Недоколисана

Анатолій Свидницький

1

В одного пана було три дочки. Дві ж було – як було, а третя вдалась йому така гарна, що не надивитись, ні налюбуватись, як намальована ходила – найстарша була. Та зате як хороша була, так і вередлива. Ніхто нічим не догодив її ніколи в світі. Як би до ладу не було зроблене, вона все-таки приключку знайде і торкоче, свариться, лається, а кого може, то й поб’є.

Спочатку батько й мати було посварювались на ню, і носом в куток ставляли, і на коліна. Поки ж була меншенька, то ще було слухає; а як на стану стала, то вже й батькам таки ніяково було, а то й сама таки не подавалась, та ще як визвіриться бувало, то й не рад, що зачепив, хоч в мишачу дірку ховайся.

Бачивши, що нічого не помагає, батько й плюнув: «Цур тобі!! пек тобі!! вже не маленька єси, сама шукай світові ладу, а я з тобою кінця не виведу».

Згодом так і мати зробила: «Роби, – каже, – доню, що тобі любо та мило, а мені вже докучило сваритись на тебе, да таки, бачу, тобі слова мої, як вмерлому кадило».

Друге б схаменулось; де ж таки! батько й мати цураються, тільки що з хати не женуть; а ця собі байдуже: «Овва, – каже, – менше говоритимете, менше буде клопоту».

От середульша панянка посваталась, от і весілля наступає. На другу, то вже пливала б у сльозах; а ця вередує, свариться, вганя по надворі, всякого знайде, всякого товче, голомшить, – біда, та й годі.

Віддалась і найменша, вже й діточками кланяються} а найстарша все дівує – ніхто й пальцем не кивнув, ніхто й не крукнув; таку славу по собі пустила, що всі її обходили, як що лихого, нечистого.

– Хай щезає, – кажуть було кавалери, – коли батько з нею не вживеться, то чоловікові й не кажи.

Сумує батько, мати печалиться, а доня гуля, як вода в прірві – що нічим її не спиниш. Хто не знав, то ще було заходжають, і на перший раз вона вміла примаслитись; а при хорошій вроді та при грошах, то й до серця доріженька втерта. Паничі було по першій частині без душі від неї: «Без жовчі, – кажуть, – дівчина! А очі! а брови! ой-ой-ой! і спиш, то вона перед очима».

А по другім, по третім разі як вийшов без синяка, то дякуй богу.

– Да вона, – кажуть було, втікаючи настрімголів, – мабуть, не сповна розуму або осою загодована, що така безпардонна, – чи свій, чи чужий, так і тягне через лоб, не зважає ні на що.

Мати плаче, аж заходиться, що покарав бог такою донечкою; батько ходить сам не свій, наче гроші загубив або наче йому остання худобина відійшла – зсахарив господь Марусю. А приїдуть ті – повіддавані, аж любо оком зглянути; такі молодиці, що куди! і діточки, як квіточки, хороші, коло них звиваються та жебонять любенько. Аж дух радується, ізбоку дивлячись. Що ж би то батькам, якби не та добренька!

Да нема на ню ні шлюбу, ні згуби – звивається перед очима, цоконить, б’ється; то, замість веселості, серце розривається, що сплодили таке диво собі на лихо, людям на наругу. Ніхто вже і в двір не загляне, хіба приятелі панові та панині приятельки, а більше ніхто й заром не бува. Далі й це перестало, наче той двір заджумлений стоїть.

2

Надворі зима – хуртовина, що й світу божого не видати – мете, крутить, гуде, аж палац здвигається, та мороз-мороз! аж голки скачуть. То надворі так – холодно, зима! А в хаті Маруся гарячку поре, аж поти ллються, ввесь двір догори дном поставила, розходившись. Слуги плачуть, батько десь заховався, що й [зі] свічкою не знайти; мати також ген-ген, за десятий поріг забігла та сидить собі, співає, щоб того галасу не чути – всі, як поварені, наче на похороні, одна Маруся окунем стає.

Під цю годину, ніхто й не завважив, заїхав перед палац чотирма кіньми, добрими санками розмальованими, якийсь опуганий пан; зліз із санок, обтріпався на рундуку, обібрав лід на вусах та й пішов до палацу. Зостався сам машталір надворі, обернувся кіньми і ворчить сам до себе, дивлячись, як пара з коней встає. Далі хтось вийшов, казав сани в возовню затягти, а коні в станю завести; і знов завіруха гуля. У другого хазяя сільського бодай би гуси герготали, а тут і того не було.

Може, в цю пору хто блудив у полі і духу вже пускається; та що кому до того? Тепер такий світ настав, що один одного рад би в ложці втопити, то з біди врятувати и не кажи. Нема, як було давно! все забули!..

– Ага-га! – заговорив пан домашній, як гість до хати ввійшов, – копа літ! копа зим!.. Що це тебе принесло – чи човен, чи весло? чи, може, хуртовина загнала? – додав, уже поцілувавшись.

– Ні те, ні друге, ні третє, а приїхав тебе відвідати.

– Спасибі! Спасибі за пам’ять! Сідай лиш. А то можна подумати, що ми посварились абощо, так давно один у другого не бувавши.

Так вони почали і далі потягли – далі-далі, далі-далі, геть за все переговорили – і за озимину, і за ярину, і за пасіку, не раз сіпак згадали, не раз вуса підкручували та й дійшло аж до дітей.

– А що, – пита гість, – твоя біда – так Марусю величали – ще в тебе на карку чи вже кому другому на плечі сіла?

– В мене ще, та, мабуть, і до смерті не скину.

– Хіба що?

– Немовби й не знаєш, що хрону й собака не нюхає. А вона гірш хрону в носі.

– Як-то гірше? чи вона тобі не вродлива, чи не багата?..

– Багата, та зубата, вродлива, та вередлива, – з жалем відказав батько, головою похитуючи, а гість і каже:

– Хоч? Я тобі зятя висватаю – а дзєльни хлопец!..

– Та цур йому! щоб і костям не було спокою. Не хочу.

– Та не бійся; я все йому розказував, а він каже: «Я й сам все те знаю, а таки посватав би, якби віддали за мене».

Задумався батько; бо яка б вона не була, а все батькові своя кров.

– Ну як? – запитав гість, – добре, чи що?

– А хто ж він такий? Може, який попович абощо?

– Ні, пане добродзєю, з поповичем чи смів би я нависватуватися? просто шляхціц, ще й давнього роду – чловєк шляхетна і бардзо пожондни. Правда, в калитці гуде воно – гуде, вшак же не без гроша.

– Не знаю, що й казати, – озвавсь батько. – Це дочка моя, а хто своїй дитині не жичить добра, той і в пеклі не знайде стільця по собі; да не годиться і чужих дітей кривдити. На твою волю здаюсь.

Через кілька час панна сватача виглядає – причепурилась, прибралась, всякого фантя на себе начіпляла, брязкотання понавішувала і походжає, як павич, погойдується, наче її на ресори взяв – знать від усіх вона не відродилась була. Далі як розходиться – боже ти мій!

– Гамуйся, дочко! що тобі такого? Негарно ж як, слуги ходитимуть з попідбиваними очима. Сьогодня кавалір буде, а ти таку содому підняла, – заговорила мати.

Маруся й послухала, може, первий раз на віку… Саме на це і кавалір приїхав. «Цс!» – панна каже, і в хаті чути стало, як муха летить. Увечері і посватались.

– Може, ти не знаєш моєї дочки, – каже пан, – може, ти лакомишся на її багатство, а не знаєш, яку біду береш на свою шию? Хоч – я розкажу.

– Ні, – каже той, – і на гроші не лакомлюсь, а знаю все про панну Марусю, та вона мені подобалась, та й годі.

– Коли так, – озвавсь батько, – то боже ж вас благослови!

І помінялись обручками і хустки забрали; судженого, кажуть, і конем не об’їдеш.

3

Немовби дух святий хату перелетів, як вибралась ця біда. І пан повеселішав, і паня інша ходить, а що слуги, як випровадили панну – чи то бак молоду паню за обійстя, то аж перехрестились. Слава тобі, господи, кажуть, може, й для нас іначійший світ настане.

Бува на світі чоловік гірш хороби, що від його ні відхрестишся, ні відмолишся. Як збудеш його яким способом, то вже не знаєш, що розпочати – чи діло робити, чи попереду похвалитися. Така-то була і ця молода пані – гірш вередливого москаля в хаті. То й раділи всім двором, що збули одну; бо та одна за сто п’яних. А вона повіялася із своїм чоловіком вже в другу хату вередувати, немовби каже: хай і ті ще хрону понюхають, і цим пора вже покій дати.

Тиждень чи дві неділі на новім господарстві була з Марусі жінка, як бог повелів: і порадитись було з ким, бо на мозок її не бракувало; і приголубить, поцілувать було кого, бо гарна була, як весна красна, хоч вже трохи й матірна собі. «Лякали, страхали мене, – дума собі її чоловік, – а дасть бог, що з мого покинька ще люди будуть».

Та не було кому сказати йому: не кажи гоц, доки не перескочиш; бо частіш бува, що добра ждеш, а лиха сподійся, щоб не опіла біда зопалу; бо несподівано причавить, як камінь зерно, та ще й мука не посиплеться, а так і запліснієш. Добре жити в надії на щось луччого, да тому, в кого й так на душі легко; а кому бог не годить, то і в печі не горить – такому нічого сподіватись, для його надія – то дірявий мішок на просо, решето на воду.

Да, мова мовиться, а хліб їсться – наш пан не дуже багато й добра сподівався, а так лиш, як то приповідають, надвоє бабі ворожили – як не вмре, то буде жити…

Пройшло дві неділі, чи що, Маруся почала голосніше говорити, далі то крикне, то стукне, то ногою тупне, а там коцюба не коцюба, що під руку навинеться.

– Сподівалися ми лиха, – заговорили слуги, – то воно нас і не минуло; от яка біда опіла.

А пан каже:

– Жінко! що це тобі такого! осою тебе загодували, чи що?

– Ну-ну! не мовчи тільки, то я і тобі покажу, де раки зимують, – озвалась Маруся. – Бач, який справний знайшовся! Звідкіль ти такий вирвався, рада б я знати?

– Я то здешній, от ти то так що звідкіля?

– З батькової праці, з маминого живота! от я звідкіля, коли хочеш знати.

– А довго тебе колисали?

– Сім день і три ночі – щоб тобі повилазили очі…

– Е! то ти ж іще недоколисана, коли так. Гей! хлопці! – гукнув.

Збіглось їх щось, може, з десяток.

– Столярів мені, – каже, – ковалів!

Розбіглися вони, котрий за ким попав – той за столяром, той за ковалем, пан ходить, заклав руки у кишені, а пані не сміється, ні, – аж духу пускається.

– От тобі й виріс, – каже, – от тобі й вивчився! Побачим-побачим, що то з того буде…

– Колиска буде, а ти думаєш що?

– Я думаю, що тріски з єї летітимуть та кожна тобі в голову.

– Побачим, чи хоч одна полетить!

– Поназдивишся!..

– Побачиш! Я ж скажу окувати, то куди ж й тобі, бідній!..

– В голову! в голову! – закричала вона.

– Що ж? ти думала, що я тебе битиму? Треба ж було здогадатися, що добрий хазяй і худобину жалує києм обертати, а ти ж моя жінка! Як же тебе бити? Як на тебе руку підняти, коли ти така ж людина, як і я, і обоє рівні? Та й для чого тут битися, сваритися, коли я бачу, що ти недоколисана – що тебе треба тільки доколисати, то всі норови відлетять.

– Бач його, який сам доколисаний! А тебе колисати?

– Мене не треба, бо я не вередую, як ти – стало бути і доколисаний.

– Добре-добре! хай буде по-твоєму – що ти доколисаний, а я ні, – нехай буде й так.

Так моїм панам і день минув, що все одно до другого бундюжились та ходили, носи поспускавши, як індюки! А ввечері й колиску принесли, мірою на паню, окована; гарна, ще й навели палітурою з покостом. Заплатив пан, а колиску казав заховати, поки пані знов розходиться. До цього щастя не довго було ждати! На ранок, чуть зоря забриніла, пішла содома у дворі; і панові поспати не дала, і вартівників познаходила, курей навіть пополохала! не то що.

– Хлопці! – гукнув пан. Зійшлися хлопці. Він, ще й не вбиравшись, вийняв скілька простирал, ковдру (одеяло) та казав попруги тощо на вповивай позшивати, та й паню, гарнесенько вповивши, і в колиску положили. Ще тільки пан вповивач готував, вона й питає:

– Скажеш роздягатись чи таки зовсім зо всього розібратись? – Так, значиться, на кпи.

– Нащо мняти шовк! В сорочці впів’ють тебе, голубко моя.

Вона й роздяглася до сорочки і сіла та й давай матіркувати, що нехутко з пелюшками справляються. Як простелили одно-друге простирало, поклали подушчину тощо, то пані лягла і руки простягла; почали вповивати, а вона давай ногами фацукати: «Діти, – каже, – не мовчать, то й я не буду».

Сміються хлопці, регочуться і все вповивають – муцуються, аж чуби милом стали, а пані дригає, та й годі. Як дійшло до того, що їй, голубці, вже тільки голова зверху, то бодай плювала, бодай кусала, кого достане, а норову не кидалася. Як вповили зовсім як годиться, тоді вже взяли дитину вчотирьох і поклали в колиску та й давай колисати та приспівувати всіляких пісень, що до того йдуть: і «коточка» співали, і «дрімоти»…

А пані все плює та свариться. Та що вона плюне, то хлопці й дражняться – пайову волю чинили: «Яка ж недобра дитина! ще й плюється!..» Що вона залає, то вони ізнов дражняться: «Дивись, бра! – кажуть, – як наша дитина говорить, – немовби старе. Ану ще так! а ну!…» Та все колишуть та співають… один втомиться, то другий стає.

Сварилась вона, поки сварилась, а далі й перестала, бо голова закрутилась – вона й заснула. Тоді хлопці посідали і ні шеберх, – тільки сидять собі, як коло дитини, та поколисують, як пані поворухнеться. А пан пішов на пекарню, казав молочної каші наварити для тої дитини, що то хлопці колишуть.

Первим ділом пані почала сваритись, як прокинулась, щоб розповили, а як її не послухано, то давай вона плювати – аж голову підносить, щоб прямо в лице попало. Ці хитрують та регочуться, аж луна йде по покоях; а вона, аж луна стає, свариться, клене всіх на чім світ стоїть – і себе, і батька й маму; і все шарпається, щоб руки визволити. А хлопці не дають, колишуть, гойдають. «Ай! ай!» – почала пані на все горло, як її докучило за кожен раз жахатися. Прийшов пан:

– Чого ти, голубко моя?

А паня як води в рот набрала.

– Чого вона розходилась? – запитав пан хлопців.

– Не знаєм, – кажуть вони.

– Ну, котю, чого ж ти хочеш? – знов питається пані. А вона ні пари з губи, тільки плює на кожного.

– Хочете ви, пане, щоб дитина в колисці та сказала, чого плаче! Мабуть, каші хоче абощо, – заговорив хлопець.

– Мабуть, чи не справді, – пан каже, і послав за кашею. Принесли й кашу молочну, і мисочку, як для дитини, і ложечку, як дітей годувати. Пан став над колискою, студить і примовляє:

– О! моя красна жінка! Вона не буде вередувати, а буде їці, їці буде моя люба! Вона каші хоче та й вередує… Зараз дам і каші. Роззяв же рот, ну! ну, котю! ка-сі! ка-сю-ні!

І що він підведе ложку до губи, то вона плюне на нього та й відвернеться. А з очей її аж іскри сипляться. Облилась тою кашею! І за шию потекло, і груди обляпала, а таки й не покушала.

– Е! не їсть! – каже пан, – мабуть, чи не слаба! Треба роман-зілля настояти… А ви тим часом колишіть, – каже хлопцям і пішов з хати. Почали хлопці колисати та приспівувати, а пані ізнов вередувати.

– Та спи ж бо! е-е-е! е-е-е! – один співає. А другий:

– Ну, котю! спатки ж бо! О! гарна наша панійка! Вона буде спатки! Спатуні буде наша пані!.. Ой то ляля! бити хоче… Я ж її дам!.. – І буцім б’є: «А! а! а!» – так по колисці рукою; а другий: «Гм! – почав плакати. – А що, будеш?! Ото знай, вража лялю! Як то паню зачіпати».

Розсміялась вона на такі штуки, а після ще гірше розсердилась.

Так колисали паню скілька день, що вона й ріски в губах не мала, і все сміялись, а вона все вередувала. Далі почали хлопці вговоряти, що як не буде їсти, то пан казав заливання зробити. Так то просьбою, то грозьбою вговтали паню, і вона казала принести їсти.

– Каші? – запитались няньки, – пан увсе позамикав, – кажуть.

– То й каші, – озвалась пані, аби збавитись від заливання. Та не лає свому чоловікові – не лає – ні! і в маму, і в тата, і на всі лади бере.

Принесли каші.

– Розповийте ж попереду, – лагідненько загомоніла пані.

– Що робити, браття? – няньки заговорили, – послухати чи ні?

Вагаються, значить; бо вже раз так було, що розповили на її просьбу, а після десятком зійшлися, щоб уповити; то тепер вже й поставали, не знають, що робити, що й чинити – хто, пригадують, опаривсь на молоці, той на холодну воду студить.

– Розпів’єте ж чи ні? – запитала пані.

– А ви ж, пані, не будете вередувати?

– Ні, – каже, – без пана не буду, а тільки при панові.

– А як ми будем просити, що перестаньте, то послухаєте?

– Добре-добре! тільки розповийте; бо мені вже руки й ноги задеревеніли.

Розповили її, а вона й потяглась: «А-а-а!»

– Росточки, косточки! – каже один хлопець.

Як би приском обсипав, так і це показалось для пані; то вона хіп – та й сіла, щоб зірватись на ноги. Хлопці й кинулись гуртом.

– О, ні! – кажуть, – цього то вже не буде.

– А чого ж ви, бісові діти, дражнитесь?

– То вже не будем, лежіть тільки.

– Коли ж я хочу на землю.

– А пан нам найгірш заказав давати вам таку волю. Дух, каже, вижену, як дасте її хоч ногою доторкнутись до землі і без мене.

– А! який-такий ваш пан, – почала вона; а хлопці давай просити, що дайте покій, бо вже нічого не вдієте. Бачить вона, що правду кажуть, та й замовкла і стала їсти – а то аж змарніла була не ївши.

Як поколисали Марусю так щось з місяць, чи що, то вона і зм’якла, як віск від вогню. Бо то слабий полежиш який тиждень, то не можеш піднятись, і то аж пече встати, на сонце боже зглянути, а це ж здоровісінька була та ще й така попендлива та прудка! То з її норовом в колисці гірш, як в фурдизі, та ще й зв’язана!.. І почала вже проситись у свого чоловіка:

– Пусти мене, голубе! вже не то що, але й десятому буду заказувати що то вередувати.

– Не пущу, – озвавсь пан, – бо ти, може, іще вийдеш недоколисана, тоді що?

– Ні вже, соколе! сякий-бі, такий-бі, що навіть переколисана, коли хоч знати.

– Ні! не вірю! – каже пан, – треба й ще поколисати.

– Боже! Боже! – заголосила паня та в сльози і наче нежива опустилась, а ті вповивають. А пан стоїть, дивиться:

– А що – га? – каже, – добре колисатись! а смак!

– Та вже муч-муч! на те твоя сила; да хоч не потішайся, – заговорила вона плачучи. – Такий мені чоловік красний…

– Пустіть її, хлопці! – заговорив пан, – побачим, що то з того вийде, що я послухаю. А колиску заховайте, бо хто знає…

– Бодай вона тобі згоріла! – загомоніла пані, втираючи очі.

– Ша! жінко! бо скажу колисати.

– Ні вже – не буду, котю, то я лиш так собі…

Пройшло два, три дні, ба й місяць минає, ба от уже й до року сягає, а пані й не чутно в обійсті, тільки в хаті уже заправляє, а на двір і не подивиться, і в хаті, що й не пізнати: слуги для єї рідні діти, а вона для слуг то рідна мати. Всі норови як рукою відняв, – і все пішло, як по маслі. Шовкова жінка, та й годі.

4

Настало літечко. Яснее сонце не пече, як-то інколи буває, а наче теплою рукою по тілі водить, ягоди вже паліють і перший в’яз пішов на гоірках.

От вийшла собі Маруся з чоловіком в садок, посідали та й голубкаються. А в старого пана якраз тоді йменини, – то посланець і йде від його, зняв шапку, поклонився і дає лист – тесть пише, що приїжджай, каже, до мене в гості та провітришся здебільшого; бо, мабуть, уже засклів єси до тристенного із своєю жіночкою. Прочитав він і її дав прочитати: «Подивись, – дума собі, – яка по тобі слава». Стала вона читати і, як яблучко червонобоке, зачервонілась і каже, прочитавши:

– Що ж, поїдеш?

– Як хочеш, – каже він.

– Як скажеш, – озвалась вона.

– То поїдемо.

– Будемо, – каже пан посланцеві і відписав до тестя, що конче буду із жінкою удвозі.

Як прийшла та пора, то й поїхали. Там уже були ті два зяті із жінками, із діточками, сидять собі круг стола та базікають про лиху долю Марусиного чоловіка, що висватав собі журбу, і всі лиха сподіваються.

Якби така чужа дитина вдалася, кажуть, то і в подвір’я не варт пускати; а своє, хоч яке воно, то своїм миле. І жартують, і кепкують, а серденько ниє, що голову змиє, як приїде, хоч і в гості, та байдуже. І все в вікно поглядають, чи не їде, і вартового поставили, щоб за коливорот позирав і дав знати, як завважить.

От вбіг вартовий: «їдуть!» Зашамотіло все, заворушилось, наче в школі від учителя. Слуги, аж побіліли, поналякувались; а як зобачили Марусю в своїм обійсті, то й позавмирали. А вона так лагідненько до їх заговорює, кого здибле, і гостинця дала кожному, і осмішкується, наче й не вона це приїхала. Дивуються вони, перепитуються: що з єю такого сталось? вона, да не та!

– Мабуть, чи не того, – одно каже, – що не для єї двір, хоч він і батьків, а все ж не свій.

– Може, того, що давно була та ще не освоїлась, – каже друге…

Може, котре іще що знайшло сказати. А батько та мати лиш потерпають, що от-от розходиться. Тим і гостей не запрошали, щоб сорома не наробила. Ті зяті також переглядаються, і жінки їх собі. І всім дивно, що вона так красно бавиться; і весь двір навшпинячки ходе. Ба ото вже й вечір не за горами, а Марусі й не пізнати; а цим іще душа не на мірі.

Як сонечко спочило, пані заговорили: «Купатись! купатись!» – і пішли всі три до купальні, що була в саду на озері. Пани вчотирьох тим часом зайшли в сад, посідали під липою, – може, чай пити збиралися абощо, а щоб губа не вакувала, почали кпити один з другого ті два молодших зяті, що в тебе жінка така! а в тебе така! тебе за ніс водить! а тебе за чуба смиче!.. Батько духу піддає – і всі регочуться. А третій зять – Марусин чоловік – ні до чого не мішається, тільки сміється за гуртом. От ті вдвох і причепились до його: «А ти вже й мовчиш про свою?»

– А мовчу, – каже. – Що ж мені й говорити, коли добра не гудять, а хвальби знов не потребує.

– То твоя жінка добро? – підхопили ті.

– А щоб ви знали…

– Ха! ха! ха! – засміялись, аж ворон в садку полякали. – Ніщо казати, – око бачить, – додали, – що Маруся добро, як табака в оці!

– Дай, боже, кожному чоловікові таку жінку, як вона в мене. На долю не нарікав би.

– Да ти, мабуть, або сам недобрий чоловік, – озвались ті, – або вже й смак стратив та не тямиш, що то за добро в світі; бо ми, хоча й, може, і не добрі люди, а таких жінок, як твоя, і ворогам своїм не зичимо.

– Бо то ви, а то я! бо ви ж не знаєте моєї Марусеньки; тим так і думаєте, а як спізнаєте, то в другу заграєте.

Так слово по слову дійшло аж до закладу.

– Добро, – каже цей, – хоч-то воно й не годиться, а йдім і в заклад. Чия жінка слухняніша, – додав, – тому кожен по селу.

– Добре, – озвавсь тесть, – і я стаю до спілки.

– Добре! – зяті кажуть. І руку перебили.

– Тепер посилати за жінками, – каже муж Марусі, – котра прийде сюди, як вона в купальні, тої грало.

– Проба неабияка, – озвавсь тесть. То всі, хочу не хочу, на то пристали.

– Починаймо ж знизу, – каже тесть. Та й післали за найменшою. Пішла дівчина:

– Просить вас пан, щоб ви прийшли до них, як тут ви єсть. А пани під липою всі чотири.

– Піди ти до біса із своїм паном! Що він, чи тепер здурів, чи зроду ума не має. Скажи йому, – каже, – що він самошедший.

Пішла дівчина і принесла звістку, що не хочуть, ще й самошедшим нарікали.

За другою пішла і теж принесла, що не хочуть, ще й самошедшим нарікали.

– То ви, значиться, вже програли?

– А ти, думаєш, не програєш? Коли наші сварилися, то твоя битиме.

– Зараз вивіримося.

І післав дівчину.

– Піди, – каже, – моєї попроси, щоб прийшла; кажи що мені конче треба її зараз.

Не зразу дівчина й відважилась на таку штуку.

– Що ж? – кажуть пани. – Скажи та й тікай; твоє діло таке: чужа воля закон.

«Воно так, – подумала дівчина, – закон – то чужа воля, а покута – своє тіло». Зітхнула і постьобала по тій стежечці третій раз.

– Ідіть уже ви, – каже до Марусі, – вже ваш пан та прислали по вас, – а ноги наставила, щоб дернути, як що до чого.

А Маруся, начебто й не до неї пилося, питає:

– За мною?

– Еге ж! – відповіла дівчина.

– Зараз, – каже Маруся і вилазить з води. Дівчина думала, що вона вже так і вмотається в коси; вже і пелену підібрала, щоб не було перешкоди.

– Що се? куда се ти? – заговорили ті сестри, як побачили, що Маруся з води вилазить. – Вернись.

– Ні, не вернуся, – відказала вона, – коли чоловік прислав, то, мабуть, не для ради цікавості; да хоч би й так, то що ж…

– То на сміх, на потіху, – кажуть ті, – мабуть, уже не по повній хильнули.

– Вже то він знає, що робить. Як сміятимуться з мене, то через його, а мене шануючи, і його шанують. – Сказала і пішла вздовж садком.

– Цур її! що се з нею такого? Попався, жучку, панов в ручку.

А Маруся думає собі, йдучи: «Як не піду, то як іще почне колисати; то хай йому всячина».

Ще здалеки побачили пани, що йде вона, чоловік і к ва: «Вернись! вернись собі!» Вона й вернулась до купальні.

– А що? – заговорив її чоловік, – чия жінка слухня ніша? хто виграв?

– Ми програли, – заговорив старий, та й до тих, – давайте по селу.

Говорить старий як годиться, а на серці, немов млинський камінь, лягла тяжка дума: «Чи не попалась мишка в котячі пазурі, що така слухняна стала». І могорич йому в пельку не лізе, що пили за її здоров’я.

Первим ділом постановив собі старий випитати в дочки-що воно тчке значиться, і десь в закутку й питає:

– Що? Який твій чоловік?

– Такий добрий, – каже, – такий розумний, що дякую богу та й не надякуюся.

– Чого ж ти та зм’якла?

– Ет! – каже, – й не питайте; мені й самій чудно та дивно, чому я попереду не така була; а яка була – і спогадати соромлюся. – Та й пішла до гурту.

Так і бенкет пройшов, що ніхто нічого не довідався, так і роз’їхались, що ніхто нічого не знав, хоч як голови ламали.

Поїхали ті два сопучи, а цей із своєю жінкою, як голуб з голубкою.

Дорогою вона й запиталась:

– Що це ви посміятись хотіли, чи що, що посилали за нами до купальні?

– Говори! – каже він, – ти й не знаєш, що там було, і не здогадаєшся, як добре зробила єси, що послухала… Ото на тобі, читай! – І дав папери на ті виграні села. Взяла вона, прочитала та й віддає йому і каже:

– Ото будуть каятися!..

– Я думаю! Як же й не каятись.

– Добре ж ти, голубе мій, казав, що я недоколисана була!.. Мабуть же, ще й ті недоколисані, що не слухають своїх чоловіків!.. А я, то поки життя мого, слухатиму тебе, як божого гласу. Як то добре, що ти доколисав мене!.. – І аж поцілувалися…

Дивіться, мами! доколисуйте ж! Бачите, як Маруся рада, що вже доколисана стала… А в нас багато! багато є ще недоколисаних, тільки самі не признаються, чоловіки не здогадуються, а паніматкам байдуже…

Примітки

Друкується вперше за автографом (БАН, ф. І. Рудченка, од. зб. 66, № 1287.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 385 – 397.