38. Гайдамаки здобувають Умань

Михайло Старицький

Тим часом в Умані все кипіло: нова міліція то переносила на стіни фортеці бойове спорядження, то укріплювала табір, щоб можна було безпечно користуватися водою з озера; жінки, що почувалися на силі, також брали діяльну участь у спільній роботі, слабші плакали й молилися, а деякі в розпачі, мов сновиди, блукали по місту, жахаючи людей своїм виглядом. Костьоли не зачинялися: відправа йшла за відправою, тужливий, похоронний дзвін не змовкав з ранку до півночі… У храмах було повно старих і жінок… Одні били себе кулаками в груди, інші лежали ниць на чавунній підлозі, раз у раз протяжно зойкаючи. У переповненій синагозі гамір не вщухав ні на мить: розпачливі крики й голосіння долітали на майдан і навіть до губернаторського замку.

Тільки православна церква була майже порожня. Хоч губернатор і наказав попові щодня правити службу, а закличні удари дзвона розлягалися далеко над містом, до церкви чвалали тільки старі й каліки – решта хлопів та міщан порозбігалася… Навіть спокусливі пропозиції єврейських купців, які просили міщан взяти на збереження їхній крам, обіцяючи за це великі гроші, не могли вдержати нікого.

У покоях губернатора теж було не веселіше, ніж у синагозі, – тільки горе виявляло себе тут не криками, не стогоном, а могильною тишею. З усієї сім’ї лише сам Младанович і його донька Вероніка виказували цілковите самовладання й відвагу. Шафранський, котрий якщо не по крові, то за взаємними симпатіями належав до сім’ї губернатора, підтримував бадьорий настрій в усьому місті; він з’являвся то на валах, то на торжищах, то на вежах або в таборі – і скрізь з безжурним сміхом та дотепами запевняв, що його фортеця міцна й неприступна, що він сам хоче якнайшвидше побачити «ту погань» і почастувати її з височини мурів картеччю, а єдина, мовляв, у нього турбота – це про воду… Мешканці Умані, слухаючи Шафранського, переймалися відвагою і, стоячи на валах, виглядали ворога навіть з деякою задерикуватістю… З валів було видно розставлені Гонтою за версти дві од міста пікети, які оточували Умань довкола – так що навіть миша не проскочила б до фортеці повз них; така ретельна охорона всіх тішила й розвіювала підозри щодо Гонти. «Якби він плекав у душі зраду, то відразу б утік до гайдамаків, а то ні – твердо стоїть і охороняє місто», – так думав кожен, побувавши на валах…

Найвищим пунктом, що панував над усією Уманню, була надбрамна вежа губернаторського замку. У цій вежі оселився сам Шафранський, а на вишці в нього зберігалися різноманітні астрономічні прилади, серед них і підзорна труба. Вероніка кілька разів на день вибігала на вишку й кожного разу поверталася звідти заспокоєна: Гонта з загоном стояв на місці, а ворога ніде не було видно. Цю заспокійливу звістку вигукував на міських вулицях і оповісник, вселяючи надію в серця уманців…

Першого дня Capa ходила, мов божевільна; її серце краялося від болісних почуттів і сумнівів: не виказати губернаторові Гонти – означало, на думку Сари, те ж саме, що своїми руками віддати на смерть тисячі уманських мешканців, а виказати його – це було все одно, що погубити Залізняка з повстанцями, її братами по хресту, загибель яких спричинилася б до винищення всього православного люду в краї!.. Неможливість знайти якийсь вихід замалим не довела Сару до божевілля; та за ніч вона трохи заспокоїлась; і вчорашні страхи постали в дещо іншому світлі: по-перше, дівчина схилялася до тієї думки, що нових братів їй треба жаліти більше – адже їх усе життя кривдили й мучили… Крім того, вона, по суті, зараз нічого не може вдіяти: Гонта нині, мов сокіл, на волі – куди захоче, туди й полетить… а при виїзді сотника з міста вона ж таки крикнула, щоб йому не вірили, та на крики єврейки ніхто не звернув уваги – тож тепер нехай як знають…

Заспокоївши почасти своє сумління, Capa знову почала думати, як би врятуватися й розшукати Петра. Але тепер втекти з міста не було можливості: Гонтині пікети неодмінно б її схопили, і тоді їй смерть… Хто повірив би хоч одному слову єврейки? Як видно, треба все-таки лишатися в місті й з-за частоколу стежити, коли з’являться гайдамаки… Може ж таки її хтось пізнає… А може, вона випадково побачить Петра, підійшовши до частоколу…

Capa дістала собі селянське вбрання. Ані батько, ані тітка тепер не звертали на неї уваги, не цікавилися навіть, де вона блукає: кожен думав тільки про власний порятунок, все інше було байдуже… Коли Гершко побачив дочку в селянському вбранні, він навіть похвалив її за винахідливість.

Тим часом, на третій день уранці, з вежі Вероніка повідомила, що із сизої імли випливає й суне по землі якась чорна лавина, незабаром вона захопила майже третину обрію. Звістка про це облетіла місто й підняла на ноги весь люд: одні кинулися на вали, другі видиралися на частокіл, треті вилізли на наріжні вежі… І всі до сліз напружували зір, намагаючись роздивитися, що ж то за страховище суне на них з далини? Спершу нічого не можна було розібрати, та згодом з вежі почулися тривожні злякані вигуки: «Видно… йдуть… військо, здається…» І нарешті хтось крикнув: «Гайдамаки!»

Цей крик, мов грім, розкотився по всій фортеці. Але Шафранський уже летів на своєму румакові вздовж укріплень, підбадьорюючи гарнізон войовничими вигуками:

– На місця! До зброї! – командував він. – Ex, коли б Гонта заманив цю погань, то ми б її почастували чавунними кавунами: любо буде глянути, як уся гайдамацька наволоч кинеться врозтіч під градом картечі й куль!

В іншому місці Шафранський заохочував словом нове воїнство:

– Бадьоріше, сміліше, панове! Пам’ятайте, що ви – Маккавеї, і захищайте своє життя та свою святиню!

Але бідолашні Маккавеї тремтіли й переляканими очима дивилися в загрозливу далечінь, прислухаючись до невиразних звуків, що долинали звідти, мов рокотання розбурханого моря. Під’їхавши до брами, комендант фортеці наказав, щоб засуви на воротях було знято й щоб на перший сигнал Гонти вони розчинилися навстіж для його команди.

На майдані й коло синагоги юрмилася сила-силенна єврейок; там, серед наростаючого гомону, вже чулися ридання, зойки й перелякані крики. Шановний цадик стояв на ганку синагоги й силкувався вгамувати паніку, яка охопила юрбу.

– Слухайте, безумні! – суворо й натхненно говорив він, простягаючи руки до юрби. – Не плакати нині треба, а всіма силами душі постояти за життя ваших синів і братів, за скрижалі святого заповіту. Господь Ісаака та Іакова кличе вас усіх до бою, як закликав колись на амаликитян і філістимлян. Чи ж не він беріг свій народ у Єгипті, чи ж не він годував його в пустелі? Чи ж не він провів його через грізне море, розверзнувши безодню? Чого ж ви страхаєтесь нині й тремтите? Встаньте всі, бо Єгова з вами!

Палкі слова цадика заспокоїли натовп: плач і ридання почали стихати, очі в багатьох загорілися відвагою.

А Вероніка в той час з високої вежі губернаторського замку спостерігала за наближенням гайдамаків і з великою тривогою стежила, що ж робитиме Гонта. Вона боялася, щоб одчайдушний сотник не кинувся із своєю командою на чорну лавину повстанців; в запалі він би неминуче загинув, розбитий ворожими силами, які мали незмірну кількісну перевагу.

Та Гонта, вишикувавши своїх козаків, стояв непорушно і, мабуть, чекав, щоб гайдамаки наблизилися… Ось безладні юрби підійшли на відстань пострілу й почали шикуватись у бойові лави. Але сотник, божевільний, що ж він робить? Стоїть як стій, не поворухнеться… Дозволяє повстанцям відрізати собі відступ, чи що?.. Незбагненна, якась відчайдушна безстрашність… Вона, як видно, приголомшила навіть ворога. «Так, приголомшила, – шепоче Вероніка, не зводячи з Гонти труби. – Але, боже, що ж це таке?!»

Хтось виїжджає з гайдамацьких лав і рушає, в супроводі трьох козаків чи запорожців, до Гонтиної команди. Ось і сотник з осавулом і хорунжим подалися їм назустріч. Від страшного хвилювання Вероніка мало не випустила з рук підзорної труби…

– Що ти там бачиш, дитя моє? – нечутно ввійшовши, стурбовано спитав губернатор і кинувся до дочки, щоб самому глянути на далеке поле.

– Стривай, батьку… Я сама… будь твердий… на все воля божа! – тремтячими руками Вероніка підняла вище підзорну трубу й нервово притисла її до очей. – Єзус-Марія! Гонта з ватажком ворогів обнімаються… і гайдамаки, і наша команда підкидають угору шапки… Когось підняли на списи… мабуть, Обуха…

– Клятвопорушник! Юда! – вигукнув Младанович, схопившись руками за голову.

– Зрада! – глухо мовила панна й, знесилена, майже впала на стілець. Щось важке, металеве грюкнуло об підлогу й покотилося до балюстради балкона.

– Що з нами буде? – у розпачі прошепотів губернатор.

– Те, що судилося там! – урочисто відповіла Вероніка, показуючи рукою на небо. За мить вона рвучко схопилася з місця й підбігла до занімілого в розпачі батька.

– Коханий, любий мій батьку! – промовила панна, обвиваючи шию блідого й тремтячого губернатора своїми ніжними руками й припадаючи до його грудей. – Відваги, ради бога, відваги! Настав вирішальний час, і від твоєї твердості та стійкості залежить доля міста й тисяч людей, яких віддав під твою опіку і дідич-князь, і бог… Матері, діти, старі нині простягають до тебе руки… Чуєш, які ридання лунають на майдані?.. Поспішаймо ж туди! Довіримо своїх кревних захисту панни небесної! Я певна, батьку, що ти виконаєш свій обов’язок!

Мова доньки підбадьорила губернатора, і він, схопивши за руку свою любу Вероніку, вигукнув з піднесенням:

– Так, я виконаю свій обов’язок, моє кохане дитя, і ти мене в цьому підтримаєш!

Спершу звістка про Гонтину зраду викликала серед мешканців Умані такий розпач, що всі немов очманіли від жаху: чоловіки скам’яніли, а жінки ридали, металися по майдану, били себе в груди й рвали коси; матері шукали своїх дітей і топтали під ноги чужих… Стогін, крики, зойки зливалися в якесь страхітливе виття, й воно неслося далеко за місто, аж до гайдамацьких полчищ.

Якби вчасно не наспіли Младанович і Шафранський, то заціпеніла від жаху сторожа не зачинила б навіть брами, і Гонта з Залізняком увійшли б у неприступну фортецю без жодного пострілу.

Але Шафранський своїми палкими, завзятими словами знову вдихнув одвагу в сторопілих попервах Маккавеїв і навіть зумів заспокоїти жінок та змусити багатьох із них припинити марні плачі й приєднатися до захисників фортеці.

Після об’єднання повстанці, кількість яких уже дійшла до сорока тисяч піших і кінних бійців, на короткій раді вирішили негайно штурмувати Умань; Гонта доводив, що жодного справжнього захисника у фортеці не зосталося: всі міщани й городяни розбіглися, а вельможна шляхта і євреї не зможуть чинити стійкого опору…

– Зараз вони всі там почманіли, й коли їм не дати отямитись, а вдарити, не гаючи часу, з усіх боків, то ще до вечора місто буде в наших руках! – закінчив сотник.

– Хай буде по-твоєму, – згодився Залізняк. – Хоча мої молодці воліють битися в чистому полі, та для Умані спробуємо!

Шафранський, поставивши на валах стрільців з мушкетами й пищалями, хотів був податися через браму до нових шанців, які сполучали місто з озером, але його зупинили вигуки вістових із веж:

– Ворог спішився й оточує фортецю!

Комендант розгадав намір гайдамаків і звелів бити на сполох, щоб і табір попередити про небезпеку, а сам тим часом наказав негайно копати підземний хід, котрий би з’єднав місто з табором.

Не встигли гайдамаки розділитися на чотири загони й наблизитися на певну відстань до мурів фортеці, щоб зручніше було кинутися на приступ і нестримними хвилями знести всі перепони, як з губернаторської фортеці гримнули важкі гармати; клуби густого диму відразу оповили вежі й білою пеленою почали опускатися над містом; із свистом і шипінням розсікаючи повітря, полетіли на гайдамацькі полчища чавунні ядра й пронизали їх, поваливши на землю десятки людей. Стрункі лави здригнулися, змішались і подалися назад, відразу перетворившись із правильних прямокутників у безформні й безладні юрби; але отамани кинулися відновлювати лад у своїх частинах, запалюючи й підбадьорюючи бійців; та ледве вишикувалися лави, як знову гримнули гармати й знову змішали людей у безладні юрби… Тоді до відступаючих загонів підлетіли головні ватажки й скомандували: «Вперед! Бігом!»

Усі кинулися вперед і перехопилися через смугу вогню з верхніх батарей; та комендант передбачив це й заздалегідь наказав набити гармати нижнього валу картеччю; коли розпалені боєм повстанці добігли до ліній, які обстрілювалися нижніми батареями, Шафранський скомандував: «Вогонь!»

Земля здригнулася, в амбразурах спалахнули блискавки й з оглушливим громом понесли назустріч сміливцям вихор картечі… Залунали крики й стогін, лави змішалися, сотні трупів перегородили дорогу… Гайдамаки похитнулися… але це була тільки мить… Залізняк, Гонта і Найда, зіскочивши з коней, кинулися вперед… Залунали вигуки: «На вали! Там гармати не страшні! Коли й рубай собак!» – і збуджена маса нестримно, мов ураган, ринула на приступ, не давши обложеним часу знову набити гармати; сп’янілі від дикого шаленства, не бачачи нічого перед собою, видерлися повстанці на перший вал, укріплений низьким частоколом, і остовпіли: за валом ішов глибокий та широкий рів, оперізуючи довкола головний, крутий і високий вал; на його гребені стримів у два ряди височезний, з дубових колод частокіл з брустверами, бійницями, вежами й вузькими просвітами для рушничної стрільби; саме за тим частоколом тісними лавами розмістилася нова міліція з Маккавеїв…

Шафранський, Младанович, шляхта, що збіглася в Умань, і навіть дочка губернатора Вероніка – усі були на валах і підбадьорювали своєю безстрашністю цих вояк, котрі ще ніколи не були в бою. А втім, розпач і смерть, що стояла перед очима в обложених, навіть боязким надали шаленої відваги: адже ніхто не чекав од ворога ні жалощів, ні пощади!

Коли гайдамаки видерлися на малий вал і почали ламати частокіл, нові Маккавеї зустріли їх таким нищівним огнем з рушниць, мушкетів та пищалей, що навіть сам Шафранський здивувався; і хоч їхні постріли й не були такими влучними, як у досвідчених стрільців, зате вони гриміли часто й безупинно: одному євреєві допомагали ще п’ятеро чи шестеро, набиваючи й міняючи рушниці… Пороховий дим немовби одурманював їх, збуджуючи гарячкову енергію.

Повстанці були вражені цим пекельним тріскотінням, що виривало з їхніх лав десятки товаришів; покладаючись на Гонтині слова, вони зовсім не чекали опору, сподіваючись, що у фортеці, крім євреїв і гладкого панства, нікого немає, а тут раптом – справжнє пекло!.. Гайдамаки не запасли ні драбин, ні кілля, ні мотуззя… як же під таким градом куль спускатися в рів, не маючи можливості видертися звідти на високий земляний вал з навислим вгорі бруствером?

Приступ вівся лише з трьох боків, бо з четвертого був табір, теж обгороджений валами. Незважаючи на нищівний рушничний вогонь, частокіл у багатьох місцях першого валу було зруйновано, і відчайдушні сміливці почали стрибати та на поясах спускатися в рів, але вибратися з нього на другий, ще вищий, вал не могли й марно гинули від куль, що летіли зверху.

Перші завзятці, наклавши головами, остудили запал атакуючих… І вони, замість того, щоб розбирати частокіл, почали ховатися від куль, що дзижчали навколо роями, за уцілілим валом.

– Що ж, пане Гонто, – крикнув Залізняк, обурений цим страшним винищенням, – потрапили в пастку?..

– Прости, батьку, – відповів, знявши шапку, сотник. – Не сподівався я; бий мене сила божа, коли я чекав, щоб оті вояки стільки біди наробили!.. Ну, ми їх візьмемо не києм, то палицею!.. Треба тільки зруйнувати табір, що по той бік фортеці, тоді місто й два дні без води не протримається…

Залізняк звелів сурмити відступ і сам бігом проскочив небезпечні лінії вогню. Бачачи відхід ворога, хоробрі Маккавеї зчинили оглушливий радісний гвалт.

Повстанці після невдалого приступу обложили Умань залізним кільцем і, влаштувавши невелику батарею з шести гармат, захоплених у Чигирині, почали ліниво обстрілювати фортецю. Уманські гармати теж відповідали чавунними ядрами… Цією перестрілкою, яка ні тій, ні іншій стороні не завдавала особливої шкоди, і закінчився день.

Та коли стемніло, Залізняк з Гонтою свіжими силами з двох боків ударили на укріплений табір і незабаром взяли його. Захисники фортеці з височини стін бачили, як обложені спершу відповідали шаленим вогнем, відбиваючи чорні юрби повстанців, що, наче демони, видиралися на вали; але згодом стрілянина вщухла, і гайдамацька лавина, увірвавшись до шанців, затопила їх своїми нестримними хвилями…

З жахом прислухалися уманці до страшних зойків, які долинали з табору, і радість, що було охопила їх після перемоги, змінилася відчаєм.

– Воду відрізано! Ми загинули! – залементували жінки. Їхні крики відразу вплинули на самопочуття міліції… Шафранському довелося докласти чимало зусиль, щоб заспокоїти переляканих уманців: він почав гучно всіх запевняти, що в губернаторському ставку є джерела, і коли ощадливо користуватися водою, то її вистачить на кілька тижнів; а днів за три, за чотири сюди, на виручку обложеним, прибуде коронне військо хороброго й славетного регіментаря пана Стемпковського.

– А об міцний частокіл пси розіб’ють свої лоби! – додавав губернатор. – Вчорашній день показав їм, які левенята засіли за цими укріпленнями, – вихваляв він хоробрість і стійкість молодої міліції.

Вероніка з свого боку втішала жінок та підбадьорювала всіх звісткою, що нібито російські війська вже підходять до Лисянського замку й через два, найбільше через три дні будуть тут.

Усі вірили доньці губернатора або принаймні хотіли вірити й підбадьорювали одне одного. Другий день минув цілком спокійно: гайдамаки укріплювали свої позиції, ліниво перекидалися бомбами і звужували кільце довкола міста, не зважуючись поки що на повторний штурм. Води з губернаторського ставка обложеним роздали в перший день до тридцяти бочок, і він одразу так обмілів, що в кількох місцях навіть дно показалося; ця обставина вельми збентежила губернатора; він усе-таки сподівався, що ставка вистачить хоч на тиждень, а виявилося, що його вичерпають уже завтра-післязавтра!.. Шафранський порадив наступного дня усім відпускати пиво, а води давати якнайменше. Младанович згодився пожертвувати населенню не тільки пивні склади, але й усі винарні, аби виграти час і яким-небудь способом повідомити Стемпковського про своє безвихідне становище… Звичайно, правду про наявні запаси води від уманців приховали, і вони поки що не виявляли особливої тривоги.

Паніка, що було запанувала в місті, начебто трохи зменшилася; усі метушились і, хто чим міг, допомагали міліції: то підносили харчі й набої, то лагодили пошкоджений пострілами частокіл. Усі храми були відчинені вдень і вночі; відправи в них не припинялися, й богомольці з палкими молитвами слали до Всевишнього свої одчайдушні благання…

Сара в ці дні, полишена цілком на саму себе, мучилась однією невідступною думкою: як врятуватися, як дати комусь із своїх знати, що вона в Умані… Тому-то дівчина використовувала кожну нагоду, щоб підійти ближче до частоколу й виглянути назовні. Але частокіл височів суцільною стіною, та й гайдамаки стояли від фортеці за двоє-троє гін – сажнів за чотириста, а на такій відстані її не впізнав би і сам Петро, навіть коли б вона вилізла на вежу, на самісінький шпиль!

Сповнена тупого відчаю, Capa одного разу йшла майданом і випадково натрапила на православну церковку, в якій щодня ревно били поклони бабусі й діди, що не могли через свою немічність втекти з Умані… І раптом у дівчини сяйнула думка: «Тут, тут мій порятунок! Біля розп’ятого бога, який з любов’ю кличе всіх стражденних і обтяжених під свій захист».

– Авжеж, – прошепотіла Capa, звівши очі на хрест, – там, там! І як мені раніше не спало це на думку? Адже в душі я давно християнка… Сам батюшка, святий отець, благословив мене… а я, замість того, щоб шукати захисту в отця небесного, весь час блукала в пітьмі, мучила тугою душу, каламутила серце отрутою злоби… А тут, перед моїми сліпими очима, було тихе пристановище любові й милосердя…

Від зворушення по щоках Сари котилися сльози; та вона цього, охоплена молитовним настроєм, не помічала.

– Ні, більше не хочу ховатися! Я хочу вмерти християнкою! – і, нехтуючи обережністю, навіть не озирнувшись, дівчина рвучко увійшла до церкви.

Всередині було порожньо й тихо; три баби й два діди тулилися по кутках; священик у рясі та єпітрахилі тихо читав відпускну молитву… Та ось він, закінчивши її вигуком «яко благ і чоловіколюбець», благословив молільників хрестом і простяг його для цілування.

Capa перша підійшла до хреста з якимось внутрішнім трепетом і відчайдушною рішучістю; вона побожно поцілувала хрест, руку батюшки й промовила тихо-тихо: «Панотче! Мені… треба вам сказати…»

Священик, худенький дідок, ласкаво глянув на дівчину й кивнув головою на знак згоди. Відпустивши своїх парафіян, він підкликав Сару до аналоя. Вона впала перед батюшкою на коліна й заридала.

– Чого плачеш, чого тужиш, дитя моє? – спитав священик, накривши єпі-трахиллю Сарину голову, немов для сповіді. – Повідай мені твоє горе, відкрий свою душу… перед цим хрестом!

– Ой отче святий… я не достойна ще… Адже й те, що я підступила до хреста, може, страшний гріх, – схлипувала дівчина.

– Немає такого гріха на світі, якого не можна було б омити сльозами під покровом хреста, бо розп’ятий на ньому спокутував своїми муками всі гріхи світу… і якщо ти віриш…

– О так, вірю, вірю! – пристрасно вигукнула Capa, перебиваючи священика. – Вірю в цього доброго бога… але ще не смію торкнутися до святині… я єврейка!..

– Єврейка? – здивувався батюшка.

– Атож, єврейка, ще не хрещена… Але мене вже благословив панотець… батюшка лисянської церкви… – схвильовано заговорила дівчина, кваплячись висловити перед цим добрим, сивеньким дідусем усі болі своєї змученої душі… – Він одкрив мені очі, він просвітив мою душу, він влив у моє серце струмочок братньої любові… І я полюбила гоїв, нещасних, гнаних…

– О моє нове чадо! – зворушено промовив священик. – Немає більшої радості на небі, як знайти заблудле ягня… Ти в серці вже носиш Христа… отже, ти хрещена духом… А тому благословляю тебе цим хрестом, нехай він стане твоїм щитом і провідною зіркою в житті… Ти християнка!..

Capa побожно припала до хреста й відчула в своєму серці той наплив релігійного ентузіазму, який веде мучеників на вогнища, осяваючи їхні обличчя усмішкою блаженства.

– Лисянський священик імення ще тобі не дав? – спитав батюшка.

– Ні… Він уже мав охрестити й повінчати мене… – зашарілася дівчина й знову залилася слізьми, – але мій батько несподівано… завіз мене на Поділля… а тепер в Умань… Розлучив навіки… Де тепер Петро, син титаря лисянської церкви, я не знаю… я помру християнкою… і там зустрінуся…

– Бідолашне дитя моє! Надійся і віруй… а в бурю тебе збереже сей храм… його двері й для тебе будуть відчинені… Даю ж тобі ймення Варвари-великомучениці, в ім’я отця, і сина, і святого духа… Амінь, – і священик тричі перехрестив Capy.

В пориві пристрасного релігійного почуття дівчина упала ниць перед аналоєм і заніміла в безмовній молитві…

Настав третій день облоги. Настрій в обложених усе ще був бадьорий. Пиво й мед з погребів Младановича збуджували енергію. Справжню причину цієї щедрості панство приховувало, але таємниця от-от мала розкритись, бо в губернаторському ставку-цистерні воду вже вичерпали… На лихо, стояла страшенна спека – літо було в самому розпалі.

Ще з раннього ранку на вишках усіх веж юрмилися люди: вони озирали околиці й ділилися своїми спостереженнями з натовпом, що стояв внизу… На запитання: «Чи не видно королівських військ? Чи не прийшли москалі?» – з веж лунала одна й та сама відповідь: «Ні, не видно нікого!».

Ці невтішні повідомлення підривали віру в обіцянки губернатора й посилювали тривогу; але уманці все ще кріпилися, боячись втратити останню надію…

На четвертий день облоги, надвечір, по місту прокотилася жахлива чутка, що ніде немає й краплини води.

Уже дві доби населення не одержувало її, але терпіло спрагу, вважаючи, що вода зберігається на випадок крайньої скрути; нині ж фатальна дійсність постала перед мешканцями Умані в усій своїй жорстокості, їх охопив божевільний розпач.

Зчинився страшенний гамір: довкола залунали безтямні вигуки, несамовиті зойки, надривні благання й шалені прокляття, а до них долучилося ще й жалібне ревіння худоби… З настанням ночі паніка посилилась… люди, мов божевільні, з перекривленими від жаху обличчями й палаючими люттю очима блукали містом, щось вигукуючи; деякі матері в нестямі власними руками душили своїх дітей…

На ранок загальне збудження дійшло до такої межі, що розлючена юрба, зібравшись коло замкової брами, з погрозами й лайкою почала викликати губернатора…

Він вийшов у супроводі Вероніки й Шафранського. Знавіснілий люд зустрів їх погрозами й прокляттями, посипалися докори, – мовляв, ще з весни почали укріплювати фортецю, а про воду й не подумали. Шафранський нагадав, що колодязь копали.

– Вниз би тебе головою у той колодязь! – крикнув хтось у юрбі.

– І губернатора туди ж! – озвався інший голос.

Кілька каменюк полетіло в браму, але відстань поки що гарантувала безпеку представникам влади.

– Посилай просити миру! – знову гаркнув перший голос.

– Миру! Милосердя! Пощади! – підхопив натовп, чіпляючись за цю думку, немов потопаючий за соломинку.

Тільки один рудий єврей, з запаленими божевільними очима, видряпавшись на спини сусідів, замахав руками й несамовито зарепетував:

– Смерть гайдамакам!

Та його самотній голос юрба заглушила буйним ревом.

Губернатор і сам вважав, що капітуляція була єдиним виходом із жахливого становища, а тому, вислухавши вимоги населення, звелів підняти на вежі білий прапор. Шафранський, жестом руки угамувавши крики натовпу, урочисто оголосив, що він сам поїде у ворожий табір, і заприсягся головою домогтися, щоб при здачі Умані було збережено життя і майно її жителів.

Хвилину тому юрба ладна була закидати Шафранського камінням, а тепер, коли з’явилась надія на порятунок, вітала його вигуками радості.

Через годину Шафранський повернувся, виконавши свою обіцянку.

Гетьман Залізняк дав лицарське слово, що гарантує всім безпеку й збереження майна, за яке візьме лише помірний викуп, але застеріг, що все місто, уся панська й державна власність із зброєю й запасами переходить до гайдамаків.

Єврейське населення раділо. Пани покірливо мовчали.

Незабаром гайдамацькі загони підійшли до головної брами. Усе начальство фортеці, на чолі з губернатором, який держав у руках хліб-сіль, вишикувалося перед брамою, щоб урочисто зустріти гетьмана.

Ось він у супроводі Найди, Гонти й цілого почту значних козаків на чистокровному коні в’їхав на фортечний міст… Загули дзвони в храмах, вийшло з хрестами духівництво… Орлиний погляд Залізняка світився ласкавою усмішкою. Він поминув браму… І нараз з юрби уманців пролунав постріл…

Крик жаху знявся над майданом. Постріл був влучний: куля пробила шапку Залізняка, він навіть відчув, як шалена черкнула по його чуприні. З-під шапки потекла яскраво-червона цівка крові. Обличчя гетьмана лиховісно зблідло, в душі його кипів страшний гнів.

– Друже, тебе поранено? – сполошився Гонта, почервонівши від люті.

– Дряпнуло! – кинув йому Залізняк, зневажливо примруживши очі, і, поволі знявши з голови прострелену шапку, глянув у той бік, звідки пролунав постріл.

Младанович, Шафранський, шляхта і євреї, які вийшли назустріч гайдамакам, відчули, що цей постріл вирішив їхню долю, й мимохіть слідом за гетьманом озирнулися на зухвальця. Юрба розступилася. Всі побачили рудобородого єврея, обличчя якого палало несамовитою злобою. Залізняк відразу впізнав його: це був Гершко, той самий Гершко, якого він на прохання покійного лисянського батюшки колись помилував. Очі гетьмана блиснули страшним вогнем…

– Спасибі за ласку, вельможні пани, – з кривою посмішкою промовив він, умисне чемно вклоняючись губернаторові. – Тільки шкода, що зіпсували шапку й подряпали лоба, та ще й чуприну обсмалили…

– На бога, вельможний пане, прости! Ми не знали про замір зухвальця… Його негайно скарають на горло, як тільки твоя милость накаже! – разом заговорили Младанович і Шафранський, полотніючи й мимохіть відступаючи назад.

– Що ж, біда невелика, – із зловісною усмішкою відповів Залізняк, – доведеться лише справити нову шапку!.. Тільки ж я не король тут, а гетьман: треба порадитися з товариством, як віддячити вам за щире вітання!..

І Залізняк швидко обернувся до козаків, які супроводили його. В одну мить гетьман змінився: обличчя спалахнуло, брови нахмурились, стан гордовито випростався.

– Гей, панове-товариші! – гучним голосом крикнув він, високо підіймаючи прострілену шапку. – Ось як зустріли нас ляхи за те, що ми погодилися милостиво дарувати їм життя!.. Вирішуйте ж, як віддячити нашим вірним приятелям?

– Смерть! Смерть іродам! – люто вигукнули повстанці.

Цей вигук прокотився над юрбою, і все живе кинулося з майдану в різні боки. За хвилину він спорожнів…

Губернатор і шляхта, пустивши коней учвал, встигли сховатись в замку; решта побігли в найближчі церкви, костьоли, синагоги, шукаючи захисту біля священних вівтарів… Але все було марно!

Наче хвилі, що прорвали греблю, слідом за втікачами ринули гайдамаки… Незабаром вони розділилися: одні подалися вслід за Гонтою до замку, де зачинилася шляхта, інші з палаючими головешками кинулися вулицями міста. Пекельне полум’я вихором закрутилося над Уманню…

Capa, з дозволу батюшки заховавшись у ризниці православної церкви, не бачила нічого. Вона тільки чула, як із замку до брами проскакав із своїм почтом губернатор – зустрічати страшних гостей.

Завмираючи від жаху, Capa жадібно дослухалася до звуків, що долітали ззовні, очікуючи, чим скінчиться небезпечна зустріч. Якийсь час було тихо. Та раптом до дівчини докотився грізний крик гайдамаків… Capa відразу зрозуміла, що сталося… В першу мить вона немов скам’яніла, але страх смерті й пристрасна жага життя надали дівчині сили. В розпачі, не тямлячи себе, вона кинулась у вівтар; біля престолу стояв священик і, звівши до ікон очі, тремтячими вустами творив молитву.

– Смерть, смерть, панотче! – закричала Capa, падаючи перед старим на коліна. – Гайдамаки вдерлися до міста… Врятуйте, врятуйте мене… Я жити хочу!..

Із спотвореним від жаху обличчям вона чіплялася за руки й за ноги батюшки, немов потопаючий, що хапається за щоглу корабля, який іде на дно…

– Молись, молись! – тремтячим голосом, сповненим урочистості й жаху, мовив священик і підтягнув дівчину до великої ікони розп’ятого Христа. – Йому молися!.. Він один всемогутній… Він урятував і отроків у палаючій печі… Молися, проси чуда… Він усе може…

Захлинаючись од ридань, Capa почала вигукувати слова молитви, плутаючи слов’янські слова з єврейськими і благально простягаючи до ікони руки та б’ючи себе кулаками в груди…

Гамір наростав… Повз церкву із зойками й риданнями бігли юрби людей…

Ось кривавим блиском спалахнули вікна, усю церкву багряним сяйвом освітила заграва; пролунав страшенний гуркіт, від якого задрижали стіни, і в ту ж мить двері храму розчинилися навстіж під натиском юрби.

– Гайдамаки! – не своїм голосом крикнула Capa і, засліплена жахом, знов кинулася до священика.

Але то були не гайдамаки… З несамовитими зойками до церкви вбігли єврейські жінки – старі, молоді, дівчата, У багатьох на руках були діти… Церква сповнилася риданнями й криками.

Capa зрозуміла, що тепер уже й храм не захистить: уся ця юрба нещасних жінок теж прибігла шукати порятунку в ньому, й тепер ніхто з гайдамаків не повірить їй, Сарі, що вона прийшла сюди як спразжня християнка.

– Замикайте двері, завалюйте вхід! – кричав хтось істеричним голосом.

– Хрести, хрести всі надіньте! Беріть у руки ікони, Єгова заради дітей простить нам! – чулося впереміж з риданнями.

– Молітеся, молітеся Христові-спасителю, молітеся зі мною разом, – проголосив, тремтячи, блідий священик, з’являючись у царських вратах і високо підносячи напрестольний хрест. – Його кличте, він всесильний і благий, він може убогим стінам цього храму дати неприступну міць заліза, він може перенести храм на недосяжну гору. Покайтеся й молітеся… Милосердю Христа немає меж.

Вигляд старого сивого батюшки, його голос, тремтячий, але сповнений віри, сльози, що котилися по лагідному обличчю, – все це привело юрбу в екзальтацію, – серця жінок жарким полум’ям охопила судорожна остання надія.

– Змилуйся! Змилуйся! – закричали вони, падаючи на коліна й простягаючи до священика немовлят. – Молися за нас, хрести нас! Ми віримо в твого Христа!

– Ні, ні! – зненацька пролунав хриплий, пронизливий голос, і на амвон вискочила страшна стара жінка з розпатланим сивим волоссям. – Прокляття тому, хто це зробить! Мовчіть, божевільні, ваше відречення не врятує вас од смерті. Вона летить за вами на широких чорних крилах! Кривава, жахлива! Тут, тут, уже близько! Чуєте, як регоче, як лютує вона довкола! Ввійдіть же на той світ, не опоганені хлопською вірою. Прокляття на голову того, хто посміє послухати священика! Хай захлинеться зрадник у крові дітей своїх, нехай пухи пекла терзають його й після смерті!..

Моторошний голос старої змусив усіх замовкнути. Жінки мимохіть озирнулися і завмерли, прикуті до місця якоюсь незбагненною силою.

Capa вискочила з вівтаря, з жахом глянула на страшну жінку – і нараз пізнала її. Це була Рухля.,. Але не та, хитра й вкрадлива, котру дівчина звикла бачити у Кам’янці, – ні, перед нею стояла зловісна фурія, від самого вигляду якої холола кров. Хрипким голосом вона викрикувала дикі прокляття.

– Покайся, покайся, безумна! – нарешті вигукнув батюшка, високо підіймаючи хреста.

Та страшенний грюкіт у двері заглушив його слова. Жінки несамовито закричали. Їхній крик злетів під склепіння і відразу затих, усі заніміли в моторошному чеканні…

Capa стояла непорушно, приготувавшись до найстрашнішого. «А може, Петро з ними… – останнім вогником спалахнула надія в душі дівчини. – Може, це він ломиться сюди, щоб врятувати її? Ох!..» – Задихаючись од стримуваних ридань, Capa підвела очі на осяяний загравою пожежі образ Христа.

І в цю мить двері з гуркотом упали: до церкви здерлися гайдамаки.

Capa швидко озирнулась… Це були страшні люди, їхні очі палали жадобою помсти; Петра серед них не було. Попереду всіх бігли отаман Неживий і диякон.

– Змилуйтесь, ради бога! – заволали жінки, падаючи на коліна й простягаючи до гайдамаків руки.

– Ради бога?! – громовим голосом перепитав Неживий! зупиняючись посеред церкви. – Якого бога? Тим, хто хоче хреститися, буде даровано життя.

– Ми, ми! – залунали довкола вигуки; ллє їx заглушив владний голос Рухлі:

– Ні, ні! – закричала вона, потрясаючи над головою кулаками. – Ніхто з нас не хреститиметься, будьте ви прокляті!

– За коси витягніть стару відьму, – звелів Неживий. Козаки підскочили до Рухлі, і в цей час вона побачила небогу.

– Саро, Саро, до мене! – заволала стара. З грудей дівчини мимоволі вирвався крик.

– Дочку, дочку до матері! – загукали гайдамаки. Усі озирнулися на Сару.

Бліда, з палаючими, немов чорні діаманти, очима, вона в цю мить була така гарна, що козаки остовпіли від подиву.

– Ні, цю залиште! – понуро мовив Неживий. – Я її беру собі…

Capa майже не тямила, що коїться з нею. Коли її вивели з церкви, вона трохи спам’яталася, але, озирнувшись, мало знову не знепритомніла: синагоги, костьоли й інші будівлі, котрі височіли довкола майдану, були охоплені пожежею; гуготіння полум’я, тріск і гуркіт будинків, що падали в огні, зойки жертв, вигуки розлючених гайдамаків – все це зливалося в один жахливий рев.

– Тягніть сюди столи й ослони, несіть мед і горілку! – наказав Неживий. В одну мить його наказ було виконано. Отаман сів за стіл на чільне місце й поруч себе посадовив Capy.

Почалася гульня…

Тим часом Петро, увірвавшись до міста, взявся розшукувати наречену.

Гершка, який стріляв у пана гетьмана, він пізнав одразу і тому зрозумів, що й Capa має бути десь поблизу. Парубок тямив, яка небезпека їй загрожувала, жах охопив його серце, але він не втратив розуму й притьмом узявся за розшуки.

Не знаючи, куди бігти, Петро хотів був податися до замку, коли раптом до нього долинув несамовитий жіночий крик… Щось знайоме почулося Петрові в тому голосі; він кинувся туди, звідки лунав крик, і натрапив на гайдамаків, що бенкетували за довгим столом.

Бенкет уже кінчався. Отаман Неживий стояв біля столу, тримаючи на руках якусь знепритомнілу дівчину. Її кучері, що спадали з плечей густою хвилею, відразу привернули увагу Петра.

– Capa! – вигукнув він не своїм голосом і в одну мить опинився коло Неживого.

Так, це була Capa; але її бліде обличчя здавалося мертвим, очі були заплющені.

– Жива, вмерла? – схопивши дівчину за руку, крикнув Петро.

– А тобі яке діло? – суворо спитав Неживий, відштовхуючи парубка.

– Я скрізь її шукав, вона моя наречена! – з відчаєм гукнув Петро.

– А з сьогоднішнього дня моя! – перебив його Неживий.

– Змилуйтесь, порятуйте! – кричав парубок. – Сам пан гетьман засвідчить, що вона моя наречена!

Від розпачливого крику Петра Capa опритомніла; її вії затремтіли й піднялися, і… раптом дівчина впізнала коханого.

– Петро! – несамовито заволала вона й з такою силою рвонулася до свого нареченого, що Неживий не встиг її притримати.

Обхопивши Петрову шию руками, сердешна ревно заридала. Та Неживого це анітрохи не розжалобило, навпаки – він ще більше розлютився.

– Пусти дівчину! – гримнув отаман, підступаючи до Петра з палаючими очима.

– Хоч убий мене на місці, – вигукнув Петро, – а я не поступлюся; ходімо до гетьмана, нехай він нас розсудить, – присягаюсь, що погоджуся з усім, що він скаже.

Сльози Сари й горе Петра, якого у війську всі любили, зворушили гайдамаків.

– До гетьмана, до гетьмана! – закричали навколо.

– Добре! – промовив Неживий. – До гетьмана, то й до гетьмана! Згода!

Отаман міцно схопив дівчину за руку і потягнув вулицею, Петро пішов слідом, рушили за ними й гайдамаки юрбою.

Через кілька хвилин вони вийшли на одну з бічних, не зачеплених пожежею вулиць.

Посеред вулиці за довгим, заставленим горілкою, медом і всякою їжею столом в оточенні старшини сиділи Гонта, Залізняк і Найда. Козаки їм прислужували, Пріся була тут же.

Процесія на чолі з Неживим, що вів якусь красуню, відразу привернула до себе загальну увагу.

– А що там, дітки? Петре, і ти тут? – звернувся до парубка Залізняк. – Що трапилось? Розповідайте!

– Батьку, пане гетьмане, порятуй! Ти все знаєш… – почав Петро, затинаючись від хвилювання. – Capa… Наречена моя…

– Capa? – скрикнула Пріся, спершу не пізнавши у цій блідій, змученій жінці своєї колишньої подруги. – Жива, здорова й тут з нами!..

Вона кинулася на шию Сарі, й обидві подруги залилися гарячими сльозами…

Залізняк, Гонта й Найда вислухали розповідь Петра і, на загальну радість усіх гайдамаків, звеліли віддати дівчину йому. Вирішено було спершу охрестити її, а потому відгуляти весілля.

Залізняк і Гонта були за весільних батьків, а за дружок – Пріся й дочка Младановича, яку гайдамаки на вимогу Гонти залишили в живих.

Молодих щедро наділили грішми й подарунками. До пізньої ночі гуляли козаки. На другий день Петро випросив собі дозвіл перевезти Сару на лівий берег, щоб там знайти їй безпечний притулок.

Залізняк охоче згодився на це й дозволив козакові цілий місяць пробути з молодою дружиною. Петро й Capa упрошували й Прісю їхати з ними, та вона рішуче відмовилась.

Розпрощавшись з товариством, щасливі молодята нарешті залишили страшне місто й подалися мостити собі для щастя й кохання затишне гніздечко…

А Умань горіла… Далі зоставатися в палаючому місті було неможливо. Гетьман наказав вивести війська в чисте поле, до Чорного лісу.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 417 – 429.