34. Євреї збираються захищати Умань

Михайло Старицький

В Умані, в час описуваних нами подій, панував уже страшенний переполох. На додаток до жахливих чуток, які йшли з Подніпров’я, Младанович іще одержав листа від Кшемуського; у ньому лисянський губернатор повідомляв, що Залізняк, зібравши незліченні юрби хлопів та запорожців, сплюндрував уже всю Чигириншину й Смілянщину, а тепер зосереджує сили, щоб узяти Лисянку й вирушати на Умань. А втім, Кшемуський обіцяв затримати Залізняка біля міцних мурів свого замку на цілий місяць, якщо Младанович пришле йому на допомогу кілька кінних загонів, котрі б тривожили обложників з тилу. А до того часу, – додавав він, – повернеться з кварцяним військом Стемпковський і розметає гайдамаків, наче солому.

Хоча звістка про від’їзд Стемпковського до кварцяного війська і втішила уманського губернатора, бо він знав, що полковника призначено польним гетьманом для втихомирення бунту, – а як полководець він діяв навально й жорстоко, – однак Младанович не послав у Лисянку жодного козака, а заходився ще ретельніше укріплювати Умань і стягати на захист її всі сили.

Укріплення міста почалося з самої весни, проте Младанович вирішив викопати ще один рів, з новим частоколом, – так що утворилося два вали – верхній і нижній, з-за яких можна було обстрілювати околицю. Коли ж хлопські заворушення почастішали, то Младанович, за порадою Шафранського, надбудував стіни та вежі свого замку, таким чином у самому місті утворилася ще й третя, над усім пануюча фортеця, – її гармати могли стріляти поверх двох перших ліній. Отож, щоб захопити Умань, треба було взяти три лінії укріплень, штурмуючи їх під потрійним вогнем потужних, як на той час, батарей, козаки взагалі не полюбляли брати фортеці приступом, а для недисциплінованих, узятих од плуга військ, що майже не мали артилерії, здобуття такої міцної твердині, як Умань, було й поготів неможливе.

Це розумів і Шафранський, котрий не раз, милуючись своїм творінням, чванливо казав:

– Скільки б не зібралося тої погані, а на моїй Умані поламають зуби… Та що гайдамаки? Нехай прийдуть сюди московські, справжні війська, хоч п’ятдесят тисяч, то, як бога кохам, я сміло протримаюсь півроку!

Слова Шафранського підбадьорювали губернатора, але він усе ж не міг заспокоїтись і з кожним днем виявляв у своїх заходах дедалі більше метушні й розгубленості.

Було у фортеці два вразливих пункти, усунути які, при всіх своїх знаннях і винахідливості, Шафранський не міг: це – відсутність у місті води й ненадійність козацького гарнізону.

У викопаному на майдані проти магістрату колодязі, незважаючи на його страшенну глибину, води не виявилось; а ставочок у губернаторському саду був штучний, без джерел і надто малий. На околиці, під Грековим лісом, тяглося чимале озеро з проточною водою, але до нього було далеко від міських стін, і під час облоги воно все одно потрапило б до рук ворога. Щоб усунути цю небезпеку, Шафранський вирішив улаштувати між стінами міста й озером укріплений табір для євреїв та шляхти, що прибували до Умані з усіх усюд, і окопати його справа й зліва шанцями – одно слово, створити живий міст до води… Та на це потрібний був час, а події не чекали…

Що ж до гарнізону, то весь він складався з православних козаків, з сотником Гонтою на чолі, який відігравав у загоні значно важливішу роль, ніж полковник Обух.

І шляхта, і євреї боялися схизматів і доносили на них Младановичу; але в нього не було ким замінити цих військ, та й Гонта завоював довір’я губернатора й завжди умів розвіяти всякі підозри, – тож Младановичу зоставалося тільки одне: козаків прихилити до себе грішми й пільгами, а Гонту – купити, надавши йому шляхетство й подарувавши два села…

Гонта двічі, разом з командою, давав присягу на вірність і відданість Польщі… та й на ділі доводив свою відданість і сім’ї Младановича, і державним інтересам…

Саме цими турботами губернатор Умані був пригнічений і тоді, коли до головної брами міста під’їхала буда з якимись циганами.

Молода циганка з цікавістю позирала на високий з дубових колод, скріплених залізними скобами, частокіл і на широкі та глибокі рови, котрі оперезували Умань подвійним кільцем: чи ж вийде вона з цього міста на волю, у світ, для радощів і щастя, чи, може, знайде тут в’язницю й могилу?

Старий циган, очевидячки, глава цієї сім’ї, яка складалася з двох літніх жінок і дівчини, підійшов був до брами, постукав, та, побалакавши про щось із воротарем, повернувся дуже стривожений назад і сповненим розпачу голосом промовив:

– Ферфал! Не впускають!

– Як не впускають? Що ти, Гершку? – скрикнула одна з циганок.

– Не впускають… Кажуть – не велено! Нікого! – заїкаючись од хвилювання, відповів наш старий знайомий Гершко, який тимчасово обернувся на цигана. – Кажуть, ніби набилось у фортецю стільки люду, що ні харчів, ні води не вистачить… то не пускають до міста, а велять їхати під Греків ліс… на поле… прямо під гайдамацькі ножі…

– Вус? – вигукнула Рухля. – І ти повезеш нас туди на загибель? Хіба ти, ребе, не знаєш, що дукат сильніший, ніж залізо, і відмикає всі на світі замки?

– Знаю і говорив, але біля воротаря никає шляхтич-дозорця… А шляхетська пелька, сама відаєш, ненаситна…

– Ой вей! Що ти думаєш? Хіба твоя голова нічого не варта? Іди й торгуйся! – владно звеліла Рухля.

Гершко знову постукав молотком в окуту бляхою браму.

– Хто там? – озвався сердитий голос.

– Та я ж, я… Приїхав до його ясної мосці губернатора… маю щось важливе переказати… Ой, яке важливе!

– Та хто «я»? – уже крикнув з вежі в маленьке віконечко воротар.

– Ребе Гершко… орендар їхньої милості… потрібний чоловік… це я тільки що розмовляв із паном.

– Чого ж ти, собако, лізеш знову? Повертай, кажуть тобі, до лісу… до рябого дідька в болото… Там у таборі є осавул – через нього й перекажеш свої брехні…

– Панє добродзєю!.. Я віддячу… я заплачу… хоч мене й пограбували гайдамаки… мені тільки… побачитись хоч з дозорцею…

– Скільки за це даси?

– Дукат…

– Що-о?.. Ах ти, поганцю! Та я за таку мізерію не стану й тривожити вельможного пана… Геть од брами!

– Стривай, пане! Ой, лихо! Скільки ж пан хоче?

– Десять дукатів, і ні шеляга менше! – І. воротар почав щільніше причиняти своє віконечко.

– На бога! – заблагав Гершко. – Візьми, пане, останнє, тільки впусти! Голова у віконці зникла, а за хвилину забряжчали ключі й заскрипіла хвіртка; перед Гершком з’явилася дебела постать жовніра в драгунській формі; жовнір простяг руку, порахував на долоні покладені Гершком дукати й, осміхнувшись, мовив:

– Ну, якщо це останні дукати, то повертай дишель… без грошей пан дозорця й говорити з тобою не буде…

– Вей мір! – заволав Гершко. – Впустіть! Для пана ротмістра у мене ще знайдуться…

– Ха-ха-ха! – зареготав воротар і впустив Гершка, звелівши йому йти за собою. По крутих колінчатих східцях вони піднялися на самий верх башти, і воротар, штовхнувши ногою невисокі двері, ввів Гершка до світлиці, де за столом сидів відгодований, з чималим черевцем шляхтич і сьорбав, відсапуючи, якусь темну рідину з келиха.

– Ну?! – буркнув він голосно, наче бульдог вискаливши зуби. – Клади за право розмови.

Гершко мовчки поклав десять дукатів.

– Чого ж ти хочеш? – спитав шляхтич, скоса зиркнувши на стовпчик блискучих кружалець.

– Хочу, щоб мене впустили до міста.

– Не можна, – сухо відрубав дозорця. – Вас тут і так напхалося через край…

– Як буде на одного більше, то хіба ж це така біда? – вкрадливо заговорив Гершко. – Адже ж вельможному панові згодиться, приміром, ще один кінь, або кунтуш… або теляги – не з міді, не із сталі, а з чистого срібла… щоб горіли, як сонце… щоб усі панянки мружили очі, дивлячись на пана… щоб кожен жовнір вважав пана за гетьмана… Ой, ix бін аїд, – якщо пан так прибереться…

– Не мели язиком, шельмо, – обірвав його шляхтич, – час дорогий. Скільки даси?

Гершко навіть підскочив од радості, що можна було купити у шляхтича життя, йшлося тільки про ціну… Але ту ж мить радісний вираз зник з обличчя єврея, і він, скривившись, почав низько кланятися і зітхати:

– Ох-ох! Скільки ж вельможний пан хоче?.. Мене пограбували гайдамаки… Нас тільки троє… я, сестра й дочка… Наймичку можна відправити в табір… Ми люди вбогі… нещасні…

– Ну-ну! Ти баки не забивай! Жодного зайвого слова… немає часу, – підвищив голос шляхтич.

– Скільки ж, ясновельможний? – тремтячим голосом бурмотів Гершко.

– Ти сам знаєш, що гайдамаки йдуть сюди і що тільки в Умані можна сховатися… То ось тобі останнє слово… за кожен рот по десять таких купок… а всього, крім цієї, поклади тридцять…

– Ой! – скрикнув Гершко, ніби у нього в грудях щось обірвалося. – Тридцять дукатів? – перепитав він.

– Тридцять купок, – гаркнув шляхтич, – по десять дукатів у кожній! Викладай зараз або повішу, як маму кохам!

Бачачи, що шляхтич не жартує, переляканий Гершко квапливо відвернувся і, діставши з череса потрібну суму, тремтячими руками поклав її перед дозорцею на стіл; той, перелічивши гроші, ляснув у долоні…

На цей знак з’явився воротар, що стояв за дверима.

– Впустити цього жида з балабустою і дочкою… тільки трьох, дивись…

– А їх на возі троє, та він четвертий, – мовив воротар.

– Тільки трьох, кажуть тобі! – гаркнув шляхтич і владним жестом вказав на двері.

Вийшовши за браму, воротар шепнув Гершкові:

– Дай десять дукатів і бери четверту!

– На дідька вона мені? Хіба я тут не знайду служниці? – люто відповів Гершко.

– Так-то воно так, – спроквола сказав воротар, – тільки ось ще трохи зачекай під брамою… а я піду до губернатора… адже йому теж доповісти треба…

– Бери вже! Грабуй до нитки! – вереснув Гершко, тикаючи гроші воротареві. – Тільки відчиняй швидше браму…

Коли наші подорожні в’їхали через два підйомні мости до міста, Рухля стала питатися брата, скільки він заплатив, але Гершко, кидаючи довкола люті погляди, уперто й понуро мовчав. Тільки коли вже буда в’їхала на майдан перед губернаторським замком, він буркнув, не глянувши ні на сестру, ні на дочку:

– Поганяйте он до тієї крамниці під ратушею, де над дверима лисяче хутро висить, спитайте мого приятеля Іцька, рабина… довготелесого такого… що в нас був… і до нього завертайте… а я зайду до ясновельможного цадика: він мешкає за цією пишною синагогою.

Майдан являв собою невеликий видовжений прямокутник. Ліворуч височіла незграбна двоповерхова будівля ратуші, на нижньому поверсі якої містилися крамниці, а на горішньому – магістрат. Праворуч простятся ряд капуцинських склепів та погребів. Трохи збоку вирізнялась химерними кольорами досить висока дерев’яна синагога, а за нею далі ховалася в закутку обдерта й занедбана церква… Напроти міської брами гордовито височів костьол бернардинів, з камінними статуями біля входу, з готичним дахом і великими вікнами. За костьолом, на пласкому пагорку, у вінці зубчастих бійниць грізно стояв неприступний губернаторський замок.

Йдучи до цадика, Гершко постеріг, що на майдані й на вузьких вулицях юрмилися бліді, стривожені люди; вони перешіптувалися, розповідаючи одне одному щось лихе, мабуть… Гершко квапливо йшов, уникаючи зустрічей і розпитувань; він поминув школу, прослизнув повз церкву і, завернувши у перший провулок, підійшов до наріжного будиночка, на порозі якого в левітській шапці стояв сивуватий, з довгою бородою старий; виразисті риси його обличчя зберігали типову вроду східної раси, а темні очі світилися розумом і якоюсь особливою лагідністю. Гершко щільніше насунув на свої пейси ярмулку і, схиливши голову, мовчки простяг обидві руки, шанобливо прохаючи благословення в цадика.

– Мир тобі, сину Ізраїлів! – лагідно мовив цадик, поклавши руки на схилену Гершкову голову. – Нехай благословить тебе бог Авраама і хай обдарує тебе благостинею свого милосердя!

Гершко піймав цадика за полу довгої одежі й поцілував її.

– Прости, святий рабі, – ніяковіючи, заговорив Гершко, – що дочка моя Capa, нерозумна й збита з пантелику нечестивцями, насмілилась образити твого родича… Як тільки я не карав її… замалим не вбив власною рукою… вивіз од проклятих гоїв… щоб разом із сестрою врятувати її душу… Але вона, підла, в день весілля випила отрути, щоб уникнути шлюбу й не скоритися батьківській волі… Що мені з нею робити? Вона зрадлива, хоча й мовчить, удаючи, ніби скорилася…. та я її бачу наскрізь… її можна зламати, але не зігнути…

– Нащо ж було ламати волю дитини й оздоблювати її серце? Шлюб є союз любові й дружби, а не породження насильства. О, як далеко ваші серця од велінь великого Єгови! Дух злоби й користолюбства почорнив ваші душі, і вони вже неспроможні відгукнутися навіть на муки рідної дитини!

– Але, святий рабі, – збентежений словами цадика, мовив Гершко, – коли б серце моєї дочки було непокірне лиш у виборі чоловіка!.. Хоча цей вибір завжди належав батькові або після нього матері, а не дитині… так велося і за дідів наших, і за прадідів… Адже Іаков сім років с іужив у дядька свого Лівана за Рахіль, а Ліван увів до нього Лію… виходить, і тут – всупереч навіть договорові, ніхто не міг опиратися батьківській волі…

– А як господь поставився до того ошуканства? Від Лівана він одвернув лик свій, а Іакова обдарував ласкою… Що таке шлюб не з любові, а з наказу батька?.. Це є насильство… А яка кара спіткала Сіхона, Емморового сина, за те, що він силоміць увійшов до Діни, дочки Іакова? Не тільки Сіхон, але й усі жителі того міста були знищені! Не невольте чужих сердець і не закривайте свого ні перед плодами чресел ваших, ні перед рабами й рабинями…

– Але хіба до гоїв і акимів можна мати почуття дружби, хіба не велить слово боже ненавидіти й зневажати їх?

– Не мудруйте лукаво: господь лише велить остерігатися спокуси й берегти його закон… Господь є суддя над усіма й меча свого в руки смертних не дав!..

– Кожне слово твоє, святий рабі, окуте золотом мудрості! – глибоко зітхнув Гершко. – Я тому заговорив про гоїв, що маю підозру… навіть язик німіє… маю підозру, що дочка моя проклята… одвернула обличчя своє від істинної віри наших батьків… і спокусилася… вірою… схизматського бидла… я хотів убити її… і вб’ю, якщо…

– А ти знаєш заповідь божу – «не убий»? Як же ти насмілюєшся повстати проти веління Єгови? Та чи не ти ж винен, що не зумів привернути серця своєї дитини до себе й до рідного закону? І в який іще час ти замислив це насильство? У день нашої смерті… за годину до суду грізного!.. Скорися і зм’якши серце своєї дочки… дай волю їй… І подумай про свою душу… Ходім! Я поспішаю в синагогу… Там зібрались і на молитву, і на раду гнані сини Ізраїлю… осуджені на кару за гріхи батьків своїх…

Хоча Гершко по дорозі до Умані й бачив сліди страшної розплати, але, в’їхавши до міста, від відчув себе в безпеці й одразу дав волю своїй злобі. Та слова цадика знов нажахали Гершка, і той жах заглушив усі інші почуття… Мов приречений на смерть, майже непритомний, ішов він за цадиком, ішов, нічого не бачачи довкола, механічно пересуваючи ноги.

У синагозі було повнісінько люду; усі євреї сиділи в талесах і, похитуючись з боку на бік, били себе кулаками в груди та жалібно голосили. Жінки на хорах просто ридма ридали… Кантор раз у раз заводив журливу мелодію з трагічними музикальними фразами, слідом за якими лунав загальний зойк… Коли цадик увійшов, всі, як один, підвелися і, шанобливо розступившись, дали йому дорогу… Гершко непомітно сів у кутку, бо в нього не було з собою талеса…

– Благословен бог в Ізраїлі, бог батьків наших Авраама, Ісаака та Іакова, бог, що врятував нас од єгипетських мук, беріг нас у пустелі, захищав нас у багатьох гоніннях… Нехай же й тепер не відверне він ока свого від його народу, а пошле нам розум, бадьорість і силу! – зворушено промовив цадик, стоячи коло ковчега й простягаючи руки над своїми одновірцями.

– Боже, порятуй нас! – пролунав зойк у відповідь на цадикову молитву.

– Не плачте й не стогніть, діти мої! – ласкавим голосом заговорив рабі. – Не ридати нам треба, а спокійно обміркувати наше становище і знайти можливий спосіб врятуватися од загибелі.

– Говори, говори, наш напутнику! – почулися голоси. – Твої слова для нас наче манна в пустелі.

– Що нового трапилось і чого нам треба чекати? – спитав цадик, обводячи лагідними очима всіх присутніх.

З лави підвівся довготелесий рабин, той самий, до якого Гершко сьогодні послав свою сестру, й заговорив високим, схвильованим голосом:

– Вей мір! Погибель над нами! Уже наближаються до стін наших, до порогів наших вороги, а наших братів не пускають до міста й женуть просто в огонь… Хіба твоє вухо, великий учителю, не чує плачу, що долітає сюди з боку Грекового лісу? Але мало того: ще хочуть злі мучителі вигнати половину нас із наших рідних осель на розправу хлопам! Чи ж не ми заселили й збагатили Умань? Чи не на наші ж кровні гроші обнесено її частоколом та бійницями? А тепер нас – геть! Хто розворушив хлопів? Вони, ці грабіжники, – ляхи! Хіба не вони обдирали нас і силоміць змушували відшкодовувати збитки за рахунок хлопів, а тепер до них же нас виштовхують на смерть, а самі ховаються за нашим добром! Ой лихо, лихо! Ублагай, рабі, володаря небес, щоб він потряс громами своїми серця гонителів наших!

Capa з тіткою теж була на хорах: не заставши дома господаря, рудого рабина, тітка розпрягла з Ривкою коней, звеліла їй стерегти майно, а сама подалася з небогою в синагогу, куди збіглися, як вона дізналась, усі євреї. Дівчина спробувала було покликатися на втому, але тітка суворо відповіла, що не залишить її з Ривкою, що потомленим та кволим найліпший притулок – божий дім. Capa скорилася досить охоче, бо розраховувала почути там найсвіжіші новини про гайдамаків. Увійшовши до синагоги, вона відразу була приголомшена загальним плачем. Збентежена й зворушена спільним горем, дівчина забилася в куток…

Цадик мовчав, похнюпивши голову.

– Іще ось про що тебе, святий рабі, ми благаємо, – провадив далі рудий. – Єдине військо, котре може захистити нас, – це губернаторська кіннота; але вона з хлопів, а хлопи всі невірні й ненавидять ляхів… Це бидло тиняється по шинках і сп’яну дещо вибовкує… «Як, – кажуть, – ми підемо бити своїх братів? Хіба вони не однієї крові, не однієї з нами віри? Хіба пани-ляхи не вороги усім нам? Мало чого, – кажуть, – що губернатор нас тепер шанує, – тому й шанує, що біда загрожує, а мине біда, то й панська ласка мине… Усім же відомо, що панська ласка до порога!» Ось що вони балакають сп’яну… І як же такому війську давати весь уряд, усе отамання із тих же хлопів. Якби хоч над ними поставити начальниками шляхту, тоді було б надійніше: у шорах кінь іде туди, куди тягне залізо, а без шор і вуздечки – куди очі ведуть… Але, мало того, губернатор знову залишає довудцою цього війська Гонту! А Гонта, певно, змовився вже з тим дияволом, пекельним виплодком, із Залізняком!..

Почувши ім’я Залізняка, Capa здригнулася і насторожилась: вона його колись чула… Але де? За яких обставин? Capa почала напружено пригадувати… і нараз ледь не скрикнула: «Так, так! Це той самий високий і ставний козак, що несподівано прискакав уночі в двір панотця й застав її з Петром! – думкою перелетіла дівчина в недалеке минуле. – Ще тоді він говорив з людьми про їхнє страшне горе й про єдиний спосіб порятунку – повстати всім на катів… Так, так – це, мабуть, той самий, і потім він ще поцілував Прісю…» Capa пригадала, скільки страху вона набралася тоді, боячись, щоб не виявили її присутності, а втекти не можна було… Миттю перед дівчиною постала вся та картина з любими обличчями, з неповторним відчуттям першого щастя, солодкого завмирання серця, коли Петро освідчився в коханні… Всі ці спогади наринули на неї гарячою, нестримною хвилею й відразу затопили все інше…

– Діти мої любі, – тихим голосом заговорив нарешті цадик, – злощасні нащадки Ізраїлю! Не будемо нарікати на когось, а ліпше загляньмо всередину себе, у свої серця, у свої потаємні думки. Чому ви думаєте, що вас повинні захищати інші, а не ви самі себе? Огляньтеся довкола: пограбовані, принижені, затуркані хлопи вважають цю землю своєю й за неї несуть свої голови… Поляки вважають це місто за своє й ладні захищати його до останньої краплини крові… А що ж ми? Шукаємо в ньому лиш свого порятунку! Хіба поляки можуть розраховувати на нашу допомогу? Природно, що ми для них лише тягар, зайві роти! А кожному своя шкура дорога!

З тисячі грудей вирвалося тяжке зітхання й погасло у мертвій мовчанці.

– От ви кажете, що на команду з хлопів не можна покладатися, – провадив цадик, збуджуючись дедалі більше, – і просите мого клопотання… Але що ви можете запропонувати губернаторові замість цього ненадійного війська? Нічого! А тому й ваше прохання, і моє слово не матимуть ваги… Коли б ви ось що сказали: візьми замість козацького гарнізону нас! Ми вміємо володіти зброєю, і ми ладні за вас та за своїх віддати життя… а нас, здатних до оборони, набереться не дві тисячі, а десять… О, тоді б не сказав ні губернатор, ні шляхта, що ми зайві роти, що ми – тягар… Тоді б ніхто не посмів докоряти нам шматком хліба… Ви жадали, діти мої, од мене поради – і ось моя єдина в скорботний час рада: не ховайтеся за чужі спини, станьте в лави захисників, підпережіться мечами… тоді й вас вважатимуть за друзів, тоді поруч з вами у бою стане і шляхтич! Облиште сльози й стогін, – ними наші предки не врятували Єрусалим! Просіть у Єгови бадьорості духу та відваги… Ви мені, певна річ, відповісте, що не вмієте орудувати зброєю, але це наука не мудра… а ізраїльтяни обдаровані розумом… Усе покиньте й учіться… поки є час… У вашій стійкості та зброї – єдиний ваш порятунок! – підвищив голос цадик. – Згадайте братів Маккавеїв і, не впадаючи у розпач, станьте ними! Якщо ви озброїтесь, то за цими міцними мурами вам ніякі гайдамаки не будуть страшні!..

Натхненна мова цадика магічно подіяла на юрбу: обличчя у всіх прояснились, голови підвелися, очі заіскрилися, – навіть жінки перестали хлипати і з деякою гордістю почали поглядати на своїх чоловіків, братів, синів…

– Усі станемо, усі – і старі, й молоді! – закричали євреї. – Веди нас, як Мойсей!.. Нехай губернатор видасть усім зброю і призначить жовнірів, щоб навчали нас!

У синагозі знявся неймовірний гамір.

Цадик жестом руки втихомирив зібрання й скінчив схвильованим голосом:

– Благаю для вас, діти мої, благословення бога Ізраїлю! Хай захистить він ваші груди щитами небесних сил і нехай кине з ваших рук громи на наших ворогів! Беріться ж за діло: я йду до Младановича, а ви збирайтеся і чекайте мене на майдані перед замком.

Із синагоги юрба посунула на майдан. Її хвилі у своєму пориві підхопили й Capy з тіткою; у дверях зчинився такий тиск, що дівчину одірвали від Рухлі й замалим зовсім не задушили. Вона отямилась тільки надворі, коли юрба майже на плечах винесла її на майдан. Але й тут панувала така сама метушня і тиснява, як раніше в синагозі. Юрба посувалася до губернаторського замку, де, пішла чутка, готувалось щось незвичайне, і тягла за собою затиснуту, мов у лещатах, Capy. Ще не зовсім зміцнілу після хвороби, її кожну мить могли звалити й розтоптати. На щастя, дівчину відштовхнули до якогось ганку, й вона мало не впала на східці, та чиясь благодійна рука підхопила її і витягла на рундучок, де було вже цілком безпечно. Подякувавши своїм рятівникам, що, як виявилось, були теж євреї-купці, родичі рудого рабина, Capa зітхнула вільніше й озирнулась навколо.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 381 – 388.