39. Загибель Найди та Дарини

Михайло Старицький

Після здобуття Умані весь край, від Білої Церкви до запорозької границі, був у руках народу; усіх панів, економів, посесорів і орендарів повстанці прогнали або знищили, – один тільки Лисянський замок ще стояв ворожим оплотом, а тому Залізняк і доручив Найді взяти його… Про це вони умовились іще в Умані, але гетьман відрядив побратима з сотнею козаків лише з нового табору.

За провідника взяли диякона, бо він пробув у Лисянці та її околицях майже два тижні й місцевість вивчив досконало. На загальній раді дійшли згоди підкрастися до замку не з боку містечка, а з-за гори, лісом. Той ліс підходив до самого муру, за яким починався великий сад; у лісі, недалеко від ставка, був і тайник, що вів до губернаторських покоїв, а поблизу від нього – нижня брама, укріплена набагато слабше, ніж головна. Отаман знав, що із замку є вихід у сад – цей вихід захищали тільки прості дубові двері…

З Умані до Лисянки загін дістався за два дні, без пригод і перепон; не тільки якихось польських команд, жодної живої душі не зустріли гайдамаки на безлюдній дорозі. Надвечір вони під’їхали до лісу, який майже до самого замку тягся пологим узгір’ям, а праворуч збігав схилом до річки.

Від узлісся до замку лишалося миль зо дві, але їх треба було проїхати лісом та ярами, по бездоріжжю. Заглибившись у хащі, отаман дав перепочити змореним коням і зібрав раду, в якій взяли участь диякон, колишній кривий жебрак, що знав тут кожну стежку, й один досвідчений дід. Усі погодилися, що вночі, та ще в таку темряву, – а ніч справді була безмісячна, небо обклали важкі хмари, – їхати небезпечно і ліпше переночувати в лісі, щоб на світанку рушити в дорогу. Але потім Найда заперечив проти цієї пропозиції: напад на Лисянську фортецю міг вдатися тільки глупої ночі, – виходить, цілий день довелося б стояти за сто кроків від замку, що було ризиковано та й забарно; а в отамана, крім стратегічних міркувань, німіло серце від журби за Дариною і поривалося до неї з усією силою бурхливого кохання… Тоді диякон запропонував скористатися з нічної темряви інакше: поїхати не лісом, а полем, попід лісом, – удень чи при місячному світлі їх із стіни замку, звісно, побачили 6, а в такій пітьмі ніякий біс і за десять кроків нічого не помітить. Найда схвалив цю пропозицію, додавши, що за двоє гін від замку все-таки треба звернути з поля в ліс і спуститися до самої річки.

Вирішили їхати через годину і, прибувши на місце, розділити загін надвоє: одній частині розташуватись нагорі поблизу головної брами, а другій – спуститися до нижньої; за гасло, що брама відчинена, верхньому загонові правитиме крик сови, а нижній загін після пострілу повинен через стіну пробратися в сад, добігти до замку і, виламавши згадувані вже дубові двері, вдертися до губернаторських покоїв, а через них у замковий двір; сам же отаман з десятком молодців пробереться в тайник і спробує відчинити головну браму.

Близько півночі загін щасливо досяг призначеного місця, і Найда зі своїми хлопцями після довгих пошуків у густому тернику знайшов нарешті завалений камінням вхід до підземної галереї.

А Кшемуський з дружиною не спали вже третю ніч, та й навряд чи в замку знайшлася б хоч одна жива душа, яка могла б спокійно спати останнім часом… Три дні тому до головної брами прибіг натовп євреїв і, голосячи, почав благати притулку; як виявилося, серед них було два втікачі з Умані – вони й розповіли, що місто в руках гайдамаків. Ця звістка приголомшила й губернатора, й гарнізон: не ждав і не гадав ніхто, щоб таку твердиню могла взяти безладна, кепсько озброєна юрба… Досі кожен вважав становище Лисянського замку і своє перебування в ньому цілком безпечними: всі були певні, що повстанці, обложивши Умань, стоятимуть там добрий місяць, а тим часом від коронних військ прийде надійна підмога… І раптом – Умань упала в огні й руїнах; підмоги тепер нема від кого чекати й з дня на день жди, що перед стінами замку з’являться незліченні сили лютих ворогів.

Уже другу ніч подружжя Кшемуських проводило в молитовні, розташованій між спальнею й кабінетом. Цього вечора вони довго молилися, а тепер сіли перепочити. Усі їхні думки були паралізовані жахливим передчуттям неминучої смерті.

– І той юний лицар, який справив на мене таке незабутнє враження, і він ошукав нас! – промовила пані Ядвіга. – Обіцяв негайно повернутися з регіментарем і підмогою, та, певно, й забув про свою обіцянку.

– А може, його вбили гайдамаки? – зітхнув губернатор.

– Ой, на бога! Не кажи такого… Не край мого серця… Я й так змучилася…

Вони замовкли. Кшемуський, походивши по кімнаті, знову сів. Нараз з кабінету почулись якісь дивні звуки. Перша звернула на них увагу пані Ядвіга:

– Чуєш? У кабінеті завелися щурі…

– Що-о? – опам’ятався Кшемуський. – Які щурі?

– А ось прислухайся!

Тепер з кабінету долинув тихий скрип і якесь підозріле шарудіння, немовби хто пролазив через вузький отвір. Щось брязнуло.

Губернатор зблід, схопився був на ноги, але знову опустився в крісло.

– Ай! Хтось ходить там, – скрикнула пані, та від страху в неї перехопило подих і з горла вирвався ледве чутний хрип: – Це злодії!

– Цсс! Ані слова! – Кшемуський затис дружині рота й шепнув їй на вухо: Це не злодії, а зрадники…

Переборовши жах, він кинувся в куток і натиснув ногою на якусь педаль. У стіні почувся глухий стук. Шарудіння в кабінеті відразу стихло.

Губернатор на руках виніс з молитовні пані Ядвігу, знепритомнілу від страху.

А в кабінеті стояв Найда, випростуючи занімілу від напруження спину; за ним уже пролізли й обережно обмацували стіни ще четверо козаків. Зненацька за стіною у тайнику немовби щось обвалилося. Усі заніміли в тривожному чеканні… Минула хвилина, друга… – ніхто з їхніх товаришів більше не з’являвся в отворі…

Отаман кинувся назад, на кілька східців спустився в підземну галерею і наткнувся на якусь брилу, що загородила вхід; за нею було чутно метушню і стурбовані голоси… Найда спробував зрушити брилу, та відразу зрозумів, що це не під силу людині.

– Поспішайте назад! Ми відрізані! – крикнув він. – Нехай диякон із загоном мерщій перелазить через огорожу й здобуває замок… Ми ще спробуємо відчинити браму.

Потім, повернувшись у кабінет, Найда прошепотів до товаришів:

– Нас підстерегли… Та хоч би там що – гайда за мною! Тільки швидкість і відвага ще можуть урятувати нас!

Навпомацки отаман знайшов двері в коридор; він знав, що в кінці його були сіни з двома виходами: один вів до брами, другий – у сад. Ледве чутно ступав Найда, а за ним товариші… Але тільки-но він вийшов у сіни, як раптом збоку на нього кинувся добрий десяток озброєних людей..

То були слуги Кшемуського, Попереду їх стояв сам губернатор, що відразу пізнав у полоненому свого недавнього гостя, якого в замку так ласкаво усі приймали, вважаючи його за польського лицаря.

– А! То ти ось яка птиця! – зловісно мовив губернатор.

– Атож, я запорожець! Найда, коли твоя мосць чула це ім’я! – твердо відповів отаман, дивлячись прямо в вічі ненависному ворогові. – Шкода, що мене схопили твої посіпаки, а то ми звели б старі рахунки, пане губернаторе.

– Які рахунки? – здивувався Кшемуський. – Чим я завинив перед тобою або твоїми товаришами?

– Чим? Згадай, скільки ти пролив людської крові, скільки сиріт пустив по світу, скільки сліз виточив у нещасних!.. Та в тих сльозах тебе можна втопити. Ще раз кажу, шкода, що ти втечеш од моєї руки. Ну, дарма – прийде інший месник! Веди ж мене на страту, недолюдку, але затям, що в тебе за плечима стоїть смерть, страшна смерть!

Найдині слова так вразили губернатора, що він спершу й слова не міг промовити, тільки цокотів зубами від злоби й страху. Шляхта, що його оточувала, люто загаласувала:

– Заткни ж йому пельку, ясновельможний пане!

– На шибеницю – ревнув нарешті Кшемуський, бажаючи якнайшвидше позбутися зловісного пророка.

Отамана потягли в двір…

У цей час надійшла стривожена пані Ядвіга й, побачивши полоненого, заточилася.

– Єзус-Марія! – хотіла вона крикнути, але голос у неї обірвався. – Що це коїться? Наш коханий гість, славний лицар вітчизни…

– Не хто інший, – перебив дружину Кшемуський, – як хлопський шпигун, довудца гайдамаків, диявол із пекла, проклятий Найда!

– Ой, води! – скрикнула пані губернаторова і, коли б не офіцери, які стояли поблизу, впала б додолу.

– Ти, люба, не тривожся! – почав заспокоювати Кшемуський дружину, що потроху приходила до пам’яті. – Цей схизмат не вирветься з моїх рук, ні! Він був у нас тоді з підступною метою: вивідати потаємні ходи… і хотів по-зрадницькому, як Юда, продати нас… Але тепер віроломний зрадник у моїх руках і за кілька хвилин його повісять!

– На бога! Не треба! У мене серце розривається! Тут щось не так… Цього не може бути… Це жахливо… Він не може бути злочинцем… Хіба такі очі… і голос… можуть бути у розбійників? – голосила пані, не тямлячи, що говорить і чому захищає Найду.

– Що ти? Що ти? – силкувався припинити потік її диких, несамовитих слів губернатор. – Опам’ятайся! За кого ти просиш? Тобі ж кажуть, що це Найда… заклятий ворог наш… Він і сам признався, тут щойно всім погрожував смертю… проклинав нас… Він не поляк, він – хлоп!.. Він шпигун і зрадник!

– Ой боже мій, що ж це? – ламала руки пані губернаторова. Вона не могла перебороти своєї незбагненної симпатії до Найди.

Тим часом жовніри, що тягли отамана на страту, зупинилися. Шляхта, невдоволена затримкою, почала ремствувати.

– Що ж це? Невже заради примхи… через незрозумілий жаль… уникне страти такий злочинець? – чулися голоси.

Найду теж вразило це заступництво, торкнувши в його серці давно замовклі струни… І тепер вони бриніли, немов забута пісня, гамуючи злобу й навіваючи якусь дивну розчуленість. Отаманові раптом стало жаль свого молодого життя… «Умерти на порозі щастя – це безглуздя, але вмерти, не попрощавшись з коханою, – це найстрашніше! Та де вона? Може, губернатор уже відпровадив її додому? Але Дарина не поїхала б… А якщо не поїхала, то чому не йде сюди? Усе в замку піднялося на ноги… вона б на гамір прибігла перша… Чи не кинув її у льох цей негідник?» – такі думки роїлися в голові Найди, й він, щоб відтягти якось час, лагідно мовив до Кшемуської:

– Пані… твоє заступництво зворушило мене… І я б віддячив тобі тим же… Але доля позбавляє мене такої можливості…

У цю мить залунав пронизливий зойк: на сходах з’явилася Дарина. Найда похитнувся.

Дівчина знала про падіння Умані й нетерпляче чекала свого судженого в замку… І раптом гамір, крики… Вона кинулась до дверей, але покій було замкнено ззовні. Довго панна кликала слуг і смикала двері, поки нарешті вони розчинились…

Побачивши зв’язаного Найду, Дарина зрозуміла, що справу програно й що страшний кінець неминучий; з розпачем приреченої вона кинулася губернаторові в ноги й почала благати:

– Зглянься! Змилуйся! Мій батько віддячить тобі сторицею!.. Не може вмерти цей лицар! Він – мій наречений!

– Ха-ха! То ось яка ти дочка генерального обозного! – зловтішно просичав Кшемуський. – Це одна зграя…

– Змилуйся! – не тямлячи себе, волала Дарина, хапаючись за полу губернаторового жупана. – Зглянься, пане!

– Ах ти, гадюка! – крикнув Кшемуський і затупотів ногами. – Мотузку на них обох! Тільки її спочатку прив’язати до стовпа, до шибениці, поки він не здохне… хай милується на свого коханця… а потім і її!

– Не принижуйся перед цим негідником, моя люба! – промовив отаман, не зводячи з дівчини очей. – Коли так судилося, то помремо чесно, не зганьбивши себе. На Україні все влаштується і без нас…

Дарина підвелась і, обвівши презирливим поглядом катів, кинулась до Найди.

– Орле мій! Наша славо! Я не принижусь більше!.. Прощай! Там побачимось! – і вона обвила шию коханого руками, злившись із ним душею в останньому передсмертному поцілунку.

– Відтягніть її! – зненацька крикнула пані губернаторова, відчувши в своєму серці якісь ревнощі до цієї дівчини.

Найду потягли в двір, а за ним і непритомну Дарину… Юрби цікавих і в дворі, і на стінах замку нетерпляче чекали страти. Пані Ядвігу Кшемуський наказав відвести в покої.

– Слухайте, божевільні! – востаннє заговорив отаман, звертаючись до жовнірів. – Ви чините волю лиходія, приреченого на жахливу смерть… і цим самі себе засуджуєте на загибель… Залізняк уже звільнив увесь край і йде сюди! Польські війська розбито… Весь народ повстав… Він не лишить тут каменя на камені… і за мою голову відплатить вам пекельними муками! Присягаюся всім святим – не страх смерті змушує мене говорити, я не раз дивився в вічі кирпатій, а мені шкода вас… Схаменіться, перейдіть на бік правди й скарайте наших мучителів. Першого хапайте недолюдка-губернатора!..

Було видно, що отаманові слова справили враження – жовніри захвилювалися і почали ремствувати:

– Ай справді, панове, супроти Залізняка нам не встояти… то чого ж гинути ні за цапову душу?

Скрегочучи зубами від злоби й нетерплячки, губернатор чекав, поки встановлять шибеницю. Нарешті все було готово, й він люто вигукнув:

– Взяти його! А цю, – показав він на Дарину, – прив’язати поки що до стовпа! Челядь, проте, не квапилась… Тоді наказ губернатора кинулася виконувати вельможна шляхта, переймаючи на себе обов’язки катів. А Кшемуський скаженів:

– Найда все бреше! От-от прибуде Стемпковський!

Отамана підвели до шибениці, накинули зашморг… На щастя, Дарина не бачила нічого: вона так і не прийшла до пам’яті, навіть тоді, коли її прив’язували до стовпа.

Але в той час, коли Кшемуський тішився муками своїх жертв, у замку несподівано зчинився страшенний гамір: він виник десь у внутрішніх покоях і, наближаючись, наростав, мов буря… Усі скам’яніли… Почувся жіночий вереск, і знавісніла пані губернаторова, в супроводі Теклі й інших жінок, вискочила у двір з криком:

– Рятуйте! Гайдамаки в замку! Вдерлися через садові двері!

Ще не встигли сторопілі жовніри й шляхта збагнути жах свого становища, як із вхідних дверей вихором вилетіла юрба гайдамаків; на чолі її був старий запорожець Таран, котрий приспів з Мотронинського монастиря і приєднався до нижнього загону.

– Де Найда? – кинувся він до скам’янілого від переляку губернатора.

– Онде! – тремтячою рукою показав Кшемуський на шибеницю.

– Мертвий? Ой орле мій! – захлинувся слізьми старий. – Що ж тобі, нелюде, зробити? Скажи, яку кару тобі придумати?

Губернатор трусився й не міг вимовити жодного слова.

– Ти знаєш, кого ти стратив? Знаєш? – Дід з ненавистю струсонув губернатора, а потім, схопивши за руку його дружину, також приволік її до нещасної жертви. – Знаєш, кого цей гаспид повісив? Сина свого, рідного сина: це – ваш Стась! Кшемуська несамовито крикнула і впала.

– Приведіть її до тями! Відлийте водою! Нехай втішається смертю рідної дитини, яку вбив диявол-батько… Весело тобі дивитися на мертвого сина? Та ще якого сина!.. Лицаря!.. Ось так і я мучився, коли ти закатував мою дружину й дітей!.. Придивись, я – Свирид Таран… Пам’ятаєш – молодий, ставний, щасливий… а тепер сивий дід… Та серце в мене те саме, що й колись було: останні двадцять років воно билося для помсти й дочекалося її!..

Запорожець підійшов до прив’язаної Дарини й нахилився.

– Вона ще жива, тільки непритомна… Розв’яжіть мотузку! А втім, стривайте! Яке буде її життя? Сама мука!.. Ні, їй ліпше не знати цього, не бачити свого орла мертвим… а швидше з ним зустрітися там… Боже, прости і мене, і її! – він вихопив з-за пояса пістоль і вистрілив.

Дівчина навіть не розплющила очей, вона тільки стрепенулася й поникла, всім тілом повисши на мотузці.

– Дивися, неситий звірю, і ти, гадюко! – знову звернувся дід до Кшемуського й опритомнілої пані. – Ви, каїни, може, не вірите моїм словам? То гляньте ж на родимку, що була у вашого сина на грудях… – І старий розгорнув на тілі Найди, якого гайдамаки вже зняли з шибениці, жупан.

– Мій син! Стась!.. – вирвався несамовитий крик з уст матері, й вона, наче мертва, впала на землю.

– Доріжте її, коли ще жива, – звелів запорожець. – А його прив’яжіть до жінчиного трупа й покладіть ось тут, біля шибениці: нехай здихає з голоду… А ви, дітки, грабуйте замок, ріжте всіх до ноги… Справте по нашому славному лицареві страшні поминки!

Головна брама була вже відчинена, через неї увірвався другий загін. Чинити опір ніхто й не думав…

Гайдамацький рух зазнав поразки. Тяжко поранений Залізняк з рештками свого війська подався на південь, у запорозький степ. За добу шаленої гонитви гайдамаки від’їхали так далеко, що були в цілковитій безпеці. Але ніщо вже не могло врятувати їхнього ватажка, надвечір наступного дня його не стало. Перед смертю, зупинившись у чистому полі, Залізняк звелів вивести себе на високу могилу, аби ще раз поглянути на милий серцю край; потім попрощався з товаришами, ніжно обняв Прісю, востаннє глянув на призахідне сонце, що багряним золотом заливало широкий степ, і, припавши до рідкої землі, навіки склепив свої орлині очі. Козаки накрили гетьмана простріленою кулями червоною корогвою і мовчки опустилися на коліна. Вранці вони шаблями викопали яму, наносили шапками землі й насипали своєму батькові високу могилу…

Гонту в Сербинові замучили ляхи. Гордо терпів він пекельні тортури й мужньо зустрів смерть.

Зазеленіли степи й луки, зацвіли на кривавих нивах квіти. Пам’ять про страшні гайдамацькі битви перейшла в пісні й думи; загоїлися рани в серцях людей… Та не загоїлася рана у серці Прісі… Хоч як благали її Сара й Петро, вона пішла в монастир і там, відцуравшись світу, жила спогадами про гетьмана Максима…

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 429 – 434.