37. Найда у Лисянському замку
Михайло Старицький
Лисянський замок був милі за дві од Вільшаної, і надвечір того ж дня пишна кавалькада, яка складалася з шляхетного лицаря, вирядженого в оксамит, золото й коштовності, молодої красуні-амазонки та десяти пишно одягнених слуг, зупинилася недалеко від брами. Один з шляхетського кортежу виїхав наперед і засурмив. Із замку довго не відповідали, нарешті по великій паузі з надбрамної вежі засурмили. Передовий – то був отець диякон – під’їхав ближче.
– Хто ти? – гукнули з вежі.
– Осавул його мосці молодого пана Ржевуського; а їде він до ясного пана губернатора з дорученням од ясновельможного нашого регіментаря і просить гостинності…
Знову запала мовчанка. Очевидячки, слова осавула були переказані губернаторові, і він захотів перевірити – друзі чи вороги напрошуються до нього в гості.
– А хто у нас тепер за регіментаря? – з височини вежі спитав осавула сам губернатор.
– Хоробрий і преславний полковник Стемпковський; він у Білій Церкві вже перебрав командування кварцяним військом… – відповів диякон.
– А звідки він туди прибув і коли?
– Прибув він учора… Звідки – пан капітан краще знає… а я чув, нібито від його ясної мосці, пана тутешнього губернатора.
Ці дві слушні відповіді розвіяли сумніви Кшемуського, та й, крім того, якийсь десяток людей не становив небезпеки. Губернатор звелів одчинити браму.
Гостей він зустрів у своїй парадній залі вельми урочисто і, разом з тим, дуже привітно; а з вельможною панною, російською підданицею, нібито відбитою Стемпковським у гайдамаків, повівся навіть підлесливо, сказавши, що замок та команда й усі люди – до її послуг – і що, при першій можливості, він сам вважатиме за честь для себе супроводити панну в Київ.
Цього разу Найді щастило: прізвище, яким він назвався, було вельми відомим і шанованим, але, на щастя, сам губернатор з цим родом не мав знайомства, тому отаман міг бути спокійний, що його не піймають на вигадці, а новини про грудського губернатора, викрадення Мельхіседека, становище кварцяного війська або вісті з Росії – він знав чудово і тому міг вільно, у різних варіаціях, імпровізувати на ці теми.
Після короткої бесіди губернатор запросив гостей у трапезну, де їх зустріли пані Кшемуська й Текля. Приймачка, на знак жалоби по вбитому нареченому, носила тепер чорну сукню і була дуже засмучена. Пані губернаторова зустріла гостей надзвичайно привітно.
Дарина хоч і не зовсім вільно, а все ж говорила по-польськи, й тому за столом незабаром зав’язалася жвава розмова. Дівчина була змушена вдруге розповісти про страхіття, яких вона нібито зазнала в полоні у гайдамаків, і про несподіване своє врятування.
Під час розмови пані Кшемуська кілька разів зупиняла пильний погляд на обличчі Найди. Спершу отаман на ці погляди не зважав, та згодом вони потроху почали пробуджувати в його душі якесь тривожне почуття. «А чи не бачила мене де-небудь ця пані – в Печерах або серед козаків? – подумав сам собі отаман. – Ото славна штука буде!»
Губернатор теж помітив пильні погляди дружини й спитав її:
– Ядвіго, ти хіба раніше де-небудь зустрічалася з вельможним паном?
– Раніше ні… ніде… правда ж, пане? – якось непевно відповіла Кшемуська, з останніми словами звертаючись до Найди. – Але нехай пробачить юний пан – його обличчя таке мені миле… голос його… погляд пронизують серце… Ох, і мій Стась нині був би в такому віці… – зітхнувши, додала вона. – І теж чорнявий… і теж був би славний лицар! О, яка щаслива та мати, що дочекалася такого сина! – Пані губернаторова змахнула з очей мимовільну сльозу й замовкла.
В душі отамана ворухнулись жалощі… Це почуття навіть обурило його. Він прагнув гартувати своє серце ненавистю… і раптом жалощі!
– У шановної пані був син? – співчутливо запитав Найда.
– Так, був… єдиний… і загинув… – зробивши над собою зусилля, відповіла Кшемуська.
– Ядвіго, облиш, – перебив її губернатор. – Навіщо краяти своє серце? Бог дав, бог і взяв, як каже пан пробощ.
– Так, так, – погодилася пані, ковтаючи сльози, – але після приїзду того дивного лицаря, після того вузлика… не можу… не можу!
– Годі, годі, Ядвіго! – зупинив Кшемуський дружину. – У Польщі не одне тепер материнське серце обливається кров’ю, тому всім нам треба поки що забути свої власні жалі й думати тільки про те, як би навіки знищити тих ненависних хлопів, схизматів, котрих ми самі розплодили, завдяки своїй легковажності і, ніде правди діти, – завдяки лінощам, авжеж, лінощам і безтурботності…
– Правда, правда! – з несамовитою люттю вигукнула Текля. – Усім треба забути свої жалі й думати тільки про те, як би відплатити проклятим хлопам, як би знищити ненависну схизму! Смерть їм усім! Усім, без пощади, без милосердя!
– Смерть, смерть усім – від старих до немовлят! – підхопила й пані Кшемуська. Обличчя її спаленіло, очі загорілися дикою ненавистю.
Ці вигуки викликали в Найди зловтішне почуття.
– Бідолашні, – промовив Кшемуський, ніжно дивлячись на дружину й приймачку. – Не крайте свого серця, наше відважне лицарство, – тут він глянув на отамана, – зуміє помститися за всі шляхетські сльози, зуміє відстояти шляхетську вольність і обернути збунтованих хлопів у безсловесне бидло, яким і призначив бути їм сам пан бог.
– Пан не помилився! Присягаюсь, що ми відплатимо за всіх і за все! – палко вигукнув Найда.
Губернатор підняв келих за його здоров’я, і розмова знову перейшла на останні події. Кшемуський розпитував отамана про становище в Умані, про рух Залізнякових військ. Найда на всі запитання відповідав сміливо. Жінки теж з цікавістю слухали його розповідь, бо ж вона стосувалася всіх.
Трапеза вже скінчилась, як зненацька в кімнаті пролунав тихий, мелодійний дзвін.
То бив годинник, що стояв на виступі величезного каміна. Відзначаючись рідкісною красою, цей годинник одразу привернув до себе увагу Дарини й Найди…
Він мав вигляд готичного собору з башточкою, перед якою було прироблено чималий майданчик.
Било шосту годину, і разом з цими ударами на майданчик з дверей башточки вийшла мати божа, Ісус Христос і чотири євангелісти.
Якусь мить Найда мовчки дивився на годинник, потім несподівано промовив:
– А вночі й опівдні виходять усі дванадцять апостолів.
– Так, так, – підтвердив Кшемуський. – Але хіба пан раніше бачив цей годинник?
– Цього, певно, не бачив, бо в тутешньому замку не бував, але подібний до нього…
– Подібних немає ніде, – посміхнувся Кшемуський. – Цей годинник зроблено на спеціальне замовлення одного з князів Яблоновських.
– Невже? – здивувався Найда. – А я був ладен закладатися на найліпшого коня, що колись його бачив… Дивлюся – і мовби пригадую кожну колонку, кожне віконечко…
– Ні, ні! – похитав головою губернатор. – Пан міг бачити щось схоже, але тільки не цей годинник: такого більше ніде нема…
– Вранці і ввечері він грає молитви, – додала, зітхнувши, господиня. – Ах, мій Стась так тішився ним. – При цих словах в її голосі забриніли сльози; пані закрила обличчя хусткою й відкинулася на спинку крісла.
– Ти втомилася, Ядвіго, ходімо я відведу тебе у твою спочивальню, – промовив Кшемуський, підводячись з місця. – Вельможне панство пробачить… Ти ж, Текле, постарайся розважити любих гостей.
Найда й Дарина поквапилися виявити свою цілковиту згоду, і губернатор вийшов з трапезної, обережно підтримуючи дружину.
У покої лишилися тільки Найда, Дарина й Текля. Бесіда знову перейшла на страхіття, яких нібито зазнала Дарина у гайдамаків.
Отаман слухав розмову двох дівчат неуважно, не беручи в ній участі; він підходив то до дверей, з яких видно було довгу анфіладу покоїв, то до картин, що прикрашали стіни, то знову повертався на своє місце.
– Але де ж, власне, панну захопили гайдамаки? – спитала Текля.
– У Лебединському монастирі, – відповіла Дарина.
– У Лебединському монастирі? – Текля зблідла й промовила крізь сльози: – Ох, там же загинув і мій коханий Фелікс! Гайдамаки по-звірячому вбили його, встромивши ножиці в горло.
– То це був наречений панни? – мимохіть скрикнула Дарина. – Боже мій! А я не знала…
– Хіба панна бачила його? – жваво спитала Текля.
– Ні-ні, не бачила, але чула, як гайдамаки розмовляли про це…
Тут до трапезної ввійшла покоївка й покликала Теклю до пані Ядвіги. Текля перепросила гостей і слідом за служницею поквапно вийшла. Переконавшись, що вони залишились самі, Дарина швидко нахилилась до Найди і пошепки спитала:
– Коханий мій, що з тобою? Ти чимось стривожений?..
Отаман провів рукою по чолу і з надзвичайним хвилюванням заговорив:
– Щось дивне діється зі мною… – а що – не можу тобі пояснити… Цей замок… Адже я ніколи не був у ньому, а тим часом усе тут таке знайоме мені… немовби він снився мені колись… немовби уві сні я ходив цими покоями… От я сидів тут і слухав вашу розмову, а якийсь голос у моєму серці шепотів: «Встань, подивися, там, за цією трапезною, має бути покій, обставлений позолоченими меблями, а по кутках того покою стоять лицарі з позолоченою зброєю». Я підвівся, глянув – і побачив той покій, – усе в ньому було так, як нашіптував мені таємний голос.
– Тут немає нічого незвичайного, друже! Панство завжди так прикрашає свої покої, – зауважила Дарина.
– Ні, ні, – з гарячковим хвилюванням перебив її Найда, – не те! Присягаюсь, не те… Ох, щось дивне коїться зі мною… В голові паморочиться – я хочу пригадати щось далеке, давнє, забуте… – Отаман схвильовано пройшовся по кімнаті. – От і цей годинник… Я ладен дати голову собі відрубать, що бачив його колись… Невже ж це міг бути сон?
Найда зупинився перед дівчиною і задумався.
– Чому б і ні? Бувають такі віщі сни, про них розповідається і в святому письмі. Може, тобі судилося здобути тут славу, – мовила Дарина.
Отаман неуважно слухав її слова, захоплений якоюсь таємною думою.
– Стривай, – зненацька сказав він. – Ходімо зі мною туди… у той покій… З його вікон має бути видно башту, довкола якої кружляє сила-силенна голубів…
Схвильована словами Найди, охоплена якимось незвичайним трепетом, Дарина пішла слідом за ним; минувши просторий салон, вони вийшли у покій, справді обставлений позолоченими меблями, й зупинилися перед амбразурою вікна.
Придушений зойк вирвався з грудей отамана, він закрив рукою очі й прихилився до стіни.
Панна виглянула у вікно: перед ним височіла башта, на якій сиділо безліч голубів. Дарині стало моторошно. Якусь хвилинку вона мовчки дивилася на отамана, але ось у дівочих очах промайнуло щось світле й радісне.
– Стривай, стривай, друже, – жваво промовила панна, торкаючись до Найдиного плеча. – Даремно ти тривожишся – усе це пояснюється дуже просто: адже твій названий батько сказав, що ти син українського шляхтича – отже, ти, певно, й побував колись із батьками в цьому замку!
– Ай справді! – з полегкістю зітхнув Найда, одводячи руки від обличчя. – Ох, рідна моя, ти заспокоїла мене. Авжеж, саме так воно й було. Мене вивели з рівноваги сльози цієї пані, вселивши у серце якусь незбагненну тривогу… Мені стало шкода її, Дарино. Мені згадалась і моя мати… в калюжі крові… Вона захищала мене до останнього подиху…
– Атож, твоя мати захищала тебе до останнього подиху, – із стриманим обуренням промовила дівчина. – А ці пани!.. Згадай, з якою ненавистю вимагали вони смерті усім хлопам, усім схизматам? Га?! А хто ж ці схизмати? Нещасні жінки, діти, старі – змучені, обідрані, що мруть од голоду й страждань; замордовані священики наші, убогі ченці, які, в чистоті своєї віри, славлять У лісових нетрях господа бога… Саме їхньої смерті жадають пани, їх хочуть обернути у безсловесне бидло!.. О, не вір панським сльозам! їхні сльози – отрута, вогонь, що пожирає наших нещасних братів!..
– Так, до їхніх сліз не може бути милосердя, бо вони його не мають до чужих сліз. На кожному камені цього замку запеклися краплини крові дітей мого названого батька, і прокляття повисло над цим кублом душогубів. – Найда гаряче потис Даринину руку. – Твоя правда, зіронько!.. Дай же мені ще раз, востаннє, пригорнути тебе до мого серця, – пристрасно зашепотів він, притягаючи дівчину до себе.
– Опам’ятайся, коханий! Щохвилини можуть увійти…
– Ніхто не ввійде… На одну мить можна забути все!.. Я усім пожертвував для вітчизни, Дарино: життям своїм, волею і навіть коханням до тебе. Через півгодини я залишу замок… Хтозна, чи ми побачимося знову? А я кохаю тебе над усе в світі, над свою душу!
Отаман палко пригорнув дівчину і вкрив її обличчя поцілунками.
– Коханий мій, соколе мій! – тихо скрикнула Дарина, припадаючи до козацьких грудей і, раптом відсторонившись, квапливо зняла з руки перстень і наділа його на палець Найди.
– Ось перстень мій, – пошепки, уривчасто заговорила панна. – Перед господом богом заручаюся ним з тобою і присягаюсь, що піду за’ моїм судженим хоч на край світу!
Найда притис до уст її руку… Але в цю мить почулися кроки. Закохані поспіхом вернулися до трапезної.
Слідом увійшли Кшемуський з Теклею; він попрохав вибачення за дружину, яка через нездоров’я не може вийти до гостей, і доручив приймачці опікуватися Дариною. Найду ж запросив до себе в кабінет, вирішивши написати кілька слів Стемпковському.
Дарина, виходячи за Теклею, на мить зупинилася, ще раз крізь сльози глянула на коханого й зникла за дверима.
Найда пішов з Кшемуським у кабінет.
Це й була саме та кімната, про яку розповідав отаманові старий запорожець, вона колись правила губернаторові за спочивальню: на стінах висіли величезні портрети володарів замку – князів Яблоновських.
Увагу Найди відразу ж привернув портрет лицаря в срібних латах, з мечем у руці і чорними перами на шоломі.
Кшемуський сів до столу писати листа, а Найда став походжати по кабінету, зупиняючись то біля одного портрета, то біля іншого; але його непереможно тягло до лицаря з чорними перами на шоломі.
Власне, нічим особливим портрет не відзначався. Він висів так само, як решта, і чорні очі лицаря, немов виступаючи з рами, дивилися так само виразно, як і очі інших портретів.
Губернатор писав, не повертаючи голови.
«Невже не пощастить перевірити механізм?» – думав Найда. Його пекла нестерпна цікавість. Кілька разів отаман наближався до портрета й ледве стримувався, щоб не простягти до нього руку. Нарешті Кшемуський підвівся й чемно промовив:
– Даруйте, ясний пане! Ще моя дружина хотіла передати щось ясновельможній пані Стемпковській. Певна річ, це можна було б і завтра… Але оскільки пан поспішає…
Серце Найди завмерло від радості.
– Так, так, я поспішаю, щоб завидна добратися до якого-небудь безпечного місця, – відповів він, насилу приховуючи жагуче нетерпіння.
– В такому разі прошу пана зачекати тут п’ять хвилин – я зараз повернуся. Отаман вклонився, і Кшемуський вийшов з кабінету. Ледве затихла вдалині його хода, як Найда одним стрибком опинився біля портрета й пальцями щосили натиснув на чорні очі лицаря.
Портрет тихо відсунувся: за ним були двері до підземного ходу…
Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 412 – 416.