орлиний гачкуватий ніс і гострі, як у хижого птаха, очі, що кидали з-під сивих брів швидкі, пронизливі погляди.

Співбесідник його, грудський губернатор, сухорлявий сивуватий шляхтич, з суворою зовнішністю старого рубаки, у всьому був повною протилежністю пріорові.

Губернатор мовчки пив мед, а пріор, зрідка сьорбаючи з келиха, солодким, вкрадливим голосом переконував його:

– Цілком справедливо, нічого кращого не можна й придумати… Замуровані вікна й двері згодом можна буде й відмурувати, а тим часом задушливе повітря зробить своє і таким чином Україна й Польща позбудуться найзапеклішого бунтівника, який терзає паству, довірену нам найсвятішим папою. О, коли не стане сього царя схизматського, коли буде відрубана голова проклятої хлопської гідри, тоді тільки в Польщі запанує християнський мир і вельможна шляхта спокійно користуватиметься правами й привілеями, наданими їй від самого бога.

– Так незабаром і буде! – відповів губернатор. – Я одержав таємні інструкції якнайшвидше тихим способом позбутися клятого бунтівника.

– І треба віддати належне ясному панові: спосіб, придуманий його мосцю, – чудовий, швидкий, тихий, не залишить ніяких слідів, одно слово, все звершиться lege artis. – При тих словах пріор навіть потер від вдоволення руки. В цю мить коло тераси, на доріжці, під чиїмись ногами заскрипів пісок, і він жваво додав: – Та ось я бачу, до нас іде пан дозорця, може, вже несе втішну звістку.

Губернатор оглянувся.

Справді, до тераси наближався невеличкий кругленький чоловічок, з червоним носом, настовбурченими жовтими вусами і в’язкою важких ключів, які висіли в нього на поясі.

– Го, пан дозорця! – привітав його губернатор. – Ну, проше, проше, що скажеш, як посувається робота?

Пан дозорця піднявся східцями тераси й зупинився на деякій відстані од губернатора.

– Вікна й двері, ясний пане, вже замуровано, лишився тільки невеликий отвір цеглини в дві.

– Ну? Чому ж ти не звелиш замурувати його?

– Та от не знаю, чи варто?..

– Хіба в’язень?.. – жваво підхопив губернатор.

– Якщо не згинув ще, то згине за годину, другу! – відповів дозорця. – Бардзо весь посинів, майже не дише й очей розплющити не може.

– Хай же простить йому господь усі тяжкі його гріхи! – прошепотів пріор, побожно зводячи очі до неба. – І хай звільнить швидше душу від тіла!..

– Ну, то залиш так, не замуровуй до кінця, щоб іще не спало комусь на думку вигадати байку, ніби ми задушили його…

– Ох, так, так! – підхопив пріор. – Язики людські злі, а така байка, коли дійде до хлопів, може викликати бунт…

– Ага, там іще прибув якийсь вельможний пан з командою, поспішають приєднатися до війська, – провадив далі дозорця, – питають твою милость, чи не можна відпочити в замку, поки місяць зійде?

– Впустити, впустити! Грудський замок ніколи не відмовляв у гостинності польському шляхтичеві. А як звуть пана?

– Ян Заблоцький! З ним приїхали також купці московські, просять твою милость, чи не можна і їм глянути на те бидло…

– Московські купці? – здивувався губернатор. – Звідки ж вони взялися в загоні пана?

– Їхали до Москви з Варшави, та в дорозі їх пограбували гайдамаки, уже й повісити збиралися, але, на їхнє щастя, на ватагу наскочив пан із своїм загоном, ну, хлопи навтікача, та, втікаючи, забули й москалів, – пан підібрав їх. Тепер вони хочуть добратися з ним до Радомишля, а далі, як бог дасть…

– Хе-хе! – зловтішно засміявся губернатор. – Виходить, гайдамаки добре поскубли їх… Тим ліпше, тепер і самі розкажуть у Москві, за яку віру клопочеться те нікчемне бидло…

– Ого-го, розкажуть… У старшого від страху майже відібрало мову… То дозволити їм подивитися на превелебного владику? – з глузливою усмішкою спитав дозорця. – Пан теж хотів би глянути на того ведмедя…

– А чого ж, пустіть… хай дивляться, нехай усі бачать, що ніякі хлопи з їхніми бунтівливими попами не зламають сили шляхетства польського, а всякий, хто хоч голос проти нього наважиться піднести, діждеться такої ж долі, як цей проклятий піп!..

– Amen! – зітхнувши, озвався пріор на гнівні слова губернатора.

– Тільки ні, стривай… – щось пригадав губернатор. – Ти кажеш, що й московські купці хочуть поглянути на попа?

– Вони найпаче!..

– Гм… – губернатор на мить замислився. – От що… – заговорив він жваво. – Коли піп і так здихає, то звели відмурувати двері, зніміть з нього кайдани й викиньте його з темниці, покладіть коло порога чи що; але сторожі ні в якому разі не відсилай…

На обличчях пріора й дозорці відбилося крайнє здивування.

– Сину мій, – урочисто почав пріор, – не розумію, що спонукає тебе до такого вчинку? Милосердя – заслуга перед господом, але милосердя до слуг диявола – то є гріх, тяжкий гріх і неспокутний. Наша суворість наштовхнула б цього слугу диявольського на думки про каяття і полегшила б загробні страждання його душі, а милосердя тільки спонукає попа й далі триматися своїх помилок.

– Високошановний пане пріоре, це милосердя триватиме доти, доки тут перебуватимуть московські купці. Слід пам’ятати, що цей запеклий бунтівник – це піп і підданець російської ієрархії, і коли б московські купці пустили чутку про те, що ми замордували його, то цим могли б вельми нашкодити нам при дворі російському, а, як відомо вашій мосці, Річ Посполита нині шукає допомоги проти гайдамаків і хлопів у російської імператриці…

– Sapienti sat, mi fili, – мовив пріор, схиляючи голову.

– Іди ж, пане, – сказав губернатор дозорці, – впусти вельможного шляхтича до замку й попроси завітати до нас, а його челядникам дай пристойне помешкання; коли ж виконаєш усе, що я тобі сказав, то можеш і попа їм показати.

Дозорця вклонився і, зійшовши з тераси, зник за деревами саду. А губернатор підвівся з місця і разом з пріором пішов зустрічати вельможного гостя.

Незабаром почулися звуки сурем, сторожа спустила підйомний міст і в ворота замку, оточений своїм пишним почтом, в’їхав Найда; у розкішному одязі й блискучих гусарських латах, він так змінився, що всякий, угледівши його, міг би заприсягтися, що бачить перед собою уродженого магната й польського шляхтича. Пишний почет був гідний свого пана. Тільки диякон, одягнений у незвичне для нього московське вбрання, вирізнявся серед усіх своєю велетенською постаттю й незграбними рухами. Особливо чудернацьке враження справляла його кошлата чорна борода.

Уся замкова челядь висипала у двір, з цікавістю розглядаючи новоприбулих гостей і обмінюючись ущипливими зауваженнями на адресу російського купця.

Найда скочив з коня і, спритно кинувши поводи челядникові, що підбіг до нього, поквапився назустріч господареві. Привітавши гостя, губернатор запросив його разом з почтом до замку, а через півгодини отаман з п’ятьма своїми козаками вже сидів у трапезній за розкішно сервірованим столом.

– Ясний пане, – звернувся губернатор до Найди, – що ж ми вчинимо з твоїми супутниками, з московитами? Може, і їх запросити повечеряти з нами?

При цих словах господаря Найда зробив такий рух, немовби до нього до торкнулась якась бридка гадина:

– На бога, пане, хіба ж можна тих хамів садовити за один стіл з благородними шляхтичами?! Адже вони й шматка до рота піднести на вміють! Литовський ведмідь шляхетніший за них!

– Ха-ха-ха! – зайшовся вдоволеним реготом губернатор, а за ним і гості. – Пан правду мовить, тому московському ведмедеві тільки заправити кільце в губу – і показуй на ярмарку… Закладаюся, що кожен прийняв би його за природженого ведмедя! – і, вдоволений дотепом, пан господар знову зайшовся сміхом.

– Одначе що ж з ними робити? – перепитав губернатор Найду.

– Викотити їм туди у двір барило горілки, та й годі; вони надудляться, як свині, і то для них найкращий бенкет! Як бога кохам, коли б не та вимушена згода з Москвою, я б нізащо не взяв з собою те природжене бидло!

– Правда! – згодився губернатор і звелів одному з челядників послати московитам горілки й пива і ще там чого на заїжку. – Та нагодувати й пахолків панських!

Челядник пішов виконувати наказ, а губернатор, продовжуючи перервану розмову, знову звернувся до Найди:

– Я ще й досі не спитав пана, – звідки пан, з яких місць? З Литви чи з Корони?

Отаман чекав цього запитання і в думці вирішив вибрати найглухіше, найвіддаленіше містечко на Волині; але він там не бував і тому назвав єдине відоме йому містечко Гоща, яке загубилося десь у нетрях Полісся.

– Ні, я з Волині, – відповів Найда невимушено. – Якщо чували, з містечка Гощі…

– Єзус-Марія! – сплеснув губернатор руками й підвівся, схвильований, з крісла. – З Гощі? З Гощі Волинської? Та як же мені не чувати про це містечко, як мені не знати його, коли я там народився, хлопцем гасав по лісах, плавав у душогубці по озерах і плесах, полював і тинявся навколо нього, доки на верхній губі не виріс пушок!..

Найда зблід, слухаючи швидку мову господаря і в душі проклинаючи ту Гощу, яка так фатально потрапила йому на язика.

– Ах, який я радий, який я щасливий, – провадив губернатор своєї, – що приймаю в себе любого сусіду… Пан мені розповість і про моїх рідних, і про все, що діється нового на моїй коханій батьківщині… Адже, либонь, чверть віку минуло, відколи я востаннє побував у рідних місцях. Боже, який я радий! Дозволь, любий пане, обняти тебе!..

Отаман зрадів тим обіймам – адже вони давали можливість виграти трохи часу – і довго не випускав господаря з своїх рук: уже одне те, що губернатор не був у Гощі понад двадцять років, набагато полегшувало безвихідне становище Найди, а розпач спонукав його до зухвальства – він вирішив іти напролом. Бліді щоки отамана спалахнули густим рум’янцем…

– Як бога кохам, я й не сподівався на таку зустріч, – знову заторохтів балакучий господар, насилу звільняючись із залізних обіймів любого гостя. – Пан, напевно, син шановного мосціпана Казимира Зборовського? Адже так?

– Пан губернатор вгадав, – рішуче відповів Найда й гордовито підкрутив вуса. – От уже не сподівався… та людина з людиною не так, як гора з горою… Але зізнаюсь, що я зовсім не впізнав пана!

– Ха-ха! Ще б пак! Адже коли я востаннє бачив пана, то він, так би мовити, ще під стіл пішки ходив… Та й я б тебе, пане, не пізнав ніколи: пригадую, малим ти був білоголовий, а нині чорний як ворон. А втім, природа з нами часто жартує: тоді в мене волосся було чорніше за вугіль, а ось незабаром стане світліше від льону… Ха-ха! – і губернатор вдоволено засміявся.

У Найди потроху відлягло од серця: господар своїм базіканням давав йому можливість оговтатись і хоч сяк-так зібратися з думками.

– Тільки постривай, пане, постривай! – вигукнув, схаменувшись, губернатор. – Що ж воно виходить? Адже дозорця сказав мені, що до замку під’їхав Ян Заблоцький… Чи не так, панове? – спитав він офіцера, який сидів поруч.

– Так, саме так! – відповів офіцер і підозріливо глянув на отамана.

– Переплутав, либонь, – зухвало відповів Найда. – Зборовський, Заблоцький – недочув, певно…

– Ха-ха! Ну, та біда невелика. Звичайно, коли б я не дізнався зовсім, що приймаю в себе сусіду, сина, так би мовити, мого приятеля, друга, тоді б я шельмі повік не простив такої помилки. Але, шановний пане, розкажи ж мені, що там діється у нас на батьківщині? Як поживає твій батечко й шановна пані? А Феліця, Казя, Віня?.. А пан Вацлав?.. Ха-ха-ха! Який він тепер? Ex, та й приємно ж, далебі, приємно згадати давнину, перенестися в далеке минуле.

Найда врешті почав відповідати на запитання губернатора; кілька разів він замалим не вклепався, та добре, що, розвеселившись, господар більше говорив сам, ніж розпитував. Раз у раз отаман поривався змінити небезпечну тему розмови, але перепинити спогади губернатора було не так-то легко. Все-таки Найда вибрав хвилину й запитав його про Мельхіседека.

– А, ти, ясновельможний пане, ще хотів поглянути на того бунтівника, царя схизматського!.. Якщо хочеш, то поспішай, бо стара лисиця ось-ось здохне!

– Туди йому й дорога! – з презирливою усмішкою відповів Найда. – Але я думаю, що те схизматське бидло не заслуговує, щоб заради нього благородний шляхтич бив ноги! Бачив я на своєму віку немало таких дурнів і думаю, що сей горезвісний Мельхіседек нічим не цікавіший за інших бородатих попів! От мої московити бажали поглянути на нього, то коли вельможний пан буде ласкавий…

– Я вже звелів показати їм попа, хоча він і подихає…

– А скільки часу минуло відтоді, як ця бестія попалася?

– Та вже тижнів зо три!

– Тижнів зо три! – скрикнув Найда. – І досі його не посадили на палю? Чого ж дожидалося шляхетство? Якби його раніше посадили на палю, то не було б і тих бунтів хлопських!..

А на замковому дворі тим часом відбувалося ось що.

Недалеко від кам’яної будівлі, де було ув’язнено Мельхіседека, на розісланих килимах розташувалося веселе товариство… Посередині сиділи диякон і Дарина, навколо них інші переодягнені гайдамаки, а далі щільною стіною юрмилась замкова челядь. Тут же, на килимі, стояла й «розрада», презентована губернатором. Диякон розважав товариство якимись небилицями з московського побуту, і чим оповідання було безглуздіше, тим більше захоплення воно викликало серед слухачів; це захоплення підсилювалося ще добрячою пиятикою, в якій особливо активну участь брала замкова челядь.

– Та що ви стоїте, хлопці, сідайте до гурту, то й веселіше, і привільніше буде! Чого тут маніжитися? Що купець, що стрілець, коли добра людина – сідай і пий! У нас на Москві все попросту: гуляй душа нарозпашку! – і диякон молодецьким рухом розправив на грудях червону шовкову сорочку.

– Правду пан купець каже: коли гуляти – то гуляти! – вигукнув Петро, який удавав одного із слуг вельможного пана. – Адже шляхетне панство бенкетуватиме до ранку, то чого ж нам постити? Сюди, панове! – він посунувся і рухом руки запропонував своїм товаришам дати місце тим, хто стояв. – Вистачить місця для всіх, та й горілки ще на цілу ватагу є!

– Що горілка? – загаласував диякон, вдаряючи рукою об землю. – Коли вже бенкет, то бенкет на всю губу! Ану біжи, Сенько, та пошукай там у поклажі, надісь, зосталося в нас од тих проклятих гайдамаків хоч барил зо два заморського трунку… Сідайте, друзі, всіх запрошую!

Дарина схопилась і разом з Петром подалася до прив’язаних осторонь коней; а замкова челядь, пересміюючись і підштовхуючи один одного, поспішила зайняти місця довкола кумедного й гостинного московита; сподівання на добру випивку ще більше пожвавило й згуртувало веселу компанію; одні потирали руки, другі добродушно покректували, треті вже запанібрата поплескували по плечу щедрого москаля.

– Гей! Розсуньтеся, хлопці! – хвацько гукнула Дарина, підкочуючи з Петром двоє барил вина.

– Набік, дорогу! – загомоніли всі, розсовуючись.

– Славному гостеві честь і місце! – виголосив диякон, відсовуючи набік пиво й горілку. – Сюди, сюди їх, голубчиків! Відбивай, наливай і абіє наливай! – скомандував він. – Коряки сюди, келихи, черпаки! Давай всяк, хто що може!

Команду диякона зустріли вибухом п’яного сміху.

Звідусіль простяглися руки з коряками, келихами, склянками… Миттю барила були відбиті, й дорогоцінна золотиста волога наповнила пожадливо підставлений посуд.

– За здравіє наших дорогих сусідів! – проголосив диякон, високо піднімаючи чару.

– За здоров’я всіх московитів! – підхопили, розвеселившись, гості.

– І на погибель підлим хлопам! – вигукнув Петро, люто потрясаючи кулаком.

– Віват! – загриміло кругом.

У цей час до бенкетуючих наблизився кругленький пан дозорця.

– Гей, ви, чого розсілися? – гукнув він, намагаючись перекричати п’яні голоси. – Московські купці, що прибули з загоном вельможного пана, тут чи ні?

Галаслива компанія на крик дозорці не звернула ніякісінької уваги, але Петро й диякон почули його відразу ж.

– Тут, тут! Ласкаво просимо, сідай до нас, не погребуй, твоя милость, випити чару винця! – сказав диякон, підводячись назустріч начальникові варти. – Гей, ви, розступіться, швидше пропустіть шановного пана!

Тільки тепер замкові челядники звернули увагу на новоприбулого і, пізнавши в ньому пана дозорцю, трохи збентежились.

– Дякую, панє добродзєю, але я не належу до тих свиней, які й на варті здатні нажлуктитись! – бундючно відповів дозорця, зневажливо глянувши в бік замкової челяді; та коли погляд начальника варти майнув по наповнених іскристим вином келихах, очі в нього мимоволі стали вологими й масними. – Його милость, пан губернатор, дозволив московським купцям подивитися на колишнього ігумена Мотронинського монастиря!

– Е, та ще встигнемо! Біжи ти, Сенько, а зараз і ми підійдемо. Тільки ти, пане, попереду випий з моїх рук – без цього не відпущу! Не скривдь! – диякон наповнив коряк вином і підійшов з ним до пана дозорці. – Надісь, московські купці не часто у вас бувають, та й вино ділу не завадить, на те й прислів’я є: «пий, та діло розумій!»

– Хе-хе! Добре прислів’я, хай йому дідько! – відповів з люб’язною усмішкою дозорця. – Тільки кепсько, що начальство не бере його до уваги.

– А начальство що, хіба воду нині дудлить? Ач, який гомін, – либонь, не від води розгаласувалися так! – Диякон показав рукою в бік освітлених вікон замку і, вклонившись до пояса шановному гостеві, сказав: – Зроби ласку, покуштуй вина заморського, не скривдь, а на людей плюнь: на всякого не догодиш.

– Хіба щоб не скривдити! – глибокодумно мовив дозорця і, взявши коряк з рук диякона, підніс його до уст. Ледве тільки він зробив перший ковток, як його обличчя розпливлося в блаженну усмішку, дозорця одхилив голову вбік, ніби не довіряючи собі, зажмурив очі, зробив ще один ковток і, проказавши «ого-го», одним духом осушив коряк.

– Із самого Царграда! До двору царського везли, та гайдамаки, окаянні, пограбували! – Диякон наповнив коряк знову й підніс його дозорці.

– А чи не забагато? – усміхнувся той і нерішуче одвів коряк рукою.

– Ха-ха-ха! Та ти красна дівиця чи що? Та мій хлопчисько переп’є тебе!

– Оце вже ні! – дозорця хвальковито задер голову й підкрутив вуса. – Ще не народився той сміливець, який би мене перепив… Не раз пили ми – сто кіп чортів – і за столом пана графа Потоцького, і князя Радзівілла, – вся шляхта покотом лежала, а пан Гжибовський ніколи!

– Ха-ха-ха! – добродушно зареготав диякон. – Та хіба у вас уміють так пити, як у нас, на Москві?

– На Москві! Та я у Варшаві в самого круля випивав – і хіба ж таке вино, як це! – дозорця взяв коряк із рук диякона й одним духом випив його. – Квасок… – сказав він з поблажливо-глузливою посмішкою.

– Квасок? – перепитав диякон. – А от іду в заклад, що я переп’ю тебе, і не вип’єш ти цих трьох коряків, як уже не встанеш з місця!

– Що ставиш? – запально вигукнув,розчервонілий дозорця.

– Двадцять червінців! – і з тими словами диякон кинув на землю свою ставку.

Коли дозорця побачив золото, очі його заіскрилися.

– Згода! – крикнув він чванливо. – Подивимось, чи переважить москаль ляха!

– Перебивай руки! – звернувся диякон до найближчого сусіди.

Один із замкових челядників перебив руки, і всі з голосними вигуками присунулися ще ближче, щоб стежити за цікавим парі.

– А ви, хлопці, себе не забувайте, наливайте повніше! – звернувся диякон до челядників і, наповнивши два коряки, крикнув дозорці:

– Ану, пане, починай!

Тим часом Дарина з Петром і ще з двома-трьома товаришами пішли до кам’яної будівлі, в якій був ув’язнений Мельхіседек.

Біля дверей темниці, заздрісно поглядаючи на веселе товариство, сиділо п’ять сторожів.

– А що, панове, схизматський піп тут? – звернувся Петро до сторожі по-польськи. – Його мосць, пан губернатор, дозволив московитам подивитися на нього!

– То йдіть дивіться! – відповів один із сторожі, не підводячись з місця. – Цілий день нема спокою, диво яке знайшли: їздять та й їздять дивитися на нього, хоча б хлопи, а то й шляхетні панове. І чого панькаються з цим ворогом, прикінчили б, та й годі! А то їм забавка, а добрій людині ніколи й чарку горілки випити!

– Що правда, то правда! – пробурчали інші, трохи відійшовши вбік і пропускаючи Дарину й Петра в темницю.

Решта козаків зосталася біля входу погомоніти з невдоволеними сторожами; двері темниці були відчинені, кругом валялися купи щебеню й цегли.

Завмираючи від жалю та хвилювання, Дарина переступила високий поріг і ввійшла до вузького й тісного кам’яного склепу, в якому мав бути живцем похований настоятель Мотронинського монастиря.

Затхле й смердюче повітря відразу вдарило в обличчя, Дарина аж відсахнулася.

– Кріпись! – шепнув їй Петро.

Вони ступили крок уперед, напружуючи зір, щоб побачити владику. Через те, що вікно було замуроване, у склепі панувала темрява, й тільки біля вхідних дверей, коли їх ширше відчинили, стало трохи світліше.

– Ось він! – шепнув Дарині Петро, показуючи на щось темне в кутку. Дівчина широко відкрила очі й, пронизуючи поглядом темряву, побачила владику, що лежав майже голий, непорушний і німий на напівзогнилій соломі, прикритий якоюсь драною ксьондзівською хламидою.

– Помер! – придушеним голосом скрикнула Дарина.

– Тихше! – Петро стис панні руку і, швидко озирнувшись на двері, прошепотів ледве чутно: – Подивимось!

Від дверей долетів голосний регіт сторожів.

Петро з полегкістю зітхнув і, ступивши два кроки до Мельхіседека, припав вухом до його грудей: серце ледве чутно билося.

– Живий, живий! – прошепотів парубок, задихаючись од радості. – Панно, давай сюди вино!

З допомогою Дарини Петро трохи підняв голову владики й, розкривши йому рота, влив трохи вина. Через кілька секунд ледь помітна судорога пробігла по тілу нещасного, і з вуст його почувся слабкий стогін.

– Святий отче, владико, чи ти чуєш нас? – гарячково зашепотіла Дарина, нахиляючись до вуха страдника.

Мельхіседек ледь поворухнувся.

– То слухай же, слухай мене, святий отче, – провадила далі дівчина, – це я говорю з тобою, я, Дарина, дочка генерального обозного київського. Ми прибули сюди з Найдою… Збери всі свої сили, сьогодні вночі ми врятуємо тебе!

– Годі! – шепнув Петро. – Боронь боже – помітять… – і, смикнувши дівчину за руку, швидко підвівся й разом з нею пішов до виходу.

– А піп у вас вже сконав, панове! – розв’язно сказав Петро, зупиняючись у дверях.

– Нарешті! – сердито пробурчав один із сторожів. – Справжній камінь, інший давно б уже сконав, а цей – двожильний, – двічі труїли, і то не взяло!

– То на якого біса стерегти трупа? – вигукнув один з козаків, котрі прийшли з Петром. – Гайда з нами, – там московський купець розходився і таким вином частує, що, дідько його бери, чи куштував таке вино й сам круль!

– Та от, начальство велить! – похмуро відповіли сторожі.

– Охота їх слухати! – Петро зневажливо махнув рукою. – Свій розум кращий від усякого начальства! Та й куди він тепер утече од вас, хіба в пекло? Ну, то душа його вже напевно там, а якщо чорти захотять поцупити й тіло, хоч би тут і тисячі людей стерегли, однак вони своє діло справлять!

– Правда! – погодилися сторожі. – Проти нечистої сили нічого не вдієш!

– Ну, то ходімо, вип’ємо чарку-другу, – адже це тут поруч, на очах! – запросив іще раз гостинний козак.

– Так-то воно так, – мовив, розтягаючи слова, старший сторож і з досадою сплюнув набік, – але що скаже пан дозорця?

– Дозорця? Та він же там… без задніх ніг уже… – Петро із сміхом показав рукою в бік гомінкої компанії. – Гуляє з московитом, а де начальство, там і сторожі належить бути!

– Сто дяблів, справді! – рішуче вигукнув старший сторож. – На якого біса нам стерегти тут мертвяка? Коли панство гуляє, то хіба не можна й доброму шляхтичеві промочити горло? Гайда, панове, вип’ємо по келиху, адже ніч довга, а вартувати до світанку!

– Слушно! – одностайно підтримала його решта сторожів, і вся ватага з веселим сміхом подалася до бенкетуючих.

Видовище, яке постало перед сторожами, змусило їх зайтися реготом: посередині на килимку з буряковим спітнілим обличчям, з посоловілими очима сидів пан дозорця і белькотів неслухняним язиком, похитуючись з боку на бік:

– Не переп’єш, бісів москалю!.. Я і в Варшаві, і в Кракові, і з самим крулем… Ще один коряк, і дукати мої!..

Його рука тримала наповнений коряк; та марно пан дозорця намагався піднести вино до рота: у тремтячій руці воно розхлюпувалося, обливаючи бороду і вбрання шляхтича.

Осторонь від компанії, уткнувшись обличчям у землю, лежав «купець» і голосно хропів; більшість гостей також валялася кругом, наче мертвяки, й тільки три чи чотири жовніри, котрі оточували дозорцю, ще тяглися за вином, вивергаючи п’яні прокляття, розливаючи вино й штовхаючи один одного.

– Ге-ге! Та тут уже мертве царство, – весело зауважив Петро, окинувши вдоволеним поглядом усю компанію.

– Та й московит уже звалився! – з досадою сказав старший сторож.

– А на дідька нам московит? Було б тільки його вино!

Петро без усякої церемонії переступив через розпростерті тіла, узяв барило і піднявши його вгору, переможно вигукнув:

– Ге-ге! Та тут іще півбарила – нам вистачить! Гей, панове, повідтягайте вбік ці колоди, – він показав на переодягнених гайдамаків, що лежали долі. – Сюди їх кладіть і розбирайте келихи… Ось так!

З допомогою Дарини та її супутників сторожі відтягли вбік, як їм здавалось, п’яних мов хлюща челядників прибулого пана й посідали навколо Петра. Він налив їм келихи, а сам високо підняв барило й весело крикнув:

– Ну! Нєх жиє ясне панство! – і почав нахильці пити.

– Ого-го! Добре дудлить! – схвально загомоніла сторожа, осушуючи келихи. – Та, гляди, не все випивай, залиш і нам!

– Залишу, залишу! – і Петро знову наповнив їм келихи.

– А не… не… не переп’єш! Тисячу відьом з хвостами… сто тисяч дяблів… – бурмотів дозорця, безтямно витріщаючи п’яні очі.

– Еге, та він, бідолаха, до рота коряка ніяк не донесе, треба йому допомогти! І Петро, притуливши коряка до губ пана дозорці, змусив його випити все до дна. Дозорця ще буркнув щось недоладне, похитнувся раз-другий і звалився на одного з челядників, що лежали покотом. За чверть години всі були п’яні.

– Готово! – прошепотів Петро, підводячись з місця. – Ну, панове, тепер до роботи!

Почувши це, диякон і гайдамаки, які лежали осторонь, швидко посхоплювалися.

– Ну, друзі, напружте тепер і розум, і очі, і душу! – пошепки сказав диякон товаришам. – Бо доки з них ще не вийшов дурман, треба закінчити роботу. Ти, панно, лягай сюди на моє місце та розкинь ширше руки, – коли хто й гляне, то з п’яних очей не второпає; ви, – диякон відділив частину гайдамаків, – залишайтеся на сторожі, та на випадок, коли прокинеться хто, – приспіть його по-нашому, а ви – гайда за мною!

Диякон, Петро і ще зо два чи зо три козаки квапливо подалися до темниці Мельхіседека.

– Хто тут? – ледве чутно прошепотів владика.

– Ми, чесний отче, рятівники твої! – відповів диякон. – Треба поспішати… Чи можеш ти встати, панотче?

– Немає сили… Ноги… – відповів Мельхіседек кволим голосом.

– Стривай, отче, не розмовляй, не витрачай марно сил… Хлопці, підведіть владику й одягніть у моє вбрання.

Диякон швидко зняв із себе вбрання московського купця, під яким була одежа панського пахолка, а козаки насилу підвели майже непритомного Мельхіседека й почали натягати на нього купецький одяг. Та коли довелося взувати владику, мимовільний крик жаху вихопився в Петра і його помічників: ноги Мельхіседека страшенно розпухли, з потрісканої шкіри сочилася сукровиця, а в місцях, раніше стиснутих кайданами, тепер були суцільні рани. З великими зусиллями козаки натягли чоботи на ноги Мельхіседека; він кілька разів непритомнів, та диякон ще двічі дав йому випити міцного вина, й воно знову підкріпило владику.

– Тепер підеш з нами, превелебний отче, і слухай, що я тобі казатиму: ти московський купець, ти такий п’яний, що не можеш ні стояти, ні говорити, – ти чуєш мене?

Мельхіседек ствердно кивнув головою; та коли гайдамаки поставили владику на ноги, він заточився й знов упав би на землю, якби Петро не підхопив його.

– Гм, кепські справи! – диякон із сумнівом похитав головою. – Коли він на ногах стояти не може, то як ми його на коня посадимо? Хіба що всім удавати п’яних? Так, так… ну, то що ж, підніміть отця ігумена на руки й віднесіть його якомога швидше на те місце, де лежав я, та покладіть долілиць, а ми з Петром дещо тут зробимо і миттю до вас.

Козаки підняли на руки безвладне тіло Мельхіседека й понесли його до вказаного місця.

– Ну, Петре, тепер не барися, – скомандував диякон. – Я тут робитиму опудало, а ти збігай і принеси мені відро води, та дивися, щоб хто не помітив нас…

– Знаю! – парубок вискочив з темниці, а диякон взявся робити опудало. Скрутивши з соломи сяку-таку подобу людського тулуба, диякон натягну на нього зняту Мельхіседеком ксьондзівську хламиду, а на голову накинув ганчірку. Закінчивши свою роботу, диякон відійшов убік, глянув на опудало й задоволено пробурмотів:

– Пречудово! П’яному воно справжньою людиною здасться!

Потім сів на землю, дістав з кишені ножиці й заходився стригти свою бороду, залишаючи тільки довгі вуса.

Кінчивши з цією процедурою, диякон, за козацьким звичаєм, постриг своє волосся під макітру.

– Де ж це в дідька пропав хлопець? – стурбовано пробурчав він і, прочинивши двері, виглянув у двір.

Петра не було видно, а західний край неба помітно посвітлішав: очевидячки, незабаром мав зійти місяць.

– Тьху ти, чи не попався він десь? А місяць от-от зійде. Ex, бий його нечиста сила, і не здогадались же взяти з собою води!..

Диякон сердито плюнув і знову сів на землю.

Минуло ще кілька хвилин, важких, довгих, диякона опанувало нетерпіння, а згодом підкрався й справжнісінький страх: певно, Петро десь попався. Нічим іншим не можна було пояснити таку довгу його відсутність: звісно, шкода хлопця, але ще страшніше те, що, коли він попався, загине й владика, і Найда, і всі вони!

Далі не можна було чекати, небезпечне становище вимагало якихось заходів, і хоч кострубато пострижена голова могла привернути увагу ляхів, диякон рішуче підвівся й попрямував до виходу.

Тим часом Петро, вискочивши з темниці, подався розшукувати колодязь у замковому дворі. Це не становило особливих труднощів, і за кілька хвилин парубок знайшов його; але – о жах! На коловороті теліпалася тільки вірьовка, а відра не було…

Не гаючи й хвилини на марні жалі, Петро кинувся шукати відра десь в іншому місці. Але виявилося, що знайти його не так легко… У замковому дворі всі вже поснули, у монастирі також, – куди не кидався парубок – скрізь двері були позамикані. Пробігавши отак кілька хвилин, він натрапив, зрештою, на яскраво освітлену кухню губернатора; двері її були розчинені навстіж, біля погаслого вогнища порався кухар…

Зраділий Петро влетів туди й, забувши, що має вдавати ляха, спитав українською мовою:

– А чи не можна у вас, пане кухарю, роздобути відра на часинку?

Той зміряв парубка сердитим підозріливим поглядом і погрозливо вигукнув:

– А ти звідки тут, підлий хлопе, взявся?

– Прошу вибачення: я не хлоп, а слуга вельможного пана, який прибув до замку.

Хоча ці слова й було сказано по-польськи, та вони мало переконали кухаря.

– Слуга вельможного пана! Ніби пан не знайшов би собі слуг серед поляків, а набирав таких гайдамаків, розбійників! Навіщо тобі відро? Відливати своїх товаришів? Бач, яку корчму влаштували на замковому дворі, не могли хоч сюди, в пекарню, зайти. Та хіба порядний шляхтич стане пити надворі, мов те бидло? Чого доброго, ще й сторожів споїте?! Ось я піду зараз до пана губернатора та й розкажу йому, що ви тут затіяли у дворі, хай лишень помацає вас, що ви за птахи і яке на вас пір’я!..

При цих словах Петро відчув, як ноги його похололи й приросли до підлоги.

– Господь з вами, пане кухарю! – відповів він, з усіх сил намагаючись зберегти спокійний тон. – Чи не від страху вам скрізь ввижаються гайдамаки?

– Ну, ну, йди собі! – сердито пробурчав кухар. – А я ось піду зараз і доповім про все його мосці, нехай лишень розміркує, що можна, а що й зась!

Петро знизав плечима і, все ще зберігаючи спокійний вигляд, вийшов із кухні; але, ступивши кілька кроків, мимохіть зупинився.

Погрози кухаря були не такі, щоб ними можна нехтувати: якщо навіть губернатор і не запідозрить у ньому гайдамаку, а тільки побачить поснулу сторожу й замкову челядь, то й тоді все пропало: кинуться до в’язня, виявлять, що він зник, дізнаються, хто це зробив, і загинуть не лише всі вони, але й майбутня доля України. Єдиний порятунок – мерщій тікати з замку, поки цей озлоблений п’яниця, як видно, ображений, що його не запросили взяти участі в бенкеті, не здійснив свого наміру.

Але як змінити зовнішність диякона, щоб його не впізнали? Чим зачерпнути води? Хіба барилом? – несподівано спало Петрові на думку: «Так, так, прив’язати його до мотуза і спустити».

Він схопив порожнє барило й почав прив’язувати до коловорота, але в нього нічого не виходило.

– Та навіщо мені це? – мимоволі вголос промовив парубок. – Адже там зосталася горілка, а вона змиє фарбу ще ліпше, ніж вода.

В цю мить чиїсь дужі руки зненацька схопили Петра за плече й струсонули так сильно, що барило випало в нього з рук.

– Не втечеш, шельмо! – непомітно підкравшись, просичав над самим вухом Петра кухар. – Ах ти, схизматський пес, бидло! Знаємо тепер, що ви за птахи! Гей! Гвалт! – крикнув він на все горло.

Хвилина була вирішальна: досить прогаяти одну мить – і на крик ляха прибіжить уся челядь…

Петро не довго думав: в його руці, мов блискавка, мигнув ніж і по саму колодочку увійшов у кухареве горло; струменем бризнула кров, і лях, захрипівши, навзнаки упав додолу.

Не гаючи й хвилини, Петро кинувся туди, де недавно бенкетували, схопив барило горілки і щодуху, не оглядаючись, побіг з ним до колишньої темниці Мельхіседека.

Петро вже добіг був майже до її дверей, як нараз чиясь велетенська постать заступила йому дорогу, а могутня рука вп’ялася в горло, і над самим вухом одурілого від страху парубка почулося сичання:

– Ні, голубчику, не вирвешся з моїх лап! Почувши той голос, Петро отямився.

– Пане дияконе! – скрикнув він неголосно. – Та це я, Петро, що ви!..

– Ти? – диякон розціпив руку й енергійно сплюнув набік. – Тьху ти, мара!.. з переполоху ледь-ледь не задушив хлопця. Де пропадав?

– Біда, пане дияконе, треба поспішати… Можуть застукати, та й місяць от-от зійде…

– Знаю… швидше-бо! Вода є?

– Не вода, а горілка!

– Дарма – лий!

Через п’ять хвилин чуприна й вуса диякона були старанно помиті й з чорних знову, як і раніше, стали рудими. Уламком коси Петро ще попідголював йому бороду й скроні, і диякон змінився зовсім: тепер ніхто не пізнав би в цьому рудому вусаневі московського купця.

Під час цієї процедури парубок розповів дияконові про сутичку з кухарем.

– Ну, – схвильовано промовив диякон, – тепер мерщій тікати!..

Вони поквапно підійшли до своїх товаришів, що сиділи навколо п’яних, як ніч, поляків.

– Біда, треба поспішати, панове, – тихо заговорив диякон. – Ви, – звернувся він до частини гайдамаків, – віднесіть цих сторожів та й самого дозорцю туди до дверей темниці, а ви – відтягніть кудись під стіну цю наволоч, – показав він на замкову челядь, – та позакидайте їх так, щоб не потрапили нікому на очі. А ти, Петре, піди та скажи отаману, що місяць уже зійшов і загін на конях чекає вельможного пана. А що, панно, – спитався диякон Дарини, – як превелебний владика?

– Дихає й чує, що кажуть, тільки сам говорити не може: дуже ослаб.

– Так! – диякон зітхнув і розвів руками. – Як же ми його мосць на коня посадимо? Хіба от що, друзі, – усім треба вдавати п’яних, похитуватися в сідлах і підтримувати один одного.

– Розуміємо, – тихо відповіли гайдамаки й з запалом взялися до роботи. Хвилин за десять все було скінчено… Сторожів попереносили до темниці, посадовили на землю й попритуляли до стіни, – так що здаля, у нічній темряві, їхні постаті мали цілком природний вигляд; замкову челядь гайдамаки порозтягали куди попало, а самі заходилися швиденько сідлати коней.

З великими зусиллями вдалося їм посадити Мельхіседека на коня, а що владика був дуже кволий і не міг триматися в сідлі, його прив’язали. Обіруч владики сиділи на своїх конях диякон і ще один здоровенний гайдамака. Усе вже було напоготові, коли з замку повернувся Петро й повідомив, що пан отаман зараз вийде.

– Коли б тільки швидше, а то владика може звалитися з коня, – пробурчав диякон. – Ну, а ви, хлопці, ведіть панських коней до ганку, та спритніше подавайте стремена!

Через кілька хвилин у вікнах замку замиготили вогні, на ганок вийшла челядь з палаючими смолоскипами, а слідом у супроводі Найди й пишних гостей губернатор.

Попрощавшись з усіма й подякувавши за гостинність, отаман поквапно спустився східцями ганку й скочив на підведеного йому коня, коли нараз почув оклик господаря:

– Гей, пане коханий, зоставайся ліпше до ранку, глянь, як перепилися твої пахолки, всі хитаються…

У Найди похололо серце, він з жахом поглянув на своїх гайдамаків і надто на Мельхіседека, який майже повис на шиї в коня.

Однак Найда опанував себе і, обернувшись до губернатора, безтурботно відповів:

– Дарма! На свіжому повітрі хутко витверезяться й прийдуть до тями…

– Дивись, адже квапитися нема чого, ліпше зостанься до ранку! – переконував губернатор. – Хоч у нас ще й тихо, а все-таки… Я дам панові й провідника до Радомишля.

– Я роздумав їхати в Радомишль, – відповів Найда. – За наказом, збірний пункт призначено в Білій Церкві… То, мабуть, кварцяні війська вже вирушили туди…

– Щось не чував… Але на Білу Церкву це ж в інший бік… важка дорога, а панська команда ледве на конях держиться…

– І московита ще загубиш, пане! – сміючись, додав один з офіцерів.

– Їй-богу, загубиш! – весело підхопила решта.

Найда похолов, але з відвагою приреченого кинув жартома:

– Не загубимо! Ми його впакуємо в солому!

Та необережне слово призвело раптом до найнесподіванішого наслідку:

– Ай справді! – відразу крикнуло кілька п’яних шляхтичів. – Упакувати московита! Соломи, вірьовок сюди!

Шляхта зустріла цю пропозицію дружним реготом, і навіть губернатор зацікавився дотепною вигадкою.

В одну мить офіцери збігли з ганку й кинулися до Найдиного загону.

Це було так несподівано, що і Найда, і його товариші розгубилися й похололи від жаху, чекаючи страшного кінця. Переодягнені пахолками гайдамаки відразу перестали хитатися в сідлах.

Уже офіцери були за два кроки від загону, коли зненацька Дарина повернула коня й, підскакавши до Найди, заговорила швидко тремтячим од надмірного хвилювання голосом:

– На бога, вельможний пане, заступись!.. Не допусти зганьбити хазяїна!.. Та хіба ж велика провина в тому, що людина випила зайве: з ким гріх не трапляється?.. Зглянься, Христа ради, заступись!.. Хазяїна вся Москва знає, сама цариця й царедворці до нас по крам посилають, а після такого посміховища – як йому людям в очі дивитися?

Дарина зіскочила з коня, підбігла до губернатора і, впавши перед ним на коліна, заговорила ще палкіше:

– Зроби ласку, шановний пане, заступися, притримай бешкетників, сама цариця віддячить тобі, що не дав на наругу слуги її вірного!

– Стривайте, панове! – закричав губернатор до офіцерів, що метнулися були до московита. – Облиште ви того ведмедя, цур йому! – І, обернувшись до Дарини, додав: – Іди, ніхто твого хазяїна не зачепить, а ти пильнуй його, щоб не впав!

Дарина подякувала губернаторові, скочила на коня й знову приєдналася до загону.

Із грудей Найди мимохіть вирвалося полегшене зітхання. Він підняв над головою шапку, ще раз подякував господареві й подав гайдамакам знак рушати.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 358 – 372.